Електронна бібліотекапідручники


Політологія (теорія та історія політичної науки)

Лібералізм


Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) зародився як ідеологія буржуазії у XVII ст. і остаточно оформився як ідейно-політична доктрина до середини XIX ст. Зародження й розвиток капіталістичного способу виробництва вимагали ліквідації історично віджилих феодальних суспільних відносин, усунення перешкод вільному підприємництву, приведення у відповідність з новими виробничими відносинами політичної надбудови. В основі лібералізму як ідеологічного обгрунтування назрілих суспільних перетворень лежать ідеї таких видатних мислителів, як Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск´є, І. Кант, А. Сміт, Б. Констан, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін.

Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтовував ідеї суспільного договору та природного права. Згідно з першою держава є результатом угоди між людьми. За цією угодою люди передають державі частину своїх прав, але є такі права, що належать їм від народження і не можуть бути відчужені. До них належать насамперед право на життя, свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є центральною в лібералізмі. Саме свобода стимулює пошук шляхів досягнення успіху, підприємливість, новаторство, тобто все те, що притаманне буржуазії.

Ідея індивідуальної свободи знайшла свій подальший розвиток, зокрема, у працях Б. Констана. Він розрізняв свободу політичну і громадянську (особисту). На його думку, народи стародавніх Греції та Риму знали лише політичну свободу, яка полягала у їхньому праві брати безпосередню участь у колективному здійсненні політичної влади. Проте людина за таких умов не знала особистої, громадянської свободи, бо вся її життєдіяльність жорстко регламентувалась державою. Громадянська свобода, яка проявляється в незалежності приватного життя індивіда від політичної влади і наявності у нього низки особистих прав, з´являється лише у нових народів.

Проголошення свободи найвищою цінністю означало визнання природної рівності людей, вимагало ліквідації будь-яких станових привілеїв, обмеження абсолютизму державної влади. Обмеженню державного абсолютизму слугує поділ влади на три відносно самостійних гілки — законодавчу, виконавчу й судову, ідея якого була висунута спочатку Дж. Локком, а згодом всебічно обгрунтована Ш.-Л. Монтеск´є.

В економічному відношенні лібералізм передбачав усунення цехової регламентації, позаекономічних форм залежності і повну підприємницьку свободу. Ця свобода грунтується на приватній власності і проявляється у вільній конкуренції власників на нерегульованому ринку. Держава має керуватись принципом «laissez faire» (франц. — «дозвольте діяти»); вона не повинна втручатись в економіку, а покликана виконувати лише роль «нічного сторожа» (А. Сміт), тобто охороняти мир і спокій громадян. Тим самим чітко розмежовувались громадянське суспільство й держава, яка розглядалась як неминуче зло.

Основоположні ідеї і принципи класичного лібералізму були сформульовані у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. й Конституції 1791 р., в американській Декларації про незалежність 1776 р. і Конституції 1787 р. Прихильниками лібералізму були «батьки-засновники» США Т. Джефферсон і Дж. Медісон.

На початку XIX ст. поняття «лібералізм» увійшло до європейського суспільно-політичного лексикону. Як найменування політичного угруповання воно вперше з´явилось 1812 р. в Іспанії, де «лібералами» називали групу делегатів-націоналістів у кортесах. Згодом увійшло до англійської і французької, а слідом за ними — до інших європейських мов. У XIX ст. в багатьох європейських країнах виникли ліберальні політичні партії, які функціонували вже не як аристократичні угруповання чи політичні клуби, а як масові організації. В середині XIX ст. доктрина класичного лібералізму стала пануючою у європейській і північноамериканській політичній думці, а ліберальні партії займали провідні позиції в політичному житті західних країн.

Проголошення і конституційне закріплення права на свободу, приватну власність і вільну економічну діяльність, втілення в життя принципів вільної ринкової конкуренції і поділу влади забезпечили прискорений розвиток продуктивних сил, сприяли звільненню від пут абсолютизму, становленню правової держави, парламентаризму й демократії. В цьому полягає незаперечна історична заслуга лібералізму.

Однак давно помічено, що свобода — ворог рівності. Проголошена лібералізмом свобода для всіх виявилась свободою лише для небагатьох — для власників, тобто для буржуазії. Держава, яка дала рівні права всім громадянам і усунулась від втручання в економіку, залишила слабких без захисту і зробила їх здобиччю сильних. Замість цивілізованого індивідуалізму утвердився буржуазний егоїзм, коли кожен діяв лише у власних інтересах, не зважаючи на інтереси інших людей і суспільства в цілому. Збагачення одних здійснювалось за рахунок зубожіння інших. Загострилась класова боротьба, про що свідчать численні виступи робітників на захист своїх прав та інтересів. У Франції, наприклад, через 82 роки після прийняття Декларації прав людини і громадянина, у 1871 р. відбулось повстання робітників Парижа проти безправ´я і злиденного існування, яке увійшло в історію під назвою Паризької Комуни.

Особливо наочно криза класичного лібералізму виявилась на рубежі XIX—XX ст. з настанням монополістичного етапу розвитку капіталізму. Монополістичні об´єднання стали витісняти з ринку дрібні й середні підприємства, які не витримували конкуренції з ними і розорялись. Монопольні ціни, банкрутство дрібних і середніх підприємств призводили до зубожіння широких верств населення капіталістичних країн, зростання безробіття, загострення класової боротьби між найманими працівниками і власниками засобів виробництва.

У такій обстановці ідеологи буржуазії виступили з пропозиціями про перегляд деяких найважливіших положень класичного лібералізму і здійснення реформ, покликаних обмежити свавілля монополій і полегшити становите найбільш знедолених верств населення. Вони сформулювали низку нових важливих принципів лібералізму, які в сукупності склали так званий соціальний лібералізм. Мова йде насамперед не лише про формальне визнання права кожного на життя, свободу і власність, а й про реальне забезпечення соціальних прав людей — на працю, відпочинок, добробут, охорону здоров´я, освіту тощо. Для обмеження свавілля власників капіталістичних монополій, приборкання стихійних сил економічного розвитку визнано за необхідне втручання держави в економіку й соціальні відносини.

Визначним теоретиком соціального лібералізму був англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883—1946). Ще на початку XX ст. він виступив з теорією «регульованого капіталізму», згідно з якою в нових історичних умовах держава має відмовитись від ролі «нічного сторожа» і стати дійовим регулятором соціально-економічних відносин. Держава, на думку Дж. Кейнса, мусить обмежити монополізацію виробництва, встановити правила чесної конкуренції, підтримувати дрібні й середні підприємства, організовувати громадські роботи з метою зменшення безробіття, допомагати незахищеним верствам населення.

Рубежем, який зробив класичний лібералізм надбанням історії й утвердив принцип державного втручання в економіку та ідею держави загального добробуту, стала велика економічна криза 30-х років. Саме завдяки втіленню кейнсіанських ідей у його «новому курсі» американському президентові Ф. Рузвельту вдалось відносно швидко подолати найважчу за всю історію США соціально-економічну кризу. Успіхи політики Ф. Рузвельта сприяли популяризації ідей лібералізму. Після Другої світової війни лібералізм уже як соціальний лібералізм знову стає провідною ідейно-політичною течією.

На позиції лібералізму в суспільно-політичному житті західних країн значною мірою вплинуло те, шо в 50-ті роки у США сформувався своєрідний консенсус між лібералами та представниками поміркованого крила консерваторів стосовно низки важливих питань соціально-економічної політики, зокрема щодо державного втручання в економіку й соціальні відносини. В Західній Європі подібного консенсусу ліберали досягли з соціал-демократами та консерваторами. Ліберально-консервативно-соціал-демократичний консенсус не ставив під сумнів існування капіталізму, а був спрямований лише на реформування окремих його сторін. Мова йшла про те, шо держава повинна захищати інтереси всіх верств суспільства. Вона покликана зменшувати соціальну нерівність шляхом перерозподілу доходів, забезпечувати зайнятість, розвивати системи охорони здоров´я, освіти, культури, житлового будівництва тошо. Післявоєнне економічне піднесення та реалізація ідей соціального лібералізму й соціал-демократизму в країнах Заходу сприяли підвищенню добробуту широких верств населення. Набула поширення концепція «держави загального благоденства». Та сталося так, що основні ідеї лібералізму в межах досягнутого консенсусу запозичувались консерваторами справа, а соціал-демократами — зліва. Ця обставина не могла не відбитися на статусі лібералізму й ліберальних партій, соціальна база яких звузилась, оскільки вони опинились між соціал-демократичними і консервативними таборами.

Сучасний лібералізм не є однорідним ідейно-політичним ученням. Зусилля щодо оновлення лібералізму, пристосування до нових історичних реалій зумовили появу багатьох його різновидів, у тому числі національних. Серед багатьох варіантів лібералізму можна виокремити два більш-менш чітко виразних основних його напрями, які відрізняються за принципами й підходами до розв´язання найважливіших соціально-економічних проблем. Один з цих напрямів, особливо у крайніх його виявах, тяжіє до лібертаризму (від франц. liberte — свобода). Для нього характерні абсолютизація індивідуальної свободи, заперечення втручання держави в економіку й соціальні відносини, прихильність до вільного ринку. Цей напрям, який у західноєвропейських країнах іноді називається неолібералізмом, у СІЛА відповідає так званій чиказькій школі, або школі монетаризму. В центрі її — ідея вільного ринку та опозиція вченню Дж. Кейнса. Представники цієї школи, передусім американський економіст Мілтон Фрідмен (нар. 1912 р.) та австрійсько-англійський економіст і політичний філософ Фрідріх Август фон Хайєк (1899—1988), вважають, шо грошовий обіг і його закони складають центральний елемент економічної системи будь-якого суспільства. Виходячи з цього, при розв´язанні економічних завдань основний наголос вони роблять на монетаристских засобах, фінансовому регулюванні, а точніше — саморегулюванні. По суті справи, зазначений напрям лібералізму — це економічний консерватизм, який повторює з певними модифікаціями окремі положення класичного лібералізму.

Другий напрям сучасного лібералізму за своїми найбільш загальними рисами займає проміжне становише між консерватизмом і соціал-демократизмом, змикаючись з першим справа, а з другим — зліва. Грунтуючись на таких цінностях класичного лібералізму, як свобода, власність, вільна економічна діяльність, цей напрям водночас визнає необхідність втручання держави в економіку й соціальні відносини, забезпечення соціальних прав людей, через що дістав назву соціального лібералізму.

Таким чином, у сучасному світі існують два напрями лібералізму: соціальний і консервативний. Головна відмінність між ними полягає в тому, шо перший визнає необхідність державного регулювання соціально-економічних процесів, а другий, навпаки, прагне до всілякого обмеження втручання держави в суспільне життя. Ідеологія більшості сучасних ліберальних партій поєднує елементи обох напрямів лібералізму, але в різних пропорціях, що залежить від особливостей конкретних країн, уміння партій своєчасно відгукнутися на назрілі суспільні потреби.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття