пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Політологія

Формування політичних ідей в умовах українського культурно-національного відродження


На зміну бурхливому розвиткові Київської середньовічної держави з її досягненнями в усіх галузях суспільного життя приходить період занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох її земель. Але, незважаючи на всі труднощі, що випали на долю українського народу, поступ його суспільного життя не зупинився. Поряд з існуванням феодальних відносин на терені України швидкими темпами відбуваються зміни буржуазного характеру, що спричинили й відповідні зміни в соціальних відносинах.

Перед українським народом у той час постало справді історичне завдання: самозбереження за умов чужоземної експансії. Але щоб його розв´язати, треба було пройти нелегкий шлях від захисту національної ментальності й історичного способу життя, через зростання освіченості й пробудження національної свідомості до здобуття власної державності. Тільки так нація могла сповна реалізувати покладене на неї історичне призначення, зайняти гідне місце в європейській і світовій цивілізації.

Розвиток української державності, вироблення політичних ідей нерозривно пов´язані з національно-культурним відродженням. Відмітною особливістю суспільного буття тогочасної Європи в цілому й України зокрема було формування націй, підготовка умов для створення національних держав.

В історії нашої країни цей період пов´язаний з виробленням і зміцненням такої важливої суспільної сили, якою є національна ідея. Відомий український учений кінця 19 — першої половини 20 ст. Д. Донцов писав, що без такої ідеї ми всі лишимося нацією уярмленою, провінцією, народом, що житиме з роздвоєною душею, не в стані витворити збірної волі, народом без пафосу, сателітом сильніших, партією, верствою, навіть у себе вдома невільником не лише політичним, а й духовним і соціальним.

Тогочасні українські мислителі обґрунтовують процес згуртування спільноти, члени якої усвідомлювали б свою ідентичність на основі таких ознак, як мова, культура, історія, походження, територія. Формування української нації було загальноісторичним, об´єктивним явищем. І національна ідея відіграла в цьому процесі надзвичайно важливу роль.

Актуальні політичні думки, що відповідали новим суспільним потребам українського народу, розвивали видатні українські філософи, богослови, політики. Це Павло Русин, Юрій Дрогобич, Іван Вишенський, Станіслав Оріховський, Юрій Немирич, Шимон Шимонович та ін. Спираючись на твори стародавніх мислителів, визначних європейських державних діячів, літераторів, істориків, вони висловили надзвичайно цінні ідеї з багатьох галузей духовної культури, зокрема політичної. Помітний вплив на стан політичної свідомості тогочасної України, що була в складі Литви, а потім Речі Посполитої, справила реформаторська течія антитринітаріїв, або соціанство.

Ранні гуманісти України були виразниками інтересів середнього стану, носіями ідей відродження й формування української нації, її мови, культури в умовах чужоземної залежності. Більшість із них мали вищу освіту, здобуту в європейських закладах, вони писали трактати, займалися книгодрукуванням, деякі обіймали високі посади в урядах Литви чи Польщі.

З точки зору соціально-політичних правових ідей особливий інтерес становить полемічна література. Багато уваги у творах полемістів приділено проблемі встановлення та захисту державності української нації, що народжувалась у муках внутрішніх і зовнішніх суперечностей.

З огляду на потребу розв´язання цих суперечностей важливе значення мало введення в багатьох містах магдебурзького права. Київ та Житомир, зокрема, одержали це право ще в 15 ст.

Полемісти пристрасно обстоювали право на існування українського народу, захищали його мову, культуру, релігію, рішуче боролися проти спольщення й покатоличення. їх постійно хвилювали питання формування національної свідомості, політичного самовизначення на основі відновлення традицій власної державності. У полемічній літературі, що мала загальнофілософське спрямування, висловлено багато актуальних ідей і теорій. Як зазначає історик А. Єфименко, релігійна унія (Брестська, 1596 р.) викликала в православному середовищі палку потребу відстоювати правоту своєї справи тими новими засобами, які були до того часу майже недосяжними, — шляхом гласності, звернення до громадської думки. Усі друкарські верстати, що були в розпорядженні православних, працювали над тим, щоб розповсюджувати нові й нові аргументи в спростуванні унії й латинства, на захист православ´я.

У поглядах тогочасних мислителів наріжним каменем стало співіснування світської та релігійної влади, божественного й земного, церкви й людини. На відміну від середньовічного релігійного світогляду, в основі якого був Бог, гуманісти висували ідею антропоцентризму, за якою людина є центром і найвищою метою Всесвіту. Замість аскетичних постулатів про гріховність тіла й земного життя проголошувалося право людини на задоволення земних потреб, насолоду, утверджувалась ідея свободи слова, справедливого суспільного ладу.

Цілком природно, що актуальними й гострими в антифеодальній ідеології, в тому числі й у поглядах гуманістів-полемістів, були питання про державу та її основи, закон і право, форми й методи управління державою, суверенітет державної влади й межі її панування над особою, індивідом. Найповніше ці питання розкриті в творчості Станіслава Оріховського-Роксолана (1513—1566), який був найвизначнішою постаттю східнослов´янського Відродження.

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566)

  • Філософ і полеміст. На першому етапі творчості — активний прихильник Реформації
  • Автор праць: "Напучення польському королеві Сигізмунду Августину" (1543), "Політея королівства польського на взірець арістотельських політик" (1556), "Польські діалоги політичні" (1563)
  • Опираючись на досягнення античної думки, один із перших мислителів Європи розпочав розроблення ідеї природного права
  • Відстоюючи концепцію природних прав, а також позицію про доцільність розмежування різних гілок влади через унормування їхньої діяльності, став першим в українській політико-філософській думці теоретиком гуманістичної політики та свободи
  • Основна умова реалізації політичних свобод — закон, законослухняність, правопорядок. "Закон вищий за державу і вищий за короля"
  • У ранніх творах робив спроби відокремити політичну науку від теології. Пізніше зайняв компромісну позицію, поставивши на вершині трикутника влади Бога, а в інших кутах — церковну і світську влади
  • Керівництво державою повинно здійснюватися методами переконання з використанням традицій і досвіду народу
  • Активно пропагував самобутність українського народу, закликав польського короля захищати Русь. Одним із Перших запропонував ідею православної та католицької унії

Відомий польський історик Кромер, сучасник Оріховського, зазначає, що його ім´я відоме в Італії, Іспанії, Франції й Німеччині, там чути схвальні відгуки про його твори, які становлять гордість і захист вітчизни.

Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці заперечували божественне походження влади й держави, виступали проти підпорядкування світської влади церковній, втручання церкви в державні справи.

В умовах розвитку буржуазних відносин вони зробили вагомий внесок у вчення про витоки держави із суспільного договору, стверджували, що королівська влада походить не від Бога, а від угоди між людьми.

Принципово важливою умовою існування й розвитку держави Оріховський, як і інші українські гуманісти, вважав виховання у громадян любові до батьківщини, патріотизму, як найвищої доброчесності. На продовження прогресивних традицій книжників княжої доби важлива роль відводилась освіті народу. Оріховський писав, що ніхто не зробить нічого корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися.

Як у багатьох європейських учених тієї доби, так і в працях українських полемістів провідною була проблема спільного блага (блага народу), а його основними складниками — патріотизм, служіння державі, суспільна активність.

Рішуче пориваючи з аскетичним світоглядом середньовіччя, намагаючись вийти з-під впливу релігійних догматів, полемісти велику увагу приділили законам, морально-правовим нормам. Вони виступили за велику роль права й закону в житті держави та суспільства, робили наголос на зростанні ролі моралі в суспільно-політичному бутті, а тому вважали за необхідне приділяти увагу вивченню психології людини, використовувати природничі науки в пізнанні людини та суспільства. У багатьох творах полемістів ідеться про захист прав, соціальне становище трудівника.

Експлуатована, пригноблена й скривджена суспільством людина постає стрижнем творчості Івана Вишенського.

Іван Вишенський (1550—1620)

  • Письменник-полеміст. Найвідоміший твір — "Послання єпископові" (1598)
  • Дійшов визнання основоположності й визначальності первісно-демократичних засад раннього християнства для церковного життя, а на цій основі і для світських відносин
  • Висунув концепцію соборності правління християнською церквою, що ґрунтується на ідеї рівності всіх людей перед Богом. Усі церкви рівні між собою, будують свої відносини й управляються соборно, а верховним владикою над ними є лише Христос
  • Ідеал Вишенського — громадянська колективність, яку він бачив у діяльності українських братств
  • Насильство, деспотизм, тиранія походять від абсолютизації принад світського життя, від жадоби багатства і необмеженої влади
  • Нагромаджуючи власні багатства, людина утверджує бідність інших. Бідність за своєю сутністю породжує прагнення рівності
  • Одержавши владу від Бога, володар не може користуватись нею на свій розсуд. Влада дана не для того, щоб нею чинити насильство, а щоб утверджувати закон і справедливість
  • Гостро засуджував зрадництво, ренегатство верхівки українського духовенства після Берестейської унії і з симпатіями ставився до уярмленого народу. Надіявся, що саме простолюд зможе відстояти цінності предків і відродити українську державу

Він зосереджує увагу на пропаганді моральних ідеалів раннього християнства, які виражали прагнення народу до рівності, волі, братства, справедливості, були антиподом існуючих у суспільстві гніту і безправ´я народних мас, рішуче викриває експлуататорську природу магнатів і шляхти, церковних владик і вищого духовенства. Суспільно-політичні погляди І. Вишенського були пройняті реформаційними ідеями, глибоким демократизмом, палкою любов´ю до трудового народу.

У розвитку ідеї української державності, політичної свідомості народу велику роль відіграли освіта, культура, мистецтво. Полемічна література, що сіяла благодатні зерна національної самосвідомості, дала могутній поштовх народній освіті, необхідність якої була зумовлена й суспільно-економічними чинниками. Важливим джерелом освіти для молодих представників українських земель в часи середньовіччя були європейські навчальні заклади, зокрема, університети Італії, Франції, Німеччини, Чехії, Польщі. Популярними серед молоді були в ті роки Паризький (Сорбонна), Кембриджський, Болонський, Гейдельберзький, Лейпцизький, Кенігсберзький, Страсбурзький, Краківський університети. За півтисячоліття (14—18 ст.) в Падуанському (Італія) університеті одержали різні наукові ступені або вчилися й не закінчили близько 600 (а можливо, й більше) юнаків з України. Розвиткові освіти значно сприяли братські школи. Базуючись на вітчизняному досвіді й національних традиціях, вони підносили освіту на рівень тогочасних вимог, убачаючи в ній запоруку визволення від соціального й національного гноблення, основу формування світогляду, державності народу. Завдяки широкій мережі шкіл освіченість в Україні досягла високого рівня. Арабський мандрівник, архідиякон Павло Алепський, який перебував в Україні в середині 17 ст., зазначав, що по всій землі руській іноземні мандрівники помітили прекрасну рису, що викликала здивування у них: усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість жінок і дочок, уміли читати й знали порядок церковних служб і церковні співи. Відвідавши Вознесенський монастир у Києві, П. Алепський зазначив, що більшість ченців не тільки уміли читати, а й були обізнані з філософією, логікою й писали твори.

Зростання освіченості українського народу стало важливою передумовою виникнення й функціонування Києво-Могилянської академії. Протягом усієї своєї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила такий вплив на розвиток освіти, науки й культури, як цей вищий навчальний заклад. Навколо академії гуртувалися найкращі освітяни, науковці, громадські й церковні діячі, їх титанічна діяльність була спрямована на згуртування всіх сил, здатних підтримувати культурно-національне відродження, на виховання свідомих носіїв цієї культури, що виборювали б національну незалежність.

В історії утвердження української державності значний інтерес становить доробок діячів Києво-Могилянської академії, починаючи від її засновників — Іова Борецького, Мелетія Смотрицького, Захари Копистенського, Петра Могили — аж до просвітників і політичних діячів першої половини 18 ст.

Принцип всестановості, рівності всіх у навчанні, проголошений Київською братською школою й підтриманий академією, не лише забезпечував демократичні засади їхнього внутрішнього життя, а й відповідав найвищій меті — залучити до навчання якомога більше

української молоді, поширювати освіту серед народу. Києво-Могилянська академія мала загальнонаціональний характер, охоплювала всі стани українського суспільства, від "гетьманича до посполитого". "У ній, — як писав Іван Мазепа, — цвєченіє всякому з малоросійських дітей хотячому учитися походить". Цей перший в Україні вищий навчальний заклад відігравав надзвичайно важливу роль як об´єднавчий духовний осередок. До Києва "по науку" діставалася молодь з усіх куточків українських земель.

Найголовніші події, що передували утворенню української держави, — формування збройних сил, згуртування різних соціальних груп населення навколо ідеї національного визволення, будівництва національної школи й національної церкви — відбувалися за безпосередньої участі діячів Києво-Могилянської академії.

Особливо велику роль відіграла академія у формуванні правлячої верхівки українського суспільства, еліти, що, за твердженням Дмитра Донцова, є живим символом нації. "Мусить вона, — вважає вчений, — насамперед бути тверда і невблаганна щодо себе самої, не піддаватися матеріальним спокусам вигідництва, ставлячи понад усе поняття честі та обов´язку, безоглядно вірити в свою справу, мусить вона вірити тільки в свою організуючу ідею, служити їй як найвищій меті".

З огляду на те, що Києво-Могилянська академія завжди була інституцією, де, як зазначав Данило Апостол, "...сини України і прочії наукам визвольним навчаються і звідтіля підпору церкві православній і вітчизні чинять", підтримували її такі державні діячі України, як Богдан і Юрій Хмельницькі, Іван Виговський, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Іван Скоропадський та ін. Богдан Хмельницький, подаючи всебічну допомогу академії, вважав, що в цій справі він є лише продовжувачем дій Сагайдачного на підтримку "братських училищ київських", від яких у народі буде пам´ять вічна.

Найбільший розквіт академії припадає на гетьманування Івана Мазепи, яке докорінно відрізнялося від попередньої доби визвольних змагань за волю України. Хоча розбудова української державності продовжувалася, але вже спостерігався процес її поглинання російським царизмом. Талановитий політик Мазепа все це добре розумів і тому докладав максимальних зусиль для зміцнення економічної могутності України, об´єднання всіх її земель, піднесення культурного життя й міжнародного автори-тету.

Ці завдання, принаймні більшість із них, він не міг розв´язати без участі Києво-Могилянської академії, яка залишалася головним культурним осередком. У її стінах збиралися найкращі наукові й мистецькі сили. Будувалися нові приміщення. Кількість студентів, на утримання яких гетьман виділяв щорічно 1000 золотих, перевищувала дві тисячі осіб. Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що виник на основі саморозвитку греко-слов´янської традиції, відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної держави.

Для дальшого розвитку політичного мислення, національної свідомості українців, розв´язання актуальних проблем українського державотворення в тогочасних складних умовах особливо важливе значення мало вивчення в Києво-Могилянській академії філософії, історії, риторики, географії. Ці науки сприяли, насамперед, осмисленню й узагальненню традицій духовного життя, піднесенню та розширенню гуманістичних засад. Наголос робився на поглиблення пізнавального процесу, акцент переносився від богопізнання на пізнання природи й людини, її земного буття. Визначні вчені академії, зокрема Петро Могила та його спадкоємці, орієнтувалися на синтез наукових знань Заходу й Сходу Європи, засвоєння та осмислення їх інтелектуальних основ і розвиток на цьому ґрунті власного світогляду й мислення, що відповідало б настійним потребам українського буття. Було підготовлено блискучу плеяду перекладачів, які зробили досягнення науки й культури Західної Європи набутком українського та інших слов´янських народів православного віросповідання.

Політичний вплив на формування філософських засад суспільного життя в Україні здійснив вихованець Могилянської академії, мандрівний мудрець, просвітник, великий гуманіст Григорій Сковорода.

Політичні аспекти етико-гуманістичної концепції Григорія Сковороди (1722—1794)

  • Основною проблемою філософії Сковороди є людина, її щастя та шляхи досягнення цього щастя
  • Щастя людини в її самопізнанні. Пізнавши себе, людина вибере відповідне до власної природи заняття та найкраще організує життя
  • Розробив оригінальну теорію "сродності" (природовідповідності), згідно з якою кожна людина володіє прихованою природною здатністю до того чи того виду діяльності. Порушення закону "сродності" пригнічує особу, спричиняє суспільні конфлікти й може призвести до загибелі держави
  • Державу визнає законною і необхідною в житті народів. Однак гостро виступає проти неефективної та злочинної влади. Вона постає тоді, коли люди механічно, без поклику своєї природи прагнуть різних посад
  • Свободу людини і народу вважав вищим благом. її досягнення теж пов´язував з проблемою природовідповідності
  • Особливу увагу приділяв проблемам духовності. Для вдоско-налення суспільного життя необхідне духовне відродження людини.
  • Людина має жити не за примхами плоті, а реалізувати свою сутність, яка лежить у духовній сфері, в єдності з Богом.
  • Моральний ідеал Сковороди — пізнання людиною Бога в собі
  • Ефективність державного устрою залежить від того, наскільки він відповідає духовній природі членів суспільства

У стінах Києво-Могилянської академії, на відміну від попередньої традиції, філософія поступово відокремилася від теології, стала самостійною формою суспільної свідомості, окремим структурним компонентом культури. Зосередившись на світоглядному, категоріально-понятійному синтезі даних усіх її підструктур, вона стала одним із найважливіших чинників єдності духовної культури українського народу, зумовила докорінні зміни в розвитку освіти, культури, мистецтва, природознавства. Поряд із філософією у формуванні національної ідеї та державотворчих устремлінь українського народу важливе місце займала історична наука. Українська історіографія тогочасної доби була тісно пов´язана з політичним життям козацько-гетьманської держави. "Українська політична думка того часу, — пише Олександр Оглоблін, — залюбки послуговується історичними матеріалами й аргументами".

В умовах посилення народно-визвольної боротьби, зростання національної свідомості народу в історичній науці дедалі ширше використовувалися вітчизняні джерела — літописи, історичні повісті, документи, релігійно-навчальна література, перекази, міфи, фольклор. Показовою в цьому плані є історична розвідка 3. Копистенського "Палінодія, або Книга оборони", яку дослідники вважають найвищим досягненням тодішньої історичної науки, а також праці "Мир з богом людини" І. Гізеля, «Нова міра» Л. Барановича, "Ключ розуміння", "Фундамент", "Старий костьол" І. Галятовського, "Протестація" І. Борецького, написана разом з архімандритом козацького Трахтемирівського монастиря І. Курцевичем та перемишльським єпископом І. Купинським.

З глибоким патріотичним почуттям і любов´ю в історичних творах говориться про історичні корені українського народу, автохтонність і волелюбність українців. "І завше той народ бардзо був і славен, для чого слов´янським був названий", "...був несумиренний, вольний і незголодований, і ніхто не міг завоювати русів", — зазначав 3. Копистенський у "Палінодії".

Разом із поняттям рідної землі, вітчизни формувалося переконання в необхідності її захисту. Згадаймо "Вірші на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного", складені 1622 р. ректором Братської школи Касіяном Саковичем разом зі студентами. Тут оспівується краса подвигу в ім´я свободи батьківщини:

Краще життя стратить за вітчизну, Ніж ворогові дістатися в корзину. Бо хто за вітчизну не хоче помирати, Той потім з вітчизною мусить погибати.

У суспільствознавчих працях учених академії визрівають і висловлюються думки про відродження і дальший розвиток рідної мови, набувають певної конкретизації поняття "Вітчизна", "Русь", "Україна", дедалі глибше усвідомлюється потреба зберігати й примножувати національну самобутню культуру. В історично-політичній літературі чітко викристалізовується думка про необхідність боротьби з чужоземним гнітом, обґрунтовується ідея створення незалежної суверенної Української держави. Уже в працях засновника академії Петра Могили є підходи до концепції власної української державності. Йому, безперечно, імпонувала ідея освіченого володаря, "філософа на троні", який сприяє освіті, поліпшує закони, дбає про добробут громадян і добрі стосунки з сусідніми державами. Ця ідея розробляється П. Могилою, зокрема, в здійсненому ним перекладі з грецької мови творі диякона Агапіта з настановами царю Юстиніану, популярного в колі західноєвропейських гуманістів.

Формуванню політичної свідомості вихованців академії сприяло вивчення творів про державу і право Платона, Арістотеля, Жана Бодена, Томазо Кампанелли, Нікколо Макіавеллі, Томаса Гоббса, Самуеля Пуфундорфа, Юста Ліпсія, Гуго Горація, конституцій і правових кодексів різних держав. Особливо популярними були твори про державу голландських і німецьких мислителів реформаційного періоду. У східних слов´ян перші переклади їхніх праць, як і статей французьких енциклопедистів, були виконані саме вихованцями Києво-Могилянської академії. Вивчення праць мислителів, поширення їхніх учень, що тяжіли до теорії природного права, суспільного договору, а нерідко й до республіканських ідей, сприяли пробудженню серед української людності думок про історичну долю й державність власного народу.

Серед найважливіших цінностей, здатних об´єднати українців і допомогти їм вистояти в умовах позбавлення власної державності, просвітники України вирізняли українську православну церкву. Власне, це сприяло консолідації непокатоличеної української шляхти, козацтва, міщанства та середнього духовенства, всього етносу. Стихійним рухам у цій боротьбі за батьківську віру й церкву вони надають цілеспрямованого характеру. Все це допомогло вистояти українській церкві в нових історичних умовах, пережити кризу, повернути духовний вплив на людність, активно включатися в національно-визвольний рух, у боротьбу за українську державність.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття