пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Державне регулювання економіки

9.3. Соціальний захист і регулювання доходів населення


Особливістю соціальної політики України в перехідний період є пріоритет соціального захисту населення, підвищення ролі особистого трудового доходу, формування нового механізму фінансування та регулювання розвитку соціальної сфери.

Основний зміст політики соціального захисту працездатного населення зводиться до створення необхідних умов підвищення кожним працівником свого добробуту за рахунок особистого трудового вкладу, підприємництва, ділової активності. З урахуванням стану економіки держава здійснює захист від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму. Державне регулювання здійснюється шляхом реалізації таких заходів: визначення мінімальної заробітної платні, мінімальних споживчих бюджетів, прожиткового мінімуму; створення державних і недержавних пенсійних фондів та фондів соціального захисту; зміни умов оплати праці, розробки нової системи пенсійного забезпечення, допомог, стипендій, окладів у бюджетних організаціях і установах та їх фінансове забезпечення; запровадження, системи індексації доходів і збережень населення; розробки загальнодержавних і регіональних програм, допомоги окремим верствам населення; реалізації заходів щодо захисту внутрішнього споживчого ринку; запровадження компенсаційного механізму для населення у зв´язку з підвищенням цін на товари і послуги.

Основним питанням, що вимагає розв´язання, є поетапне здійснення глибокої структурної реформи заробітної платні, яка має на меті перехід від чинної моделі, зорієнтованої на низьку ціну робочої сили і високу частку безкоштовних соціальних благ, до нової моделі, яка передбачає високу ціну робочої сили і платне задоволення відповідних послуг. Проведення такої реформи дасть змогу не тільки істотно збільшити частку заробітної плати в структурі ВВП, скоригувати її величину відповідно до зміни цін, але й істотно зменшити тиск соціальних витрат на бюджет держави.

Суттєве зростання ціни робочої сили має важливе значення і з огляду входження України в світовий економічний простір.

У процесі реформи заробітної платні повинні здійснюватися заходи щодо впорядкування регулюючої функції мінімальної заробітної платні. Вона не повинна бути нижчою, ніж офіційно встановлена межа малозабезпеченості. У зв´язку з цим потрібно поступово підвищувати мінімальну заробітну платню в народному господарстві до 60 % середньої заробітної платні, як це рекомендує Міжнародна організація праці.

Важливим заходом реформування оплати праці має стати забезпечення прогресивних змін у співвідношенні між тарифною і надтарифною частками оплати праці. Йдеться про необхідність підвищення частки тарифу в середній заробітній платні від критичного рівня (15-25 %) до оптимальних розмірів (70-80%). Це сприятиме підвищенню продуктивності праці і забезпечуватиме оптимальну, обґрунтовану, міжгалузеву, міжкваліфікаційну, міжпосадову диференціацію заробітної платні.

При реформуванні системи оплати праці особлива увага повинна приділятися обґрунтованому встановленню міжгалузевих коефіцієнтів у Генеральній тарифній угоді, які передбачали б встановлення рівнів оплати праці в різних галузях народного господарства залежно від трудомісткості, шкідливості виробництва і кваліфікації працівників.

У зв´язку із здійсненням лібералізації цін та валютного курсу потрібно надавати відповідну допомогу через безробіття, зберігати робочі місця в процесі роздержавлення і приватизації, стимулювати розвиток малого бізнесу та індивідуальну трудову діяльність, реалізувати програму захисту малозабезпечених, багатодітних і неповних сімей, непрацюючих, пенсіонерів та інвалідів, щомісячно індексувати грошові виплати відповідно до фактичних темпів інфляції.

Засобами та умовами реалізації державного соціального захисту населення є прийняття законодавчих актів, спрямованих на соціальний захист населення; формування соціальних прогнозів; визначення показників соціально-економічних нормативів і показників соціального захисту та рівня життя в державних індикативних планах та засобів їх реалізації; розробка та реалізація соціальних комплексних цільових програм; використання системи оподаткування доходів населення; впровадження системи фіксованих цін на певні види товарів і послуг.

Принциповим пріоритетом політики доходів має стати стимулювання населення до володіння приватною власністю та її ефективний захист. Високо- та середньозабезпечені громадяни будуть здатні оплачувати значну частку послуг охорони здоров´я, освіти, відпочинку тощо.

У державних програмних документах передбачені механізми зі зміцнення позицій середнього класу, частку якого потрібно довести до 45-50 % від загальної кількості населення. При цьому передбачається скорочення кількості громадян з доходами, нижчими за прожитковий мінімум.

Становлення та розвиток середнього класу передбачає перехід до нової моделі споживання, тобто таких стандартів, які забезпечують гідний рівень життя, стимулюють розвиток внутрішнього ринку, трудової та підприємницької активності населення.

Регулювання доходів населення пов´язане з пенсійним забезпеченням. Держава передбачає заходи, пов´язані з проведенням повномасштабної пенсійної реформи, поступового наближення мінімального розміру пенсій до прожиткового мінімуму та скасування обмежень їх максимальних розмірів.

Важливим питанням сучасної соціальної політики, а особливо політики доходів, є регулювання бідності. Бідність визначається двома факторами: часткою населення з доходами меншими від вартості мінімального споживчого кошика та відхиленням величини прожиткового мінімуму відносно середнього рівня достатку. Оцінка бідності в різних країнах здійснюється по-своєму. За найбільш узагальненими даними бідною вважається особа, яка витрачає в день менше 2 дол. США.

В Україні оцінка бідності здійснюється відповідно до Методики комплексної оцінки бідності, якою передбачається розрахунок системи показників, які безпосередньо характеризують становище бідного населення. Комплексна оцінка бідності проводиться з використанням таких показників:

—межі бідності;

—рівня бідності;

—сукупного дефіциту доходів бідного населення;

—середнього дефіциту доходів бідного населення;

—глибини бідності.

Межа бідності - рівень доходу (витрат), нижче від якого є неможливим задоволення основних потреб. Держава повинна брати під опіку сім´ї, де рівень фактичного доходу (витрат) на 10-20 % перевищує межу бідності, оскільки вони в будь-який час можуть потрапити до групи бідних.

Рівень бідності - частка сімей, у яких рівень споживання (доходів) на особу є нижчим від визначеної межі бідності:

 f38

де Нбід.  - чисельність бідного населення, тис. осіб; Н – загальна чисельність населення країни.

Сукупний дефіцит доходу бідного населення - це сума коштів, яких не вистачає бідному населенню країни в цілому до визначеної межі бідності:

 f39

де Пм - прожитковий мінімум, грн.; Дбід - доходи бідної особи, грн.; Н- населення, осіб.

Середній дефіцит доходу бідного населення - це сума коштів, яких у середньому не вистачає одній бідній особі до визначеної межі бідності:

 f40

Глибина бідності - відносний показник, який характеризує рівень дефіциту коштів до встановленої величини:

  f41

Методикою передбачаються показники розшарування серед бідного населення:

— межа крайньої бідності;

— рівень крайньої форми бідності;

— питома вага вкрай бідних серед бідного населення;

— коефіцієнт диференціації бідних.

Крайня форма бідності - бідність, яка порівняно зі стандартами асоціюється з межею виживання.

Межа крайньої форми бідності - вартісний поріг доходу (витрат), нижче якого є неможливим задоволення основних потреб людини. Її критерієм є 60 % медіанного рівня сукупних доходів (витрат).

Рівень крайньої форми бідності - це питома вага населення, що має доходи, нижчі за межу крайньої форми бідності, в загальній чисельності населення країни:

 f42

де Нк.ф.бідн. - чисельність населення з доходами, нижчими за межу крайньої бідності.

Питома вага вкрай бідних (нужденних) серед бідного населення вказує на частку нужденних у кількості бідного населення.

Коефіцієнт диференціації бідності - показник, який визначає ступінь розшарування серед бідного населення відносно межі бідності. Він розраховується як відношення різниці між крайніми децильними значеннями доходів (витрат) серед бідного населення до величини бідності:

f43  

де Д10 і Д1 - доходи (витрати) відповідно десятого і першого децилю при розподілі бідного населення.

Показники бідності розраховуються по країні в цілому та за регіонами. Державне регулювання зводиться до захисту виявлених груп населення і гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму шляхом надання адресної матеріальної допомоги, підвищення пенсійного забезпечення, утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для інвалідів і людей похилого віку, допомоги з безробіття, житлових субсидій, пільг тощо.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія