Населена ізраїльтянами північна територія Палестини була зоною неіригаційного землеробства. В центральних областях країни розвивалося виноградарство, а біля Мертвого моря населення вирощувало бальзам. У гористій, напівпустельній Іудеї переважало скотарство. Стародавні євреї були вправними ковалями, ювелірами, гончарями, ткачами, причому їхні ремісники, професія яких, здається, вже була спадковою, об’єднувалися в свої організації. Особливо активно включилися євреї, передовсім ізраїльтяни, в міжнародну торгівлю, на якій добре розумілися. Продавали на міжнародному ринку олію, парфуми, промислову деревину тощо, самі ж купували в сусідів (у єгиптян, арабів, фінікійців, жителів Месопотамії) золото, срібло, коштовні камені, слонову кістку, шати та інші предмети розкошів, які завжди були в ціні. їхня торгівля була майже на всі сто відсотків посередницькою, тобто особливо прибутковою. Торговим еквівалентом у євреїв, як і у вавилонців, слугувало срібло, яке бралося на вагу.

Господарські успіхи та фортифікаційне будівництво (йому найбільше уваги приділяли іудеї) сприяли урбанізації Палестини. Єврейські міста здебільшого були невеликими (дві-чотири тисячі жителів). Навіть у столицях — Єрусалимі та Самарії — налічувалося лише по 10 тис. городян. Характерно, що в забудові іудейських міст майнові контрасти городян були менш помітними, аніж ізраїльських, що свідчило про соціально-економічне відставання Іудеї від Ізраїлю.

Земля в Ізраїлі належала цареві, храмам та общинам. Общинна земля не підлягала відчуженню за межі роду, всередині роду вона регулярно перерозподілялася шляхом жеребкування, що неминуче призводило до поземельного розшарування общинників. Здебільшого селянські господарства були дрібними, поступово також складалася велика земельна власність общинної верхівки.

Староєврейське суспільство було клановим, його основу становив батьківський рід. Родичі не лише спільно володіли землею, а й разом справляли релігійні свята, мали родовий цвинтар, були пов’язані традиціями кровної помсти та взаємодопомоги. В євреїв склався мінорат — монопольне право молодшого сина на батьківський спадок. Із патріархальних родів складалися коліна, які жили відособлено, до того ж нерідко ворогували між собою.

У староєврейському суспільстві виникло рабовласництво. Існувало кілька категорій рабів: вічні — з числа інородців-іновірців (вони разом з общинниками відбували трудову повинність на державу, працювали в царському господарстві), та тимчасові — з числа євреїв-одновірців* що потрапили в боргову кабалу. Існувала також категорія вільних, однак позбавлених земельної власності та громадянських прав чужинців (не євреїв). Чужинці працювали в царсько-храмовому господарстві, жили з найму чи орендували землю з частки врожаю.

Соціальної рівності не було навіть серед євреїв-одновірців, що їх пророк Єремія поділяв на народ землі — основну масу трудового люду, та сановників — соціальну еліту. Суспільна верхівка володіла обширними полями й виноградниками. Разом з тим у євреїв родові зв’язки залишалися дуже міцними, знать не протиставляла себе простому люду. Традиція взаємодопомоги, спільна генеалогія та інші чинники родинної належності реально об’єднували й багатих, і бідних в єдиний клан, що не виключало соціального розшарування всередині кланів. Особливо сприяла збереженню кланової структури в євреїв їхня належність до однієї релігійної общини. Характерно, що патріархальність побуту проявлялася в ізраїльтян менш виразно, ніж в іудеїв, бо, як уже зазначалося, рівень розвитку соціально-економічних відносин в ізраїльтян був вищим, їхня община перетворювалася з родоплемінної на територіальну інтенсивніше.

Окремим суспільним прошарком у стародавніх євреїв було жрецтво, яке складалося зі священиків та левітів. Священики займалися жертвоприношеннями, пророкуванням, тлумаченням релігійних законів, виконували судові функції, левіти ж у своїй масі були храмовими співаками й стояли на ієрархічній драбині щаблем нижче. Левіти становили І2-те коліно Леві, причому проживали не відособлено, а на території решти колін, тобто були міжплемінною організацією. Вони не мали земельної власності, а жили з податку, що збирався для них з інших колін. Стосунки між священиками та левітами не були приязними, як не були вони такими і між привілейованим столичним жрецтвом та периферійним духовенством. Прошарок єврейського духовенства кількісно зростав, особливо в Єрусалимі.

Сім’я у стародавніх євреїв, як майже скрізь на Стародавньому Сході, була патріархальною. Єврейка належала батькові або чоловікові, їй відводилася роль домашньої прислуги. Жила вона, за словами історика, "замкнуто, покірно, суворо дотримуючись старозаповітних законів". Нерівноправному становищу жінки в сім’ї та суспільстві сприяв звичай левірату, згідно з яким вдова могла вийти заміж удруге і втретє, але неодмінно в роду небіжчика-чоловіка *- як правило, за одного з його молодших братів. Цей прадавній звичай дістався цивілізованому суспільству у спадок від родового ладу, коли жінку купляли і вона, таким чином, ставала власністю чоловікового роду. Про те, що єврейка вважалася майном свого чоловіка, свідчить десята біблійна заповідь: "Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ні поля його, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого" (2 М., 20, 17). Єврейка не могла свідчити в суді, навіть молилася окремо від чоловіка, який побоювався, що не перекричить її, а тому Бог не почує його молитву. Смерть від жіночої руки вважалася в євреїв найбільшою ганьбою, старозаповітна традиція приписувала її лютим ворогам євреїв — Олоферну, Сісарі тощо. У вранішній молитві єврей не забував подякувати Богу, що той не створив його твариною чи жінкою. Разом з тим, коли євреям доводилося рятувати своїх одноплемінників, викрадених з метою одержання викупу, вони викуповували найперше жінок.

Староєврейському суспільству була відома побутова та сакральна проституція, про яку є згадки в Старому Заповіті. Так, у Книзі Царів є згадки про будиночки у вигляді келій поблизу Єрусалимського храму, в них єврейки займалися платною проституцією на честь богині кохання Астарти, яку Біблія називає "гидотою сидонською" (2 Цар., 23, 13).