Електронна бібліотекапідручники


Політологія

Проблеми відродження української державності. Незалежність чи автономія?


Бурхливі соціально-економічні й політичні процеси, культурно-національне відродження в Україні у 16—17 ст. висунули як актуальну проблему національної державності. Ця творчо-будівнича ідея охопила всі сфери життя української нації. Народ, який мав на своєму тривалому історичному шляху таку могутню державу, як Київська Русь, а потім зазнав хижацьких загарбань і знущань, не міг не піднятися на боротьбу за свою незалежність. Слова Пилипа Орлика про те, що українська держава має право на незалежне існування й "вона є вільним князівством,., козацька нація й Україна були вільними", стали стрижнем глибинних суспільно-політичних процесів, вододілом між різними політичними силами. Ця ідея стала рушійною силою народних мас, формувала відповідні політичні структури та об´єднання. Вона дістала втілення в тогочасній політичній літературі, історичних дослідженнях і літописах, у релігійних проповідях, художній творчості та фольклорі.

Боротьба за незалежність знайшла своє відображення в національно-визвольних змаганнях. Наприкінці 16 ст. Україна стікала кров´ю селянсько-козацьких заворушень під проводом К. Косинського та С Наливайка, які повели повсталих на бій проти польської шляхти. Ідея відродження української державності визначала діяльність славного сина України, гетьмана Війська Запорозького Петра Конашевича-Сагайдачного. Маючи досить сильні козацькі з´єднання, вміло використовуючи складну міжнародну обстановку, він домігся визнання польським урядом автономії українських земель у складі Речі Посполитої. На сеймі у Варшаві, де делегацію Війська Запорозького очолював П. Сагайдачний, були задоволені важливі козацькі вимоги: ліквідовано посаду старшого над козаками від польського уряду, визнавалася влада обраного на козацькій раді гетьмана над усією Україною; скасовувалися рішення сейму щодо обмежень козацьких вольностей і прав; населення України діставало свободу віросповідання; визнавалася польським урядом і забезпечувалася від гонінь властей Речі Посполитої православна ієрархія. Академік Д.І. Яворницький, один із найавторитетніших фахівців з історії козацтва, зазначав з приводу цієї угоди, що завдяки дипломатичному тактові, не оголюючи навіть меча, Сагайдачний зумів домогтися у поляків таких результатів для блага свого народу, про які навіть не мріяв жоден із українських гетьманів. Він заклав міцні підвалини для подальшого існування українського козацтва й разом із тим накреслив програму його майбутніх дій; з огляду на це гетьман Богдан Хмельницький лише продовжив справу Сагайдачного.

Волелюбні традиції українського народу, його прагнення до національної незалежності знайшли втілення у всенародній визвольній війні під проводом Б. Хмельницького (1648—1654). Як неодноразово заявляв бунтівний гетьман, його мета — звільнити всі українські землі, об´єднавши їх у самостійну державу.

Уже в ході самої війни стало зрозуміло, що її фактичні досягнення далеко переростають межі попереднього козацького автономізму, що зусилля українського народу спрямовані на повну незалежність від Польщі, й лише існування національної держави забезпечить йому гідне місце в світовому процесі. Цьому сприяли розмах народного повстання, зросла національно-політична свідомість козаків і селян, зміцнення авторитету Хмельницького серед населення, перехід на його бік української шляхти й духовенства.

Результатом переможної війни українського народу проти польської шляхти було утворення козацько-гетьманської держави, відбулася кристалізація основних принципів політичної доктрини Богдана Хмельницького, стрижень якої становила національна державна ідея, що вперше була сформульована в історії вітчизняної суспільно-політичної думки. Козацтво стало провідною верствою в країні, разом з частиною української шляхти козаки збудували українську державу й посіли в ній становище організуючої, правлячої й економічно найсильнішої верстви.

Державотворча тогочасна політична думка і практика були спрямовані на вирішення двох найважливіших і взаємозв´язаних завдань: створення незалежної соборної держави в етнічних межах України й запровадження в ній нової моделі соціально-економічних відносин, в основі якої б лежала дрібна (фермерського типу) козацька власність на землю. Цьому завданню була підпорядкована вся діяльність гетьмана Б. Хмельницького — військова, економічна і зовнішньополітична.

Відновлену українську державу Б. Хмельницький розглядав як спадкоємицю княжої Русі, що свідчить про тривалість державотворчого процесу на українських землях.

Долаючи надзвичайно складні зовнішні та внутрішні перешкоди, гетьман зосередив свої зусилля передусім на будівництві, функціонуванні усіх ланок влади.

Велику увагу Б. Хмельницький надавав формуванню судової влади. На місце станово-шляхетської системи судів поставали сотенні, полкові і генеральні установи, сільські суди. Практикувалося надсилання гетьманом судових комісій на місце для розгляду справ особливого значення.

Державотворчі процеси в тогочасній Україні визначали такі документи, як "Статті про устрій Війська Запорожського", універсали Хмельницького, яких до нас дійшло понад 400, офіційні листи. Вагоме місце в легітимізації і конституюванні козацько-гетьманської держави став Зборівський договір (Декларація) 1649 p., який президент України Л. Кучма назвав свого роду першою діючою "конституцією", яка за своєю вагомістю дорівнює англійській Великій хартії. "Саме від цієї дати, — зазначає він, — увесь світ, Європа, зокрема і Росія, визнали Україну як окреме державне утворення з чітко визначеними державними кордонами, власними територією та військом, судом, вірою, органами державного управління і, що особливо слід підкреслити, мовою. Тому ми маємо всі підстави стверджувати, що ця та інші угоди гетьмана були своєрідною біблією українського конституціоналізму, її значення в історії вітчизняного державотворення неперевершене".

Наслідуючи демократичні традиційні основи Запорозького козацтва, вперше у світовій історії Б. Хмельницький запровадив загальну виборчу систему державної влади — гетьманщину. Поряд з цим він рішуче боровся за зміцнення й централізацію державної влади, долаючи анархізм, свавілля та сепаратизм.

У зв´язку з істотною необхідністю наповнення національної державної ідеї соціально-економічним змістом була проведена принципова, по суті революційна, аграрна реформа, за якою було знищено велике й середнє феодальне землеволодіння (за винятком монастирського), панщинно-фільваркову систему господарства, ліквідовано кріпацтво, утверджено дрібну (козацького типу) власність на землю. Козацькі господарства мали чітко виражені тенденції до розвитку якісно нового для того часу шляху — фермерського. Створювалися передумови для розвитку цим же шляхом і селянських господарств. Серед океану великих феодальних і кріпосницьких маєтків Європи вільне козацьке землеволодіння, тисячі приватних ділянок, розданих Богданом, були чимось небаченим, створювали могутню соціальну базу для єднання і консолідації українського народу.

Зміцненню економічних основ козацько-гетьманської держави сприяла та увага, яка надавалася розвиткові торгівлі, ремісництва, промисловості, соціальним проблемам населення, формуванню нової фінансово-податкової системи. Як і в попередні роки, в козацько-гетьманській державі багато уваги приділялося формуванню ідейно-політичної та духовної основ державотворення. Освіта, наука і культура в ті роки набули нового піднесення.

Козацька держава була визнана багатьма іноземними державами, стала рівноправним суб´єктом міжнародного співтовариства.

Існування цієї держави як самостійної й незалежної було нетривалим. Ще в ході переможної війни у Б. Хмельницького та частини його оточення починає утверджуватися думка, що Україна власними силами, без чужої допомоги не захистить свою державу від ворожих нападів. Будучи в стані тривалої війни з Польщею, яка намагалася полонізувати й колонізувати Україну, зазнавши численних пограбувань і спустошень од військ Османської імперії на півдні, українська гетьманська верхівка звернула свої погляди до Росії. Великі надії покладалися на спільне слов´янське походження, єдину віру, близькість мови, культури та історичної долі двох народів. Ці наміри завершилися укладенням Українсько-Московських угод 1654 р., за якими Україна фактично втрачала свою незалежність і входила до складу Росії на правах широкої автономії. Як ці події, так і особа Б. Хмельницького викликали й сьогодні викликають різнопланові, суперечливі оцінки. Видатний український мислитель-патріот Т.Г. Шевченко негативно оцінив наслідки цього акту в житті українського народу:

Отак-то, Богдане! Занапастив еси вбогу Сироту Украйну.

Шведський історик Альфред Єнсен писав, що ця унія відіграла фатальну роль у долі України. Це був союз ягняти з вовком; мабуть, гетьман не міг навіть припускати, що його велична постать верхи на коні стоятиме на найголовнішому майдані Києва як символ "єдиної й неділимої Росії", тоді як ця Росія душитиме будь-який вияв духовності та індивідуальності й право на самовизначення українського народу, для якого Хмельницький був і залишається найвизначнішим героєм. І все ж Хмельницький заслуговує якнайвищого пошанування за вміле керівництво народно-визвольною боротьбою. Український філософ Григорій Сковорода називав його "героєм і батьком вольності". Адже він зв´язав перервану ще в середніх віках нитку державності, і створена ним Українська козацька держава знову впровадила український народ у сім´ю самостійних народів зі своїм власним життям.

Після Українсько-Московської угоди 1654 р. доля української державності вирішувалась у взаємовідносинах Москви й України. Грушевський писав, що Москва хоче накласти руку на всі права і свободи українського народу, а народ в лиці кращих своїх людей бореться проти того, і ця боротьба червоною ниткою проходить через усю подальшу історію України.

Керівництво козацько-гетьманської держави ставило за мету продовжувати об´єднання українських земель, які ще залишалися під владою іноземних держав, відстояти широку автономію України в складі Росії, а за сприятливих умов — домогтися й повної незалежності. Але царизм рішуче й наполегливо здійснював наступ на політико-адміністративний устрій України, обмежуючи й раз у раз зменшуючи елементи автономії українського краю. Сподівання на державний суверенітет і незалежність, що сформувались у свідомості українського народу в роки визвольної війни, ідеї широкої автономії й васалітету в складі сусідньої держави танули й висихали, як роса на сонці. Кінцевою ж метою царизму була ліквідація української держави, колонізація України з усіма відповідними наслідками. Про це яскраво свідчить проект закону Петра І, що зберігається в архівах Міністерства закордонних справ у Москві, складений ще 1703 р. За цим документом, потрібно було, дочекавшися смерті Мазепи або навіть позбувшися його тим чи іншим способом, знищити козаччину — чи виселенням її на східні кордони Великороси, чи терором, колонізувати гетьманщину москалями та німцями, щоб "раз назавжди знищити вогнище ворохобників". Ось таке майбутнє чекало Україну.

За цих умов український менталітет не міг не породити нової хвилі боротьби за незалежність. Були й зрадники, що вірно служили російському царатові, разом із ним душили українську державу, збагачуючись на горі власного народу.

Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Данило Апостол та ще ціла плеяда славних гетьманів і старшин, лицарів волі, робили все можливе, щоб урятувати Україну й домогтися звільнення її від Російської імперії.

Невдовзі після укладення угоди Б. Хмельницький зрозумів, що він ошуканий царизмом. Як писав М. Грушевський, Б. Хмельницький побачив, як "Москва сильною ногою ставала на Україні". Тим-то він у 1656 р. всупереч волі Росії уклав союзницький військовій договір із Швецією та Угорщиною для боротьби проти Польщі, й незабаром ця війна почалася. Планувалося, що на випадок перемоги західні українські землі, що перебували в складі Польщі, відійдуть до гетьманської України, а Україна стане незалежною від Росії. Поразка у війні та смерть Б. Хмельницького зірвали ці плани.

Важливим етапом на шляху боротьби за збереження української держави були гадяцькі угоди Івана Виговського. Головні політичні ідеї стосувалися збереження й зміцнення української держави, її внутрішнього ладу, релігії, освіти. Україна мала укласти союз із Польщею та Великим князівством Литовським на конфедеративних засадах і розірвати угоди з Росією. Але через цілу низку внутрішніх і зовнішніх умов угода не була здійснена. Та її зміст, ідея, дух не пропали марно.

Могутній, відчайдушний сплеск героїчної боротьби за волю рідного краю пов´язаний зі звитяжними зусиллями Івана Мазепи, Пилипа Орлика та їх соратників. З часу переходу гетьмана І. Мазепи в ході Північної війни на бік шведського короля Карла XII вся російська царистська та буржуазна, а потім радянська історична наука насаджувала несправедливе, образливе для всього українського народу, кинуте Петром І, звинувачення: "зрадники", "мазепинці". Гетьман І. Мазепа, тримаючи булаву Лівобережної України понад 20 років, зміг переконатися, що, крім рабства, колоніальної залежності, нічого іншого його народові не випаде. А тому він поставив за мету домогтися суверенності й незалежності України. Ще під час однієї з перших зустрічей з Петром І, коли той висловив пропозицію ліквідувати автономію України руками Мазепи, вій мужньо відкинув ці задуми. Гетьман заявив, що у козака закон — або смерть, або свобода. Права й вольності йому миліші, ніж життя. Сам Мазепа готовий був пролити кров за збереження його свободи. Він був певен, що народ український скоріш покине свої осідки, як стане рабом, що тяжке ярмо, під яким перебував московський народ і до якого він звик, зовсім не надається для того, щоб поработити горду душу української нації.

