пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Політологія

Французька політологічна школа


Французька школа політології — одна з найавторитетніших у світі. Добре відомі імена Ш. Л. Монтеск´є, Д. Дідро, П.А. Гольбаха, К.А. Гельвеція, Ж.-Ж. Руссо, які в своїх раціоналістичних політичних доктринах обґрунтували ліберально-демократичні принципи свободи й рівності, показали безмежні можливості людського розуму для реалізації соціального прогресу.

Тривалий час центральне місце у французькій політичній думці належало проблемам держави, природи політичної влади, формуванню політичної культури. Однак за останню чверть століття сама наука зазнала істотних змін. Якщо раніше вона займалася переважно теоретичними розробками, то, починаючи з 70-х років, стався перехід до аналізу кризових ситуацій і вироблення конкретних рекомендацій з тих чи тих питань. Нині французькі політологи намагаються максимально наблизити свою науку до практики. Тому, крім традиційних проблем, у полі зору дослідників перебувають питання взаємодії політичних партій і мас, розвитку партійних систем, результатів виборів тощо.

Традиційно французькі політологи пов´язують проблему походження держави з сутністю влади. Цю традицію започаткував один із основоположників школи державознавства Л. Дюгі. Ще на початку 20 ст. він розробив теорію, згідно з якою виникнення держави пов´язується з феноменом влади. Як тільки люди почали об´єднуватися в групи, найдужчі з них заходилися нав´язувати свою волю іншим, стали правителями де-факто, зосередили владу в своїх руках. У пізніші часи вони формували уряд із людей свого середовища. Таким чином і виникає держава. Для Л. Дюгі уряд і держава — поняття тотожні. Держава заснована на силі, але остання стає законною тоді, коли її застосовують у відповідності з правом.

У концепції Л. Дюгі про природне походження держави є багато прихильників і в наш час. Так, її підтримує відомий учений М.Маффесолі. Він вважає, що "прагнення до володіння та влади" — це природна риса людини, основа соціального розвитку, рушійна сила в процесі виникнення держави. Сучасне людство, на думку М. Маффесолі, майже не відрізняється від первісного суспільства, оскільки його життя, як і раніше, регулюють біологічні закони.

Інакше розглядає питання держави й державотворення видатний французький політолог М. Дюверже. Особливе місце держави серед інших соціально-політичних організацій він пояснює двома факторами. По-перше, влада керівників держави відрізняється від влади вождів племен чи інших лідерів тим, що вона не індивідуалізована, а сакралізована. В очах простого люду держава має надприродний характер, а правителі є її слугами. По-друге, порівняно з іншими групами, держава має досконалішу внутрішню організацію й може домагатися ефективнішого підкорення своїм цілям і завданням.

Сам термін "держава" має подвійне значення. Його одночасно трактують як виконавчу владу і як державну націю. Останнє трактування, за М. Дюверже, привабливіше, оскільки виконавча влада є лише частиною держави-нації. Держава-нація передбачає найвищу форму солідарності людей, а також "матеріальну міць", яка складається головним чином із військової сили й судово-репресивного апарату.

Проблема взаємовідносин між державою й нацією стала одним із об´єктів дослідження французького політолога А. Лефевра. Він підкреслює, що між націями й державою існує зв´язок, який є наслідком тривалого процесу історичної еволюції. За міркуваннями більшості вчених, держава є породженням нації. Але історія свідчить, що часто держава стає головною дійовою особою в процесі створення нації з розрізнених етнічних груп (країн "третього світу"). Тому, як гадає А. Лефевр, саме держава створює націю, а не навпаки.

Сучасний стан національної держави аналізує професор Паризького університету Н. Пуланзас. Згідно з численними прогнозами, національна держава внаслідок інтернаціоналізації капіталу поступово відмирає. І хоча, на думку мислителя, немає підстав говорити про інтернаціоналізацію державної влади, процес економічної інтернаціоналізації стає дестабілізувальним чинником у взаємовідносинах між різними фракціями буржуазії. Він заважає державі здійснювати таку політику, яка відповідає інтересам усього "правлячого блоку". Унаслідок цього в країнах Заходу виникає, за твердженням Н. Пуланзаса, нова форма державності, яку можна класифікувати як сильну, або авторитарну. Це свідчить, що деякі форми традиційної політичної демократії застаріли й приречені на зникнення. Констатуючи факт трансформації сучасної західної держави, Н. Пуланзас виділяє відмітні риси цього процесу: дедалі більше зосередження влади в руках центрального виконавчого апарату; злиття, переплетення законодавчої, судової та виконавчої влади (на базі останньої); обмеження свобод громадян на користь держави, скорочення автономії публічної та приватної сфер життя; занепад політичних партій, передання їх політико-організаційних функцій бюрократичному апаратові, внаслідок чого відбувається політизація останнього; створення нових механізмів контролю над суспільством тощо.

Великий вплив на сучасну політичну думку Франції справила концепція Ж. Бюрдо. За його словами, держава виникає як абстрактний і постійний носій влади. Люди вигадали державу для того, щоб не підкорятися іншим людям. Але вони не знали, хто має право командувати, а хто — ні. Тому вони також вигадали для влади політичну форму. Замість того, щоб вважати владу особистою прерогативою тієї особи, яка її здійснює, вони розробили форму влади, незалежної від правителів. Ця форма є державною. Таким чином, головне, що відрізняє державну форму влади від інших форм, — це відокремленість від конкретних осіб.

 Завдання держави, на думку Ж. Бюрдо, полягає у збереженні соціального спокою. Державно-політична система має поціновуватися позитивно, якщо вона виконує волю більшості й має змогу змінити керівників, проти яких виступає ця більшість.

У цілому французькі вчені переважно схиляються до того, що основою існування державної влади є соціальний консенсус. Однак класовий характер державної влади класична наука заперечує. Держава розглядається лише як гарант соціального порядку, виразник загального консенсусу. Тому питання про демократичність тієї чи іншої держави зводиться до розгляду його формальної організації. Те, що сучасні буржуазні держави є демократичними, не береться під сумнів. Але як загрозу для демократії вони сприймають тенденцію до посилення виконавчої влади за рахунок влади законодавчої, а також органів місцевого самоврядування. Нерідко при цьому виконавча влада ототожнюється з державою. Одним із реальних заходів стримування тоталітарної тенденції вони вважають надання більшої автономності провінційним адміністративним органам, передачу частини прерогатив центрального державного апарату місцевому самоврядуванню.

Деякі вчені вбачають загрозу Для демократії в порушенні принципу багатопартійності, а також у захопленні держави партією. На думку Ж. Бюрдо, партійна держава — це головна ознака тоталітаризму. Тільки двопартійний режим може забезпечити зближення інтересів партій і держави. Водночас він не виводить демократичність держави з її централізованого чи децентралізованого характеру. Професор Тулузького університету Ж. Муржон пов´язує потяг до тоталітаризму з соціально-політичними кризами, які завжди загрожують існуючому порядкові. Тому державна влада для боротьби з ними використовує надзвичайні заходи — надання особливих повноважень виконавчому апаратові, обмеження або відміну прав і свобод. Це веде до перетворення демократичної форми правління на тоталітарну.

Політична нестабільність у Франції наприкінці 60-х — на початку 70-х років спонукала політологів до пошуку шляхів забезпечення сталості демократичної системи, послаблення політичної та міжпартійної боротьби. Були проаналізовані виборчі системи різних країн, місце політичних партій, кожна з яких має

свій інтерес, послаблює один із головних елементів демократії — постійний зв´язок між урядом і громадянином. Навпаки, Ж. Атталі розглядає багатопартійність як гарант змінюваності правлячих коаліцій. Вона захищає демократію від зловживань, які може зробити партія чи коаліція, якщо вона занадто довго утримує владу.

До речі, для французької політології характерно те, що вона довгий час обмежувала діяльність партій тільки участю у виборах. Конституція 1958 р. функції політичних партій трактувала виключно як виборчі. Але дехто з політологів вважає таке трактування дуже вузьким. Так, професор університету м. Бордо Д.-Ж. Лавров підкреслював, що обмежувальний характер 5-ї статті Конституції 1958 р. пускає в непам´ять такі важливі функції партії, як поширення ідеології, парламентська й урядова діяльність, формування громадської думки.

Роль партії у суспільному житті — одна з основних тем досліджень М. Дюверже. Він підкреслював, що загальний процес еволюції партій посилює їх розбіжність із нормами демократичного режиму. Партії посилюють вплив на людей у той час, коли централізація зводить до мінімуму роль членів партії в прийнятті рішень її керівництвом. Отже, констатує мислитель, партії все більше й більше набувають тоталітарного характеру. В той же час він підкреслює, що режим без партій — це консервативний режим. Він іще більше віддалений від демократії, ніж багатопартійний режим.

Багато уваги приділяють французькі політологи вивченню виборів як засобу боротьби за владу. Чимало з них піддає критиці мажоритарну систему, вважає її антидемократичною (М. Дюверже, Ф. Борель). Деякі французькі вчені досліджують окремі особливості поведінки виборців — вплив географічних особливостей на політичну орієнтацію виборів (Ж. Адам, Ф. Гегель), політичну апатію (А. Лансло, П. Ленен). Об´єктом багатьох досліджень стала також політика Національного фронту Франції.

Політологія як наука активно розвивається в багатьох інших країнах. Чимало цікавих робіт видали представники італійської школи — Д. Пасківно, Л. Граціано, Д. Фізікелла, А. Марраді, Д. Дзоло та ін. Своєрідні ідеї висловлюють учені Австралії, Канади, Бельгії, Голландії, країн Скандинавії тощо. Добре відомі імена польських політологів Є. Вятра, Т. Бодіо, А. Боднара, А. сталін-ського. Політичні проблеми своєї країни досліджують угорські вчені Є. Ханкіш, Я. Рудаш та ін.

Усе це свідчить, що роль політичної науки в соціальному житті, створенні й дальшому розвитку демократичних держав неухильно зростає. Тому знайомство з досягненням зарубіжної політології сприятиме прискоренню процесу становлення демократичної України.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття