Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Державне регулювання економіки

17.1. Державне регулювання економіки в країнах Західної та Північної Європи


Створюючи ринкову економіку, потрібно орієнтуватися на досвід інших країн, які пройшли через нові для нас форми організації виробничих відносин. При цьому слід враховувати, що господарства розвинутих країн мають різноманітні поєднання функцій держави і первинних господарських суб´єктів.

Узагальнення досвіду розвинутих зарубіжних країн свідчить про те, що нормальне функціонування ринку неможливе без державного регулювання. Концепція "незримої руки" А. Сміта не втратила своєї значущості і нині. Однак реальна дійсність значно відрізняється від спрощеної теоретичної конструкції А. Сміта. У нинішній ринковій економіці можна виділити ряд "провалів", коли механізм ринку не спрацьовує і причиною цього є невідповідність форм і методів державного регулювання економічним процесам, умовам господарювання.

XX ст. довело безперспективність економічного розвитку суспільства з крайнощами щодо втручання держави в економіку: з одного боку, класичний капіталізм, коли держава зовсім не втручається в економічну діяльність, а з іншого - державний соціалізм, коли вона повністю регулює економіку.

Держава завжди виконувала класичні економічні функції. Вона законодавчо встановлювала умови господарювання, здійснювала контроль за ходом виробничо-господарської діяльності та регулювала його при потребі. Однак у цілому економічна роль держави ще на початку XX ст. була максимально обмежена, національне виробництво стало майже винятковою сферою приватного бізнесу. Треба було вдосконалювати роботу органів державної влади.

На зламі століть міжнародна конкуренція стає важливим фактором розвитку всіх країн. За таких умов економічно ефективною є держава, яка відстоює свої національні інтереси і гарантує свою національну економічну безпеку. Держава повинна забезпечити оптимальне співвідношення між відкритістю національної економіки і підтримкою своїх виробників на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Оскільки у розвинутих країнах наявне різноманітне поєднання функцій держави і господарських суб´єктів ринку, при огляді зарубіжного досвіду доцільно виділити регулювання економіки у країнах Західної Європи, Америки, Японії, а також країнах Східної Європи, які трансформували свої економіки.

У регулюванні економіки країн Західної Європи фахівці виділяють два періоди: інтенсивного розвитку механізмів державного регулювання та дерегулювання.

Криза 1923-1933 pp. засвідчила глибоку невідповідність між реальною дійсністю і панівною серед економістів думкою про ефективність вільної конкуренції. Саме з метою усунення цієї невідповідності почали широко використовувати різні форми втручання Держави в економіку. Держава почала активно кооперуватися з приватним капіталом, беручи на себе відповідальність за створення нових галузей і реконструкцію старих. Однак через дефіцит фінансування таке втручання мало негативні наслідки. Через це з початку 80-х pp. XX ст. розгорнулася боротьба за звуження масштабів такого втручання і скорочення державного сектора в економіці.

У механізмі регулювання сучасного ринкового господарства країн Західної Європи найбільші надії покладено на автоматичне ринкове регулювання економіки, тобто дерегулювання.

Проте механізм державного регулювання не відкидається. Практикується більш гнучке поєднання його з ринковим регулюванням.

Головний принцип централізованого керівництва у країнах Західної Європи полягає у стимулюванні або стримуванні господарських процесів, не заважаючи при цьому нікому, хто хоче працювати. Чітко вирізнилися два підходи у державному регулюванні ринкового господарства: макрорегулювання, засноване на дії засобів податково-бюджетного і кредитно-грошового регулювання, та індустріальна політика, спрямована на структурну перебудову економіки.

Особливої уваги для України заслуговує досвід державного регулювання економіки Франції, яка за територією, чисельністю населення, менталітетом громадян, державним устроєм найбільш подібна до нашої країни.

Франція є однією з провідних країн Західної Європи. За розмірами території (551 тис. км2) і населення (57 млн. осіб) вона належить до числа найбільших країн Європи. За рівнем економічного розвитку займає одне з провідних місць, однак поступається ФРН, Норвегії, Швейцарії. На частку Франції припадає 17 % промислового і 20 % сільськогосподарського виробництва Західної Європи.

Економіка Франції розвивається на засадах вільного підприємництва і торгівлі. В наш час економіка Франції функціонує в умовах ринкового господарського механізму, однак держава має значний вплив на свободу ціноутворення.

У 80-ті pp. XX ст. економічний розвиток Франції характеризувався повільними темпами зростання, різкими змінами основних напрямів державного регулювання. Послабшали позиції Франції у світовій економіці. Частка країни у промисловому виробництві країн ОЄСР скоротилася з 6,6 до 5,7 % . Зменшилися експортні можливості, а безробіття перевищило 10 %.

В діяльності держави щодо впливу на економіку виділяють: участь у виробництві, вплив на екологію, структурну політику, протекціонізм, регулювання фінансової сфери, регулювання трудових відносин. Особливістю Франції є досить значна частка держсектора, сформованого в результаті трьох етапів націоналізації (1936, 1945, 1982 pp.). Тому однією з найважливіших складових системи державного регулювання економіки у Франції є інститути державного управління державним сектором.

Державні підприємства у Франції поділяються на дві групи: ті, які мають статус державної установи (Генеральна дирекція пошти і зв´язку; Національне товариство французьких залізних доріг та ін.), й ті, які мають статус акціонерної компанії (промислові підприємства комерційного сектору, великі банки тощо). Структурна політика у Франції реалізується через систему державного планування, конкурентне законодавство, стимулювання інвестицій, регулювання іноземних інвестицій і валютний контроль, інформаційне забезпечення підприємницької діяльності.

У Франції розвинута система заохочень для внутрішніх та іноземних інвестицій, яка охоплює податкові пільги, режим прискореної амортизації, "дослідницькі податкові кредити", субсидії. Добре розвинута також мережа організацій, яка займається консультуванням, науково-інформаційним та іншим забезпеченням підприємницької діяльності.

Регулювання фінансової сфери представлене: регулюванням банківської системи, яка передбачає регламентування і контроль над кредитними організаціями; регулюванням фондового ринку, яке охоплює контроль за дотриманням стандартів розкриття інформації емітентами у використанні внутрішньої інформації, видачу ліцензії на створення інвестиційних компаній та управління портфелями цінних паперів, встановлення діяльності, яка стосується операцій з цінними паперами.

Регулювання трудових відносин стосується домовленості в галузі заробітної плати і передбачає: перегляд кваліфікаційних сіток, індексацію договірної заробітної плати, встановлення мінімальної професійної заробітної плати.

Франція є однією із небагатьох промислово розвинених країн, де існував досить жорсткий режим державного регулювання, який частково зберігся донині.

Процеси концентрації та централізації капіталу, перебудови економіки Франції відбуваються одночасно з процесом інтернаціоналізації виробництва і капіталу. В автомобілебудівній компанії "Рено" майже 45 % виробничих потужностей і 25 % робочої сили сконцентровані на закордонних підприємствах.

У Франції упродовж 30 років (1947-1986) державне регулювання цін було складовою частиною політики "дирижизму". Початок французької системи регулювання цін було покладено законами від 30 червня 1945 р. Тяжка економічна ситуація в країні у післявоєнний період, різке зниження купівельної спроможності населення зумовили потребу прийняття рішучих заходів з контролю за цінами.

В кінці 1947 р. була впроваджена політика "контрольованого рівня цін", згідно з якою підприємці дістали право самостійно встановлювати ціни, а вже на початку 1948 р. ціни на товари були переведені в режим повної або часткової свободи їх встановлення.

У 1960-1962 pp. була проведена майже повна лібералізація цін на промислові товари. Однак уже з середини 1963 р. влада Франції прийняла рішення про нове блокування цін на рівні 31 серпня 1963 р. у зв´язку з новою економічною політикою ("розвиток без інфляції"). Одночасно були заморожені ціни на деякі продукти харчування і послуги.

У період з 1965 по 1972 pp. державне регулювання цін здійснювалося через "контракти стабільності" (1965), "програмні контракти" (1966) і "контракти проти збільшення цін" (1971).

Відповідно до "контрактів стабільності" держава домовлялася з підприємствами про право збільшувати ціни на одні товари з одночасним зниженням ціни на інші. Основна мета цього етапу полягала у підтримці стабільного загального рівня цін.

По відношенню до "програмних контрактів" держава сприяла такій еволюції цін, яка відповідала умовам міжнародної конкуренції. Цей механізм розповсюджувався на всі товари і послуги. Підприємства надавали державі інформацію про свої інвестиційні програми, зайнятість, техніко-економічну характеристику товарів, методи фінансового управління тощо.

"Контракти проти збільшення цін" мали на меті забезпечити високу конкурентоспроможність французьких товарів і сповільнити темпи інфляційного розвитку економіки. При прийнятті підприємствами цих контрактів влада брала на себе зобов´язання не приймати заходів, які призвели б до зростання надлишку виробництва.

Постанова Кабінету міністрів Франції від 1 грудня 1986 р. ввела практично повну свободу цін на товари і послуги. Вона відмінила право влади втручатися в процес ціноутворення, що означало вільне формування цін у процесі конкуренції.

Винятком із вільного ціноутворення були сфери, де цінова регламентація необхідна. Втручання адміністрації в процес формування цін допускається при кризовій ситуації, не більше шести місяців і лише після консультації з Радою по конкуренції і Національною радою по купівельній спроможності.

Регулююча роль держави проявляється через державне програмування і планування. З цією метою були створені спеціальні офіційні органи. Розроблені плани орієнтують французьку економіку на освоєння нових технологій, проведення науково-дослідних робіт.

Французька система планування в своєму розвитку пройшла три великих етапи. Перший відноситься до післявоєнного періоду, для нього характерне досить сильне втручання в економіку органів управління, прийняття обов´язкових для підприємств планів. На другому етапі був здійснений перехід до індикативного планування, яке дозволяло координувати позиції держави і приватного підприємництва. Зближення ринку Франції з національними ринками країн, характерне для третього етапу, обумовило необхідність переходу від індикативного до стратегічного планування.

Суть стратегічного планування полягає у виборі головних пріоритетів розвитку національної економіки, провідну роль у реалізації яких відіграє держава. Так, наприклад, у плані на 1992 р. визначено шість головних напрямів розвитку Франції, які набули статусу цільових комплексних проблем. Формуванням стратегічних і поточних планів займається Генеральний комісаріат з планування. Приватні фірми не зобов´язані давати будь-які відомості державним органам управління, крім тих, що є в декларації про доходи. Проте ті фірми, які зацікавлені в отриманні державних замовлень та пов´язаних з ними фінансових і кредитних пільг, направляють комісаріату заяви про наміри, які містять прогнозні дані про свій розвиток.

Важливим напрямом державного регулювання ринку у Франції є стимулювання розвитку конкуренції. Роль держави проявляється в заохоченні розвитку малих підприємств - індустріальних, сімейних, групових. їм надається сприяння в отриманні довгострокових і короткострокових кредитів, підвищенні кваліфікації управлінського персоналу, надаються податкові пільги, комерційна інформація.

Активну роль в економіці країни відіграє малий бізнес, який зміцнив свої позиції в період 70-80-х pp. XX ст.

Перешкодами в діяльності малих компаній є недостатність стартового та оборотного капіталу. Малий сектор економіки в основному спрямований на сферу послуг і торгівлі.

Держава здійснює системний контроль за операціями великих підприємств і фірм. Для цього проводиться їх експертиза на відповідність антимонопольному законодавству.

У 70-80-ті pp. функціонування економічної системи відбувалося під сильним впливом держави на виробничий процес. У 80-ті pp. відбулися зміни основних напрямів економічної політики - від дирижизму до неолібералізму. Великий вплив на економічну політику дали зміни в розташуванні політичних сил на керівному рівні. В 1981 р. влада соціалістів провела націоналізацію 9 найбільших промислових компаній і 36 банків. Державний сектор став зосереджувати 28 % виробництва і 16 % зайнятих.

Приклад Франції показує високий рівень політичного впливу на роль держави в економіці, обумовленого зміною правлячих коаліцій лівих і правих сил.

Особливістю сучасного західноєвропейського ринку є його інтеграція і перехід від внутрішньодержавного до міждержавного регулювання. На національному і на міждержавному рівнях здійснюється певне втручання у господарське життя країн - ЄС з боку Комісії Європейської Співдружності, Ради Міністрів ЄС, Європейського парламенту та суду ЄС.

Ринки країн Північної Європи - Швеції, Норвегії, Данії, Фінляндії - мають деякі спільні риси, що змушує розглядати механізм їх державного регулювання як особливий, адже у питаннях соціального забезпечення північні країни досягнули більшого прогресу, ніж держави Європейської Співдружності.

В економіці країн Північної Європи домінує Швеція, для якої характерна змішана економіка. В основу її покладені ринкові відносини на конкурентних засадах з активним використанням державного регулювання, що є економічною базою шведської моделі. Для виконання функції державного регулювання при Міністерстві фінансів створено економічний відділ, який готує декілька альтернативних варіантів планів економічного розвитку і програми, що мають характер рекомендацій для економічної політики уряду щодо частки нагромадження, розподілу ресурсів між різними сферами, стану платіжного балансу.

Заслуговує на увагу сформована методика програмування, яка охоплює декілька етапів: збирання інформації, перевірку реалістичності прогнозів і проектів з позиції використання національного доходу на фонд нагромадження і фонд споживання, формування планів декількох варіантів розвитку. Для керівництва виконанням програм створена Планова Рада при Міністерстві фінансів з представниками від монополій, профспілок, уряду і планових комісій у ленах (областях).

У державному регулюванні економіки Швеції вдало поєднуються заходи стримування попиту із заходами стимулювання зростання зайнятості - залежно від економічної ситуації, що дозволило значною мірою зняти проблеми низьких темпів приросту і послабленого ринку праці, дефіциту платіжного балансу, падіння інвестицій, бюджетного дефіциту та інфляції, характерних для 70-х pp.

Ще одна характерна риса післявоєнної Швеції - специфіка відносин між працею і капіталом на ринку праці. Протягом багатьох десятиріч важливою частиною шведської дійсності була централізована система переговорів про укладання колективних договорів у сфері заробітної плати за участю великих організацій профспілок і підприємців, при чому політика профспілок базувалася на принципах солідарності між різними групами працюючих.

Особливість шведської моделі полягає також у тому, що у внутрішній політиці виділяються дві основні цілі: повна зайнятість та вирівнювання прибутків, що і визначає методи економічної політики. Активна політика на високорозвинутому ринку праці і виключно великий державний сектор (мається на увазі сфера перерозподілу, а не державна власність) розглядаються як результати цієї політики.

Шведська модель - це весь комплекс соціально-економічних і політичних реалій у країні з її високим рівнем життя і широким Масштабом соціальної політики.

До числа специфічних факторів, властивих саме Швеції, відносять незмінний зовнішньополітичний нейтралітет з 1814 p., неучасть у двох світових війнах, рекордне за тривалістю перебування при владі Соціал-демократичної робітничої партії, історичні традиції мирних способів переходу до нових формацій, тривалі сприятливі і стабільні умови розвитку економіки, домінування реформізму в робочому русі, пошук компромісів на основі врахування інтересів різних сторін.

На економічний розвиток значний вплив мали культура й історичні передумови. Невід´ємною частиною шведських традицій є підприємництво. Ще з часів вікінгів у Швеції відомі підприємства з виробництва зброї і коштовностей.

Із середини 70-х pp. у зв´язку з загостренням конкурентної боротьби на зовнішніх ринках і глибокою економічною кризою становище країни помітно ускладнилося, і шведська модель стала давати збої. Зокрема, деякі галузі промисловості, що потрапили в глибоку структурну кризу, почали отримувати державну допомогу, причому в дуже великих масштабах.

З 1983 р. відбувався безперервний економічний підйом, який показав, що шведська модель змогла пристосуватися до змін і довела свою життєздатність.

Шведська модель виходить з положення, що децентралізована ринкова система виробництва ефективна, держава не втручається у виробничу діяльність підприємства, а активна політика на ринку праці зводить до мінімуму соціальні витрати ринкової економіки. Суть полягає в максимальному зростанні виробництва приватного сектора і якомога більшому перерозподілі державою частини прибутку через податкову систему і державний сектор для підвищення життєвого рівня населення.

Це сприяло зростанню ролі держави у Швеції при розподілі, споживанні й перерозподілі національного доходу через податки та державні витрати, які досягнули рекордних рівнів. У реформаторській ідеології така діяльність отримала назву "функціональний соціалізм".

Детальніше ознайомлення з історією цієї країни показало, що за сто років з відсталої країни, якою вона була в середині XIX ст., Швеція перетворилася в одну з найбільш розвинутих у соціально-економічному відношенні державу. Перетворенню економіки з відсталої аграрної в передову промислову сприяла наявність великих запасів важливих природних ресурсів: залізної руди, лісу, гідроенергії. Величезний зовнішній попит на шведський ліс і залізну руду, здатність Швеції розробляти ресурси та близькість до європейських ринків були основними факторами розвитку.

Розширення шведського експорту сприяло індустріалізації країни і збільшенню міського населення, що призвело до розвитку мережі залізниць і будівництва. На основі шведських винаходів створювалися і швидко розростались нові компанії в металургії, машинобудуванні, целюлозно-паперовій промисловості.

У післявоєнний період економіка Швеції розвивалася швидкими темпами. Це були її "золоті" роки. Головним фактором цього розвитку був експорт. Зростання продуктивності праці складало у середньому 5,1% за рік у першій половині 60-х pp. і 4,3% у 1965-1974 pp. Це пояснювалося значними капіталовкладеннями й успіхами в політиці зайнятості.

У 70-ті pp. темпи росту знизилися. Після енергетичної кризи 1973-1974 pp. у промисловості країни виник ряд серйозних проблем. Значній мірою це стало наслідком глибокої і тривалої світової кризи середини 70-х pp. Швецію вразили глибокі структурні кризи - близько 25 % промислового виробництва у гірничодобувній, чорній металургії, лісовій, суднобудівній галузях були вражені кризою. Зросла міжнародна конкуренція. На світовий ринок вийшли країни з низькими трудовими витратами. Різко зросли ціни на нафту. У той час конкурентоздатність шведської промисловості різко знизилася. У результаті шведська промисловість втратила майже 20 % своєї частки на світовому ринку.

Надлишок потужностей і низький світовий попит на чавун і сталь негативно відбилися на чорній металургії Швеції. Лісова промисловість втрачала свої позиції під натиском конкурентів, насамперед, з Північної Америки. Великий надлишок світових потужностей у суднобудуванні в сполученні зі слабким попитом як на нові судна, так і на фрахтування різко скоротив випуск суден у Швеції. Виробництво взуття й одягу відчувало дуже серйозну конкуренцію з боку деяких країн, що розвиваються, де витрати на робочу силу були значно нижчими, ніж у Швеції. Щоб уникнути занадто різких структурних зрушень у промисловості і швидкого росту безробіття, держава із середини 70-х до початку 80-х pp. надавала в значних обсягах допомогу враженим галузям, насамперед чорній металургії, суднобудуванню й гірничодобувній промисловості.

У 1977 p. (вперше за 25 років) скоротився ВВП. Слабке зростання у 1978-1980 pp. змінилося черговим падінням у 1981 р. Із середини 70-х pp. темпи росту продуктивності праці різко сповільнилися і склали в 1975-1984 pp. тільки 1,4 % на рік. Кількість відпрацьованих годин із середини 60-х pp. скоротилася в основному внаслідок законодавчих реформ про робочі години, пенсійний вік і відпустки. Ці реформи враховували зростання чисельності населення і частку зайнятих жінок.

З метою відновлення конкурентноздатності уряд здійснив серію девальвацій, починаючи із серпня 1977 р., коли крона була девальвована на 10 %. Одночасно Швеція вийшла з європейської валютної системи, відомої як "валютна змія". Однак зростання попиту на нові товари і технологічний прогрес призвели до росту питомої ваги високотехнологічних галузей. Машинобудування почало зміцнювати свої позиції, швидкими темпами розвивалася фармацевтична промисловість.

З 1983 р. шведська економіка почала вибиратися з кризи - зросла цінова конкурентоздатність експорту.

У 80-х pp. Швеція мала приріст ВВП, дещо вищий за середній у Західній Європі. Сприятлива світова кон´юнктура позитивно позначилася на шведській промисловості. Виробничі потужності використовувалися на 90 %, а в багатьох галузях цей показних був ще вищим. Це вимагало значного обсягу нових капіталовкладень. За 1983-1989 pp. обсяг промислових інвестицій зріс більш ніж на 60 %. Брак кваліфікованої робочої сили - основна причина стримування розширення промислового виробництва. Незважаючи на це, обсяг виробництва швидко збільшувався. Основною тенденцією економічного розвитку Швеції в 80-ті pp. став перехід від традиційної залежності від залізної руди і чорної металургії до передової технології у виробництві транспорту, електротоварів, засобів зв´язку, хімічних і фармацевтичних виробів.

Існуюча у Швеції економічна система характеризується як змішана, в якій взаємодіють основні форми власності: приватна, державна і кооперативна. Кожна з цих форм зайняла свою "нішу", виконує свою функцію в загальній системі економічних і соціальних взаємозв´язків. Переважна більшість (близько 85%) усіх шведський компаній з числом зайнятих понад 50 осіб належать приватному сектору. На приватні підприємства припадає 75 % зайнятих у виробничому секторі, з них 8 % працюють у фірмах з іноземним капіталом. Інша частина припадає на державу і кооперативи. Державний сектор розширювався, а частка кооперативного майже не змінювалася з 1965 р.

Провідну роль у виробництві товарів і послуг у Швеції відіграє приватний сектор. У його рамках можна виділити великий капітал, що домінує в галузях, що визначають експортну спеціалізацію, насамперед в обробній промисловості. Інша частина приватного сектора складається з дрібних і середніх фірм.

Найважливіша роль державного сектора у Швеції - акумуляція і перерозподіл значних коштів на соціальні й економічні цілі відповідно до концепції розвитку економіки шведської моделі. Державний сектор має два рівні власників власності: центральний уряд і місцеві (комунальні) органи влади. Вони разом складаючи за формою власності єдине ціле, розрізняються як за місцем у сфері економіки, так і за масштабами (у кожному окремому випадку, але не в сукупності) діяльності.

Державний сектор і державна власність - різні поняття. Під державною власністю прийнято розуміти підприємства, що належать державі цілком або частково (змішана власність). Питома вага державної власності у Швеції досить низька. А за масштабами державного сектора, яким можна охарактеризувати обсяг втручання держави в економічне життя, Швеція займає серед розвинутих країн перше місце.

Націоналізовані підприємства в основному сконцентровані в сировинних галузях: гірничодобувній, чорній металургії, а також у суднобудуванні, комунальних послугах та на транспорті. У цих секторах на націоналізовані підприємства припадає більша частка всіх товарів і послуг. Основна мета їх функціонування - розширення виробництва товарів і послуг з досягненням прибутковості.

Державна власність приймає форму акціонерної компанії або державного підприємства. Останні мають значну свободу дій у фінансових і кадрових питаннях. Рішення щодо цін приймаються також самостійно.

Для координації діяльності державних підприємств у 1970 р. був створений холдинг, який у 1983 р. був реорганізований.

Підприємства державного управління призначені для виконання особливих функцій і в деяких випадках за законом є монополіями. На пошту і зв´язок - дві найбільші державні монополії - припадає понад 60 % усіх зайнятих на державних підприємствах. Інша важлива сфера - транспорт. Шведські державні залізниці складають 95 % усіх залізничних доріг у Швеції, і на них працює 33 тис. осіб. Близько половини виробництва електроенергії припадає на державне управління.

Центральний уряд здійснює вплив на економіку країни за допомогою різних економічних інструментів. Основний з них - державний бюджет.

У Швеції більше 50 % державних витрат складають трансфертні платежі, тобто переведення доходів у приватний сектор (домашнім господарствам і підприємствам), у тому числі пенсії, житлові субсидії, допомога на дітей, сільськогосподарські та промислові субсидії, виплати відсотків з державного боргу.

Кошти, що залишилися після відрахування трансфертних платежів із загальних державних витрат, складають державне споживання й інвестиції. На державне споживання припадає близько 90 % суми, що залишилася, у тому числі майже 2/3 витрачається на охорону здоров´я, освіту, державну адміністрацію тощо.

Основа шведської системи соціального страхування - різні види соціальних допомог, які є важливим інструментом політики розподілу.

Особливістю шведської економіки є розвинутий кооперативний рух. Він поширений у всій країні і займає досить сильні позиції. Кооперативи сприяли перетворенню Швеції з аграрної в промислово розвинуту, процвітаючу країну. Важливу роль кооперативний рух відіграє в сільському господарстві, промисловості, роздрібній торгівлі, житловому будівництві й інших сферах діяльності.

Кооперативи поділяються на виробничі і споживчі. Виробничі кооперативи з загальною кількістю зайнятих близько 50 тис. осіб домінують у виробництві молока і м´яса, а також у целюлозно-паперовій промисловості. Споживчі кооперативи з числом зайнятих 70 тис. осіб відіграють важливу роль у роздрібній торгівлі.

У змішаній економіці кооперативний рух діє в якості "третьої сили" або "третьої альтернативи", приватної та державної власності, ґрунтуючись на принципах демократії і користуючись широкою народною підтримкою. У минулому споживчі кооперативи витримали чимало "битв" із приватними картелями. Цю роль вони відіграють і зараз, хоча й у менш драматичних формах.

На кооперативи у Швеції припадає 5 % промислового виробництва, 7,5 % всіх зайнятих у промисловості, 14 % у роздрібній торгівлі і 5 % від числа всього працюючого населення. У Швеції 2/3 домашніх господарств тим чи іншим способом пов´язані з кооперативами. На споживчі кооперативи припадає 20 % продажів товарів повсякденного користування.

Незважаючи на ускладнення економічної ситуації і поглиблення політичних протиріч, на межі століть ця країна, як і раніше, відрізняється соціальною стабільністю, міцністю демократичних інститутів, високою політичною культурою.

Однак у кінці XX ст. в економіці країни мали місце негативні тенденції - ціни росли швидше, ніж у більшості країн. ВВП збільшувався повільніше, не росла продуктивність праці, зменшувалася зайнятість. Таким чином, шведська модель виявилася під загрозою. Збереження в майбутньому двох основних цілей шведської моделі - повної зайнятості та рівності - очевидно, вимагатиме нових методів, які відповідають умовам, що змінилися. Лише час покаже, чи збережуться специфічні ознаки шведської моделі - низьке безробіття, політика солідарності у сфері зарплати, централізовані переговори щодо зарплати, великий державний сектор і відповідно важкий податковий тягар, або ж модель відповідала лише особливим умовам післявоєнного періоду, й потребує вдосконалення або принципово інших підходів до її формування.

Для Фінляндії характерний високий рівень державного регулювання економіки і вагома роль держави у підприємницькій діяльності. Державні і напівдержавні компанії становлять 14 % загальної кількості великих промислових компаній країни. Вони забезпечують 35 % загального продажу, виконують 30 % обсягу експортних операцій, зосереджують на своїх виробництвах 25 % робочої сили.

Найважливішим інструментом державного регулювання економіки у Фінляндії є оподаткування. Податкові органи країни наділені правами дізнання і слідства. Система оподаткування Фінляндії включає кілька прямих і непрямих податків. Головним прямим податком є податок на доходи, комунальний та майновий податки. Найважливішим непрямим податком є податок з обороту, митні податки, вирівнювальний податок і акцизи на автомобілі, алкогольні напої, тютюн і деякі інші товари.

У складі заходів державного регулювання значне місце посідає забезпечення здорової та дієвої конкуренції. Цими питаннями займається Рада з вивчення конкуренції при Міністерстві торгівлі і промисловості, Відомство з питань конкуренції, яким підпорядковуються губернські правління. Ці державні органи у своїй роботі керуються антимонопольним законодавством Фінляндії, мета якого - "захист здорової конкуренції" від практики необгрунтованих обмежень.

У межах фінського законодавства діяльність фірм повністю незалежна. Держава визначає лише загальні умови діяльності компаній через законодавство, грошову і кредитну політику, валютний контроль, оподаткування, правила техніки безпеки, норми щодо захисту навколишнього середовища, стандарти тощо.

Велика роль держави у виробленні політики експорту, яка значною мірою визначає розвиток Фінляндії.

У практиці державного регулювання країн Північної Європи заслуговує на увагу механізм регулювання природоохоронної діяльності, який найбільш відпрацьований у Данії. Інвестиції на охорону навколишнього середовища у цій країні становлять близько 7,5 % сукупних державних інвестицій, що дозволяє країні наблизитися до еталону екологічно цивілізованої держави. Державна політика Данії спрямована на сприяння розвиткові екологічно чистих виробництв; розробку безвідходних технологій, утилізацію відходів виробництва, побуту; виробництво устаткування для охорони навколишнього середовища.

Отже, досвід скандинавських країн є дуже багатим, і його слід враховувати при формуванні власної економічної політики, вдосконаленні форм і засобів державного впливу та регулювання.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія