Електронна бібліотекапідручники


Політологія

Зміст етнонаціональної політики та її місце в гармонізації етнонаціональних відносин


Вихід етнонаціональностей на політичну арену призводить до ускладнення політичної ситуації, виявом чого є зростання напруженості в її стосунках, зокрема в стосунках між етнонаціональною більшістю та етнонаціональною меншістю.

За таких умов головним завданням етнонаціональної політики є пошук шляхів гармонізації міжетнонаціональних відносин, налагодження і поглиблення всебічних зв´язків — основи співробітництва, збереження миру і злагоди в суспільстві.

У комплексі суспільних проблем етнонаціональні відносини в будь-якій поліетнічній країні потребують особливої уваги органів державної влади. Зумовлено це передовсім особливим їхнім статусом у системі як внутрішніх, так і зовнішніх стосунків людей. Визначальною тенденцією таких стосунків є їхня політизація. Остання зумовлюється процесом одержавлення націй, підвищенням їхньої ролі в суспільно-політичному житті. Специфіка етнонаціональних відносин визначається їхньою консервативністю і здатністю проникати в усі сфери суспільного життя. Саме цим і пояснюється стійкість етнонаціонального почуття та етнонаціональних відмінностей.

На характер етнонаціональних відносин суттєво впливає й те, що в них беруть участь великі групи людей, рівень економічного, політичного, соціального і духовного розвитку яких нерідко різниться. Ці та деякі інші особливості певним чином позначаються на процесі розгортання етнонаціональних відносин. За своїм змістом поняття "етнонаціональні відносини" багатоаспектне і є чи не найскладнішим у системі категорій, що використовуються в аналізі суспільних відносин. Визначити його сутність можна так: це стосунки людей ( у всіх сферах суспільного життя), які належать до різних етнічних і національних спільностей.

Структура етнонаціональних відносин включає внутрішні та зовнішні чинники.

Основоположним політичним принципом взаємовідносин етнічних і національних спільностей усередині країни є національна єдність. Об´єктивна зумовленість цього принципу очевидна, оскільки без такої єдності неможливий соціально-економічний, політичний і духовний розвиток нації. Національна єдність є постійно діючим чинником, основою життєдіяльності нації, і вона зберігатиметься доти, доки існує нація.

В основу національної єдності покладено національну ідею. Рівень національної єдності безпосередньо залежить від рівня розвитку національної свідомості.

Історичний досвід свідчить, що процес національної консолідації супроводжується гострою ідеологічною боротьбою, що призводить до ослаблення національної єдності, до загострення суперечностей в етнонаціональних відносинах. До головних причин, які зумовлюють негативні процеси в цій сфері, слід віднести соціально-класову та інші види диференціації в суспільстві, кризу розвитку багатонаціональних держав тощо. Цим негативним явищам об´єктивно протиставлені й постійно діють об´єднувальні чинники: національні традиції, звичаї, мова, культура, соціально-економічні зв´язки тощо.

Відносини між етнічними і національними спільностями, які живуть у різних державах, будуються на принципі взаємної довіри. Цей принцип — основа для встановлення і розвитку різнобічних міжнаціональних стосунків у всіх галузях суспільного життя. Принцип взаємної довіри покликаний розв´язувати етнонаціональні суперечності, що з´являються в процесі налагодження міждержавних відносин.

У структурі міжнаціональних відносин можна виділити такі типи: міжособові відносини між представниками різних націй, включаючи побутові, відносини між етнічними і національними спільностями в багатонаціональних державах (імперіях); міжнародні відносини держав з багатонаціональним складом населення. Рівень і форми взаємодовіри визначаються цивілізаційністю розвитку етнонаціональних відносин. Рівень довіри пригноблених націй до панівних визначається їхньою залежністю, а тому така довіра не є взаємною, а потенційно напруженою, а отже, і конфліктнонебезпечною. Розпад колоніальної системи найяскравіший цьому приклад.

На межі 18—19 ст. суспільно-політична думка запропонувала принцип самовизначення націй як основу для цивілізаційного розлучення пригноблених народів з державами-метрополіями. Принцип самовизначення націй увібрав у себе елементи обох основоположних принципів етнонаціональних відносин — національної єдності і взаємодовіри між націями, а тому одержав широку підтримку, особливо в пригноблених народів.

За радянських часів принцип самовизначення націй, які входили в союз республік, навіть не декларувався. Тоталітарній системі потрібне було не самовизначення націй, а їхнє зливання в єдину спільноту "радянський народ". Для теоретичного обґрунтування цієї тези з самого початку було висунуто принцип "самовизначення трудящих"; потім — "самовизначення народу", а у 80-ті роки — "самоуправління в галузі національних відносин". Однак, як відомо, усі зусилля радянських ідеологів виявилися марними.

Оскільки компартійне керівництво Радянського Союзу ефективно використовувало принцип самовизначення націй у зовнішньополітичній діяльності й у відносинах з іншими державами керувалося саме цим принципом, то це врешті-решт призвело до краху колоніальної імперії. Саме завдяки спільним зусиллям СРСР і країн антигітлерівської коаліції до Статуту ООН (1945 р.) було внесено положення про розвиток відносин між націями на основі принципу рівності й самовизначення.

Принцип самовизначення передбачає право кожної нації на її відокремлення від держави, до якої вона входить, і утворення власної національної держави. "Усі держави, — записано в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 p.), — повинні відповідно до положень Статуту ООН заохочувати здійснення права на самовизначення". При цьому зауважено, що відокремлення не є єдиною формою національного самовизначення. Воно може означати, наприклад, вільну етнонаціональну самоідентифікацію особи залежно від її свідомості; національно-територіальну або національно-культурну автономію; гарантоване представництво в органах державної влади як місцевого, так і вищого рівня тощо.

Народи, які борються за відокремлення і побудову національної держави, можуть розраховувати на міжнародну підтримку за таких умов:

—      наявності території компактного проживання;

—      здатності до економічного самозабезпечення;

—      відсутності територіальних та інших претензій до сусідніх народів;

—      гарантування прав національних меншин, які опинилися на території новоутвореної держави, та деяких інших умов.

Здобуття національної незалежності та створення самостійних держав — це водночас є й свідченням поступового вичерпання принципу самовизначення націй, утвердження основоположних принципів етнонаціональних відносин — національної єдності та взаємодовіри між націями. Ці принципи нині є визначальними і при розробленні етнонаціональної політики в будь-якій державі.

Для визначення феномену політичної активності етнонаціональних спільностей і державної реакції на цей феномен тривалий час найчастіше застосовувався термін "національна політика". У радянській науці він не мав альтернатив, хоч у зарубіжному суспільствознавстві вживався переважно термін "етнічна політика".

Такий підхід заклав основи для появи на Заході окремої наукової дисципліни — етнополітології. З часом розширилась її об´єктивно-предметна зона — від вивчення політизованих етнічних груп до вивчення політизованих відносин між націями в багатонаціональній державі, а також державних заходів щодо розвитку націй. Розширення діапазону етнополітичних досліджень зумовило появу нового терміна — "етнонаціональна політика".

Етнонаціональна політика — це різновид політики в багатонаціональній (поліетнічній) державі, до якої належать політичні взаємовідносини державної нації (нації-держави) з етнічними групами на її території, а також відносини етнічних груп між собою, конфлікти інтересів цих основних суб´єктів етнополітики навколо питання поділу влади, соціальних і матеріальних благ, збереження й розвитку ідентичності груп.

Розроблення науково обґрунтованої етнонаціональної політики передбачає диференційований підхід, який враховував би історичні особливості нації, конкретну політичну ситуацію тієї чи іншої країни або національно-територіальної одиниці (етнонаціональний склад населення, співвідношення корінного і некорінного населення, особливості характеру, психології, традицій, звичаїв, взаємовідносин із сусідніми державами тощо).

Практичне втілення в життя етнонаціональної політики вимагає від держави першочергової уваги до таких її складників, як національний державний устрій, правовий захист етнічних меншин, юридична і фактична рівність націй та етнічних груп у соціальній й економічній сфері, розвиток культури, психологія і культура міжетнічних взаємин тощо.

Держава передовсім відповідальна за визначення і неухильне дотримання принципів ("правил гри") в етнонаціональних відносинах. Історичний досвід наочно засвідчує, що при розробленні й проведенні етнонаціональної політики врахування кожного з названих вище складників у поєднанні та узгодженні останніх з інтересами кожної етнонаціональної спільності є обов´язковим.

Загалом кожний із головних суб´єктів політики — етнос і нація — мають свої специфічні інтереси.

Етнічний інтерес — це уявлення етнічної групи про найбільшу вигоду для себе при спілкуванні з іншими суб´єктами історичного процесу — державами, націями, іншими етнічними групами, класами, партіями. Етнічний інтерес виникає навколо як матеріальних (господарсько-економічна діяльність, соціальне просування членів своєї групи, перспективи демографічного розвитку і т. ін.), політичних (доступ до влади, правові гарантії від дискримінації), так і духовних (збереження етнічної специфіки, розвиток культури, мови) питань.

Національний інтерес — це уявлення нації (держави) про оптимальні умови свого самозбереження. Політичними умовами забезпечення цього інтересу є адміністративно-територіальна єдність держави, її суверенність, внутрішня політична стабільність, міжетнічне і міжнаціональне взаєморозуміння тощо.

Етнічні й національні інтереси можуть входити у зіткнення внаслідок як суб´єктивних, так і об´єктивних причин. Суб´єктивні причини найчастіше випливають із незваженої чи агресивної етнонаціональної політики державних органів чи політичних діячів. Вони виникають через зверхність національної більшості щодо меншин, байдужість до їхніх проблем, національний егоїзм. В основу зіткнення національного й етнічного покладені переважно політичні домагання. Певна етнічна чи національна група ставить за мету здобути собі значно більші політичні права і можливості. Саме це й стає основою для постановки представниками меншості питання про своє політичне самовизначення, а в разі неспроможності досягнути його — здобуття автономії.

Конфлікт інтересів може виникнути і всередині етнічних і національних меншостей. Таке трапляється, коли вони розташовані на різних щаблях соціальної історії, мають різні можливості доступу до влади, соціального просування, не забезпечені (юридично чи фактично) однаковими гарантіями від дискримінації. їхні інтереси можуть зіткнутися на ринку товарів чи робочої сили, особливо в умовах економічної кризи. Захист етнічних і національних інтересів — головне завдання етнонаціональної політики, незадоволення їх — база виникнення національного питання і таких проблем, в яких концентруються суперечності, що виникають у відносинах між різними націями та етнічними групами.

Національне питання є формою відкритої постановки на порядок денний суспільного життя національних проблем, які визрівають у його надрах.

Найчастіше національне питання виникає у зв´язку з реальними або уявними, інколи надуманими, несправедливостями у міжнаціональних стосунках. Воно може ставитись як у вузькому, так і в широкому тлумаченні. У вузькому розумінні національне питання обмежується політико-правовим статусом націй, їхньою державною суверенністю, поділом державної влади між суб´єктами етнополітики, а також збереженням етнічної ідентичності народів. А коли національні інтереси усвідомлюються як сукупність усіх сторін життєдіяльності етносоціального організму, тоді національне питання тлумачиться в широкому значенні — як усе, що стосується не лише надбудови, а й базису. У такому разі уявлення про невирішеність національного питання або про несправедливе вирішення його може виникати як реакція на проблеми етнодемографічного, економічного, екологічного і соціального характеру. Приміром, в Україні національне питання зосереджене не лише на відродженні мови і культури, а й на захисті навколишнього середовища, реструктуризації економіки, на запобіганні демографічній катастрофі тощо.

Національне питання загострюється переважно у зв´язку із соціально-економічними проблемами, через що в марксистській літературі панувала думка про можливість повного розв´язання його і навіть усунення шляхом ліквідації соціального гноблення. Практика вирішення національного питання в СРСР довела марність таких розрахунків. У підході до національного питання більшість науковців схиляється до того, що процес розв´язання його триватиме постійно і потребуватиме наполегливого пошуку шляхів гармонізації етнонаціональних відносин, подолання проблем, які виникають на ґрунті національних і етнічних інтересів, щоб запобігти переростанню цих проблем в етнічні конфлікти.

Кожна етнічна і національна спільність бачить власний шлях розв´язання національного питання, обґрунтовуючи свою правоту за допомогою певних аргументів та ідей. Сукупність ідей та уявлень щодо інтересів "своєї" етнонаціональної спільноти становить національну ідеологію. Серцегиною її стає національна ідея, тобто усвідомлення народом єдності своєї політичної мети, свого історичного призначення і потреби спільної волі для реалізації мети і призначення.

Українська національна ідея має глибоке коріння. У своєму розвитку вона пройшла ряд етапів. Один із них нерозривно пов´язаний з національно-визвольною боротьбою українського народу в добу козаччини за створення української держави.

Другий етап почався в середині 19 ст. і пов´язаний з громадсько-політичною діяльністю учасників Кирило-Мефодіївського товариства (1845—1846) М. Костомарова, М. Гулака, В. Білозерського, Т. Шевченка, П. Куліша, О. Маркевича та інших. Увінчує цей період громадсько-політична діяльність В. Винниченка, Д. Дорошенка, М. Грушевського і багатьох інших діячів періоду найвищого розвитку української національної ідеї в 1900— 1917 pp., який завершився встановленням у 1917 р. Української Народної Республіки (УНР).

Третій етап утвердження української національної ідеї пов´язується з появою у 60-х роках минулого століття дисидентського руху на терені СРСР, у тому числі і в Україні. Практичне своє втілення українська національна ідея одержала у здобутті Україною в 1991 р. державної незалежності.

Саме державна незалежність протягом багатьох століть і визначала сутність української національної ідеї.

Досягнувши державної незалежності, українська національна ідея наповнилася новим змістом — побудовою демократичної правової держави (Конституція України, ст. 1).

Важливими компонентами національної ідеології виступають і національна мрія (уявлення про бажаний наслідок національних прагнень) та національний ідеал (уявлення про найдосконалішу модель національно-соціального устрою).

Національна ідеологія зародилась і розвивалася разом із капіталістичними відносинами в процесі поглиблення міжнародного поділу праці, який викликав потребу захищати національну економіку на світовому ринку. Для означення національної ідеології найуживанішим терміном є "націоналізм". У його основу, як відомо, покладено національну свідомість.

Національна свідомість — один із різновидів людської свідомості, який ґрунтується на уявленнях про соціальні вартості, норми певної національної свідомості. Найрельєфніше національна свідомість виражається формулою "ми — не ми". Одночасно ця

формула є і засобом національної інтеграції. Національна свідомість формується широким арсеналом ідеолого-релігійно-духовного механізму, який врешті-решт і визначає зміст націоналізму, його сутнісні відмінності. Останні тісно пов´язані з тими інтересами, які відстоюються під гаслами націоналізму. Одна річ — націоналізм бездержавного, гнобленого народу, який виборює право мати свою національну державу, і зовсім інша річ — націоналізм народу, який має таку державу.

Гноблений народ, як правило, перебуває у статусі етнічної чи національної меншини і виступає на політичній арені насамперед з позицій етнічного чи національного інтересу. Тому націоналізм поневолених народів є здебільшого етнічним (етнонаціоналізмом).

Із проголошенням незалежності й утворенням національної держави етнонаціоналізм, щоб стати об´єднувальною силою для всього суспільства, повинен трансформуватися в політико-територіальний націоналізм, в якому нація тлумачиться як сукупність усіх громадян держави. Націоналізм державних націй, як правило, є політико-територіальним, тому в більшості цивілізованих країн він виступає ідеологією державного будівництва.

Отже, сам по собі зміст поняття "націоналізм" не містить чогось неприродного, антигуманного. Однак коли в нього вкладаються суб´єктивно-уявні аспекти, тоді зміст його трансформується в різного роду патології — фашизм, расизм, шовінізм, супернаціоналізм, екстремізм тощо. Останні, звичайно ж, не є власне націоналізмом, це його сурогат.

Загалом у питанні ставлення до націоналізму можна виділити два найпоширеніші погляди. Один із них заперечує будь-які позитивні риси в націоналізмі, а інший, навпаки, визнає їх. Зокрема, великий російський мислитель М. Бердяев високо оцінював роль націоналізму. На його думку, націоналізм є позитивним благом і цінністю, оскільки через нього проходять творче утвердження, розкриття і розвиток індивідуального народного буття, в якому зсередини повинна розгортатися вселюдськість.

Надзвичайно високо оцінював позитивну роль націоналізму і відомий громадсько-політичний діяч Індії Дж. Неру. У книжці "Відкриття Індії" він, зокрема, писав, що націоналізм, як і раніше, залишається одним із наймогутніших стимулів, які рухають народи, з ним пов´язані почуття народу, усвідомлення спільності умов існування і життєвих цілей. "Ось тому необхідно, — закликав Дж. Неру, — підтримувати націоналізм і його постійну притягальну силу для людського духу".

За радянської доби будь-які прояви націоналізму жорстоко придушувалися. Компартійна пропаганда робила все для того, аби не просто формувати негативне ставлення до цього суспільного феномену, а щоб виробити упереджене ставлення до націоналізму. "Конструктивність" компартійної політики до націоналізму відчутна ще й сьогодні, вже в умовах існування державної незалежності країн на терені колишнього Радянського Союзу, хоча, на думку багатьох дослідників, сучасний націоналізм позбавлений рис агресивності та ксенофобії і, будучи спрямованим на національне піднесення, на захист національного суверенітету, зміцнення сили і підвищення активної ролі національної держави, став ідеологією, що не суперечить демократичним і гуманістичним засадам.

Націоналізм — це ідеологія нації, головна мета якої — створити й забезпечити всі необхідні умови для прогресивного національного розвитку. Тому прагнути подолати націоналізм — марна справа. Навпаки, треба всі прогресивні тенденції розвитку плекати на користь націоналізмові, а отже, й вселюдському поступові.

Жодна державна етнонаціональна політика не матиме успіху, якщо не ґрунтуватиметься на принципі поваги до національних меншин, на визнанні їх юридично і фактично рівноправними з корінною нацією. Будь-які, навіть щирі, прагнення корінної нації допомагати. меншинам у їхньому економічному й культурному зростанні можуть звестися нанівець, розбиваючись об стіну ворожості і підозрілості, якщо між суб´єктами етнонаціональної політики не встановиться атмосфера взаємоповаги і взаємодовіри.

Важливою функцією етнонаціональної політики є вироблення ефективних шляхів і методів розв´язання внутрішніх національних і особливо міжнаціональних суперечностей і конфліктів, прогнозування їх і запобігання їм, бо тільки своєчасне розв´язання таких суперечностей і конфліктів може забезпечити мир і спокій у суспільстві.

Отже, науково обґрунтована етнонаціональна політика є необхідною умовою процесу державотворення в усіх багатонаціональних країнах. Цю політику треба будувати на принципах демократизму і права, національної єдності і

взаємодовіри між націями, на толерантності у стосунках різних національностей і на повазі до традицій, звичаїв, віросповідання тощо. Ефективність етнонаціональної політики в кінцевому підсумку залежить від того, наскільки правильно її принципи відображають стан етнонаціональної ситуації, від уміння правлячих кіл враховувати етнонаціональні інтереси і гармонізувати їх.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття