пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія держави і права України - Ч.1

6.4. Основні риси права


Правова система на українських землях після Люблінської унії 1569 р. формувалась на основі звичаєвого руського права та законодавчих документів Речі Посполитої (статутів, судебників, сеймових постанов, привілеїв тощо). Однак спочатку роль польського права в регуляції суспільного життя на українських землях не була значною. Тут продовжував діяти другий Литовський статут 1566 p., який узагалі вважався українським (друга його назва Волинський).

У Польщі на той час ще не була вирішена проблема кодифікації права, хоча й діяли окремі збірники законів і статути. З другої половини XVI ст. польський сейм почав приймати закони (конституції). Тільки 1782 р. було завершено зібрання польських законів у єдиний Збірник. Зважаючи на це, більшість дослідників стверджують про рецепцію Річчю Посполитою більш розвиненої правової системи, що склалась у Великому князівстві Литовському на основі київського права. Після прийняття 1588 р. тре-тього Литовського статуту йото чинність поширюється не лише на українські землі, а й на Польщу. Статутом юридично закріплювалося панівне становище шляхти, остаточно закріпачувалася більшість селянства, регламентувалася процедура судочинства. Структурно він складався з 14 розділів і 488 артикулів. За своїм техніко-юридичним рівнем третій Литовський статут стояв значно вище багатьох тогочасних європейських кодексів. Він продовжував діяти в Україні аж до середини XIX ст.

Польська влада сприяла значному поширенню на українські землі магдебурзького права, згідно з яким окремі міста дістали право самоврядування. Однак місцева інтерпретація магдебурзького права не дозволяла містам стати цілком самостійними й незалежними. В українському судочинстві застосовувались положення з німецьких збірників у польському перекладі, зокрема, “Статей Магдебурзького права” Б. Троїцького, “Зерцала саксонів” П. Щербича, “Права цивільного хелмінського” П. Кушевича.

Магдебурзьке право посилило диференціацію міського населення: верхівка (шляхта, купецтво, власники майстерень) набула панівного становища, а нижчі верстви городян усувалися від участі в управлінні містом.

Джерелами церковного (канонічного) права православної церкви служили кормчі книги “Номоканон” і церковні устави Володимира і Ярослава. Основною кодифікацією католицького права був “Звід канонічного права” 1532 р.

Серед провідних інститутів права того часу — право власності. Існував поділ речей на рухоме й нерухоме майно. До останнього, згідно з польсько-литовським правом, належали маєтки, будівлі, землі, ліси, — тобто усе, пов’язане із землею. Головна увага приділялася правовому регулюванню феодального землеволодіння (королівського, великокнязівського, магнатського, шляхетського, церковного). Крім того, правовий режим маєтків залежав від способу їх придбання. Розрізнялися: а) одержані у спадщину родові володіння (“отчини”, “дідини”); б) одержані в користування за службу на певний час (наприклад, “до живота”, “до волі панської”); в) “куплені”. Якщо власник купленого маєтку розпоряджався ним вільно, то щодо землеволодінь, от-риманих іншими шляхами, існували обмеження. Так, згідно з Литовськими статутами 1529 і 1566 pp., власники родового й вислуженого майна могли продавати, міняти, дарувати лише третину такого майна. Звичайно, ці обмеження суперечили як статусу шляхти, так і потребам господарського розвитку. Литовським статутом 1588 р. їх остаточно скасували.

Право володіння ґрунтувалося на пожалуванні господаря, яке підтверджувалося відповідною грамотою. За відсутності грамоти застосовувався принцип давності часу. Відповідно до Статуту 1529 p., після десяти років володіння землею гарантувалася недоторканість таких володінь, і будь-які позови визнавалися недійсними. Згідно із загальними правилами, шляхетська земельна власність усіх видів була недоторканою — за винятком майна державних злочинців, яке конфісковувалось.

В обов’язки кожного землевласника, відповідно до Литовських статутів 1529, 1588 pp., входило особисте несення військової служби. Крім того, він мав постачати на війну озброєних людей, чисельність яких залежала від розміру володіння. Шляхтич, котрий не виконував військової повинності, втрачав право на володіння землею. Не прибути на службу можна було тільки через хворобу.

Самостійним правовим інститутом стало й спадкове право. Успадкування розрізнялося згідно із законом, із заповітом і звичаєм. Відповідно до закону діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Однак, у Польщі нерухоме майно переходило до синів, і лише в разі їх відсутності маєтки успадковували дочки. Пізніше, за Литовськими статутами, спадкоємцями за законом ставали діти, брати, сестри, батьки й інші кровні родичі. Але стосовно батьківського, зокрема купленого, майна, то дочкам належало “тільки придане з четвертої частини”. Материнське ж майно, як рухоме, так і нерухоме, розподілялося між дітьми порівну. У деяких випадках спадкоємці позбавлялися спадщини: дочка, яка виходила заміж без згоди батьків або за іноземця, вдова-шляхтянка, котра без згоди родичів виходила заміж за простолюдина.

Згідно із заповітом успадковувалося рухоме майно і куплена нерухомість, яка не належала до родової власності. Права заповідати майно не мали неповнолітні, ченці, а також сини, які не були відокремлені від батьків, залежні люди. За відсутності нащадків родове (батьківське) майно переходило до близьких родичів по чоловічий лінії, а материнське — успадковували родичі, які були ближче до материнської маєтності. У разі відсутності спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося вимороченим і переходило у власність держави.

Чимало конкретних питань успадкування, за Литовським статутом 1588 p., належали також до сфери регуляції норм Руської Правди і звичаєвого права.

У феодальному суспільстві зобов´язальне право не набуло значного розвитку; за натурального господарства поширилися насамперед договір міни і договір дарування. З розвитком грошових відносин — договір купівлі-продажу спочатку рухомого, а потім і нерухомого майна. У деяких випадках (наприклад, при позиці на суму понад “десяти коп грошей”) закон вимагав письмової форми договору. Щоб забезпечити виконання зобов’язань, застосовували заставу (землі, маєтку, тощо). Законом встановлювалися строки позовної давності — п’ять або десять років. При укладанні угод діяли й норми звичаєвого права (вимагалася присутність свідків, які “перебивали” потискання рук сторонами; виставлявся могорич, договір скріплювали присягою).

Право чітко регламентувало процедуру продажу, дарування або застави маєтків. Такі угоди складалися в присутності трьох-чотирьох свідків шляхетського походження й скріплялися підписами й особистими печатками. Про передачу маєтку робився запис у книзі замкового суду, а під час сесії земського суду запис переносився “до книг земських”.

Кримінальне право, що застосовувалося на українських землях, мало становий характер. Виявлялося це, з одного боку, в тому, що особисті й майнові права представників панівних станів захищалися посиленими санкціями. Наприклад, за образу шляхтича Литовський статут передбачав ув’язнення, а за образу не-шляхтича — штраф. З іншого боку — відповідальність магнатів і шляхти за деякі злочини, порівняно з простими людьми, була значно меншою. У законодавстві й судовій практиці розрізнялися такі кримінально-правові інститути, як умисел, необережність, замах на злочин, закінчений склад злочину, співучасть, необхідна оборона, крайня необхідність. Суб’єктами злочину почали вважати не лише вільних, а й феодально залежних осіб. Підвищився вік кримінальної відповідальності: за другим Литовським статутом він становив — 14, а за третім — 16 років. Найтяжчими вважалися злочини проти короля, держави (зрада, бунт, образа суду тощо) й релігії (віровідступництво, богохульство, чаклунство). Злочинами проти особи вважалися вбивства, тілесні пошкодження, фізичні й словесні образи та ін. До злочинів проти власності належали крадіжка, грабунок, підпал, знищення чи пошкодження чужого майна тощо. Виокремлювалися й злочини проти сім’ї та моральності (примушування до одруження, шлюб із близькими родичами, двоєженство, зґвалтування тощо).

Існувала розгалужена система покарань. Найвищою мірою була кара смертна - за державні й релігійні злочини, вбивство, грабіжництво, крадіжку, військові злочини, злочини проти сім’ї та моралі. Розрізнялась проста (повішання, відрубання голови) й кваліфікована смертна кара (спалення, четвертування, посадження на палю, закопування живим у землю). До селян та інших простих людей застосовувалися калічницькі (відрубання рук, ніг, відрізання вух, виколювання очей) та тілесні кари (биття киями, батогами, різками). Незначні злочини каралися наземним або підземним ув’язненням на декілька тижнів, місяців у башті, фортеці чи в’язниці. Існувала досить складна система майнових покарань, зокрема “головщина” (грошова виплата родичам убитого), конфіскація майна, відшкодування збитків тощо. До панів і шляхти, якщо вони не хотіли підкорятися судовому рішенню, застосовувалося виволання (позбавлення прав і честі). Така людина втрачала шляхетство, право на майно, змушена була переховуватися за кордоном, бо в разі затримання її належало вбити. Пізніше, з XVI ст. виволання було замінено на опалу (позбавлення громадянських прав).

Судовий процес носив обвинувально-змагальний характер. Однак стосовно найтяжчих злочинів провадився розшуковий процес; слідство і суд були обов’язковими. Суд відбувався, як правило, за участю професійних адвокатів. Серед найважливіших доказів були: показання свідків, “поличне” (речовий доказ), власне зізнання (для чого використовувалось катування). Безсумнівним доказом вважалася присяга шляхтича.

Своєрідна правова система склалась на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права. Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право, яке регламентувало судочинство, правила воєнних дій, порядок землекористування й укладання окремих видів договорів, види злочинів і систему покарань. Найтяжчим злочином вважалося вбивство козаком свого товариша. За це карали смертю, інколи навіть закопували живим у землю разом із покійником. Тяжкими злочинами визнавалися вбивства, нанесення козаку побоїв, крадіжки, дезертирство, гомосексуалізм, невиконання наказу, пияцтво під час походів тощо. Система покарань була дуже суворою, що пояснюється постійним перебуванням Січі у воєнному стані. За тяжкі злочини засуджували до смертної кари, яка поділялась на просту й кваліфіковану. Карали також биттям кийками, канчуками, прив’язуванням до гармати тощо. Судочинство й виконання вироків здійснювалося публічно. При винесенні вироку суд враховував громадську думку.

Українські терени, захоплені Польщею, зазнавали відверто колонізаторських утисків і католицької експансії. Після Люблінської 1569 р. унії вони ввійшли до Речі Посполитої і втратили залишки автономії. Це призвело до посилення соціального, національного та релігійного гніту.

В умовах спольщення й окатоличення української еліти центром визвольного руху народу серцевиною національного державотворення стала Запорізька Січ.

Попри засилля польської колонізації, на українських землях зберігався високий рівень власної правової культури.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право