Електронна бібліотекапідручники


Політологія (теорія та історія політичної науки)

Основні ознаки правової держави


Правова держава характеризується низкою ознак, які стосуються організації державної влади, стану правової і судової систем, діяльності правоохоронних органів, становища особи в суспільстві та її взаємовідносин з державою тощо. До таких ознак, які називаються також принципами, зокрема, належать: народний суверенітет; непорушність прав і свобод людини з боку держави; зв´язаність держави конституційним ладом; верховенство конституції стосовно інших законів і підзаконних актів; поділ влади та інститут відповідальності влади як організаційна основа правової держави; незалежність суду; пріоритет норм міжнародного права над нормами національного права6.

В. С. Нерсесянц виокремлює три найважливіших ознаки правової держави: верховенство правового закону; реальність прав і свобод індивідів; організація і функціонування суверенної державної влади на основі принципу поділу влади, на яких у подальшому грунтуватиметься аналіз проблем теорії і практики правової держави.

Розглянемо ці ознаки детальніше. Перша з них передбачає розмежування права й закону. Найпоширенішим є визначення права як системи встановлених або санкціонованих державою і спрямованих на регулювання суспільних відносин загальнообов´язкових норм, дотримання й виконання яких забезпечується шляхом переконання і державного примусу. Норми права мають об´єктивну основу у вигляді закономірностей розвитку суспільних відносин, традицій того чи іншого суспільства. Правові норми завжди вимагають визнання їх суспільством. Норми, які не враховують цього і не визнаються суспільством, не є правовими і приречені на недотримання, врешті-решт, на скасування.

Законами у широкому розумінні є вся сукупність державно-владних настанов — законів, указів глави держави, постанов уряду, рішень органів конституційного контролю тощо незалежно від того, сприймаються вони громадянами чи ні. В ідеалі закон повинен бути виявом норм права. Але він пов´язаний з волею законодавця і може не відповідати суспільним відносинам, що об´єктивно склалися.

Розрізнення права й закону в теорії правової держави дає можливість розмежувати та протиставити право і свавілля пануючих суспільних груп, зведене в ранг закону, досягти правочинності законодавчих актів державних органів. Ототожнення закону і права, притаманне легізму, призводить до того, що за право видається будь-яка нормотворча діяльність владних органів. Виникає ситуація, за якої державними органами можуть порушуватись невід´ємні права індивідів та соціальних груп при збереженні видимості законності. На законах, їх суворому дотриманні можуть грунтуватися й диктаторські політичні режими, проте такі закони не є правовими, бо не відповідають вимогам права, як синоніму праведності і справедливості.

Важливою ознакою правової держави є утвердження правової форми і правового характеру взаємовідносин між державою і громадянами як суб´єктами права, визнання й належне гарантування формальної рівності і свободи всіх
індивідів, прав і свобод людини і громадянина. У правовій державі за особою визнаються невід´ємні, непорушні та недоторканні, хоч би з чийого боку то було (у тому числі з боку держави), права і свободи. При цьому, що особливо важливо, визнається, що права і свободи індивідів — це не продукт волі держави, не її поступка людям, а істотна складова права, яке об´єктивно складається в даному суспільстві і дотримання якого є юридичним обов´язком усіх, передусім — держави.

У правовій державі права і свободи особи закріплюються конституційно. За своєю сутністю конституція є системою обмежень державної влади шляхом проголошення й законодавчого забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Дуалізм у розумінні прав особи, тобто поділ їх на права людини і права громадянина, пов´язаний з розмежуванням громадянського суспільства і держави. Права людини — це природні, невідчужувані права, що належать індивіду від народження як члену громадянського, тобто існуючого за межами держави як політичного інституту, суспільства. Це право на життя, свободу, власність, безпеку, недоторканність особи, прагнення до щастя, опір насильству тощо. Теоретично від держави не вимагається визнання цих прав, однак на практиці вони також мають позитивний, тобто встановлений державою, характер, оскільки набувають юридичної сили лише тоді, коли порядок їх застосування визначається законом.

Права громадянина пов´язані з фактом громадянства, належності особи до певної держави. На відміну від прав людини, які належать особі безпосередню, вони встановлюються за домовленістю між громадянами й державою. Головне призначення цих прав полягає в тому, щоб забезпечити участь особи в державно-політичному житті через надання їй відповідних юридичних можливостей. У конституційній теорії і практиці права людини і громадянина нерідко ототожнюються відповідно з особистими й політичними правами.

У правовій державі переважає індивідуалістичний підхід до прав людини і громадянина, який виходить із пріоритету особи перед суспільством і державою. Головний акцент робиться на особистих і політичних правах і свободах, тоді як соціально-економічним правам приділяється менше уваги. Соціалістична концепція прав людини, навпаки, виходить із колективістського принципу, віддаючи пріоритет суспільству й державі, колективу перед особою.

Конституційно-правова теорія не тільки розмежовує права і свободи людини та права і свободи громадянина, а й проводить відмінність між правами і свободами та здійснює їх класифікацію за різними ознаками. Права — це забезпечені людині як соціальній істоті суспільством і закріплені в законодавстві можливості володіти, користуватися й розпоряджатися матеріальними, політичними, культурними та іншими соціальними благами і цінностями, користуватися свободами в межах, визначених законом. Основні права громадян закріплюються в конституції держави. Це, наприклад, право на власність, працю, відпочинок, житло, охорону здоров´я, освіту, участь в управлінні державними та громадськими справами тощо.

Свободи — це демократичні політичні і правові норми, які визначають становище людини в державі, забезпечують громадянам держави реальну можливість безперешкодно користуватися матеріальними й духовними благами, всебічно задовольняти особисті та суспільні інтереси. Основними політичними свободами, які також закріплюються конституційно, є свобода слова, друку, спілок, асоціацій, зборів, мітингів, демонстрацій та маніфестацій, свобода совісті тощо. Основний зв´язок між правами і свободами полягає в тому, що політичні свободи виступають інструментом наповнення прав громадянина реальним змістом.

Існують різні класифікації прав і свобод особи. Найпоширенішою є класифікація, що передбачає поділ основних прав і свобод на три групи: соціально-економічні, політичні та особисті. В основі такого поділу лежить характер відносин, які виникають між індивідом і державою, а також між самими індивідами. Соціально-економічні права і свободи — на власність, працю, відпочинок, житло тощо — належать особі як члену громадянського суспільства. Найважливішим з них є право на володіння і розпорядження приватною власністю. Політичними правами і свободами особа наділяється як член політичної спільноти, як громадянин. Ці права визначають правовий статус громадянина у процесі здійснення державної влади. Найважливішим з них є виборче право. Особистими правами і свободами індивід наділяється як фізична особа незалежно від того, є він громадянином даної держави чи ні.

Досить численні особисті права і свободи умовно поділяються на дві основних групи: права і свободи, які захищають індивіда від інших осіб; права і свободи, які захищають індивіда від свавілля з боку держави. До першої групи належать передусім природні права. Друга група охоплює свободи приватного життя — недоторканність житла, таємницю листування, свободу пересування і вибору місця проживання та деякі інші.

Конституційно-правова теорія і практика знає два основних способи визначення обсягу прав і свобод особи — позитивний (дозвільний) і негативний (заборонний). У більшості держав світу конституції та інші джерела конституційного права встановлюють, що громадянин може робити у різних сферах суспільного життя і які особисті права він має. Це позитивний, або дозвільний, спосіб визначення обсягу прав і свобод, який грунтується на принципі: «Все, що не дозволено, — заборонено».

У деяких країнах застосовується негативний, або заборонний, спосіб визначення обсягу прав і свобод особи, за якого законодавство встановлює лише те, що особа не може робити. Тут діє принцип: «Усе, що не заборонено, — дозволено». У Великобританії, наприклад, права і свободи особи формулюються судами, які в ході судового розгляду приймають рішення (судові прецеденти), що обмежують дії особи. Поза цими обмеженнями перебуває сфера реалізації прав і свобод.

Теорія і практика правової держави передбачає не тільки конституційне проголошення, а й гарантування прав і свобод особи. При цьому визнається, що конституційні гарантії можуть стати реальними лише в тому разі, якщо наявні в них положення конкретизуються і деталізуються у відповідних законах, які встановлюють механізми застосування гарантій. За таких умов головною гарантією прав і свобод особи виступає суд. Право, яке неможливо захистити в суді, залишається лише конституційною декларацією. З огляду на це деякі конституціоналісти не визнають соціально-економічних прав за власне права, оскільки вони не можуть бути захищені в суді. Якщо, наприклад, людина є безробітною або не має житла, то ніякий суд не забезпечить її роботою чи квартирою.

Процедурна деталізація забезпечення прав людини є характерною рисою найбільш розвинених правових систем, а також, по суті, показником реальності самих прав. Деякі конституціоналісти вважають, що належний судовий захист прав і свобод людини і громадянина можливий лише в країнах з прецедентною системою права, де рішення вищих судових органів у конкретній справі є обов´язковими для судів у розв´язанні аналогічних справ. «Конституційні гарантії прав особи, — зазначає російський конституціоналіст А. О. Мішин, — дійсні лише тоді, коли вони закріплені не тільки (і не стільки) в тексті Основного Закону, скільки в розгорнутій системі стійких процедурних правил, які на практиці реалізують життєвість цих конституційних гарантій... Головною гарантією прав і свобод людини в демократичній державі є струнка, чітко розроблена система конституційно-застосовних нормативних актів усіх рівнів. Лише в країнах з прецедентною системою права, де суд наділений по суті правотворчими правами, можна назвати головною гарантією суд. У всіх інших країнах неповнота й суперечливість законодавства може звести нанівець будь-яку конституційну норму навіть за наявності незалежного і самостійного суду».

Само собою зрозуміло, що в будь-якій державі правове положення особи багато в чому визначається економічною основою держави. Без належних економічних гарантій соціально-економічні права і свободи, проголошені конституцією, будуть порожніми деклараціями.

У правовій державі забезпечення прав і свобод громадян невід´ємне від визнання за ними певних обов´язків. Найголовнішим із них є обов´язок кожного громадянина неухильно дотримуватися конституції, законів та інших нормативних актів держави. До числа інших обов´язків належать, зокрема, обов´язки працювати, сплачувати податки, піклуватися про дітей, військова повинність тощо.

Забезпечення верховенства правового закону, прав і свобод людини і громадянина можливе лише за наявності третьої складової теорії і практики правової держави — поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову з досконалим механізмом стримувань і противаг, який виключає монополізацію влади однією особою, органом або соціальною верствою і забезпечує відповідність усієї системи публічної влади вимогам права та їх послідовне дотримання. Кожна з гілок влади повинна мати певне місце в системі державної влади і відповідно до своєї природи, характеру функцій і призначення вести державні справи специфічними засобами у притаманних їм формах і межах. У правовій державі особливо важливу роль у системі поділу влади відіграє судова ЇЇ гілка. Суд — це орган захисту права від будь-яких порушень, у тому числі з боку держави. Істотна частина повноважень судової влади полягає у здійсненні конституційно-правового контролю за нормативними актами законодавчої і виконавчої влади. Суд покликаний захищати право як від будь-яких конкретних протиправних дій, так і від усіх протиправних норм.

Побудова правової держави — це довготривалий і складний процес перетворень у всіх сферах суспільного життя. Конституційне проголошення держави правовою може бути лише початком цього процесу і саме по собі не означає наявності в країні правової держави.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття