Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Культурологія

4.4. Культура і цивілізація


В теорії культури поняття "цивілізація" дуже зблизилося з по-няттям культури. Нам важливо визначити сутність цих понять. Як зазначалося вище, поняття "цивілізація" було введено у науку як назва певного етапу в культурній еволюції людства, що починається з 3500 року до н.е. і триває по сьогоднішній день. В ході дискусії щодо древніх міст, яка відбувалася 1958 року в Чикаго, вчені запропонува-ли три ознаки цивілізації:
1. монументальна архітектура,
2. писемність,
3. міста.
Вказана тріада виразно характеризує цивілізацію в першу чергу саме як культурний комплекс, тоді як соціально-економічну сутність даного явища становлять поява класового суспільства і держави. Пам'ятки архітектури показові з точки зору виробничого потенціалу суспільства, що їх створило.
Поява писемності характеризує відділення розумової праці від фізичної, що дозволило зосередити зусилля окремих груп людей на розвиткові мистецтва і різних форм позитивного знання. Міста ви-конували специфічні функції у суспільній системі: були центрами сільськогосподарської округи, центрами ремесел і торгівлі та свого роду ідеологічними центрами. Саме в пору перших цивілізацій ідео-логічна сфера, систематизована і централізована, стала справді вели-чезною силою.
Отже, цивілізація сформувалася лише на певному етапі розвитку людства, являючи собою якісну межу на еволюційному шляху. Ви¬діляють різні типи, етапи, рівні цивілізації. Принциповою позицією вчених радянського періоду було виділення формаційних типів ци¬вілізації (рабовласницький тип, феодальний тип і т.д.). Такий підхід відрізнявся від поглядів багатьох західних вчених, які в основному спираються на концепцію Арнольда Тойнбі. У ЗО—50-ті роки нашо¬го століття в роботах "Цивілізація перед випробуванням" та "Дослі¬дження історії" А. Тойнбі зробив спробу пояснити одночасно хід роз¬витку всіх людських культур, застосувавши поняття "цивілізація" до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн. В результаті всесвітня історія мала вигляд мозаїчного панно, складе¬ного багатолінійним розвитком суверенних культур, які розташовані поруч і співіснують. Однак А. Тойнбі довів: при всій відмінності і несхожості культур різних народів всі вони належать до єдиної цивілізації і в своєму розвиткові рано чи пізно проходять ідентичні етапи, які характеризуються однаковими ідеями, і хоча мають свої особливості, та сутність їх єдина. Наприклад, основні ідеї Просвіт¬ництва, без яких сьогодні неможливо уявити сучасну цивілізацію: всі люди від природи рівні, кожна людина — неповторна особистість, людина — мета розвитку суспільства, а не засіб, та інші — це доро¬бок європейської культури XVIII ст. Трохи пізніше під знаком за¬своєних європейських ідей починає розвиватись східнослов'янська культура. Ці ідеї живили творчість українських, російських та біло¬руських просвітителів. І тільки з кінця XIX — поч. XX ст. ці ідеї починають панувати в культурах далекосхідних держав (Індії, Китаю, Японії та ін.), відбиваючи своєрідність цих народів. Парламент — феномен розвитку англійського генія культури, але поширившись як невід'ємний елемент демократії на всі країни, він є фактором сучас¬ної цивілізації. Таким чином, поняття "культура" підкреслює не¬повторність, а в окремих випадках і тупикове відгалуження розвит¬ку етносів, країн. Поняття ж "цивілізація" означає безперервність, єдність, загальність культурно-історичного процесу для всіх народів. Коли окремі ідеї культури стають в силу умов, що склалися, стерео¬типами поведінки великих груп людей, визначають особливості їх світобачення, тоді можна говорити про певний етап розвитку ци¬вілізації.
Сьогодні більше ніж будь-коли вчені прагнуть осмислити спеці-альні галузі наукового знання (як гуманітарного, так і природничо-наукового) в контексті культурної епохи. Такий підхід у науці дістав назву цивілізаційного. Він грунтується на загальнолюдських цін-ностях. Не відсуваючи в бік реальну конфліктність історії, ця концепція історії дозволяє зрозуміти її реальну безперервність, розкри¬ти механізми дій людей, витоки і зміст загальнолюдських цінностей. Моральні переваги цивілізаційного підходу очевидні: стимулюючи практику, ідеї, настрої мирно-цивілізаційної взаємодії людей, він відкриває тим самим великий простір творчим тенденціям історії.
Співвідношення культури та цивілізації
Особливе місце в культурологічних дослідженнях посідає проблема співвідношення культури і цивілізації. Якщо поняття "культура" є складним для розуміння на науковому рівні і добре окреслюється іншими поняттями на буденному рівні, то поняття "цивілізація" в науковому плані і на рівні буденного сприйняття є найбільш неоднозначним із усього понятійного апарату культурології.
Увага. Діалектична взаємодія понять "культура " і "цивілізація ", філософський аналіз сутністних зв'язків, наукове прогнозування розвитку "цієї пари" на сьогодні виявились найменш дослідженими. В той же час увага до їх співвідношення є чи не найбільшою, ніж до усіх питань культурології разом узятих.
Звичними для нас стали поняття: цивілізація майя, інків, ацтеків, Антична, Візантійська, Західна цивілізація. Що ж це таке? Який зміст ми вкладаємо у термін "сучасна цивілізація"? На початку XXI ст. важко відшукати вченого, який міг би дати відповідь на усі ці питання.
Термінологічний словник дає таке означення цього поняття. Цивілізація (лат. Civilis - громадянський, державний):
1. форма існування істот, наділених розумом;
2. синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства;
3. ступінь розвитку матеріальної і духовної культури;
4. процес становлення громадянського суспільства;
5. відносно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні.
Автори термінологічного словника справедливо зазначають, що однозначного трактування цивілізації не існує. Спочатку термін використовувався для означення епохи, якій передували дикунство і варварство.
„Цивілізація – остання ступінь розвитку людства після дикунства і варварства” /Л.Морган/

На побутовому рівні під терміном "цивілізація" розуміється найвищий ступінь у розвитку певної спільноти. У згаданому вже науковому дослідженні "Занепад Заходу" О.Шпенглер, заперечуючи існування загальнолюдської культури, доводить, що кожна відома нам культура - це є певний "живий організм" з тривалістю життя близько 1000 років. Потім наступає "смерть" і залишається форма - цівілізація. Такий підхід щодо попередніх соціально-культурних утворень цілком виправданий.
Однак, коли ми говоримо про сучасну цивілізацію, О.Шпенглер вважав, що з початком нового тисячоліття закінчиться "фаустівський вік культури" і залишиться лише європейська цивілізація. Аналізуючи розвиток західноєвропейських спільнот, автор "Занепаду Заходу" розглядає імперіалізм як чисту цивілізацію, а на основі аналізу його формування робить висновок, що перехід до нової форми цивілізації означає добровільну відмову від демократичних принципів.
Означене теоретичне протиріччя було в певній мірі подолане в дослідженнях А. Тойнбі. У своїй 12-ти томній роботі "Дослідження історії" автор структурує історію людства на локальні цивілізації. У своєму розвитку вони вписуються в концепцію коловороту, а в основі їх структуризації визначальним чинником виступає релігійна приналежність, якій підпорядковані такі сфери буття, як політика і економіка.
Погляди О. Шпенгера і А. Тойнбі на співвідношення культури і цивілізації поділяли М. Вебер, П. Сорокін, М. Бердяєв, більшість релігійних філософів-культурологів, протиставляючи культуру поняттю "цивілізація".
М.Бердяєв: „Будь-яка культура неминуче переходить в цивілізацію. Цивілізація є доля, рок культури. Цивілізація завершується смертю. Вона вже є початком смерті, виснаження творчих сил культури...Цивілізація є прагненням до світової могутності, до перебудови поверхні Земної кулі. Культура – національна, цивілізація – інтернаціональна...”
Посилений інтерес до проблеми співвідношення цивілізації і культури був пов'язаний із початком науково-технічної революції. У другій половині XX ст. досліджуються:
1. питання рушійних сил цивілізації;
2. способи взаємодії різних цивілізацій;
3. засади формування загальнолюдської цивілізації.
Дослідження французького етнолога і соціолога Леві-Строса (1908-1991), американського етнографа А.Кребера (1876-1960) сприяли чіткому формуванню ідеї про те, що фундаментальні форми, притаманні кожній культурі, проявляються у стилі цивілізації.
Увага! Стиль в культурі - це, насамперед, спосіб життя, система світобачення, дотримання певних неписаних норм і правил творення і співжиття.
Стиль цивілізації – це системне явище, тому що у своєму розвитку цивілізація може охопити декілька культурно-історичних стилів.
Зокрема, Візантія виникає в період романського стилю, а занепадає в період розквіту готичного. Дати означення стилів таких цивілізацій, як Єгипетська, Стародавньо-Грецька, ацтеків чи інків - досить складно.
Приймаючи або відкидаючи ті або інші існуючі погляди на поняття "цивілізація" і "культура", важливо бачити очевидну їх відмінність.

Відмінності понять „культура” і „цивілізація”:
1. поняття "культура" семантична ширше, ніж поняття "цивілізація", воно застосовується як до невеликого племені (наприклад, культура ірокезів), так і до цілих континентів (наприклад, "культура Європи ");
2. поняття "культура " включає в себе як НТП, так і духовно-гуманістичну спадковість між племенами, а в понятті "цивілізація" явно відчуваються матеріально-виробничі пріоритети;
3. поняття "культура " тісно пов'язане з расовою і національною специфікою людських груп, в той час як поняття "цивілізація" тяжіє до загальнолюдських глобальних масштабів;
4. поняття "культура" обов'язково передбачає наявність в ній цементуючого релігійного начала, без якого неможлива будь-яка духовність-пружина будь-якої культури. Цивілізація - безрелігійна. "Культура має душу, цивілізація ж має тільки методи і знаряддя" (М. Бердяєв).
Дослідження останньої чверті XX ст. дещо розширили наукові уявлення про цивілізацію. Сьогодні можна сказати, що полівимірна культура європейських народів зустрілася з новим системним утворенням - це сучасна західна цивілізація. Цінності цього системного утворення є ширшими, ніж цінності окремих спільнот. Деякі із них зачіпають етнічнородові особливості народів, національні інтереси.
Національні культури західноєвропейських країн самореалізуються вже не стільки у власному соціокультурному полі, скільки в полі культури об'єднаної Європи. Питання співвідношення власних культурних детермінант окремих народів (територія, спосіб світобачення, релігія тощо) із загальнообов'язковими детермінантами спільного європейського дому — уже не стільки питання культурології, скільки політики, міжнародного права тощо.
Малодослідженим залишається співвідношення благ сучасної цивілізації і культури. Ряд вчених вважає, що сучасні блага цивілізації в майбутньому можуть обернутися катастрофою для усієї культури. Окремі "блага цивілізації" (нова система моральних норм, правила поведінки тощо) різко протирічать традиціям національних культур народів, що сповідують іслам. Не все гаразд з цього приводу і у європейському домі. Зрозуміло, що дотримання традицій не означає їх консервацію. Однак низка тенденцій у розвитку сучасної західноєвропейської цивілізації зачіпає етнічно-родові Особливості народів, стирає межу між національним і загально-цивілізаційним елементами у розвитку культури. Це викликає від'ємну соціальну реакцію у великих мас населення (антиглобалістський рух).

Культурно-історичні епохи
Етап цивілізації має свої культурно-історичні епохи. Критерій виділення культурно-історичних епох може бути різним, в залежності від позиції та інтересів дослідника. Раніше в радянській науці пере-важав формаційний підхід. Він базувався на розумінні культури як сукупності матеріальних і моральних благ. У свій час цінність цієї концепції була в тому, що вона протистояла вузькому тлумаченню культури як лише сфери духовного життя суспільства. Недолік цієї концепції в тому, що з поняття "культура" фактично виключалось діяльнісне начало, думка концентрувалась не на самій діяльності людини як рушійній силі розвитку культури, а на кінцевих, ціннісних результатах цієї діяльності. Виділялись такі культурно-історичні епо-хи, як первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та со-ціалістична культури. При цьому підході не враховувалось, що про-тягом однієї формації може змінюватись духовна атмосфера в су-спільстві та існувати декілька культурно-історичних епох. Наприк¬лад, протягом первісно-общинної формації існувало два типи куль¬тури: 1) культура збиральництва і мисливства і 2) культура раннього землеробства і скотарства. Протягом феодальної формації існувала культура середньовіччя, культура Відродження, культура бароко і рококо.
При семіотичному підході до культури за критерій виділення культурно-історичних епох береться розвиток мови. Різні сторони культури можуть бути представлені як своєрідні системи знаків, що моделюють дійсність. Авторами концепцій, згідно з якими культура детермінована мовою, є В. Гумбольдт і О.О. Потебня. В залежності від етнічного розвитку, існуючого укладу життя, частково детермінованого кліматичними і географічними факторами, формувалися особливості мови. Існують мови з переважно дієслівним (динамічним) зображен¬ням дійсності, але й існують мови з переважанням іменного (стати¬стичного) визначення понять. Мовні відмінності накладають знач¬ний відбиток на культуру народів у цілому. Суттєво відрізняються культури алфавітного типу від культур ієрогліфічного типу, де пере¬важають неперервність, статичність, споглядальність. Для лінгвістики такий підхід є досить правомірним.
Ми ж будемо базуватися на найзагальнішому, філософському під¬ході до культури. Слід зазначити, що в філософії на сьогоднішній день існує близько трьохсот визначень культури і загальним у них є те, що так чи інакше в них пов'язуються поняття особистості, суспільства, діяльності. Тільки через діяльність особистість може об'єктувати свої духовні цінності, створюючи матеріальні та духовні блага, і тим са¬мим сприяти розвитку суспільства та історії; і лише через діяльність особистість може засвоювати ті цінності, які були накопичені су¬спільством, і тим самим розвиватися. При філософському підході до визначення культури особистісний фактор може бути покладений в основу періодизації культурно-історичного процесу. З розвитком історії змінюється особистість, її світобачення, світовідчуття, виника¬ють нові форми людського пізнання, народжуються, розквітають та гинуть ідеї, які наповнюють живу свідомість людства і втілюються в мистецтві, культурі, практичній діяльності. Духовний світ особистості, що ускладнюється, потребує для свого вираження нових видів, жанрів мистецтва, нових художніх засобів. М. Мамардашвілі якось зазначив, що європейська цивілізація — це сукупність емпірично намацаних механізмів реалізації людської особистості. М. Бердяєв вважав, що про прогрес в культурі говорити взагалі аморально, бо в цьому ви¬падку особистість, яка живе в певну епоху, відчуває себе і свою діяль¬ність як основу, сходинку для наступних поколінь, і це не дає їй можливості відчути свою самоцінність, неповторність. У той же час, недооцінюється своєрідність, непересічне значення для людства кож¬ної сходинки в історії культури. Багато видатних істориків культу¬ри вважають, що культури переживають періоди розвитку, розквіту, потім вмирання і падіння. Вони думають, що в стародавньому світі були такі великі культури, в порівнянні з якими наступні часи є лише поверненням до минулого. Наприклад, стародавня культура Вавилону, Стародавньої Греції були настільки досконалими, що в багатьох від¬ношеннях не поступаються нашій культурі XX століття. І, звичайно, перемога буржуазної цивілізації над епохою поетичного варварства не є абсолютним прогресом.
Якщо ми будемо розглядати культурно-історичний прогрес з по¬гляду наповнення його особистісним началом, пов'язувати його роз-виток з удосконаленням самої людини як представника роду, з еволю-цією внутрішнього світу особистості в напрямку більшої витонченості душевних порухів, більшої сприйнятливості, рефлексії, усвідомлення своєї особливості, відповідальності і пошуку нових ідей, художніх та естетичних засобів вираження духовного світу особистості — то в цьому випадку можна говорити про поступальний розвиток в куль-турно-історичному процесі, не забуваючи, а навпаки, підкреслюючи самобутню цінність кожної сходинки і кожного народу в історії культури. Ніщо в культурі не вмирає, все по крихтах вливається в потік вічності.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Культурологія
Культурологія: теорія та історія культури
Історія світової і вітчизняної культури
Культурологія
Основи наукових досліджень
Культурологія: українська та зарубіжна культура
Основи наукових досліджень