Іраномовні народи — й землеробське населення в оазисах Персії, й конові племена в Туринській низині (рівнинна частина Середньої Азії) — мали спільних предків, спільну культуру й релігію, тобто становили культурно-історичну єдність. Вони перебували між двома вогнищами світової культури — між Сходом і Заходом, тому зазнавали і східного, Й західного впливу, однак не стали епігонами, створили свою самобутню культуру, навіть навчили дечому своїх учителів (іранське мистецтво геральдики перекочувало в герби Візантії, середньовічних держав Європи; фресковий живопис Ірану вплинув на християнські церковно-монастирські фрески; іранський стиль в архітектурі поширився далеко на захід і схід, те ж саме можна сказати про іранську релігію та міфологію тощо).

В історичній літературі культура іраномовних народів нерідко недооцінюється, трактується як консервативна, відстала. Ще частіше дослідники протиставляють східно-іранську (середньоазіатську) культуру західно іранській, вважаючи, що кочівники Туранського світу своїми набігами на Персію підривали культурний розвиток тамтешнього землеробського населення, робили його грубішим. Така точка зору є, щонайменше, спірною, адже вона ігнорує той факт, що осіле населення існувало й у Персії, і в Турані, що й там, і там не всі порвали з кочовим способом життя, що розходження між культурами цих регіонів "були розходженнями всередині однієї культури, всередині єдиного світогляду".