Електронна бібліотекапідручники


Політологія

Соціальна структура як чинник організації політичного життя суспільства


Соціальна структура займає проміжне, опосередковане місце між політичною та іншими сферами людської діяльності — економікою, культурою, духовним життям. Вона завжди невіддільна від владних відносин і традиційно розглядається як певна множинність соціальних груп, які різняться функціями в суспільстві та розмірами багатства. На основі цих відмінностей складаються досить жорсткі відносини між групами у сфері влади (одні керують, інші підпорядковуються) і багатства (одні присвоюють працю інших). З часом такі відносини змінюються: влада одних слабшає, влада інших посилюється. Однак самі відносини залишаються незмінними протягом тривалого історичного періоду.

Саме на ґрунті соціальної структури формуються соціальні інтереси, які зумовлюють дії соціальних груп. Характер і основні напрями дій таких груп визначаються їхнім місцем у суспільстві. Кожна соціальна група, володіючи неоднаковими ресурсами (гроші, власність, влада та ін.), по-різному впливає на поведінку інших груп — суб´єктів політики. За таких умов прибуток, багатства, знання, популярність, посада тощо стають політичним ресурсом.

При цьому інтереси соціальних груп не слід вважати механічною сумою інтересів їхніх членів. Ідеться про явище системного, інтегративного порядку, оскільки в процесі взаємодії індивідів відбувається формування інтересів групи як цілого. У них утілюються найспільніші і найістотніші риси об´єктивного стану окремих індивідів.

З часом соціальні інтереси трансформуються в усвідомлення політичних дій і у відповідне ставлення до влади, тобто перетворюються на політичні інтереси. Такі інтереси завжди спрямовані на збереження або зміну політичного статусу влади, а отже, є основою політичного процесу.

Збіг інтересів - це об´єктивна умова інтеграції індивідів у соціальні групи, їхньої трансформації в суб´єктів політичного життя. Інтеграція може ґрунтуватися на тотожності істотних, довготермінових інтересів. Тоді соціальні групи виступають як стійкі спільності. Такі спільності є найважливішими в політичному процесі. Однак соціальні спільності можуть з´являтися і на основі збігу короткотермінових інтересів, тоді такі спільності виступають важливими чинниками політичного життя.

Однією з сторін процесу соціального структурування суспільства виступає спеціалізація людської діяльності, що неминуче призводить до появи відмінностей між соціально-професійними групами, які формуються. Ідеться про відмінності в інтересах і цінностях, у нормах поведінки, соціальних ролях тощо.

Поява таких відмінностей — природне явище, оскільки об´єктивно створює можливість розмаїття, багатства суспільного життя, а отже, і всебічного розвитку особи. Але це означає й ускладнення соціальної структури. За таких умов урізноманітнення соціальної структури слід розглядати як важливу передумову демократизації суспільства. Теза про те, що соціально однорідне суспільство є ідеалом суспільного розвитку, не може вважатися правильною, оскільки цілком ймовірна перспектива подолання антагоністичних суперечностей між соціальними групами, а отже, і гармонізація соціальної структури суспільства.

Кожен історичний етап у розвитку суспільства характеризується своєю соціальною структурою, тобто тими соціальними суб´єктами, елементами соціальної взаємодії, які являють собою певний "каркас" суспільної системи.

Соціальна структура суспільства — це визначена сукупність класів, соціально-етнічних спільностей, суспільних верств, прошарків і груп людей та окремих індивідів, а також система відносин між ними.

Поки що в науковій і навчально-методичній літературі немає загальновизнаного тлумачення поняття "соціальна структура суспільства".

Найпоширенішими концепціями, покликаними пояснити соціальну структуру суспільства, є концепції стратифікації та соціальної мобільності.

Концептуальні засади теорії соціальної стратифікації заклав у 20-х роках 20 ст. П. Сорокін, однак деякі її ідеї можна знайти вже у працях Платона й Арістотеля. Ця теорія увібрала в себе марксистське поняття "клас", яке почали тлумачити як "статусну групу", ідеї М. Вебера про класи в індустріальному суспільстві та про їхню соціальну взаємодію, а також розробки Т. Парсонса, Р. Дарендорфа і Р. Коллінза про соціальну рівновагу і соціальний конфлікт.

Згідно з теорією соціальної стратифікації, соціальна структура суспільства розглядається як сукупність різних статусних груп — вертикальних і горизонтальних верств (страт).

Одним із основних критеріїв виділення соціальних верств (статусних груп, класів) є рівень доходу. Відповідно до нього традиційно виділяють кілька класів. Передусім три основні: "вищий клас", "середній клас", "нижчий клас". Кожен із них також може стратифікуватися на кілька класів. Наприклад, за концепцією Л. Вернера, у "середньому класі" можна виділяти "вищий шар середнього класу" (високоосвічені, зайняті інтелектуальною працею люди: бізнесмени, лікарі, юристи та ін.) і "нижчий шар середнього класу" (так звані білі комірці), тобто діловоди, менеджери, секретарі і т. д.

Поряд з таким критерієм, як доход, у соціальній стратифікації використовують й інші соціальні ознаки (критерії), а саме: власність, влада, престиж, професія, релігійні погляди, спосіб життя, система цінностей, вік, національність і т. ін.

Часто використовується семикласова вертикальна стратифікація: вищий клас професіоналів-адміністраторів; технічні спеціалісти середнього рівня; комерційний клас; дрібна буржуазія; техніки та працівники, які виконують керівні функції; кваліфіковані робітники; некваліфіковані робітники.

Значення теорії стратифікації полягає в повнішому врахуванні різноманітності ознак, на яких ґрунтується соціальний статус індивідів. Вона дає змогу краще з´ясувати вертикальне розшарування соціальних груп. Проте цю теорію не можна вважати універсальною для всіх країн, оскільки вона не враховує деяких істотних критеріїв поділу суспільства за класовими, етнічними та іншими ознаками.

Доповненням до теорії соціальної стратифікації є концепція соціальної мобільності. Ця концепція акцентує увагу на визначенні чинників і механізмів, за допомогою яких індивіди і групи можуть змінювати своє становище в суспільстві, свій соціальний статус.

Розрізняють два типи соціальної мобільності — горизонтальну і вертикальну. Горизонтальна мобільність — це перехід індивіда або соціальної групи від однієї соціальної позиції до іншої на тому самому рівні. Наприклад, перехід індивіда з однієї релігійної групи до іншої, а також зміна місця проживання. У всіх випадках індивід не змінює соціального шару, до якого він належить. Важливішою є вертикальна мобільність, що являє собою сукупність взаємодій, які сприяють переходові в інший стан. Наприклад, службове підвищення (професійна вертикальна мобільність), істотне підвищення добробуту (економічна вертикальна мобільність), перехід на інший, вищий рівень влади (політична вертикальна мобільність).

Розрізняють і мобільність, яка здійснюється вертикально вгору і вертикально вниз. Така мобільність зумовлюється зміною статусу індивідів і соціальних груп у суспільстві: в одних статус може підвищуватися, а в інших він знижується.

Пересування окремих особистостей і груп у соціальному просторі як по вертикалі, так і по горизонталі, як угору, так і вниз, зазвичай, є тим самим чинником, що покладений в основу соціальної стратифікації (доход, влада, професія та ін.).

А марксистська концепція виходить із того, що зміст соціальної структури суспільства визначають спосіб виробництва та економічні відносини. Згідно з цією концепцією функціонування виробничих відносин породжує диференціацію індивідів на спільності. Уступаючи в процес виробництва, окремі індивіди починають виконувати ті чи інші соціальні функції і, таким чином, відповідно до характеру відносин, в яких вони перебувають, специфіки їхньої соціальної ролі набувають спільних ознак.

Отже, марксизм розглядає соціальну структуру суспільства за поділом насамперед на економічні класи. Ідеться про великі групи людей, про їхні спільності, що поділяються насамперед за економічними ознаками — формами власності, розмірами багатства, місцем і роллю в організації господарської діяльності, формами одержання доходів тощо. Саме таку концепцію було покладено в основу марксистської політичної ідеології, згідно з якою суспільство поділяється на два антагоністичні класи — буржуазію і пролетаріат. Згідно з такою по суті конфронтаційною концепцією "соціальних класів" і було вироблено універсальну вимогу "класового", "партійного" підходу до аналізу соціальних явищ, у тому числі й до трактування соціальної структури суспільства.

Концепція "соціальних класів" і нині не втрачає своєї привабливості. Деякі політологи вважають за необхідне розвивати марксистську концепцію теорії соціальних класів, хоча дедалі більше виявляється нездатність цієї теорії пояснити контури тих спільностей, що не вписуються в класову теорію (статевовікові, професійні, етнічні, релігійні та ін.) і без з´ясування яких неможливе цілісне розуміння соціальної структури суспільства.

З розвитком суспільства ускладнюється його соціально-політична структура, зростає значущість різноманітних вторинних утворень — різного роду соціально-політичних сил, течій і т. ін., які посутньо впливають на політичне життя суспільства. До останніх слід віднести різного роду громадсько-політичні течії та рухи — лібералізм, консерватизм, соціал-демократизм, націоналізм, робітничий, антивоєнний, профспілковий та ін.

Звичайно, такі утворення (вторинні) нерідко справляють вирішальний вплив на політичні позиції первинних утворень (класів, націй, верств, осіб і т. ін.), а це призводить до зміни в них системи ієрархії та пріоритетів, ускладнюється і соціальна структура суспільства. Саме взаємодією, поєднанням, сплетінням різноманітних інтересів, їхньою комбінацією зумовлене формування похідних груп як суб´єктів політики, зокрема, не тільки горизонтального, а й вертикального, корпоративного характеру.

Суб´єкти політики — це переважно активні учасники політичного життя, які формують і реалізують власну мету. їхнє коло достатньо широке. Це і держава, і клас, і нація, і політична партія, і масові рухи, і виборець, і політичний лідер, і політична еліта тощо.

Чому ми їх відносимо до суб´єктів політики? Передовсім тому, що вони мають власні, усвідомлені, відмінні від інших інтереси і потреби і беруть участь у політичному процесі для реалізації цих інтересів. Звичайно під суб´єктами політики розуміються індивіди і класи, нації та інші соціальні верстви і групи. А первинним суб´єктом політики є особа, оскільки всі соціальні спільності і групи складаються з осіб.

Що ж являє собою особа як суб´єкт і об´єкт політики?



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття