пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Державне регулювання економіки

14.3. Державне регулювання земельних відносин


Земельні відносини - це відносини, які виникають щодо володіння, користування, розпорядження та управління земельними ресурсами на всіх рівнях як об´єктами господарювання і засобами сільськогосподарського виробництва.

Державне регулювання земельних відносин полягає у створенні законодавчої бази з захисту прав землевласників і землекористувачів, у виборі ефективних пропорцій між прямим і непрямим управлінням земельними ресурсами.

Україна володіє земельними ресурсами загальною площею 60,4 млн. га, з яких близько 69 % становлять сільськогосподарські угіддя. На початок 2001 р. на одного жителя України припадало 0,66 га сільськогосподарських угідь (у Канаді - 2,49 га, Росії - 1,49 га). В європейських країнах (Німеччина, Австрія, Франція) площа ріллі на одного жителя удвічі менша (0,18-0,48 га).

Статистичні дані свідчать про те, що в Україні спостерігається тенденція до зменшення площі угідь та їх частки у структурі всього земельного фонду (1950 р. - 74 % , 1990 р. - 70 % , 1997 р. - 69%, 2001р. - 50,5%).

Істотні зміни у земельних відносинах пов´язані з роздержавленням земель сільськогосподарського призначення; формування земель запасу та резервного фонду зумовили особливу функцію держави - контроль за землекористуванням, збереженням агрофонду земель, відповідним використанням.

В Україні здійснюється земельна реформа, в результаті реалізації якої формується нова аграрна структура, зорієнтована на приватну власність на землю. Нині вже завершено перший і другий її етапи - проведено роздержавлення землі і передачу її у колективну власність; здійснено паювання землі з видачею відповідного документа - сертифіката про право приватної власності на землю. Третій, завершальний, етап земельної реформи передбачає формування на базі приватної власності на землю нових за змістом приватно-орендних господарств. Власники сертифікатів на земельний пай мають право створювати своє селянське (фермерське) господарство або отримувати щорічно додатковий дохід у вигляді орендної платні.

Аграрна реформа в Україні ще не завершена, оскільки не торкнулася глибинних основ колективної власності, а зміна власника не призвела до появи ефективного власника. Механізм функціонування пайових відносин усередині приватизованих підприємств нині функціонує недостатньо. Це пояснюється тим, що не закріплені правові гарантії інституту приватної власності на землю, не розроблений механізм купівлі-продажу землі, її передачі в заставу, не сформований земельний ринок.

Розвиток земельного ринку гальмують низька купівельна спроможність населення, слабка державна підтримка землевласників та ін.

Державне регулювання земельних відносин здійснюють органи державного управління всіх ієрархічних рівнів. Держава забезпечує законодавче регулювання земельних відносин, розпорядження землями загальнодержавної власності України; встановлює порядок і середні ставки платні за використання землі, граничні розміри орендної плати за неї; організацію і здійснення державного контролю за використанням та охороною земель та їх моніторингу; встановлює основні положення землеустрою і порядку ведення державного земельного кадастру; розробляє державні програми щодо раціонального використання земель, підвищення родючості ґрунтів, охорони земельних ресурсів тощо.

Крім цих заходів та участі в їх реалізації, органи місцевого самоуправління в галузі регулювання земельних відносин здійснюють: передачу земельних ділянок у власність на умовах чинного законодавства; реєстрацію права власності, права користування землею і договорів на оренду землі; вилучення (викуп) земель відповідно до законодавства; справляння платні за землю; ведення земельно-кадастрової документації; погодження проектів землеустрою; погодження будівництва жилих, виробничих, культурно-побутових та інших будівель і споруд на земельних ділянках, що перебувають у власності або користуванні; вирішення земельних суперечок у межах своєї компетенції.

Економічні методи державного регулювання земельних відносин в Україні реалізуються шляхом введення платні за придбання землі відповідно до законодавства; сплати щорічного земельного податку або орендної плати, які визначаються залежно від якості та місця розташування земельної ділянки, виходячи з кадастрової оцінки земель; запровадження пільг щодо платні за землю; розробки і функціонування механізму визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам за погіршення якості земель або приведення їх у непридатність для використання за цільовим призначенням.

Державне регулювання аграрного сектора передбачає підтримку відповідного рівня цін та забезпечення цінової рівноваги на продукцію АПК.

Державне регулювання цін в Україні здійснюється в умовах високого попиту на сільськогосподарську продукцію і значного спаду обсягів виробництва. Наявна система цін не відшкодовує високих витрат на виробництво продукції, призводить до диспаритету цін.

Модель ціноутворення в аграрному секторі України повинна передбачати три рівні цін.

Перший рівень - гарантовані або інтервенційні ціни, які визначаються для основних видів сільськогосподарської продукції і виступають гарантією відшкодування виробничих витрат. Вони включають середній рівень витрат та мінімальний рівень прибутку. Це, як правило, нижня цінова межа, яка служить стартовою ціною на біржових торгах.

Другий рівень - еквівалентна ціна, яка забезпечує середню норму прибутку на авансовий капітал і включає рентний дохід.

Третій рівень - це ціни стимулювання виробництва, які перевищують світові ціни і використовуються для розрахунків з виробниками деяких видів продукції.

Державне регулювання АПК передбачає відповідну кредитну політику, яка в Україні починає формуватися і передбачає: розширення мережі селянських кооперативних банків; створення системи іпотечного кредитування; розвиток фінансового аграрного консалтингу; впровадження лізингового кредитування; реформування товарного кредиту; розширення функцій кредитних спілок; страхування кредитів і позик.

Регулювання агарного сектора державою передбачає створення сприятливих умов для інвестиційної діяльності в галузі, залучення інвестицій, розробку програм розвитку АПК, підтримку фермерства та ін. (рис. 31).

 31

Рис. 31. Засоби державного регулювання АПК

 За офіційними статистичними даними, в Україні рівень державної підтримки сільського господарства є набагато нижчим, ніж у розвинутих країнах. В останні роки ці видатки були стабільними і складали близько 0,5% ВВП, тоді як в Угорщині - 1,8%, в Японії та ЄС - по 1,7 % , у Чехії - 1,6 %, у США - 1,5 % , у Росії - 0,8 % . У розрахунку на душу населення субсидії становили: в Японії 566 дол., у США - 350, у ЄС - 336, в Угорщині - 111, у Росії - 60, а в Україні - лише 33 дол.

У 2001 р. загальні обсяги підтримки с/г сягали близько 1,1 млрд. грн., що становило 0,5 % до ВВП, у той час як у ОЕСР - 1,3 % ВВП. Фінансування с/г перевищує обсяги фінансування освіти й охорони здоров´я, науки і техніки.

Однак підтримка виробництва с/г продукції та доходів фермерів не вирішує проблеми, а призводить до її загострення.

Державне регулювання АПК зводиться до забезпечення співпраці з країнами ЄС у питаннях модернізації та розвитку галузей, їх інтегрування в європейський агропромисловий комплекс.

Докорінна перебудова економіки та фінансово-кредитних відносин полягає в утвердженні повноцінного ринку землі, сучасних земельно-орендних та іпотечних відносин, запровадження економічних стимулів раціонального використання та охорони земель, застосування дозволених нормами СОТ механізмів захисту національного аграрного ринку.

Утвердження приватної власності на землю вимагає вдосконалення інструментів фінансового оздоровлення галузі, ефективних диверсифікованих процедур кредитного обслуговування села, створення спеціалізованих банківських і альтернативних небанківських кредитних інституцій, механізмів фінансових гарантій повернення сільгоспвиробниками кредитів, страхування фінансових ризиків.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія