Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Політологія

Етнонаціональні спільності як суб´єкти й об´єкти політики


Нинішній етап історії позначений різким зростанням ролі етнонаціональних об´єднань у вирішенні глобальних проблем світового устрою. Попри всі прогнози про неминуче зникнення етнонаціональних відмінностей внаслідок всесвітньої універсалізації життя, етнонаціональні колективи не лише вижили, а й перетворилися на один із визначальних чинників суспільного розвитку, задовольняючи потребу людей у солідарності заради досягнення спільної мети й реалізації спільних соціальних ідеалів. І оскільки розв´язання всіх соціальних проблем здійснюється через політичний процес, етнос і нація стали не тільки об´єктами, а й суб´єктами політики. У процесі співвиживання людей постійно утворюються різні форми їхньої соціальної організації — так звані групи за соціальними інтересами: фахово-професійні об´єднання, трудові колективи, виробничі осередки, класи, партії та ін.

Та як продемонструвала історія, такого роду об´єднання ґрунтуються на прагматичній раціональності, тому виникають ситуативно і не є довготривалими. За параметрами історичного часу витривалішими і життєздатнішими виявилися ті людські колективи, які об´єднані, крім прагматичних, ще й культурними, релігійними, мовними, психологічними і подібними до них зв´язками, — тобто тим, що прийнято сьогодні називати етнічно-національною неповторністю.

Етнос і нація є явищами близькими, але не тотожними. Визначення змісту, сутності обох їх поки що залишається предметом гострих полемічних дискусій.

Етнос (у перекладі з грецької — народ) — це історично сталий колектив людей, об´єднаних спільними рисами культури, мовою, традиціями, звичаями, обрядами, поведінкою, психологією, системою моральних і матеріальних цінностей, самосвідомістю (у тому числі знанням свого походження, етнічної історії, усвідомленням своєї відмінності від інших етносів), у деяких випадках — спільною релігією. Для існування етносу не обов´язкова наявність усіх без винятку перелічених атрибутів. Етнос може жити, втративши деякі чи навіть майже всі з наведених ознак, поки його члени свідомі свого спільного походження і відрізняють себе від навколишніх етнічних колективів. Тому етнос може жити не лише компактно на історичній чи на новонабутій батьківщині, а й дисперсно, тобто в розсіяному стані.

Значно складнішою за своєю внутрішньою структурою є нація. Тому й означень цього суспільного феномену багато. Поки що жодне із запропонованих наукою означень поняття "нація" не здобуло загального визнання. Причина в тому, що феномен нації має безліч різноманітних проявів залежно від історичного часу, внутрішньо- і зовнішньополітичної ситуації, соціальної та етнічної бази її утворення тощо. Це, в свою чергу, зумовлює видозміну наявних обставин націєтворчих ознак, еволюцію теоретичних підходів до осмислення суспільного феномену. Процес такої еволюції наочно засвідчує зміст найвідоміших теорій походження нації. Серед них такі: психологічна, згідно з якою нація складається з людей зі спільною культурою і спільним національним характером; культурологічна — розглядає націю як спільність людей, об´єднаних однією мовою і культурою; етнологічна — визначає націю у вигляді сукупності таких ознак, як спільність походження, самосвідомості, культури та інших; історико-економічна — вважає ознаками нації спільність території, мови, економічного життя, культури (за радянської доби цю теорію було перейменовано в марксистсько-ленінську); етатистська — визнає націями лише такі етносоціальні колективи, які мають власну державу і сформовані нею ознаки — єдине право, організацію життя й загальнонаціональну мету.

Як і етнос, нація може існувати, не маючи всіх ознак, визнаних наведеними теоріями. Але, на відміну від етносу, нація не може існувати без однієї вирішальної ознаки — спільної території, межі якої означено державними кордонами.

Спільна територія є основоположною політичною ознакою процесу націєтворення. З урахуванням змін, які відбулися в суспільно-політичному житті народів, заслуговує на увагу визначення нації німецького філософа А. Козінга, який, зокрема, вважає, що нація — діалектична єдність економічних, соціальних, політичних, ідеологічних і етнічних чинників.

Для здійснення визначальної мети — забезпечення власних інтересів етнонаціональної спільності як суб´єкта політичного процесу — створюються оптимальні для цього форми самоорганізації. Історичний досвід свідчить, що найприйнятнішою і найпоширенішою формою такої самоорганізації є національна держава.

Діалектика відносин між етнонаціональними спільностями і державою виявляється найчастіше у двох варіантах: або нація, що сформувалася на базі одного етносу, творить державу, або, навпаки, держава за допомогою свого апарату об´єднує різні етноси, що опинилися в межах її території, в одну націю.

Перший шлях веде до формування етнічної нації. Цим шляхом пройшла більшість народів, зокрема, італійський, польський, німецький та ін. У другому випадку формується політична нація. Такими є північноамериканські нації. На Європейському континенті до них можна віднести французьку, процес формування якої почався після Великої революції (1789 p.), коли Франція перетворилася на єдину і неподільну республіку, а нація стала синонімом держави. З цього часу все населення (провансальці, баски, каталонці, бретонці, ельзасько-лотаринзькі німці та ін.), що проживало в кордонах Франції, стало йменуватися французьким.

На Азіатському континенті політичним шляхом націєтворення формується індійська нація.

Зовнішні відмінності між етнічною і політичною націями можуть змінюватися залежно від обставин, а внутрішні є стійкішими і протягом тривалого часу зберігають свою життєздатність.

Етнос, який творить "свою" державу, як правило, втягує в цей процес й інші етнічні та етнографічні групи, які живуть поруч з ним, а тому новопостала національна держава не може бути моноетнонаціональною. Це означає, що поняття "нація" у такій державі поступово виходить за межі титульного етносу, який відігравав найважливішу роль у її виникненні.

З іншого боку, держава, у межах якої первісно об´єднані в одну політичну націю різні етноси, етнічні та етнографічні групи, формує, хоч би заради зручності, спільне управління, запроваджує єдину мову діловодства, єдиний правопорядок, спільну концепцію історії, прийнятну для всіх співгромадян тощо. Таким чином, створюються окремі спільні ознаки нації, які об´єктивно не можуть не мати етнічного забарвлення. Останнє справляє вирішальний вплив на процес формування нації, на її ментальність.

Сьогодні в світі практично немає моноетнонаціональних держав. З певними застереженнями до останніх можна віднести Японію і Норвегію, де автохтони становлять відповідно 99 і 96 відсотків від загальної кількості жителів цих країн.

У процесі державотворення в кожній із країн залишилися уламки інших національностей, етнічних і етнографічних груп, які через різні історичні обставини, добровільно чи примусово опинилися поза своїм етнічним ядром. Вони можуть проживати як компактно, так і дисперсно, мати свою національну державу, з якою продовжують підтримувати зв´язок. Щоправда, сучасна політична історія фіксує випадки, коли окремі етноси (наприклад, курди), хоч і мають свою етнічну територію, але не мають своєї державності, а буває і так, що окремі етнічні групи не мають своєї етнічної території (ассірійці, цигани і деякі інші).

У багатьох національних державах-імперіях навіть автохтонні мешканці, що компактно проживають на власній території, за правовим статусом мало чим відрізняються від етнічних груп. Такий їхній стан і є об´єктивною передумовою виникнення національно-визвольних рухів, головна мета яких — здобути незалежність і побудувати національну державу, форма і зміст якої будуть зумовлені державно-політичним устроєм її.

Історії відомі три основні форми державного устрою: унітарна держава, федерація, конфедерація.

Унітарна держава — єдине державне утворення, територія якого не має національно-державних одиниць, хоча може мати адміністративно-територіальні одиниці (області, райони та ін.), управління якими здійснюється з центру. В унітарній державі переважну більшість становить етнічно однорідне населення. У такій державі основним суб´єктом політики виступає корінна нація, хоча надаються всі можливості проявити себе в цій ролі й іншим етнонаціональним спільностям.

Федерація — спілка юридично самостійних державних утворень (республік, штатів, земель), кожне з яких делегує спільним вищим органам влади частину своїх повноважень. У федерації кожне національно-державне утворення проявляє себе як суб´єкт політики, хоч і має певні обмеження, пов´язані з виконанням зобов´язань щодо вказівок з центру. Федеративний устрій передбачає єдину конституцію, грошову одиницю, єдине громадянство, спільність території тощо. Федерація є державно-правовим союзом.

Конфедерація є міжнародно-правовим об´єднанням, створеним для координації певних дій (воєнних, зовнішньополітичних та ін.). Конфедеративний устрій не передбачає спільних органів державної влади, немає єдиного громадянства, єдиної грошової одиниці тощо. Рішення, що ухвалюються більшістю членів конфедерації, не є обов´язковими для кожного з них окремо. На конфедеративних засадах було укладено союз швейцарських кантонів. Швейцарія й досі формально титулується конфедерацією, хоча насправді набула рис федерації.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття