пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Політологія (теорія та історія політичної науки)

Типологія політичного лідерства


Знання про політичне лідерство істотно розширює і поглиблює його типологія, яка може здійснюватись за різними ознаками. Класичною є типологія політичного лідерства М. Вебера, яка грунтується на трьох типах легітимності політичного панування. За цією ознакою виокремлюються відповідно три типи політичного лідерства — традиційне, харизматичне й раціонально-легальне. З огляду на важливість цієї типології звернемося до відповідних міркувань М. Вебера. «В принципі, — зазначає вчений, — є три види внутрішніх виправдань, тобто підстав легітимності... По-перше, це авторитет «вічно вчорашнього»: авторитет звичаїв, освячених споконвічною значущістю і звичною орієнтацією на їх дотримання, — «традиційне» панування, як його здійснювали патріарх і патримоніальний князь старого типу».

Традиційне лідерство, отже, грунтується на авторитеті звичаїв. Лідер цього типу отримує і здійснює владу не завдяки власним достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і звичаїв. Традиційне лідерство характерне для доіндустріаль-ного, тобто рабовласницького і феодального, суспільства. Влада традиційних лідерів — це насамперед влада аристократичної знаті. У сучасних суспільствах традиційне лідерство виявляється, наприклад, у наслідуванні престолу в країнах з монархічною формою державного правління. Яскравим прикладом лідерства цього типу є членство у верхній палаті парламенту Великобританії довічних і спадкових лордів. Членство останніх, щоправда, нещодавно було припинено в законодавчому порядку.

Наступний тип легітимності політичного панування, за М. Вебером, це «авторитет небуденного особистого дару... (харизма), повна особиста відданість та особиста довіра, які викликаються наявністю якостей вождя у якоїсь людини: одкровень, героїзму та інших, — харизматичне лідерство, як його здійснюють пророк, або — у сфері політичного — вибраний князь-воєначальник, або плебісцитарний володар, видатний демагог і політичний партійний вождь»6.

Харизматичне лідерство викликає особливий інтерес дослідників. Грунтується воно на вірі в незвичайні якості і здібності лідера, його винятковість. Грецьке слово «харизма» (charisma) означає «милість», «благодать», «божий дар». У період утвердження християнства ним характеризували проповідників, котрим приписували дар безпосереднього спілкування з Богом поза офіційними релігійними інституціями. У політичній практиці під харизмою розуміють такі риси індивіда, які оточення сприймає як незвичайні, недоступні іншим, а тому визнає його за правителя.

За М. Вебером, харизмою володіють великі полководці, пророки, видатні політики; харизматичними лідерами були засновники світових релігій — Будда, Христос, Магомет, великі завойовники — Олександр Македонський, Юлій Цезар, Наполеон Бонапарт. У XX ст. стали відомими такі харизматичні лідери, як В. І Ленін, Й. В. Сталін, А. Гітлер, Б. Муссоліні, Ш. де Голль, Мао Цзедун, Кім Ір Сен, Ф. Кастро та ін.

Харизматичне лідерство виникає в суспільстві, як правило, в кризові періоди. Спонукальним мотивом до передання влади харизматичному лідерові є усвідомлення широкими масами, а також значною частиною правлячої еліти нездатності наявних у країні представницьких інститутів вивести країну з кризи, консолідувати суспільство навколо тієї чи іншої цілі суспільного розвитку. Це викликає потребу в різкому посиленні впливу виконавчої влади і пошуку політичного лідера як месії, здатного вивести країну з глибокої й затяжної кризи.

Зі свого боку, щоб стати харизматичним лідером, політичний діяч має бути наділений особливими психологічними й соціальними якостями: яскраво вираженим вольовим характером, цілеспрямованістю, здатністю справляти значний вплив на великі групи людей, умінням вселяти людям надію на краще майбутнє, чутливо вловлювати настрої мас та виражати спільну волю. Однак створюють харизматичного лідера все-таки не його риси, а маси, які хочуть бачити лідера саме таким.

У наш час харизматичний тип політичного лідерства найбільш характерний для відсталих країн або тих, що стають на шлях радикальних суспільних перетворень. Як правило, харизматичне лідерство вирізняється авторитарним стилем політичного керівництва, жорстким політичним курсом. Деякий час такий курс дає позитивні результати і користується активною підтримкою широких мас населення. В одних випадках харизматичне лідерство розтягується на десятиліття, в інших — воно не є довготривалим. У відносно сприятливі періоди суспільного розвитку харизматичне лідерство трансформується в більш демократичний тип лідерства — раціонально-легальний.

Концепція харизматичного типу політичного лідерства М. Вебера лежить в основі його теорії плебісцитарної демократії. На думку вченого, за допомогою цієї теорії можна було б уникнути тиранії бюрократів. У рамках плебісцитарної демократії народу та окремим індивідам відводиться роль пасивних учасників політичного процесу. Єдиною формою політичної участі для мас є участь у виборах і реалізація права на голосування.

Головною фігурою в системі плебісцитарної демократії виступає харизматичний лідер, обраний прямим голосуванням народом, перед яким він несе відповідальність. Такий лідер стоїть над бюрократичною адміністрацією. За М. Вебером, харизматичний лідер, який стоїть поза класами, статусами й демагогічною політикою, маючи незалежне від бюрократії джерело легітимізації своєї влади і не будучи сильно інтегрованим до бюрократичної ієрархічної структури, зміг би об´єднати навколо себе націю і захистити індивіда від наступу бюрократії. Головне призначення плебісциту, тобто загальних прямих виборів, М. Вебер вбачав у тому, щоб у результаті прямої участі всього народу в голосуванні створити харизматичний авторитет7.

Із веберівської теорії плебісцитарної демократії випливає важливий висновок про наявність рис харизми у загальнонаціонального політичного лідера, обраного на керівну посаду шляхом загальних виборів. Таким лідером є глава держави — президент у країнах із президентською і змішаною республіканською формами правління. Всенародно обраний президент ніколи не має усіх тих позитивних рис, які йому приписують. Риси харизми — імідж «батька нації», «рятівника», «захисника народу», «демократа», «реформатора», «незалежного керівника» тощо — йому створює перемога на загальних виборах із використанням виборчих технологій та засобів масової інформації.

Всенародно обраний загальнонаціональний лідер з рисами харизми може відіграти як позитивну роль у житті країни, як це зробили, наприклад, Ф. Рузвельт чи Ш. де Голль, так і вкрай негативну, встановивши терористичну диктатуру з усіма її згубними наслідками, прикладом чого можуть слугувати А. Гітлер і Б. Муссоліні. У політологічній літературі, присвяченій веберівській теорії плебісцитарної демократії, не без підстав висловлюється думка про причетність М. Вебера до краху Веймарської республіки і встановлення гітлерівської диктатури. Саме А. Гітлер став тим плебісцитарно-харизматичним лідером, який, згідно з теорією М. Вебера, покликаний був «захистити» маси від бюрократії.

Всенародне обрання загальнонаціонального політичного, лідера і наділення його таким чином рисами харизми потенційно містить у собі загрозу встановлення авторитарного правління.

Раціонально-легальний тип політичного лідерства, за М. Вебером, — це «панування в силу «легальності», в силу віри в обов´язковість легального установлення... і ділової «компетентності», обгрунтованої раціонально створеними правилами, тобто орієнтації на підпорядкування при виконанні встановлених правил — панування у тому вигляді, в якому його здійснюють сучасний «державний службовець» і всі ті носії влади, які схожі на нього у цьому відношенні».

Раціонально-легальне лідерство, отже, базується на переконанні в законності й раціональності встановлених порядків та у праві на панування органів, які здійснюють владу. Ці органи і їхні керівники — політичні лідери — обираються через демократичні процедури. їм надаються повноваження, за зловживання якими вони несуть відповідальність перед виборцями.

Раціонально-легальне лідерство, яке грунтується на законі й називається іноді ще бюрократичним, є основним типом лідерства в сучасних демократичних державах. Лідери цього типу здобувають політичну владу, як правило, на основі виборів.

Поширеною в політології є типологія політичного лідерства залежно від змістовного смислу стилю політичної діяльності лідерів. Поряд із харизматичним ця типологія передбачає виокремлення ще цезаристського, плутократичного, популістського і професійного типів політичного лідерства.

Цезаристський тип політичного лідерства характеризується зосередженням усієї повноти влади в руках лідера (як це було за правління Юлія Цезаря). Лідер цього типу має необмежену свободу прийняття рішень, широкі можливості для здійснення величезного впливу на оточення. Такий тип лідерства може бути виправданий в екстремальних умовах, але неприйнятний у демократичному суспільстві.

Плутократичний тип політичного лідерства грунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств (звідси і його назва: грецьк. plutos означає «багатство»). Він також передбачає користування лідером усією повнотою влади. Притаманний усім етапам суспільно-історичного розвитку, але найбільш характерний для індустріального суспільства.

Популістський тип політичного лідерства грунтується на популізмі. У своєму першопочатковому значенні термін «популізм» (від лат. populus — народ) означав боротьбу за права та інтереси народу. Згодом противники популізму надали цьому термінові негативного значення: ним стали позначати діяльність, спрямовану на досягнення популярності в масах ціною необгрунтованих обіцянок, демагогічних гасел тощо. В сучасній політиці лідер-популіст — це діяч, який заграє з масами.

У контексті теорії політичного лідерства лідер-популіст виступає як харизматичний лідер демагогічного толку. Для популістського типу характерні: ставка на прості політичні рішення, які грунтуються на низькій загальній культурі учасників політичного процесу; наголошення на значущості малих, але конкретних політичних справ, яке зводить всю політику до безлічі конкретних дрібниць; навішування ярликів політичним противникам; загравання з масами, роздавання необгрунтованих обіцянок; експлуатація політичних почуттів простих людей у власних інтересах тощо.

Ще один тип політичного лідерства з наведеного ряду — професійний. Це лідер-професіонал постіндустріального суспільства, повага й довіра до якого базуються на його компетентності та особистій поведінці. Він органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу моральність. Такий лідер вміє визначати пріоритетні цілі, проводити науковий аналіз тих чи інших проблем та визначати способи їх вирішення. Іноді він використовує харизматичні риси для того, щоб привабливо викласти свої ідеї і плани, переконати оточення в їх перевагах та залучити його до реалізації цих ідей і планів. Лідер-професіонал не тільки покладається на свої здібності, а й охоче радиться з підлеглими, створюючи атмосферу співробітництва.

У більш загальному вигляді за стилем розрізняються авторитарне й демократичне лідерство. Авторитарне лідерство передбачає одноособовий спрямовуючий вплив, який спирається на загрозу застосування примусу. Для авторитарного стилю характерні жорсткість мислення лідера, ігнорування інформації або аргументів, що не збігаються з його власною позицією, одноособовий вибір напрямів і цілей діяльності. Зв´язки між членами найближчого оточення лідера зведені до мінімуму і проходять через лідера й під його контролем. Авторитарний лідер намагається досягти активності підлеглих адміністративними методами. Найчастіше використовує займенник «я».

Особи з авторитарним стилем керівництва можуть стати лідерами здебільшого за умови, що вони спочатку обіймуть ту чи іншу керівну посаду, а вже потім, використовуючи свою адміністративну владу, домагатимуться громадського визнання. Авторитарний стиль лідерства є домінуючим за авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Лідери авторитарного типу не прагнуть до поглиблення демократії і дотримуються апаратного способу висунення на керівні пости в ієрархії влади. Безпосередньою соціальною базою авторитарних лідерів є бюрократія.

Демократичний стиль політичного лідерства характеризується гнучкістю мислення лідера, його схильністю до отримання якнайповнішої інформації, увагою до тих аргументів, що суперечать його власній позиції. Цілі й напрями діяльності лідер визначає не одноособово, а спільно з оточенням. Соціально-просторове положення демократичного лідера — всередині групи, а займенник, який він найчастіше використовує, — «ми». Повага до оточення, об´єктивність у спілкуванні активізують участь кожного у спільній діяльності, делегують відповідальність, розподіляють її між усіма і створюють атмосферу співробітництва.

Демократичний стиль лідерства притаманний тим політичним діячам, які спочатку завойовують громадське визнання, а вже потім обіймають керівні посади. Вони приходять до влади завдяки виборцям і відчувають залежність від їхньої реакції на свою діяльність. Лідери такого роду вважаються народними. Вони виявляють заінтересованість у розвитку політичної активності мас, їхня діяльність відкрита для громадськості.

Віддаючи безумовну перевагу демократичному стилю політичного лідерства (керівництва) перед авторитарним, його, однак, не можна абсолютизувати, бо у своїх крайніх проявах він пов´язаний з мітингуванням, демагогією, анархією і безвідповідальністю. Водночас авторитарний стиль лідерства за всіх його недоліків необхідний в екстремальних умовах, коли потрібні жорстка дисципліна, беззаперечне виконання розпоряджень, максимальна концентрація зусиль і ресурсів тощо.

Сучасний американський політичний психолог М. Дж. Хер-манн залежно від характеру лідера, властивостей його конституентів, зв´язку між лідером і його констатуєнтами та ситуації, в якій здійснюється лідерство, виокремлює чотири збірних образи лідерства: «прапороносця» (або великої людини), «служителя», «торговця» і «пожежника».

Лідерів-«прапороносців» вирізняє власне бачення дійсності. У них є ідея, заради здійснення якої вони нерідко прагнуть змінити політичну систему. Для розуміння цієї форми лідерства необхідно знати особисті якості людини, яка очолює своїх прихильників у русі до деякої мети. Такий лідер визначає характер того, що відбувається, його темп, формує політичну проблематику.

Образ «служителя» засвоює той політик, який прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників. Саме їхнє бажання виражає лідер і діє від їхнього імені. На практиці лідери такого типу керуються тим, чого очікують, у що вірять і чого потребують їхні виборці. Виборці формулюють ті завдання, які стають центральними для лідера.

Для лідера-«торговця» важливою є здатність переконати. Завдяки їй конституенти «купують» його плани або ідеї, залучаються до їх здійснення. У цьому разі лідерство грунтується на взаємовідносинах, які лідер встановлює зі своїми виборцями. Особливого значення при цьому набувають здібності самого лідера і та стратегія, до якої він вдається, щоб домогтися підтримки своєї політики та її здійснення.

Лідери-«пожежники» «гасять пожежу», тобто реагують на ті проблеми, які навколишнє середовище пред´являє їх кон-ституентам. Подібні лідери відгукуються на породжені ситуацією події і проблеми. їхні дії визначають насущні вимоги моменту.

На практиці більшість лідерів використовують усі чотири образи лідерства в різному порядку й поєднанні9.

Залежно від ставлення до існуючих суспільних порядків лідерів можна поділити на консерваторів, реформаторів і революціонерів. Лідери-консерватори виступають за збереження існуючих суспільних порядків, допускаючи лише мінімальні зміни. Лідери-реформатори орієнтуються на істотні зміни лише деяких із суспільних порядків зі збереженням основ суспільного ладу. Лідери-революціонери налаштовані на радикальні і всеосяжні зміни в суспільстві аж до зміни основ суспільного ладу. Відповідно до орієнтації лідери використовують ті чи інші методи й засоби політичного керівництва.

За видами розрізняють формальне і неформальне лідерство. Формальне лідерство — це керівництво як реалізація інституціоналізованих владних повноважень. Воно пов´язане зі встановленими правилами призначення керівника й передбачає функціональні відносини. Неформальне лідерство базується не на формальних повноваженнях, а на авторитеті лідера, його визнанні оточенням.

У політиці формальний, інституціональний аспект є головним. Тому дуже важливо, щоб формальний керівник був також авторитетною особою. Але так буває не завжди. Можливі три варіанти поєднання лідерства й керівництва. Перший: керівник не є лідером, тобто не користується авторитетом у підлеглих. Така ситуація може скластися не тільки в масштабі групи чи організації, а й країни в цілому, причому не лише коли неавторитетна особа посіла керівну посаду, а й у результаті втрати керівником колишнього авторитету.

Другий варіант: збіг керівництва й лідерства, за якого формальний керівник виступає одночасно й авторитетною особою. Це найкращий випадок.

Третій варіант: суто неформальне лідерство, за якого лідер не є керівником. У політиці неформальне лідерство, як правило, нетривале й незабаром доповнюється зайняттям якоїсь керівної посади в громадських політичних об´єднаннях чи органах державної влади. Зрештою, саме зайняття такої посади, особливо у вищих органах державної влади, є однією з основних цілей діяльності політичного лідера. Зайнята посада, своєю чергою, стає засобом досягнення інших цілей, далеко не завжди офіційно проголошуваних.

За масштабами лідерство може виявлятися на рівні групи, організації, соціальної спільності, населеного пункту, адміністративно-територіальної одиниці, регіону, країни в цілому. Воно може бути індивідуальним і колективним (коли лідером виступає група чи організація, наприклад партія). На рівні малої групи лідерство має індивідуальний характер і виступає як механізм інтеграції групової діяльності, в якому лідер спрямовує та організовує дії групи. Тут важливу роль відіграють особисті риси лідера, особливо його здатність приймати рішення, брати на себе відповідальність, знаходити оптимальні шляхи й засоби задоволення групових інтересів.

У лідерстві на рівні соціальної спільності принципове значення мають не стільки особисті риси лідера, скільки його здатність адекватно виражати інтереси тієї чи іншої спільності. Лідер мусить уміти сформулювати такі інтереси у вигляді конкретних політичних вимог, визначити тактику та ефективні засоби боротьби за їх задоволення. Лідерство на цьому рівні може мати як індивідуальний, так і колективний характер, коли виразником інтересів соціальної спільності виступає політична партія чи громадська організація. Лідер на рівні соціальної спільності найчастіше є керівником партії чи громадської організації.

Індивідуальне політичне лідерство на загальнонаціональному рівні характеризується низкою особливостей. Це, по-перше, лідерство дистанційне, коли відсутні безпосередні контакти лідера з його конституентами. Спілкування лідера з масами опосередковується засобами масової комунікації, організаціями та посадовими особами державного апарату. Головну роль у формуванні іміджу такого лідера відіграють саме засоби масової інформації, причому цей імідж може суттєво відрізнятися від того, що є насправді. Розрив між іміджем загальнонаціонального політичного лідера й реальністю залежить від рівня розвитку демократії, особливо політичної культури суспільства.

Загальнонаціональне політичне лідерство, по-друге, є багаторолевим. Прагнучи мати всебічну підтримку, лідер орієнтується на різноманітні соціальні інтереси: найближчого оточення, соціальних спільностей, виборців, політичних партій, громадських організацій тощо.

Третьою особливістю загальнонаціонального політичного лідерства є його корпоративний характер. Лідер такого масштабу ніколи не виконує свої численні ролі сам. На нього працює ціла корпорація, яка складається з найближчого оточення, чиновників, апарату та активістів політичних партій, працівників підконтрольних засобів масової інформації тощо. Загальнонаціональний політичний лідер є тією чи іншою мірою символічною фігурою.

Ще однією особливістю загальнонаціонального політичного лідерства є його нормативно-правова обмеженість. Лідер такого масштабу, як державний діяч, діє у чітко визначеному нормативно-правовому просторі, який визначає реальні масштаби його влади та шляхи її здійснення. Дії лідера докладно регламентуються нормативними актами, протоколами, правовими традиціями, звичаями тощо.

Наведена типологія не вичерпує всієї багатоманітності виявів політичного лідерства. Крім того, навіть найретельніший теоретичний аналіз не може охопити всієї складності й багатоманітності політичного життя. Політична практика завжди багатша від теорії й породжує найчастіше комбіновані типи лідерства та їх різноманітні модифікації.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття