Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Державне регулювання економіки

1.7.2. Адміністративні методи


У системі державного регулювання домінуючими залишились адміністративні методи. їхня суть полягає у прямому втручанні в діяльність товаровиробника шляхом доведення обов´язкових до виконання державних замовлень (контрактів), ліцензування, квотування, встановлення норм і стандартів щодо регламентації відповідності вимогам внутрішнього і зовнішнього ринків, державного підприємництва (див. рис. 2).

До адміністративних методів потрібно віднести: визначення і підтримку мінімально допустимих рівнів життя населення; контроль над монопольними ринками; захист внутрішнього ринку і національних інтересів у системі міжнародного співробітництва; реалізацію цільових програм.

Адміністративні методи випливають з потреби врегулювання деяких видів економічної діяльності для захисту інтересів громадян і суспільства в цілому, довкілля, міжнародної співпраці.

За нормальних умов господарювання адміністративні методи відіграють другорядну роль. їх використання стає доцільним за умов недієвості ринкового механізму або в екстремальних ситуаціях.

Ліцензування здійснюється з метою недопущення на ринок неякісної продукції (послуг), впорядкування підприємницької діяльності у тих сферах, які не можуть регулюватися ринком.

Ліцензії - це спеціальні дозволи, які отримують суб´єкти підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів. В Україні вони видаються на пошук та експлуатацію родовищ корисних копалин, виготовлення та реалізацію медикаментів, хімічних речовин, горілчаних виробів, тютюнової продукції, здійснення медичної, ветеринарної, юридичної практики тощо. Ліцензії видаються також спеціалізованим підприємствам і організаціям на здійснення посередницької діяльності при приватизації майна державних підприємств, аудиторських послуг, експорт деяких видів товарів, здійснення операцій з валютою, цінними паперами та ін.

Державне підприємництво передбачає перелік і механізм створення, функціонування підприємств з державною формою власності на засоби виробництва. Державний сектор економіки утворюється з декількох причин: з метою створення робочих місць, у зв´язку з потребами оборони, для утримання галузей комунального господарства - водо-, тепло- та енергопостачання, зв´язку, муніципального та залізничного транспорту.

В Україні державний сектор є вагомим. Однак спостерігається перелом у реформуванні відносин власності. Станом на 1 січня 2003 р. форму власності змінили близько сотні тисяч підприємств і організацій. Нині понад 70 % обсягу промислової продукції виробляється на недержавних підприємствах.

На період становлення ринкового господарства у сфері державного підприємництва залишаються: оборонна промисловість, залізничний транспорт, лінії електро- та газопостачання, зв´язок, виготовлення валюти та стратегічних матеріалів тощо.

Управління державним майном ґрунтується на принципах відновлення галузевого управління. Взаємовідносини з керівниками державних підприємств регламентуються контрактами з ними. Загальні принципи і методичні основи управління майном держави розробляє Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України. Встановлений перелік показників, за якими оцінюється ефективність використання державного майна і прибутку.

Державне підприємництво і державний сектор постійно перебувають у центрі економічних дискусій на Заході, де розглядаються проблеми стану та перспективи його розвитку.

На думку Дж. Е. Стігліца, дослідження економіки державного сектора можна поділити на три складові: 1) вивчення видів діяльності, характерних для державного сектора та принципів їх організації; 2) розуміння та прогнозування наслідків діяльності уряду; 3) оцінка альтернативних рішень.

Центральним питанням економічних дискусій, які мають місце в країнах зі змішаною економікою, є питання оптимального обсягу державного підприємництва. Існує думка, що державний сектор в більшості країн надто великий. Низька здатність урядів розв’язувати економічні і соціальні проблеми, велика кількість державних чиновників підривають економічні і політичні свободи суспільства.

У розвинених країнах в середньому на державні підприємства припадає менше, ніж 7 % ; у країнах, які розвиваються, - близько 11 %; а в групі найбідніших країн - близько 14 % ВВП.

Як правило, ці підприємства збиткові. Збитковість підприємств з виробництва матеріальних благ є виправдана в природних монополіях, бо ефективність споживачів продукції (послуг) підприємств-монополістів перевищує витрати держави на субсидування збитків. Державна власність у багатьох секторах економіки не є альтернативою ринкові, а передумовою його ефективного функціонування.

Держава виводить частину підприємств з-під контролю ринку з метою підвищення ефективності національної економіки в цілому.

Здебільшого держава займається виробництвом товарів суспільного та індивідуального споживання і надає послуги в таких сферах: поштовий зв´язок (один з небагатьох видів діяльності, в якій держави користуються виключною монополією), електроенергія, залізниця, страхування, банківська та кредитна справа, управління земельними та природними ресурсами.

У багатьох із цих сфер державне виробництво співіснує з приватним.

За останнє 50-річчя в багатьох європейських країнах сталися відчутні зрушення у сфері державного виробництва. У Великій Британії після Другої світової війни уряд націоналізував сталеварну, вугільну індустрії, залізниці. У Франції перейшли дві хвилі націоналізації, перша - після Другої світової війни, друга - після зміни уряду в 1981 р., у результаті яких були націоналізовані телекомунікації, газопостачання, вугільна, сталеварна промисловість, залізниці, авіалінії.

Огляд наукових економічних, правових джерел свідчить про різний ступінь державної власності у різних галузях різних країн світу. Участь держави у виробництві в США, Японії значно менша, ніж у більшості європейських держав.

Механізм державних замовлень і державних контрактів використовується як метод прямого впливу держави на суб´єкти ринку.

У загальноприйнятому розумінні державні замовлення - це перелік і склад необхідної державі продукції (робіт, послуг), її розміщення для виробництва серед підприємств різних форм власності, фінансування, контроль за виконанням, організація конкурсних торгів (тендерів) та ін.

Механізм державних замовлень широко використовується в багатьох країнах світу, наприклад, у Франції, США, Італії та ін.

В Україні державні замовлення були запроваджені в 1987 р. і спочатку мали характер обов´язкових директивних завдань. Вони розглядались як інструмент, за допомогою якого оптимально поєднуються адміністративні та економічні методи управління. Питома вага продукції, яка вироблялася за державними замовленнями, була досить високою і сягала близько 100 % , поступово вона скорочувалася до 70-80 % , 30-50 % .

У 1992-1993 pp. частка державного замовлення значно скоротилася, на що вплинуло зародження ринкових відносин і зниження монополії державної торгівлі та ролі міністерств і відомств.

Державні замовлення запроваджувалися на виробництво і постачання для державних потреб промислової продукції, сільськогосподарської сировини та продовольства, виконання робіт, надання послуг, створення виробничих потужностей, здійснення фундаментальних наукових досліджень, підготовку спеціалістів тощо.

Державне замовлення розглядається як важливий інструмент державного регулювання економіки. Воно виконує функції:

-     забезпечення першочергових державних та спеціальних потреб у найважливіших видах продукції (робіт, послуг);

-     формування необхідних пропорцій соціально-економічного розвитку виробництва;

-     забезпечення виконання прийнятих Верховною Радою України законодавчих актів і державних програм;

-     забезпечення функціонування систем, які гарантують належний життєвий рівень народу та його екологічну безпеку;

-     формування державних резервів і запасів;

-     виконання міжнародних угод з питань економічного та науково-технічного співробітництва;

-     задоволення потреб оборони та інших споживачів.

Фінансування державних замовлень здійснюється у двох напрямах. У першому воно фінансується з державного бюджету, інших фінансових коштів і фондів, у другому - держава не забезпечує державне замовлення фінансовими ресурсами.

У 1993 р. в Україні були запроваджені державне замовлення і державний контракт. Державне замовлення з цього часу розглядається як засіб стимулювання нарощування виробництва продукції, розвитку пріоритетних галузей і виробництв. Оплату державних замовлень здійснювали споживачі, а держава при цьому виступала в ролі посередника.

В Україні встановлений такий порядок формування і розміщення державних замовлень. Замовники - відповідні міністерства і відомства - визначають види продукції виробничо-технічного призначення, сільськогосподарської продукції, сировини та продовольства. Пропозиції надсилаються замовниками до Міністерства економіки України, яке їх узагальнює і погоджує з Міністерством фінансів України, після чого вони подаються в Кабінет Міністрів України. Затверджені види продукції (робіт, послуг), розмір та умови фінансування через галузеві міністерства і відомства доводяться до замовників і підприємств виконавців.

Державні контракти укладаються в промисловості на кінцевий продукт споживання; у капітальному будівництві - на закінчені комплекси виробничо-технічного та соціально-культурного призначення; у сільському господарстві - на продовольчі товари і сировину.

Замовниками у державних контрактах виступають уповноважені на це від Кабінету Міністрів України органи виконавчої державної влади, до яких належать: Міністерство економіки України, Міністерство культури України, Міністерство оборони України, Міністерство освіти і науки України та ін. Укладаючи контракт, замовник виступає від імені держави гарантом фінансування поставок продукції (робіт, послуг), передбачених контрактом, у межах асигнувань, виділених йому на ці потреби.

Квотування як засіб державного регулювання економіки вводиться з метою прямого встановлення державою підприємствам-монополістам їхньої частки у виробництві, збуті, експорті, імпорті товарів. Квота визначає частку учасника у капіталі, лімітах можливих кредитів. У міжурядових угодах застосовується система квот на експорт та імпорт, яка є системою обмежень вивозу і ввозу товарів на визначений термін. У конкретному випадку вона покликана сприяти найбільш ефективному і економному використанню іноземної валюти, захисту власного виробництва, збереженню рівня зайнятості населення.

Система санкцій встановлюється державою за порушення або невиконання суб´єктами ринку договірних зобов´язань. Передбачається сплата неустойки, штрафу, пені за невиконання договірних умов, вилучення до державного бюджету виручки за незаконну діяльність тощо. Економічні санкції передбачаються і в міжнародних угодах, пов´язаних з обміном товарами, наданням кредитів тощо.

Система норм і стандартів регулює відносини у сферах праці, якості продукції, охорони навколишнього середовища, соціального захисту населення через встановлення рівня вимог щодо їхнього стану.

До основних норм, якими держава регулює різні сфери діяльності, потрібно віднести норми і нормативи витрат часу, нормативи обслуговування робочих місць, норми витрачання матеріалів, сировини, енергії, нормативи технічних відходів, запасів, норми амортизації, капітальних вкладень, норми шкідливих впливів на довкілля тощо.

Стандарти - це єдині норми за технологією виробництва, типами, марками, параметрами, розмірами, якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами контролю і правилами упакування, маркування та зберігання продукції. Об´єктами стандартизації є конкретна продукція, методи, терміни, позначення, які використовуються багаторазово і застосовуються в різних галузях народного господарства, а також у міжнародних економічних відносинах.

Вітчизняна і світова практика господарювання свідчить, що надмірне застосування адміністративних методів негативно позначається на економіці - звужує економічну свободу, активізує нелегальну економіку. Однак адміністративні методи шкідливі не самі собою, а тільки тоді, коли не мають під собою належної економічної основи.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія