пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Політологія

Леся Українка і соціалізм та соціал-демократизм


Кінець 19 — початок 20 ст, позначається піднесенням революційного руху в Росії та в Україні, як її складовій частині, й це сприяє розвиткові та поширенню політичних, зокрема соціалістичних, ідей. Відчутний вплив на радикальні кола інтелігенції справляє марксизм.

Саме цей період збігається з активною творчістю та громадською діяльністю видатної представниці української культури Лесі Українки (1871-1913). У 90-х роках вона уважно вивчає соціалістичну, марксистську літературу, дбає про її переклади українською мовою, зближується з революційними гуртками та організаціями, в тому числі й соціал-демократичного напряму.

Відомо, що у квітні 1901 р. вона бачиться з М. Ганкевичем (галицьким соціал-демократом) і передає йому для видання серію перекладів літератури соціалістичного змісту: працю Ш. Дікштейна "Хто з чого жиє" з "Додатком від впорядчика", А. Лабріоли "Нариси про матеріалістичне розуміння історії", "Маніфест Комуністичної партії" та ін.

Леся Українка усвідомлювала роль соціал-демократичного руху в боротьбі народу за своє соціальне й національне визволення, але вважала, що в цьому русі належну увагу треба приділяти національному питанню. Так, у листі до М. Павлика (26 травня 1899 р.) вона пише, що "соціал-демократія — це занадто універсальний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього... Якби була публіцистом, то звернула б якнайсерйознішу увагу на соціал-демократичний рух і на те, яке місце має займати в ньому елемент національний, та як мають, наприклад, українські, польські і великоруські соціал-демократи відноситися межи собою".

Під час арепітів та обшуків у представників революційної молоді, а серед них і соціал-демократичного напрямку, поліція знаходить листи, записки, які свідчать про листування Лесі Українки з цими людьми. Протягом усього свого життя письменниця була під пильним наглядом поліції, що змушувало її бути дуже обережною в своєму листуванні, дещо маскувати. У листі до М. Павлика (січень 1895 р.) зауважує: "У мене тепер думка росте і вже переросла ту рамку, в якій можна робити що-небудь одкрито в Росії".

Леся Українка цікавилася діяльністю багатьох політичних партій (отже, й соціалістичного напрямку, зокрема, російської соціал-демократії), але не визнавала жодної з них цілком відповідною її власним переконанням. Деякі партії та їхніх діячів піддавала гострій критиці за обмежений націоналізм, а соціал-демократичні партії Росії й України — за ігнорування національного питання або недостатню увагу до нього.

У листі до Ф. Волховського (березень 1903 p.), повідомляючи про переслідування соціалістичного руху австрійською поліцією за допомогою російської охранки, вона пише: "Поділяю не всі погляди членів соціал-демократичних гуртків і маю застереження до їхньої діяльності, тому в дописах вживатиму не "ми", а "я", бо по натурі я, властиво, "Wilde", тобто дика, і з організаціями входжу завжди в оригінальні відносини "союзника" скоріше, ніж члена".

Далі в цьому листі вона торкається національного моменту в діяльності різних російських політичних партій та їх видань (соціал-демократів, есерів, газети "Искра" та ін.) й пише, що не надає переваги жодному політичному угрупованню й свої праці підписуватиме "Незалежний Українець". Вона категорично заявляє про свою незгоду з різними російськими політичними течіями соціалістичного, в тому числі й соціал-демократичного, напряму, які більшою або меншою мірою ігнорують український народ і його право розвиватися.

Усю історію суспільства Леся Українка розглядала як історію боротьби трудящих проти соціального та національного гноблення. Вона вважала необхідною боротьбу проти російського царизму, проти всієї системи утисків народу російською державною машиною на чолі з царем. Яскравим виявом ставлення до самовладдя, деспотичного режиму в Росії є її реакція на бучну урочисту зустріч, улаштовану Миколі II в Парижі, куди він поїхав з вінценосною дружиною після двох літ царювання. Особливо вразило письменницю, що його захоплено вітали письменники, артисти, композитори. З цього приводу вона надіслала за кордон Л. Драгомановій памфлет "Голос однієї російської ув´язненої" з

проханням надрукувати в будь-якому прогресивному виданні. У памфлеті говорилося: "Ганьба лицемірній лірі, улеслеві струни якої наповнювали акордами зали Версаля... Ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять ланками своїх добровільно накладених кайданів. Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна". Маючи на увазі солодкі лестощі, що їх розливали перед Миколою II французькі літератори, називаючи його великим монархом великої імперії, державцем безмежної й багатої країни, Леся Українка писала: "Чи ви знаєте, славетні побратими, що таке убожество? Убожество країни, яку ви називаєте такою великою?.. Так, Росія величезна, росіянина можна заслати аж на край світу, не викидаючи поза державні межі. Так, Росія величезна, голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця — і всі ці великі нещастя колосальні, грандіозні. Царі наші перевершили царів єгипетських своєю схильністю до масивного, їхні піраміди високі й дуже міцні. Ваша Бастилія була ніщо в порівнянні з ними. Приходьте ж, великі поети, великі артисти, подивитися на велич наших бастильських фортець, зійдіть з естрад, здійміть ваші котурни й огляньте нашу прекрасну в´язницю".

Мужня й невтомна громадська діячка різко викривала експлуататорську суть усіх держав, що існували в минулому й за її життя. У поглядах на походження держави вона виходила з теорії насильства, яка була поширена в тогочасній західній літературі. На її погляд, виникнення держави було пов´язане із завоюванням одного народу іншим або з добровільним підкоренням слабшого народу сильнішому. Держава виявляє себе не тільки як підкорення того чи іншого народу або народів сильнішому народові або якомусь могутньому правителеві, а й як панування сильних класів над слабкими. Російську абсолютну монархію Леся Українка вважала політичною системою, побудованою на насильстві й не обмеженою ніякими законами.

Як і більшість тодішніх прогресивних культурних і громадських діячів, вона вірила в творчі сили народу, в його здатність знищити соціально несправедливий лад і побудувати новий, який відповідав би інтересам народу і який вона пов´язувала з соціалізмом. Визнавала закономірність класової боротьби в суспільстві між тими, хто, головним чином, виробляє, й тими, хто, головним чином, споживає. У її творах послідовно проводиться думка, що ніяке насильство не може придушити в народі прагнення до волі, що гнобителів невідворотно чекає розплата.

Викриваючи антинародну сутність монархічних режимів, Леся Українка піддавала гострій критиці й тогочасний капіталізм. Переконливість критики капіталістичних відносин пояснюється глибокою обізнаністю з політичним і культурним життям західних країн, де вона часто перебувала у зв´язку зі своєю хворобою. Об´єктами її критики були соціальна несправедливість, буржуазна мораль, декадентське мистецтво, що виростали на ґрунті капіталістичних відносин. У статті "Європейська соціальна драма наприкінці 19 ст." письменниця аналізує відображення в літературі боротьби робітників проти своїх визискувачів і виправдовує цю боротьбу, виступає проти примиренства та мінімалізму в цій боротьбі, коли завданням є лише часткове полегшення побуту робітників. Своїми творами вона кликала народ до активної революційної боротьби з поневолювачами. У поезії "Порвалася нескінчена розмова" читаємо прямий заклик до опору:

Коли б кайданів брязкіт міг ударить Перуном в тії заспані серця, Спокійні чола соромом, захмурить І нагадати всім, що зброя жде борця, Коли б та зброя здійнялась до бою...

Відстоюючи право народу на революційну боротьбу проти своїх гнобителів, Леся Українка заперечувала вчення Л. Толстого про "непротивлення злу насильством".

Не сприймала Леся Українка й християнського віровчення, бо християнство, як і інші релігії, ніколи не піднімало трудящих проти гноблення. "Християнські прокльони і громи на багатих і сильних були теоретичні, а практична "політика" була така: ударять в одну щоку — підстав і другу, здеруть плаща — віддай і сорочку".

Л. Толстой вважав, що сучасне християнство — це аберація, хвороба, відхилення від справжнього, стародавнього християнства. "Ні, — каже Леся Українка. — В найдавніших пам´ятниках, в "досягненнях апостольських", в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського духу, сього вузькосердого квієтизму політичного, що так розбуявся дедалі в християнстві. Як хочете, але недарма в притчах і скрізь у Євангелії так часто вживається слово "раб" і антитеза "пана і раба", як єдиної можливої форми відносин межи людиною і божеством".

Стоячи на позиціях активної революційної боротьби трудящих проти своїх гнобителів, письменниця разом із тим відкидала терор як засіб боротьби. У статті "Політика і етика" підкреслювала, що не може ототожнювати терор із революцією, хоч, за бажанням, можна виправдати і те, й друге. На її погляд, терор — безперспективна, безцільна дорога, бо на місце одного правителя приходить інший. У драмі "Руфін і Прісцила" дуже добре це виражено словами, що "кожен Брут новому Цезарю дорогу простав, та ще й не ліпшому". Вона, як і І. Франко, засуджувала як червоний, так і білий терор часів Французької революції.

Леся Українка сповідувала ідеал свободи, який виключав будь-які, хоч відкриті, хоч завуальовані форми пригнічення особи. Люди повинні мати політичну й економічну свободу. Наявність справжніх політичних, економічних і соціальних прав людини, свободи слова, совісті, права брати участь в управлінні державою залежить від державного ладу й економічних відносин, які його зумовлюють. Вона вважала, що поки влада (гроші, війська, поліція) перебувають у руках багатіїв, не можна досягти ні політичної, ні економічної свободи трудящих.

Досягнення справжньої свободи можливе шляхом суспільної й культурної перебудови держави, фактичного визволення робітників, до яких вона відносила й найбідніше селянство та трудову інтелігенцію (як і І. Франко). Міра свободи особи, за переконанням письменниці, залежить від ступеня її духовного та фізичного розвитку. Серед інших свобод вона надавала великого значення свободі слова, зокрема, свободі відкрито висловлювати свої думки та судження з приводу тих чи інших явищ суспільного життя, навіть критичні.

Така свобода народу, на її погляд, відсутня як в історичному минулому — в давніх державах, так і в сучасному їй суспільстві, в тому числі й у західноєвропейських країнах. Важливою ознакою справжньої свободи вона називала свободу національну, свободу вільного розвитку всіх націй. Зрозуміло, що з особливим болем сприймала Леся Українка долю рідного поневоленого народу:

О, люде мій бідний, моя ти родино, Брати мої вбогі, закуті в кайдани! Палають страшні, незагоєні рани На лоні у тебе, моя Україно!

Щастя українського народу, його вільне майбутнє поетеса пов´язувала з непримиренною боротьбою народу за своє визволення. Відстоювала ідеї українського національного патріотизму, які при цьому виключали зневажливе ставлення до представників інших націй. У трудящих усіх національностей є спільний інтерес — прагнення позбутися соціального гніту. Тому вона поділяла думку про необхідність інтернаціональної єдності трудящих у боротьбі за свої права. Але додавала, що ця єдність мала будуватися на рівноправній для всіх націй основі.

"Свідомі свого стану робітники, — говорила Леся Українка, — не повинні вважати на те, хто з них до якої віри чи народу належить (робітник німець, наприклад, не повинен вважати себе ліпшим від поляка, поляк — від москаля, москаль — від українця і т.д.), а повинні триматися спільно, одностайно, бо у всіх у них один ворог — стан багатіїв, капіталістів, що користає з робітницької праці".

Необхідно, вважала вона, співпрацювати всім політичним партіям України, які відстоюють її незалежність, а також цим партіям з революційними партіями всієї Росії, оскільки національну незалежність вона пов´язувала з незалежністю соціальною. Разом із тим, як уже зазначалося, вказувала на істотну хибу російської соціал-демократії — недостатню увагу до національного питання, навіть ігнорування його.

Палка патріотка мріяла про возз´єднання всіх українських земель, але не в складі Російської імперії, де немає, як вона казала, хоч якої-небудь, хай і не ідеальної політичної свободи.

Майбутнє суспільство не малювала в якихось конкретних формах, у її працях немає чітко сформульованої моделі майбутнього суспільства, що свідчить про глибоке розуміння недоречності вигадування таких моделей. Вона свідомо не бажала пророкувати з приводу конкретних рис майбутнього суспільства, як це робили деякі представники соціалістичної думки, що доходили до абсурду в таких провісництвах. У загальних рисах майбутнє уявлялося їй як суспільство, де немає антагоністичних класів, де забезпечені свободи особи, права людини, де вільно почувають себе всі нації й народи. Це загальне уявлення про суспільство майбутнього пов´язувалося з соціалізмом так, як вона його розуміла.

Леся Українка різко критикувала розуміння соціалізму як загального комфорту або як суспільства, де панує свавілля здичавілого пролетаріату. Критично ставилась й до ідей утопічного соціалізму, але вважала необхідним його вивчення для якомога правильнішого визначення шляхів побудови досконалішого суспільства. "Комунізм першого християнства, — писала вона, — се фікція, його ніколи не було або се було комунізмом жебрака, що все одно не мав ніякого маєтку, або ще "комунізмом" добродійного багача, що кидав "крихти від свого стола" комуні "псів", що сидять під столом пана свого. От і все".

Соціалізм має виникнути, на її думку, не внаслідок пропаганди, а внаслідок розвитку самого капіталістичного суспільства, в якому визрівають необхідні для цього передумови. У "Замітках із приводу статті "Політика і етика" Леся Українка пише, що соціалізм — це наслідок важкого й довгого шляху еволюції роду людського, він забезпечить справжню соціальну та національну свободу, справжню демократію. Його доведеться створювати копіткою і впертою наполегливою працею визволеного народу. Але він не виключає своїх проблем боротьби, без якої немає розвитку.

Волелюбна дочка свого народу, Леся Українка вірила в його сили, у здатність вибороти собі гідне людини життя, свободу своєї незалежної країни. У поезії "Про велета", написаній незадовго до смерті (1913), поетеса, думаючи про рідний край, малює свій народ в образі казкового велетня, який неодмінно розірве залізні пута, що обплітають його:

І встане велетень з землі, розправить руки грізні, і вмить розірве на собі усі дроти залізні.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття