Електронна бібліотекапідручники


Історія держави і права України - Ч.1

2.1. Формування й розвиток давньоруської держави


Археологічні пам’ятки (черняхівська, зарубинецька, корчуватська культури) свідчать про те, що предками українців були східні слов’яни, які впродовж І тисячоліття н. є. пройшли шлях від військово-демократичної організації племен до ранньофеодальної держави. На цьому шляху простежується принаймні чотири етапи.

Наприкінці старої ери завершується епоха первіснообщинного ладу в східних слов’ян. Настає етап розкладу родового ладу й зародження “військової демократи" (II ст. до н. є. — II ст. н. е.). У писемних джерелах тих часів (римські історики Пліній Старший, Тацит) слов’яни згадуються під назвою “венеди”. Венеди становили єдиний, стійкий і найчисленніший масив, що заселяв терени Центральної та Східної Європи. Венедську єдність праслов’ян зруйнувало вторгнення германського племені готів.

Наступний етап (II-VI ст.) характеризується як етап розквіту “військової демократи" — перехідної форми управління суспільством, що поєднувала елементи громадського самоврядування та публічної влади. Східні слов’яни, які називалися антами, за свідченнями готського історика Іордана й візантійського історика Прокопія Кесарійського в IV ст. населяли територію від Дунаю до Азовського моря. Видатний український історик М. Гру-шевський вважав об’єднання антів спробою предків українського народу створити державність з організованим військом та участю населення в політичному житті. Цієї ж думки дотримується і чимало сучасних дослідників, зазначаючи, що об’єднання антів складалося з князівств (княжінь). Навала аварів наприкінці VI ст. не зруйнувала їх як основи східнослов’янської державності. Пізніше в “Повісті минулих літ” вони будуть названі полянами, древлянами, дреговичами, бужанами, волинянами, уличами, тиверцями, білими хорватами, сіверянами, радимичами, кривичами, словенами, в’ятичами. Саме на цьому етапі з’являються такі елементи державності, як територія, поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада з її ще недосконалим апаратом, відчужена від народу військова дружина.

У письмових джерелах VII ст. уже не зустрічається назва “анти”, зате дедалі частіше — “слов’яни”, “склавени”, “склавіни”. Розпочинається наступний етап історії східних слов’ян: етап утворення ядра давньоруської державності - своєрідної федерації князівств під назвами “Русь, Руська земля”(VП-ІХ ст.). Зазначимо, що в давньоруських літописах інтенсивні державотворчі процеси на наших теренах пов’язуються із заснуванням Києва на землях союзу племен полян у Середньому Подніпров’ї (друга пол. V ст. — перша пол. VI ст.). Місто розташувалося у вигідному географічному місці, де перетиналися торговельні шляхи, які вели до могутньої Візантійської імперії; пізніше Київ стає центром південної частини східних слов’ян. Тому тут розвиток класових відносин і становлення державності відбувалися швидше, ніж в інших слов’янських племен. У VIII ст., за умов боротьби з кочівниками, навколо нього об’єдналися кілька союзів племен. В іноземних джерелах, зокрема візантійських та арабських, щодо цих об’єднань, особливо племен полян і сіверян, застосовують назву “Русь”. Кожна з племінних земель була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву данину і виставляло на його вимогу свої дружини. Військова демократія переростає у військово-ієрархічне правління. На рубежі VIII-IX ст. придніпровський союз союзів племен “Руська земля” об’єднував не лише регіони Київського, Переяславського, Чернігівського князівств, а за твердженням академіка Б. Рибакова, охоплював територію близько 120 тис. кв. км. і сягав на північ аж до Західної Двіни. Правила у цьому державному об’єднанні, згідно з літописом, династія Кия, представниками якої в IX ст. були Дір і Аскольд.

Змістом завершального етапу формування давньоруської державності є об’єднання південного й північного ранньодержавних утворень у Давньоруську державу з центром у Києві. На півночі також об’єдналися ільменські слов’яни (словени, кривичі) й окремі неслов’янські племена (меря, весь, мурома) навколо Новгорода. Проте, за літописом, ці племена не змогли самі зорганізувати державу і запросили на князювання варягів. 882 року представник новгородської знаті Олег, родич або воєначальник варязького князя Рюрика, захопив Київ, підступно вбив Аскольда і Діра й утвердився на Київському престолі. Цьому сприяла політична криза в київський державі внаслідок невдоволення народних мас частими воєнними походами і хрещенням правлячої верхівки, в тому числі й Аскольда. Внаслідок династичного перевороту об’єдналися два величезні слов’янські центри. Ця подія традиційно вважається датою утворення однієї з найбільших країн Європи, найменованої істориками “Київська Русь”.

Звичайно, Олег аж ніяк не був творцем держави для русів. Він не спромігся навіть запровадити тут республіканську форму правління, яка існувала в Новгороді. Київська монархічна держава на той час здобула міжнародне визнання, утвердивши себе в історії європейської цивілізації першим договором із Візантією (860 р.).

Процес консолідації слов’янських земель об’єктивно зумовлений певними внутрішніми факторами: спільністю території, тісними економічними зв’язками, спорідненістю матеріальної та духовної культури, релігії, схожістю мови, традицій, суспільного, державного, військового устрою, судочинства, звичаєвого права. Серед зовнішніх чинників об’єднання чи не головною була необхідність спільної боротьби проти експансії сусідніх народів.

Літописна легенда про варязьке походження династії руських князів використана в так званій норманській теорії, представники якої відмовляють східним слов’янам у здатності створити власну державу. Норманізм ще в XVIII ст. започаткували німецькі вчені Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер. Вони, до речі, працювали в Російській академії наук, а в своїх працях штучно перебільшували роль варягів у долі Русі, вважаючи норманів засновниками східнослов’янської державності. У XIX ст. їх підтримали М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін. Наукову неспроможність норманізму переконливо довели М. Ломоносов, М. Гру-шевський, Б. Греков, Б. Рибаков, та ін. Історик права М. Владимирський-Буданов зазначав, що варяги-князі застали тут готовий державний устрій. Вплив варягів на Русь не мав вирішального значення, бо вони перебували на тому самому рівні розвитку, що й русичі. Норманська теорія походження Давньоруської держави втратила наукове значення. Рідкісні вияви сучасного норманізму, переважно за рубежем, віддзеркалюють суто політичні чи патріотичні мотиви.

Не підтвердилися також і спроби пояснити виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму. Прихильники цієї теорії вважають, що Давньоруська держава була утворена Хозарським каганатом, а київські князі були, відповідно, тюркського походження. Активно відстоює хозарську гіпотезу професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак в своїй праці “Походження Русі” (1992 р.). У цьому зв’язку можна зазначити лише те, що необхідність боротьби з набігами хозарських племен змушувала слов’ян консолідовувати свої сили й об’єднуватися навколо Києва. Отже, виникнення Давньоруської держави з центром у Києві — закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов’ян.

У подальшій історії Київської Русі можна виокремити три основні періоди. Період консолідації державності (кінець ІХ-Хст.) пов’язується з князюванням Олега (882-912), Ігоря (912-945), Ольги (945-964) та Святослава (964-972). У процесі завершення політичного об’єднання Русі відбувалося становлення феодального суспільного ладу, утворення апарату влади. За цей час виникло величезне господарське й політичне об’єднання.

Найтриваліший період розвитку держави (X — перша третина XII ст.) припадає на час правління Володимира Великого (980-1015) та Ярослава Мудрого (1016, 1019-54), а також Володимира II Мономаха (1113-25) та Мстислава Великого (1125-32). На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тепер переважає внутрішній розвиток, зміцнення законопорядку. Надзвичайно важливою подією було прийняття християнства, яке несло з собою нову культуру й духовність. Християнство, ставши з 988 р. державною релігією, своєю підтримкою й освяченням великокнязівської влади сприяло зміцненню внутрішнього й зовнішнього становища Київської Русі. Утвердженню сильної централізованої держави сприяло проведення під час правління Володимира адміністративної реформи. Територія країни, значно збільшившись за рахунок підкорення в’ятичів, радимичів, сусідніх литовських племен, була поділена на вісім волостей. На чолі кожної з них стояли спочатку намісники, а потім сини Великого князя. Реформа ліквідувала владу місцевих князів племен, скасувала автономію земель. У такий спосіб Володимир зміцнив владу Києва і запобіг розвиткові відцентрових тенденцій, що підігрівалися місцевою аристократією. Важливе значення мала й військова реформа, внаслідок якої вдалося створити сильне військо, що складалося з великокнязівської дружини, дружин місцевих князів, народного ополчення, найманих загонів, а також споруджено фортифікаційні укріплення. Внаслідок судової реформи відбулося розмежування світського та церковного судів. Це була доба досягнення Києвом політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розвитку.

Період розпаду та занепаду державності (друга третина XII ст. — перша половина XIII ст.) характеризується загостренням міжусобної боротьби, посиленням нападів кочовиків, економічним застоєм. Сильні доцентрові тенденції спостерігаються під час княжіння Ярополка Володимировича (1132-39), Всеволода Ольговича (1139-46), Ізяслава Мстиславича (1146-54) та Ростислава Мстиславича (1158-67). Занепад Києва почався з розгрому міста в 1169 р. військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою завершення київського періоду в історії України. Давньоруська держава розпалася на 15 окремих земель, які не визнавали влади Києва.

Серед причин занепаду Київської Русі можна назвати такі:

• надто великі для середньовіччя розміри держави за відсутності захищених природних кордонів, надзвичайна родючість земель, що притягувала завойовників;

• розвиток вотчинного землеволодіння, княжі чвари та міжусобиці;

• слабкість державного устрою, невпорядкованість права успадкування великокнязівського престолу за наявності величезної кількості нащадків;

• перманентна зовнішня агресія кочових народів (із 1061 по 1210 половці вчинили 46 набігів на руські землі), татаро-монгольська навала;

• неспроможність замирення з Володимиро-Суздальським князівством, Польщею, Угорщиною, Литвою.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право