Електронна бібліотекапідручники


Політологія

Марксистське вчення про політику


Найбільш поширеним у 19—20 ст. стало політичне вчення К. Маркса, Ф. Енгельса. Даючи йому оцінку, М. Бердяев підкреслював, що теорія соціалізму цих двох мислителів піддала сумніву право приватної власності, й звичайно, підстави для сумніву були. Ніким не обмежене й абсолютне право приватної власності породило зло й несправедливість суспільства феодального й суспільства капіталістичного. Саме від нього пішли нестерпна соціальна нерівність, пролетаризація мас, позбавлення трудящих засобів виробництва й революційні настрої, які доводять пригноблених до такого рівня озлоблення та помсти, що втрачається людська гідність. І водночас у власності є онтологічне зерно. Відберіть у людини всяку владу над майновим, матеріальним світом, усяку особисту свободу в господарських актах і ви зробите людину рабом суспільства й держави, які відберуть у нього й право свободи думати, совісті й слова, право вільно пересуватися, саме право на життя. Якщо суспільство й держава стають єдиним власником усіляких матеріальних цінностей і благ, то вони можуть робити з людиною що завгодно; особа безсила протистояти тиранії держави та суспільства.

Соціально-економічними й політичними підвалинами марксистського вчення про політику стали суперечності суспільного поступу, зокрема, між власниками засобів виробництва й тими, хто був позбавлений їх, між уже добре розвинутими продуктивними силами й застарілими виробничими відносинами, а також суперечності в духовній сфері. Відомо, що марксизм спирався переважно на досягнення в класичній філософії, політичній економії та соціально-політичній думці. Ця нова ідейна течія живилася й тогочасними революційно-демократичними та гуманістичними тенденціями.

К. Маркс (1818-1883) і Ф. Енгельс (1820-1895) у своїх дослідженнях доводили, що правові відносини, як і форми держави, не можна зрозуміти поза історичним контекстом, умовами матеріального життя. Вони пояснювали опосередкованість політико-правових відносин економічною сферою, а також співвідношенням суспільства й держави. Держава — офіційний представник громадянського суспільства. При цьому виявляється її подвійна природа: з одного боку, вона виступає як універсальна політична організація, що зберігає цілісність суспільства, з іншого — як спеціальний апарат управління.

Марксизм формулює положення про подолання відчуження держави від народу, від людини, про необхідність запровадження демократичної державності, самоврядування народу. Шлях до нього пролягає через перехідний період, політичною формою якого є держава диктатури пролетаріату. Ця центральна ідея марксистської теорії виводилася з досвіду революцій 1848—1850 pp. та Паризької Комуни. Сутність диктатури пролетаріату — поєднання законодавчої, виконавчої та судової влади.

Щоб досягти цієї мети, пролетаріат повинен здійснити політичну революцію, в процесі якої має бути ліквідована стара й створена нова державна машина. Вона втілюватиме одвічні ідеї справедливості, рівності, демократії в інтересах більшості народу шляхом примусу стосовно незначної меншості. "Історична місія" пролетаріату може здійснитися лише за умови створення "особливої партії", що дасть змогу робітничому класові стати самостійною політичною силою. Ведучи рішучу ідеологічну боротьбу з класовими противниками, така партія очолить пролетаріат і допоможе йому вийти зі свого "дитинства".

Отже, в працях К. Маркса й Ф. Енгельса були висунуті та обґрунтовані тлумачення політики, держави, влади, власності, інших політичних інститутів. У своїй основі марксизм був реалістичною теорією, яка відобразила нагальну потребу докорінних змін суспільного устрою. Багато її положень у ході дальшого історичного розвитку втрачали свою значущість, інші видозмінювалися, збагачувалися реальною практикою, треті — перекручувалися, фальсифікувалися, спростовувалися.

Одним із засновників німецької соціал-демократії був Ф. Лассаль (1825—1864), який, за оцінкою Ф. Мерінга, правильніше поцінував загальне виборче право як важіль пролетарської класової боротьби, ніж це зробили — принаймні свого часу — К. Маркс і Ф. Енгельс. Його філософські позиції формувалися під впливом Й. Фіхте й В. Гегеля. Свої соціально-політичні погляди він об´єднав

під назвою "національного соціалізму" й при цьому називав себе учнем К. Маркса і Ф. Енгельса.

Відзначаючи безправне й пригноблене становище трудящих, усвідомлюючи необхідність зміни існуючих у Німеччині порядків і намагаючись ліквідувати соціальну нерівність у суспільстві, Ф. Лассаль вважав, що цього можна досягти лише за умови створення власними силами робітників (з допомогою держави) виробничих асоціацій. При цьому він виходив з теорії вартості Рікардо, в якій підкреслювалося, що робітник обмінює свою працю, як і будь-який інший товар, за еквівалентом. Усі біди робітничого класу — низька заробітна плата, експлуатація тощо — внутрішньо притаманні самій системі обміну. Тому ліквідація цих негативних явищ пов´язувалася з упорядкуванням принципів розподілу суспільного продукту. Так, Ф. Лассаль пояснював право робітників на повну вартість продуктів праці, яке не реалізується через "залізний закон заробітної плати". Саме виробничі асоціації допоможуть позбутися в суспільстві найманої праці, перейти до соціалізму, де здійсниться вимога розподілу суспільних доходів відповідно до прав кожного працівника на отримання повного продукту своєї праці.

Майбутню державу він бачив демократичною, відродженою через загальне й пряме виробниче право. Така держава зможе досягти найвищої свободи завдяки введенню "індивідуальної власності, що ґрунтується на праці". Цей процес він вважав соціальною еволюцією, яка здійснюється мирним шляхом протягом тривалого історичного часу.

Е. Бернштейн (1850—1932), вважаючи себе марксистом, доводив, що з розвитком науково-технічного прогресу відбуватиметься не концентрація, а децентралізація капіталу, промисловості та сільського господарства. За цих умов економічна боротьба пролетаріату, яку веде профспілковий рух у легальних формах, може запобігти зубожінню пролетаріату, ослабити суперечності між працею та капіталом.

Поступово капіталістична власність переростатиме в соціалістичну шляхом розвитку кооперації, споживчих спілок, що дасть змогу пролетаріатові "без звернення до насильства... оволодіти вельми значною частиною суспільного багатства". Головною гарантією цього буде демократія. Він стверджував, що за соціалізму, як зеніту розвитку й завершення лібералізму, буде досягнуто такого рівня, коли ідеали свободи поціновуватимуться як найбільші суспільні вартості.

Діяльність К. Каутського (1854—1938) також пов´язана з розвитком соціал-демократичних принципів суспільного будівництва. Він доводив, що його концепція базується на марксистських засадах, але марксизм і вчення Ф. Лассаля та Е. Бернштейна піддавав гострій критиці.

Серед політичних поглядів К. Каутського особливий інтерес становить його розуміння пролетарської революції й держави. Він намагався обґрунтувати необхідність завоювання пролетаріатом політичної влади. Але ці процеси, на його думку, повинні проходити мирним шляхом. У ранг головного принципу докорінних змін у суспільному житті має бути зведена демократія. У 1918 р. в праці "Диктатура пролетаріату" він писав, що К. Маркс розумів під "революційною диктатурою пролетаріату" не форму панування, а стан населення, коли його більшість загальним голосуванням підтримує владу. Революцію ж 1917 p. K. Каутський характеризував як зневагу до людини, масове збройне насильство.

В останні роки свого життя, відмовившись від неоднозначного трактування диктатури пролетаріату, він закликав соціал-демократів дотримуватися демократичних принципів, відстоювати завоювання загального, прямого, рівного й таємного виборчого права.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття