Електронна бібліотекапідручники


Політологія

Політична наука у Великій Британії


Англійська політична наука має багаті історико-філософські традиції, пов´язані з іменами Т. Гоббса, Дж. Локка, І. Бентама, Г. Спенсера, Дж. Бентама. Ідеї саме цих мислителів стали вихідним пунктом багатьох сучасних політологічних досліджень. Але, як уже підкреслювалося, якщо до кінця 19 ст. у світовій політичній науці домінували концепції європейських мислителів, то в 20 ст., особливо в другій його половині, лідерами стають американські вчені. Отже, сьогодні англійська політологія позначена певним провінціалізмом у тому розумінні, що основою досліджень учених Великої Британії, як правило, стають концепції їх колег із-за океану. Незважаючи на це, англійська школа вже не раз доводила, що може створювати сильне культурне поле, яке впливає на політологію всієї Європи.

Тривалий час, майже до початку 50-х років 20 ст., в англійській політології домінували два напрями розуміння поведінки людини — соціологічний та економічний. "Соціологи" вважали політичну поведінку особи результатом впливу культурної традиції. Система цінностей цієї традиції підпорядковує поведінку людей. "Економісти" розглядали політику як сферу раціональної діяльності людей із незмінними цілями, суть яких полягає в тому, щоб діставати максимальну користь. Після другої світової війни соціологічний напрям став теоретичною основою консерватизму. Дальшому розвиткові економічного підходу сприяли успіхи формальних методів економічного аналізу.

Перевага емпіричного підходу в межах соціологічного та економічного напрямів політології була зумовлена, з одного боку, потребами політичної практики, а з іншого — впливом американського досвіду. Але емпіризм в Англії має противників. Серед них професор Ліверпульського університету Ф. Рідлі та його оксфордський колега Дж. Лайвлі. Так, Ф. Рідлі висловив думку, що природа існуючих інститутів, відображена в законодавстві, найбільшою мірою впливає на політичну поведінку, а не навпаки, як вважають біхевіористи. І сьогодні дискусії з тих чи інших питань ведуться переважно в межах двох основних напрямів — соціологічного та економічного.

Одна з найважливіших проблем англійської політології — проблема влади. Вона охоплює такі питання, як поняття влади, природа влади, авторитет впливу. Дж. Лукас, наприклад, так атестує владу: "Хтось має владу, якщо після його слів "нехай щось буде виконано" це обов´язково виконуватиметься. Якщо хтось має авторитет, то з цих його слів належить, що дію треба виконати, а якщо цей "хтось" може справляти вплив, то після його слів інші люди повторюватимуть "нехай щось буде виконано".

Прихильниками економічного напряму був запропонований інший шлях. Так, Б. Баррі виділяє економічний тип влади, який здійснюється шляхом погроз та обіцянок. Політолог П. Данліві кваліфікує владу (слідом за Р. Далем) як можливість А примусити Б зробити те, що Б не робив би без примусу.

Відомий політолог Б. Бране пише, що окрема чи колективно діюча особа має владу тією мірою, якою існуючі порядки піддаються її керівництву. Соціальну владу мають ті, хто користується правом управляти соціальною дійсністю на власний розсуд. Володіння владою — це володіння правом свободи дій;

здобути владу — здобути таке право; втратити владу — втратити це право. Підкреслюючи, що влада індивіда фактично залежить від здатності до дії інших осіб, Б. Бране порівнює такого індивіда з водієм автомобіля. Його влада полягає в самому автомобілі, залежить від того, як працює двигун і т. ін. Водій правує і, можна сказати, володіє автомобілем. Аналогічно індивід має владу лише якоюсь мірою.

Традиційно питання про владу пов´язується з аналізом понять держави й суверенітету. Так, У. Різ виділяє три головних значення терміна "держава" в політологічній літературі: по-перше, це "політично організоване й територіально обмежене суспільство"; по-друге, це "суспільство, організоване політично відповідно до моральних ідеалів"; по-третє — "уряд як установа, інституція". Останнє значення, підкреслює дослідник, у наші дні використовується дедалі частіше. Політолог Дж. Філд виділяє таку ознаку держави, як володіння верховною владою на даній території. У такий спосіб він пов´язує поняття держави з поняттям суверенітету.

Тривалий час в англійській політології домінувала теорія не-обмеженого суверенітету Т. Гоббса. Першим, хто почав її атакувати, був Г. Ласкі. Він вважав, що держава є лише однією з багатьох форм регулювання поведінки людини. Цю ідею підтримували Є. Баркєр, Дж. Лукас та деякі інші політологи. Наприклад, Дж. Філд писав, що теорія необмеженого суверенітету в демократичних суспільствах нездійсненна, оскільки владу держави обмежує влада інших громадських асоціацій — партій, профспілок, церкви, а також міжнародних організацій (ООН, ЄЕС). Необмеженість юридичного суверенітету можна розуміти таким чином, що орган, який його має, не контролюється іншими установами й може здійснювати зміни конституції.

Важливе місце в політологічній науці Великої Британії займає проблема класифікації політичних режимів. Після другої світової війни вона розглядалася в контексті дискусії про майбутнє демократичної системи Заходу. Є. Баркєр підкреслював, що розмежування між державою й суспільством є основою демократії. Дж. Паррі писав наприкінці 60-х років, що різниця між демократією й тоталітаризмом полягає в більшій незалежності партій, груп тиску, об´єднань тощо.

Найбільш значною спробою політико-філософського осмислення проблеми співвідношення демократії й тоталітаризму є концепція "відкритого" суспільства, яку тривалий час розробляв К. Поппер. На його думку, західна демократія, атрибутами якої є вибори, референдуми, тобто сфера індивідуальних рішень, що постійно розширюється, — це перехідна форма на шляху до "відкритого" суспільства. Хоча іноді ситуація може скластися таким чином, що, відстоюючи свою індивідуальну незалежність, людина наштовхується на зовнішній тиск. Після цього у неї виникає бажання звільнитися від особистої відповідальності, замінити її на групову чи колективну. Це веде до відродження "закритого" суспільства, яке характеризується тотальною безвідповідальністю індивідів, тиранією сильної особи, яка контролює інтереси й політичні переконання. Таке суспільство, вважає К. Поппер, пропонує теорія К. Маркса.

Різниця між демократією й тиранією полягає в тому, що інститути першої забезпечують зміну уряду мирним шляхом, а другої — шляхом насильства. Тому К. Поппер пропонує на місце питання "хто повинен правити?", поставити питання "як можна уникнути таких ситуацій, коли поганий правитель може заподіяти шкоду?". Отже, принцип демократичної політики полягає в тому, щоб створювати й розвивати установи, які дають змогу здійснювати громадський контроль за правителями, а якщо потрібно, то усувати їх. Один із можливих шляхів — створення двопартійної системи на зразок тієї, що існує в Сполучених Штатах. За такої системи партія, зазнавши поразки на виборах, починає критично переосмислювати свої цілі, реформувати ідеологію, шукати нові ідеї.

Проблемам демократії й тиранії приділяє увагу відомий філософ М. Оукшотт. Він стверджує, що в чистому вигляді немає ні демократії (громадської асоціації), ні тиранії (цільової асоціації). У Західній Європі йде процес трансформування "цільового" об´єднання епохи середньовіччя в громадську асоціацію. Але можливі ексцеси повернення до режиму "цільової" асоціації. Головний засіб боротьби з ними М. Оукшотт бачить у європейській культурній традиції. На думку політолога І. Терліна, демократію характеризує "негативний" ідеал політичної свободи, коли ніхто не заважає людині, яка може й хоче діяти. Авторитаризмові притаманна "позитивна" свобода. Вона декларує право людини на самоврядування й самовизначення. Але здійснення цих принципів передбачає спільну дію великих груп — класів, народів тощо. На практиці це веде до авторитаризму.

Головне завдання політичного режиму Б. Крік і Г. Іонеску вбачали у розв´язанні суперечності між необхідністю порядку й різноманітністю інтересів членів суспільства. Автократія намагається розв´язати її шляхом підтримання однієї групи інтересів, пригнічуючи при цьому інші сили суспільства. Тоталітарний режим реорганізовує суспільство таким чином, щоб ліквідувати корені конфлікту інтересів.

Б. Крік виділяє ще кілька відмітних рис кожної з форм правління. Автократія жадає пасивної покори громадян, її офіційна доктрина — релігійна чи націоналістична ідеологія. Соціальна структура вирізняється наявністю класів і каст, елітних груп закритого типу. За тоталітарного режиму від громадян вимагається масова участь у державних справах. Офіційна доктрина — революційна ідеологія, яка претендує на науковість. У соціальній структурі швидко йде вирівнювання відмінностей.

Республіка потребує добровільної особистої участі громадян в управлінні суспільними справами. Офіційну доктрину замінюють утилітарні "уявлення". У соціальній структурі переважає "середній" клас. Елітні групи мають відкритий характер. З функціонуванням демократії тісно пов´язана проблема партисипації (від англ. participation — участь). Слід зауважити, що політологи реформістського напряму розглядають партисипацію як особисту участь людини у прийнятті рішень і контролі за їх виконанням. Представники консервативного табору зводять її до участі в голосуванні. Політологи шукають відповідь на питання, як пов´язати деякі ознаки демократії (рівність партисипації та ін.) з фактом визнання еліти. Політолог Т. Ботомор, наприклад, вважає, що наявність еліт не суперечить демократичному політичному режимові. Але ступінь відкритості еліт є показником демократичності суспільства. Інший політолог — Т. Тенкер — пише, що політична еліта Великої Британії постійно конкурує з елітами локальними, груповими. Вони є основними носіями протесту, й тому політична "виховна" еліта змушена шукати з ними спільної мови.

Багато важать для аналізу політичного життя Англії дослідження виборчих кампаній, виборчої стратегії політичних партій. На думку Р. Роуза, партія — це дуже складна організація. До неї входять такі інститути, як парламентська фракція, головний штаб, окружні відділення. Дуже часто вона об´єднує людей, які знаходять спільну мову лише щодо деяких політичних заходів.

Найважливіші функції партії у Великій Британії зосереджені навколо формування уряду. Для партійного правління необхідні, по-перше, політична програма, яку партія, якщо стане правлячою, втілюватиме в життя; по-друге, декларування цілей і принципів майбутнього правління (без повідомлення про методи їх досягнення); по-третє, призначення через партію керівників уряду, наявність у цих керівників необхідної кваліфікації для контролю за діяльністю бюрократичного апарату; й, нарешті, відданість цих керівників цілям партії.

Теорію виборів як сфери економічної конкуренції двох чи більше партій розробив професор Д. Робертсон. Головна її ідея, яку він перейняв у Е. Даунса, — порівняння суперництва партій на виборах з ринковою конкуренцією. Д. Робертсон вважає, що ідеальний тип конкуруючої партії має бути позбавлений ідеологічних забобонів. Мета партії — не зміна існуючих соціальних умов, а прагматичне здійснення політики в межах цих умов. Однак ідеологія є дуже важливим аспектом виборчої стратегії, невід´ємною частиною культури кожної людини, у тому числі й політика. Саме ідеологія в діяльності політика обмежує вибір політичних методів.

Партійна програма знайомить виборців із проблемами майбутнього уряду, а також із шляхами їх вирішення. Але на практиці, підкреслює Д. Робертсон, ми бачимо порушення системи конкуруючої демократії. Інформацію стосовно проблем виборці одержують від політиків, які перекручують її собі на користь. Опозиція не торкається проблем, які існуючий уряд успішно вирішив. Правляча партія не згадує про невирішені питання. Складається така ситуація, коли виборцям дуже важко розібратися в тонкощах політичної боротьби.

Про роль груп тиску у виборчому процесі пише У. Маккензі. На його думку, посилення цих груп веде до зниження ролі партійних програм на виборах. Адміністративна система стає сферою дій організованих груп, що мають формальну структуру, спільні інтереси і справляють вплив на діяльність адміністративних органів. Групи тиску можна розрізняти за типом державних органів, на які вони впливають (центральні, локальні та регіональні), а також за внутрішньою структурою (демократичні й олігархічні). Методи дії груп тиску — вплив на політичні партії, апелювання до громадської думки, використання експертних знань. Водночас у їх намірах залишається привернення на свій бік політичних діячів і державних службовців. Деякі депутати парламенту, зазначав У. Маккензі, діють як представники груп тиску. Вони постійно виступають на захист певних інтересів. Хоча відомо, що за такі виступи, як правило, обіцяють високооплачувану посаду, ніхто не вважає такі дії протизаконними.

Політолог Е. Берг оцінює діяльність груп тиску як канал для ознайомлення "верхів" із громадською думкою. Однак багато англійських учених вважають, що активізація та зростання впливу груп тиску таять у собі загрозу для демократії.

Чимало досліджень політологів Великої Британії присвячено проблемі зростання політичної апатії (І. Бадж, Т. Тепмен, Ф. Грінстайн, В. Хермен та ін.). Вони підкреслюють, що рівні можливості впливу громадян на політичні рішення — важлива умова існування демократії, тому рекомендують ретельніше дбати про політичне виховання громадян.

Велику увагу англійські політологи (Д. Батлер, Д. Стоуне, Дж. Блаймлер, Д. Макквейл, М. Харрісон та ін.) продовжують приділяти вивченню впливу засобів масової інформації на формування громадської думки.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття