Електронна бібліотекапідручники


Історія держави і права України - Ч.1

7.2. Суспільний лад


Визвольна війна багато в чому змінила соціальне обличчя українського суспільства. Замість польської еліти панівне становище посідають українські феодали, так звана нова шляхта. До цього стану входила й частина старої шляхти, яка не була остаточно полонізована і підтримала боротьбу українського народу за незалежність. Права цієї шляхти на земельні володіння були підтверджені гетьманськими універсалами. Хоча її роль у суспільстві була досить впливовою, через свою мало численність вона не створила окремого панівного стану. Яскравим свідченням перемоги елітизму стало виникнення “знатного військового товариства" внаслідок соціального відокремлення козацької старшини від основної маси козацтва.

Це був новий аристократичний прошарок, що складався з трьох розрядів чи рівнів, кожний з яких наділявся відповідними привілеями й пільгами. Його верхівку становило “бунчукове товариство”, до якого універсалами гетьмана заносились особливо заслужені представники козацької верхівки. Це були особи з безпосереднього оточення гетьмана (“перебували під бунчуком”). Вони підлягали виключній юрисдикції гетьмана чи генерального суду. їхні посади й власність згодом стають спадковими. До категорії знатного належало “військове товариство” членів військової канцелярії й тих, що виконували її доручення, а також “значкове товариство", члени якого перебували при генеральних старшинах і полковниках. Завдяки привілеям та вольностям, одержаним від Б. Хмельницького, панівна верства закріпила за собою виключне право на промисли, оптову торгівлю, була звільнена від сплати мита і податків. Передусім “знатні товариші” й шляхта були землевласниками. Вони набували землі як плату за несення служби (“рангові землі”), шляхом “займанщини” (захоплення вільних земель, переважно на півдні України), купували й захоплювали козацькі та селянські землі.

Становлячи в 1735 р. менше 1 відсотка населення, вони володіли 50 відсотків земель. Кілька династій, з яких виходили гетьмани й генеральна старшина, мали величезні латифундії. Так, в І. Мазепи було 19,7 тис. маєтків, в І. Скоропадського — 18,8 тис, у Д. Апостола — 9,1 тис. За правління Катерини II земельні угіддя українських феодалів значно збільшились. Практикувалися пожалування земель царями українським феодалам на територіях, нещодавно приєднаних до Росії (зокрема в Криму й на Кавказі), а російським — в Україні. Відповідно до царських указів 1764 р. відбулася нобілітація (надано дворянство) української старшини, а в 1785 р.— усієї української шляхти, що сприяло зміцненню проімперської орієнтації українських феодалів.

Українське духовенство за традицією поділялося на біле й чорне. Біле духовенство, хоча й не підлягало юрисдикції держави, але не було відокремлене від суспільства. Будучи високоосвіченим, воно займалося не тільки церковними, а й суспільними справами. За правовою ознакою ця частина духовенства наближалась до знатного товариства. Чорне духовенство перебувало під опікою гетьманської влади, яка постійно збільшувала монастирське землеволодіння. У середині XVIII ст. 17 відсотків земельної власності була монастирською.

Козацтво після перемоги в національно-визвольній війні отримало широкі привілеї. Усі козаки, які служили у війську, вважалися реєстровими. За службу їм надавалися земельні наділи. Вони користувалися свободою торгівлі, звільнялися від податків. Було їм навіть надано привілеї, якими раніше користувалася шляхта: виробляти горілку, примушувати селян відбувати панщину. Проте зростання впливу козацької верхівки призвело до того, що простих козаків усунули від участі у радах, вони втратили право обирати старшину.

У XVIII ст. соціально-економічне становище рядового козацтва погіршилося. Дедалі обтяжливішим для козаків ставав обов’язок власним коштом брати участь у частих війнах царської Росії. До того ж їх змушували будувати фортифікаційні споруди, шляхи, канали, осушувати болота на півночі Росії. Тривала відсутність козаків удома позбавляла їх можливості займатися господарством. Багато з них, не маючи статків, щоб відбувати військову службу, ставали залежними від старшини, фактично переходили до стану селян. Унаслідок занепаду козацтва його чисельність у 1730 р., порівняно з 1650 р., зменшилася більше ніж удвічі. Одночасно відбувалося подальше розшарування козацтва, визначилась його ієрархічна структура. В 1735 р. за указом царського уряду реєстровців було поділено на дві категорії: виборних (заможніших, боєздатних) і підпомічників (надто бідних, щоб купити військове спорядження). Основним призначенням виборних козаків була участь у воєнних походах. Підпомічники ж повинні були слугувати заможнішим товаришам і старшині, працювати в їхніх господарствах. На них покладались такі ж повинності, як і на селян, хоча й удвічі менші за обсягом. Існувала ще одна група, яку становили збіднілі, безземельні козаки — підсусідки. Вони жили й працювали в господарствах виборних козаків і підпомічників, котрі їх одягали й годували. Закон надавав їм право, на відміну від посполитих, вільно пересуватися в пошуках кращих умов життя, взагалі переходити до заможної верстви, якщо вони заводили власне господарство.

Але ці зміни не врятували козацтво від занепаду. Хоча в 60-ті роки XVIII ст. в реєстрі значилося близько 176 тис. виборних козаків і близько 200 тис. підпомічників, — боєздатними з них були тільки 10 тис. До кінця століття більшість збіднілих козаків опустилась до рівня державних селян. Зникнення потреби у традиційній охороні кордонів, економічні труднощі, відсталість у військовій справі призвели до того, що козаччина в Україні фактично перестала існувати.

Селянство, яке за польської доби перебувало в закріпаченому стані, після перемоги у визвольній війні отримало волю. Селяни жили на землях, які належали державі, сплачуючи за це податки. Причому в правовому становищі були майже прирівняні до козацтва. Козаки служили державі військовою службою, селяни — працею. Козак, який був не в змозі нести військову службу, записувався в селяни, і навпаки: селянин, який хотів служити, придбавши необхідну амуніцію, легко ставав козаком. Отже, національно-визвольна війна українського народу була й соціальною революцією, внаслідок якої було ліквідовано кріпацтво. Але ще за Хмельницького з’являються ознаки реставрації старих порядків. Універсалами гетьмана 1654-1656 pp. підтверджувалося право монастирів на землі. Також їм було дозволено надалі збирати оброк із селян, які мали виявляти “звикле послушенство”. Одночасно такого ж “послушенства” селян вимагалося й до шляхти, й козацької старшини, що отримували маєтності за службу. Українські селяни поступово втрачали волю. За універсалом І. Мазепи у 1701 р. селянам установлювалась панщина до двох днів на тиждень. Окрім праці на панський землі, селяни мали віддавати частину своєї худоби, птиці, виконувати господарські роботи, платити на утримання військ, спорудження шляхів тощо. У 1739 р. генеральна військова канцелярія обмежила переселення селян умовами виконання всіх повинностей і наявності на це дозволу пана й місцевої адміністрації. За універсалом К. Розумовського від 22 квітня 1760 р. селянин отримував можливість переходу лише за письмовим дозволом феодала, залишаючи йому свою нерухомість. 1763 р. цей універсал підтверджується царським указом. Останній крок до закріпачення селян зробила Катерина II. Згідно її указу від 3 травня 1783 р. селяни мали залишатися на тих землях, де вони перебували під час останнього перепису населення.

Міщани були юридично вільними, але політично безправними людьми. Дослідники вважають, що їхнє становище наближалось до становища державних селян. Вони сплачували податки до міської й гетьманської скарбниць, виконували чимало повинностей. Подеколи подушний податок міщан перевищував той, що накладався на державних селян. Через те у власних містах вони інколи мали менше крамниць, ніж козаки, звільнені від податків і місцевого мита. У роки визвольної війни більшість міст утратили самоврядування за магдебурзьким правом і підлягали козацькій адміністрації. Виняток становили лише великі міста, які мали магістрати й користувалися певними торговими й промисловими привілеями. Також тут обирався війт, який виконував судові функції. На чолі менших міст й містечок були козацькі отамани й ради (ратуші), що підпорядковувалися полковій адміністрації. У ратушних містах права міських жителів обмежувалися козацькою адміністрацією, яка визначала для них види й розміри податків та повинностей.

Пожвавлення міського життя простежується із середини XVIII ст., коли зростає чисельність магістратських міст. До кінця століття магдебурзьке право отримали майже всі міста Лівобережжя. Підвищується роль ремісничо-купецької частини міщан. Ремісники об’єднувалися за професійною ознакою у цехи (гончарі, кравці, бондарі тощо). Цехові ремісники поділялися на довічних і тимчасових майстрів. Майстри експлуатували підмайстрів, учнів та робітників. Аби стати цеховиком, треба було мати власне господарство, яке виробляло ремісничу продукцію. Існував і віковий ценз — 21 рік. Право засновувати цехи, обирати цехові управи належало лише майстрам. Вони користувалися податковими пільгами, встановлювали монополію на виробництво й збут товарів, розглядали дрібні судові справи членів цеху.

Купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об’єднувалися в гільдії. Гільдійське купецтво мало податкові пільги, але сплачувало громадські збори, несло певні повинності (шляхову, постойну та ін.). Наприкінці XVIII ст. купці були звільнені від рекрутчини й тілесних покарань. До купецького стану мав змогу записатися будь-хто з міщан, якщо у нього був капітал 500 крб. Правове становище купців залежало від своєчасної сплати гільдійських внесків: неплатник автоматично переводився до стану міщан.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право