Пов´язавши здійснення своїх задумів із могутньою на той час Швецією — ворогом Москви та Варшави, Мазепа кинув на цілий світ волелюбне гасло, яке геніально сформулював Вольтер: "Україна завжди прагнула бути вільною". І. Мазепі не судилося здійснити задумане, але він щиро прагнув вирвати український народ з кайданів. Адже царат віроломно нищив ту основу, на якій Б. Хмельницький вступив у військовий союз із Росією. Цар Петро, продовжуючи політику своїх попередників, дедалі більше поневолював Україну, нищив козацтво. Це й стало причиною переходу І. Мазепи на бік шведів. Про мотиви свого вчинку гетьман чітко висловився перед козацькою старшиною в промові "Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями".

В особистій трагедії Мазепи, якому не судилося здійснити свій задум — визволити Україну з-під царського гніту — і який мусив утікати з рідного краю, відбилася трагедія нашого народу.

Переможений Мазепа став для російських царів та офіційної ідеології уособленням сепаратизму і зрадництва. Водночас вітчизняні та й більшість закордонних дослідників високо оцінили дії І. Мазепи, його намагання звільнити Україну від колоніального російського ярма. Його ім´я сьогодні займає гідне місце серед імен славних борців-патріотів. Оцінюючи роль Мазепи в історії нашого народу, сучасний поет В. Крищенко у вірші "Гетьман" писав:

...Коли б такого сина мала Ти, Україно, ще хоч раз - то б сто разів не помирала В обіймах царського вандала, Не полотніла б від образ. ...Літають думи понад степом Як пам´яті живі орли. І слово проситься у небо: — Спасибі, гетьмане Мазепо, Що в нашій долі ви були.

Тяжкі дні, роки, століття настали для України після Полтавської битви. Захоплених у бою українців цар віддав на страшні муки. Шведський історик Норберг, очевидець, із жахом про те згадує: "Людям ламали кістки рук і ніг, розтягали на колесах тіла, саджали на кіл". Столицю Гетьманщини — Батурин — було за наказом Петра І жорстоко пограбовано й дотла зруйновано, а всіх жителів, навіть маленьких дітей і старих людей, вирізано. Насильство й різанина прокотилися хвилею по багатьох містах і селах України. Царизм хотів силою знищити саму думку українського народу про незалежність. Почалася тривала доба руйнації та насильства.

Це була політика, про яку пізніше відомий діяч українського визвольного руху В. Винниченко говорив так: "Вся історія відносин між Москвою та Україною протягом більше як 250 літ, з моменту злуки цих двох держав, є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя всякого сліду її, щоб навіть імені її не лишилось".

Однак вільнолюбна думка ще жевріла. Так, за часів свого гетьманування Павло Полуботок (1722—1724), а потім Данило Апостол (1727—1734) намагалися захистити хоч невелику автономію України, врятувати народ від непомірного гноблення. Дечого вдалося досягти, особливо за царювання Єлизавети, яка була в шлюбі з Олексієм Розумовським — козаком із Гетьманщини. Та все це не могло вже врятувати Україну. Катерина II, фанатична прихильниця русифікації й централізації, завершила справу, розпочату Петром І. Вона негативно ставилася до української, лівонської та фінської автономій. "Ці провінції, — говорила цариця, — слід русифікувати... Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам´яті їхню добу". Ліквідувавши Гетьманщину, а потім зруйнувавши Запорозьку Січ, царизм завдав українській державі тяжкої поразки, перервав на століття її державотворчі процеси. У своїх діях він використав класовий егоїзм української шляхти, втрату нею (не без його допомоги) національної ідеї, патріотизму.

Так трагічно закінчився ще один період політичної історії українського народу. Але на цьому шляху, на якому яскраво засяяла національна ідея, є чимало здобутків. Ця ідея стала рушієм суспільного прогресу. На основі розвитку економіки, могутнього піднесення просвітництва й науки теоретично обґрунтовано необхідність національного державотворення, закладено підвалини концепції української нації.

Геній українського народу в умовах загрози його існуванню створив таке унікальне явище, як запорозьке козацтво, державотворчі зусилля увінчалися козацько-гетьманською державою. Козацьке військо стало міцною перепоною на шляху експансії найбільшої тогочасної Османської імперії в Європу, припинило грабіжницькі зазіхання польської шляхти на українські землі. У ході боротьби проти російського колоніалізму українська політична думка збагатилася важливими ідеями державної незалежності й автономії, суверенітету й рівності, волі й демократії, правди й справедливості.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття