У період після Другої світової війни, коли протистояння двох світових соціально-економічних систем досягло стану «холодної війни», вивчення міжнародних відносин відбувалось під значним безпосереднім впливом практичних завдань зовнішньополітичної діяльності провідних держав світу. Науковою думкою було запропоновано значну кількість відповідних аналітичних підходів і теоретичних моделей, зокрема: теорія політичного реалізму Г. Моргентау, теорія миру і війни Р. Арона, теорія факторів К. Райта, теорія міжнародного еквілібріуму (рівноваги) Дж. Ліскі, теорія світових систем Й. Галтунга. Найвідомішою і найвпливовішою серед них стала концепція, або школа, політичного реалізму, що виникла в США у другій половині 40-х років як реакція на реалії «холодної війни». На тривалий період ця концепція стала домінуючою за впливом на зовнішньополітичні структури індустріально розвинених країн Заходу. Серед її прихильників були не лише вчені, а й провідні політики, у тому числі З. Бжезінський і Г. Кіссінджер. Загальновизнаним засновником школи політичного реалізму вважається Г. Моргентау.

Вихідною в концепції політичного реалізму є теза про те, що недосконалість становища у світі — це результат дії сил, закладених у недосконалій природі самої людини. Тому потрібно бути реалістом: не протистояти цим силам, а враховувати їх у політиці. Згідно з концепцією політичного реалізму найважливішим орієнтиром, який допомагає знайти раціональний шлях у сфері міжнародної політики, є інтерес. Причому якщо у сфері внутрішньої політики залежно від характеру і співвідношення політичних сил загальний інтерес може бути різним, то в міжнародній політиці він виступає передусім і головним чином як національний інтерес. Будь-яка зовнішня політика має будуватися, спираючись на фізичну, політичну і культурну реальність, якою є нація. У світі, розділеному конкуренцією і боротьбою за владу різних суверенних націй, зовнішня політика будь-якої нації має забезпечувати задоволення її першочергової потреби, яка полягає в тому, щоб вижити. Всі нації відповідно до наявних у них можливостей прагнуть до одного — захисту своєї фізичної, політичної і культурної ідентичності перед загрозою зовнішнього нападу.

За Г. Моргентау, національний інтерес у міжнародних політичних відносинах містить постійну і змінну складові. Постійна складова національного інтересу визначається трьома чинниками: природою інтересу, який має бути захищеним; політичним оточенням, в якому діє інтерес; раціональною необхідністю, що обмежує вибір цілей і засобів для всіх суб´єктів, задіяних на міжнародній арені. Змінна складова визначається обставинами. Раціональною зовнішня політика є тоді, коли вона мінімізує ризик і максимізує вигоду. Через орієнтацію зовнішньої політики на отримання вигоди концепцію політичного реалізму називають ще теорією прагматизму і політичного реалізму.

Особлива увага в концепції політичного реалізму приділяється співвідношенню моральності й доцільності у зовнішній політиці. Прихильники прагматизму і політичного реалізму усвідомлюють моральне значення політичних дій, неминучість зіткнень між вимогами ефективної зовнішньополітичної діяльності й моральними нормами. Однак при цьому вони наголошують, що в оцінці дій держав і націй моральні принципи мають застосовуватись не абстрактно, а лише відповідно до конкретних обставин місця і часу. У зв´язку з цим політичний реалізм відкидає прагнення окремих націй ідентифікувати себе з моральними законами всього світу.

Усі нації прагнуть пов´язати свої часткові прагнення з загальнолюдськими моральними нормами, та це не означає, що всі вони мають рацію. Істина не завжди збігається з громадською думкою. Інтерес, який сприймається в категоріях реалістичної міжнародної політики, створює шанси справедливої поведінки для всіх народів, оскільки застерігає від моральних претензій і політичного тиску з боку будь-якої нації. Як зазначає Г. Моргентау, «безтурботне припущення, що носієм і виразником морального блага є якась одна нація, а така, що сповідує зло, — інша, неспроможне не тільки морально, а й інтелектуально»3.

Якщо теза про визначальну роль національного інтересу в зовнішній політиці держави в концепції політичного реалізму слугувала обгрунтуванням експансіоністської зовнішньої політики США, то твердження про неприпустимість ідентифікації будь-якої держави із загальнолюдськими моральними цінностями було спрямоване проти СРСР, який проголосив себе авангардом суспільного прогресу, захисником усіх пригноблених, носієм загальнолюдської моралі. Пройде кілька десятиліть, і ролі цих держав американські політики поміняють місцями: Президент США Р. Рейган проголосить СРСР «імперією зла», а США — носієм вищих моральних цінностей, проти чого саме й застерігав Г. Моргентау.

Згідно з концепцією політичного реалізму суттю міжнародних відносин є боротьба за владу між суверенними державами, що прагнуть до глобального чи регіонального домінування. Саме ця боротьба є основним детермінуючим чинником міжнародної політики. У процесі боротьби за реалізацію національних інтересів у сфері міжнародних відносин кожна держава посідає місце, що відповідає ЇЇ силі. При цьому сила держави визначається як її економічним та воєнним потенціалом, так і союзницькими відносинами з іншими державами, авторитетом на міжнародній арені.

Основним механізмом, що регулює відносини між державами на міжнародній арені, за допомогою якого різноманітні елементи їх могутності приводяться до єдиного знаменника, є «баланс сил» між блоками та союзами на чолі з наймогутнішими державами світу. Центри сили підтримують баланс у певній рівновазі, яка має динамічний характер. Війна або активна підготовка до неї є наслідком порушення рівноваги.Ідеї політичного реалізму, балансу сил були відображенням реального протистояння між головними воєнно-політичними блоками на чолі з США та СРСР, боротьби за
досягнення воєнної переваги чи рівноваги та стратегічного паритету між двома суспільними системами. Концепція політичного реалізму, захисту національних інтересів і досі залишається визначальною у зовнішній політиці США, хоча протистояння двох систем уже немає.