пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Політологія

Політична наука в Німеччині


Політична наука в Німеччині почала розвиватися в 19 ст. як дочірня дисципліна традиційних наук, насамперед філософії та юриспруденції. Тому до останнього часу вона мала переважно філософський характер, перебувала під сильним впливом ідейної спадщини Ф. Гегеля, І. Канта, Фіхте. Але в 70—80-ті роки, як підкреслює М. Вебер, німецька політологія почала дедалі більше переключатися на емпіричний розгляд політики із застосуванням "жорстких" кількісних методів, орієнтуючись на відомого німецького політолога Г. Майєра. Сучасна політична наука має методологічну гостроту й переконливість емпіричних спостережень унаслідок обмежування своїх завдань. Відмінність між старою й новою політичною наукою полягає в тому, що сучасні політологічні студії роблять акцент на з´ясуванні причин, а не мети політичної діяльності. Вони також відмовляються (можливо, тимчасово) від проблематики цінностей. Застосовуючи кількісні методи досліджень і обмежуючи вивчення причинними зв´язками, політологія діє у звуженій сфері на вищому науковому рівні.

Деякі вчені стверджують, що нині в Німеччині немає єдиної думки щодо предмета і завдань політичної науки. Так, М. Вебер пише, що в його країні не існує єдиної політичної науки, є лише різні сфери інтересів, різні галузі досліджень і різні методи. Політолог К. Ленк виділив деякі сучасні політологічні напрями. Одна група політологів вважає, що політична наука — це державознавство, яке доповнюється аналізом динаміки державних інститутів. Друга група заперечує єдність предмета політичної науки, веде мову про політичні науки — історію, соціологію, економіку в їх політичних аспектах. Третя група розглядає політологію як один із аспектів соціології. Міркування четвертої групи зводиться до того, що завдання й мета політології полягає в історико-герменевтичному аналізі сучасності. Але головна відмінність між усіма політологічними напрямами полягає в підходах до вирішення проблеми співвідношення науки й політики. Прихильники розуміння політичної науки як практичної дисципліни доводять, що вона повинна філософськи осмислювати соціальну дійсність і орієнтувати політичну діяльність на певні соціальні та моральні цінності. Дуже великий інтерес прихильники "практичної" політології виявляють до історії політичної думки. Вони закликають повертатися до норм, що є найвищою цінністю політичного мислення й випливають із релігійної та філософської самосвідомості.

Прихильники "чистої" політичної науки спираються на неопозитивістську методологію й гносеологію. Вони переконують у тому, що слід постійно розділяти сферу цінностей і сферу фактичного. Науковому аналізові підлягає тільки сфера фактичного, але багато авторів піддавали критиці неопозитивістську інтерпретацію політичної науки. Типовим аргументом противників цієї концепції була теза про те, що неопозитивісти розуміють прогрес лише як перманентне вдосконалення теорії й поглиблення її змісту. Внаслідок цього історії, в тому числі й політичній, відмовлено в праві на існування.

Своє трактування поняття "політична наука" висловили Р. Лепсіус і П. Ноак. На думку першого, вона досліджує політичний устрій суспільства та його принципи, охоплює феномен політичного процесу, який надає людині форми політичної екзистенції в суспільстві. Однак політологія не є енциклопедичною наукою, не розчиняється в сукупності наук, вона поділяє з ними об´єкти дослідження, але не об´єкт пізнання.

У своїй книжці "Що таке політика? Вступ до науки про неї" П. Ноак заявляє про необхідність нової політичної науки, яка б створила для людини можливість знайти себе і своє місце в державі, суспільстві. Він підкреслює, що нині політологія бореться за статус самостійної науки. Ця боротьба ведеться за чотирма напрямами:

1) проти пересуду, що політика — це мистецтво, тому до неї не можна застосовувати наукові категорії;

2) проти переконання в тому, нібито політична ситуація — це щось одноразове, неповторне, й тому, аби її пізнати, достатньо історичної науки;

3) проти упередження, що політика має справу з формами панування, хоча це стосується компетенції загального державного права;

4) проти тих, хто заперечує її самостійність.

Отже, проблема політичної теорії, її статусу — одна з найважливіших у сучасній політології Німеччини.

Питання політики й політичних відносин традиційно розглядалися в межах філософії держави, сама політологічна наука виникла на початку 20 ст. як соціологія держави. Всі політичні процеси в цілому розглядалися в межах державознавства, до нього також входили питання державного управління. Сучасна політологія Німеччини намагається поєднати філософське осмислення держави з дослідженням конституційних і політичних реалій. Але центральний об´єкт усіх політологічних досліджень — держава, яка є, на думку Р. Лепоуса, найсуттєвішим носієм політичного порядку. До цього часу в політичній науці переважає тенденція розгляду поняття "держава" як центрального. До того ж політологи переконані, що політику взагалі можна пізнати лише через державу. Проте це не означає обмеження предмета політичної думки тільки державою.

Водночас у німецькій політології існують різні трактування самого поняття держави. Деякі дослідники намагаються показати, що держава — це елемент соціальної системи. Але більшість учених традиційно характеризує її як носія "трансцендентального розуму", "вічних цінностей", а також як сферу реалізації свободи (концепції Е. Фортхоффа, X. Куна, Е. Хіппеля).

Останнім часом серед політологів Німеччини стала модною концепція створення "сильної" держави. Ще на початку 70-х років М. Вебер підкреслював, що в політиці, коли мова йде про індивідуальну та політичну свободу й демократію, головне — це посилення державності.

У другій половині 80-х років ідея "сильної" держави дістала розвиток у працях представників так званого неоконсерватизму (К. Хорнунг, А. Молер, Г.-К. Кальтенбрунер та ін.). Взагалі, одна з головних "конституційних" ідей політичної філософії неоконсерватизму в Німеччині — підпорядкування індивіда державі. Пріоритетність сильної влади обґрунтовується представниками неоконсерватизму насамперед тим, що лише вона може здійснити найвищу мету — самоствердження держави, нації. На думку К. Хорнунга, не можна абсолютизувати волю більшості. Громадська думка формується цілеспрямовано, її можна піддавати різним маніпуляціям. Тому не варто надавати демократичній більшості дуже великої влади. Концепція "обмеженої" демократії в політичній філософії неоконсерватизму має, як підкреслював А. Френкін, такі джерела. Внаслідок функціональної комплектності сучасного суспільства, його плюралістичності, різноманітності культур політична єдність стала неможливою. Не можна гарантувати, що в суспільстві існує єдина, одностайна громадська думка. Тому доцільно вилучити частину політичних рішень зі сфери демократії, приймати рішення владним порядком.

Характеризуючи німецьку політологію, треба обов´язково зупинитися на творчості видатного мислителя сучасності Н. Лумана. Свою теорію політичної системи він розвиває, спираючись на традиційну для соціально-політичної думки Німеччини ідею співвідношення суспільства й держави. До речі, в німецьких наукових колах це співвідношення зводять до діалектики економіки й політики. Твердження Н. Лумана ґрунтуються на тому, що політика, політична система незалежні від інших систем суспільства. Головні функції політичної системи полягають у тому, що вона виробляє рішення, обов´язкові для всього суспільства, формує апарат влади, підтримує консенсус і виконує політичні рішення. Економічна система повинна виробляти рішення стосовно задоволення потреб або мати право відкладати прийняття рішень. Діалог між політичною та економічною системами відбувається на основі принципу невтручання.

Стару структуру влади, яка ґрунтувалася на розмежуванні законодавства, судочинства та управління, втрачено. Щоб повернутися до цього поділу влади, належить, на думку Н. Лумана, виконати чотири умови:

1) суворо контролювати систему управління, адже адміністрація часто приймає рішення без відома громадськості, в її руках сконцентрована велика влада;

2) волевиявлення в державі звільнити від тиску малих груп спеціалістів, а також від капіталу;

3) капітал (наслідок попередньої праці) доручити тільки досвідченим людям, але серед них не може бути державних чиновників;

4) виховання й освіта мають бути незалежними від держави сферами самоврядування вчителів, науковців, діячів культури.

Щодо питань демократії доктрину Н. Лумана можна кваліфікувати як консервативну. Для нього конкретна участь індивідів у процесі прийняття рішень — це утопія, хибна ідея. У політичній системі народ може виконувати лише певну роль — виборця. Отже, сама демократія стає виключно технічною функцією, яка існує для підтримки політичної системи.

Проблема демократії й демократизації суспільства займає велике місце і в творчості іншого німецького соціолога й політолога Р. Дарендорфа (нині працює у Великій Британії), який писав: "Демократія — це не просто розмаїття думок, не просто форум, де будь-який погляд входить в обіг; демократія — це система правління, її мета — забезпечити тим, хто керує, підтримку народу, принаймні на старті, і демократія повинна надавати можливість правити. Демократія — це уряд: його обирає, а якщо потрібно, то й зміщує народ. Крім того, демократія — це уряд, який має власний курс".

Щоб розвиток політичної системи Німеччини відповідав "європейським стандартам", щоб уникнути загрози тоталітаризму, слід мати, на думку Р. Дарендорфа, два великих політичних угруповання: консервативне, яке захищає бюрократичну систему, і прогресивне, орієнтоване на реформістсько-ліберальний курс. По обидва боки цих угруповань розташовані більш радикальні партії. Така система дає можливість існування повному спектрові інтересів.

Досліджуючи питання демократизації суспільства, Р. Дарендорф також вивчає проблему активної й пасивної громадськості. Він вважає, що рівень демократії в суспільстві визначає активність населення у вирішенні деяких політичних проблем. Але "постійна участь усіх в усьому" не сприяє процесові демократизації суспільства, навпаки, фактично є свідченням повного застою. Активна громадськість — це важлива сила політичного процесу. Вона є своєрідною елітою, а наявність конкуруючих еліт — це умова життєспроможності демократії. Але радикалізація активної частки громадськості може бути небезпечною для представницького правління. Тому, гадає дослідник, функція цієї групи населення — політичний контроль. Він також є істотним аспектом політичного процесу.

Поділяючи думку Р. Дарендорфа про необхідність громадського контролю над державою, інший німецький мислитель — Ю. Хабермас водночас наполягає, що такий контроль можуть здійснювати лише політичні спілки та партії. Тільки громадськість, об´єднана організаційно, може брати участь у процесі соціальної комунікації, контролювати державно-політичну бюрократію.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття