Електронна бібліотекапідручники


Основи політології

1. Людина в системі соціально-політичних відносин


Історію розвитку людства можна розглядати як діяльність людини, що має свої власні цілі. Але категорія «людина» — це абстракція, котра служить для визначення тієї загальної риси, яка окреслює специфіку життєдіяльності людей і відрізняє їх від тваринного світу. інакше кажучи, «людина» — це соціальна якість усіх індивідів, які становлять рід людський. Ця соціальна якість виявляється в тому, що на відміну від тварини, яка забезпечує свою життєдіяльність безпосередньо взаємодіючи з природою, людина задовольняє свої життєві потреби опосередковано, через виготовлення знарядь праці, здійснення процесу праці і створення внаслідок цього процесу суспільних відносин, соціальних і політичних інституцій, тобто суспільства як цілого.

Отже, сутність людини полягає в тому, що її життєдіяльність є заснованим на матеріальному виробництві і здійснюваним у системі суспільних відносин процесом свідомого, цілеспрямованого ставлення до навколишнього світу і до себе для забезпечення свого існування, функціонування та розвитку [1].

Але сутність людини не існує сама по собі. Реально вона знаходить свій вияв у життєдіяльності всіх індивідів. Кожний індивід — це реальна, жива людина, реальна особистість з усіма притаманними їй біологічними й соціальними особливостями. У кожному індивіді сутність людини знаходить свій індивідуально неповторний вияв, що й репрезентує її як особистість. Отже, особистість — це соціальна якість індивіда, неповторна форма вияву існування, функціонування, розвитку всієї системи суспільних відносин. Особистість — це соціальний суб’єкт, в якому втілено всю багатющу сутність людини.

Це означає, що особистість — це одночасно суб’єкт і носій життєвих потреб і способів їх задоволення; суспільного виробництва і системи суспільних відносин; суспільної свідомості і свободи, тобто соціальної діяльності.

Ставлення особистості до об’єктивної дійсності в цілому, до реальних умов свого життя, до себе виявляється у світогляді. Світогляд — це система узагальнених поглядів на саму людину і світ, система, котра для особистості набуває значення способу бачення, розуміння, аналізу оцінки явищ, визначає характер ставлення до них, характер учинків і дій. Основою світогляду є усвідомлення цілей і сенсу життя. Світогляд у процесі перевірки життєвим досвідом перетворюється у життєву позицію, яка може бути активною чи пасивною. Життєва позиція особистості — це готовність людини до дій, що ґрунтуються на її світоглядних настановах та життєвому досвіді. За допомогою волі життєва позиція людини реалізується в соціальній активності особистості.

Соціальна активність — це не просто діяльність (остання може здійснюватися і за допомогою примусу), а спосіб самореалізації особистістю своєї сутності, розуміння нею цілей і сенсу життя, це показник ступеня соціальної зрілості особистості, це сфера самовдосконалення, самостановлення особистості як суб’єкта соціальної діяльності.

Але особистість живе не в якомусь абстрактному просторі, а в реальному соціальному середовищі, яке зумовлює можливості задоволення особистістю її потреб, реалізацію її інтересів. Визначальним чинником життєдіяльності особистості є суспільний лад з його системою економічних відносин і політичної влади. А тому особистість завжди прямо або опосередковано включається в політичне життя. Це має місце навіть тоді, коли особистість заявляє про свою байдужість до політики. Будь-яка байдужість зникає негайно в разі, коли будуть уражені життєві потреби й інтереси особистості.

Соціальні суб’єкти (групи, класи, партії) постійно прагнуть завоювання політичної влади, завжди намагаючись подати свої потреби та інтереси як загальнонаціональні. Відтак партійно-політична боротьба за особистість, за її життєву позицію набуває винятково важливого значення. Особистість, з одного боку, стає об’єктом політичного впливу соціальних сил, які намагаються прийти або вже перебувають при владі, а з іншого — вона є суб’єк­том політичної діяльності, що має власні політичні інтереси.

Ось чому проблеми особистості, її становлення, формування, виховання підносяться до рангу однієї з найважливіших політичних проблем, стають сферою протиборства соціальних сил, які претендують на керівну роль у житті суспільства.

Сутність людини полягає в тому, що вона (людина) може статися як така тільки в суспільстві. Історична практика переконливо свідчить, що вдосконалення людини, її самореалізація відбуваються в процесі залучення її до різних аспектів суспільних відносин. Ось чому і нині не втратила актуальності теза Арістотеля про те, що людина є політична істота, якій природою призначено жити в суспільстві.

Взаємовідносини людини й суспільства цікавлять мислителів з тих пір, як виникло суспільство. Але й дотепер людство не запропонувало однозначної відповіді. Те, що людина залежить від суспільства, зрозуміло. Вона просто не може існувати без нього. Але чи має вона щось незалежне від суспільства? І чи існує зворотний вплив? І якщо існує, то якою мірою людина може змінювати суспільне життя?

Для з’ясування цього питання розглянемо три різні концепції, які були запропоновані Е. Дюркгеймом, М. Вебером та К. Марксом.

Відносини індивіда й суспільства — одна з головних проблем теорії Е. Дюркгейма. Учений підкреслює, що соціальна реальність є автономною щодо індивідуальної реальності. Так, «індивідуальним фактам» він протиставляє «соціальні факти», «індивідуальним уявленням» — «колективні уявлення», «індивідуаль­ній свідомості» — «колективну свідомість» і т. п. Це безпосередньо пов’язано з тим, як соціолог розуміє сутність особистості. Для Дюркгейма вона є двоякою реальністю, в якій співіснують, взаємодіють і борються дві сутності: соціальна та індивідуальна. Причому боротьба — головне в даному співіснуванні, соціальне та індивідуальне не доповнюють, а протистоять одне одному.

На думку вченого, соціальна реальність, «колективні уявлення», «колективна свідомість» повністю панують над усіма ознаками індивідуального, над усім, що є особистістю людини. Су-
спільство в його інтерпретації стає незалежною, зовнішньою й примусовою силою стосовно індивіда. Воно є багатшою реальністю, ніж індивід, домінує над ним і створює його, будучи джерелом вищих цінностей.

Дюркгейм визнає, що суспільство виникає в результаті взаємодії індивідів, але виникнувши, воно починає жити за своїми власними законами. І тепер уже все життя індивідів визначається соціальною реальністю, впливати на яку вони не можуть або можуть дуже поверхово, не міняючи суті соціальних фактів.

Дюркгейм, таким чином, віддає перевагу силі соціальної реальності як такій, що об’єктивно існує та визначає умови життя особистості. Сама ж особистість безпорадна щодо суспільства. Воно виступає як надіндивідуальне утворення, як те, що існує над усіма людьми, як особлива надособистісна реальна сила [2].

протилежну позицію з цього питання займає М. Вебер. На від­міну від Дюркгейма, Вебер убачав у ролі суб’єкта тільки окре­мих індивідів. він не заперечував існування й необхідності вив­чення таких соціальних утворень, як «держава», «акціонерне това­риство» тощо. Але з погляду М. Вебера, ці утворення — тільки вияви специфічних дій окремих людей, оскільки лише останні є зрозумілими для нас носіями дій, що мають смислову орієнтацію.

М. Вебер не виключає можливості використання в соціології понять «сім’я», «нація», «держава», але він радить не забувати, що ці форми колективізму не є реальними суб’єктами соціальних дій. Цим колективним соціальним формам не можна приписувати волі або мислення. Поняття «колективна воля» і «колективне життя» можна вживати тільки умовно, метафорично.

Соціальною дією можна вважати, за Вебером, тільки щось осмислене, спрямоване на досягнення детально обміркованої індивідом мети. Такий тип дій учений називав цілераціональним. Осмислені, цілеспрямовані дії і роблять індивіда суб’єктом соціальної дії. Цей процес і повинен цікавити соціолога. М. Вебер називав свою соціологію «тямущою», тобто такою, що «розуміє». Ясна річ, що таку науку може цікавити (на відміну від психології) лише осмислена поведінка особистості. Причому М. Вебер мав на увазі не вищий «сенс життя» і навіть не той об’єктивний «сенс», котрий кінець-кінцем можуть мати дії індивіда, а той сенс, що його сам індивід суб’єктивно вкладає у свої дії. Це відрізняє вчення М. Вебера від тих соціологічних теорій, які за вихідні соціальної реальності та суб’єктів соціальної дії беруть соціальні категорії: «класи», «суспільство», «держава» тощо. М. Вебер критикує «органічну соціологію», яка розглядає суспільство як умовний організм, де індивіди відіграють роль біологічних клітин.

Як бачимо, позиція М. Вебера є прямо протилежною поглядам Е. Дюркгейма. Для М. Вебера немає соціальної реальності, крім індивідів, усі суспільні утворення (існування яких він, безумовно, не заперечує) є лише процесом їхньої взаємодії. Він уважав, що клас або нація, держава або акціонерне товариство самі по собі не можуть діяти цілеспрямовано й осмислено, а тому й не можуть бути суб’єктами суспільного розвитку. Статус соціального суб’єк­та в соціології М. Вебера має тільки індивід [3].

Ще один варіант вирішення даної проблеми дав К. Маркс.
У його розумінні суб’єктами суспільного розвитку є соціальні утворення кількох рівнів: людство, класи, нації, держава, сім’я та особа. Розвиток суспільства здійснюється в результаті дій всіх цих суб’єктів. Але вони зовсім не рівнозначні, а сила їхнього впливу змінюється залежно від історичних обставин. У різні епохи один із них стає вирішальним, стає основною рушійною силою даного історичного періоду. У первісному суспільстві основним суб’єктом соціального життя була сім’я та утворення, що виникали на її основі (рід, плем’я). З появою класового суспільства суб’єктами суспільного розвитку, за Марксом, стають класи (різні в різні періоди), а рушійною силою — їх боротьба. Наступна зміна суб’єкта соціальної дії передбачалася Марксом після встановлення комуністичних відносин. У цей період людство має перейти від стихійного розвитку до свідомого, осмисленого створення суспільних відносин у всіх сферах життя. Маркс уважав, що саме тоді розпочнеться справжня історія людства і суб’єктом суспільного розвитку стане цілеспрямовано діюче, звільнене від класової боротьби та інших стихійних виявів людське суспільство, що осмислило себе й сенс свого існування.

Але необхідно обов’язково мати на увазі, що в концепції Маркса всі суб’єкти діють у межах об’єктивних законів розвитку су-
спільства. Вони не можуть ні змінити ці закони, ні скасувати їх. Їх суб’єктивна діяльність або допомагає цим законам діяти вільно, прискорюючи суспільний розвиток, або заважає їм, гальмуючи історичний процес. Перевірити це твердження неможливо, оскільки історія не допускає експериментів (не можна повернути назад події і подивитись, як вони б розвивалися за іншого, наприклад, співвідношення класових сил).

Як же розв’язує ця теорія проблему, що нас цікавить: особа і суспільство? Ми бачимо, що особу тут визнано суб’єктом суспільного розвитку, щоправда, не висуваючи її на передній план і не розглядаючи як рушійну силу соціального прогресу. Згідно з концепцією К. Маркса особа — це не тільки суб’єкт, а й об’єкт суспільства. Розвиток індивіда зумовлений розвитком усіх інших індивідів, з якими він перебуває в прямому або опосередкованому спілкуванні, але його не можна відірвати від історії попередніх і сучасних йому індивідів.

Отже, життєдіяльність особи в концепції Маркса всебічно визначається суспільством через соціальні умови її існування, наслідки минулого розвитку, об’єктивні закони історії тощо. Але деякий простір для соціальної її дії все-таки залишається. Згідно з Марксом «історія» не є чимось таким, що користується людиною для досягнення своїх цілей, а є не що інше, як діяльність людини, котра домагається своїх цілей.

Як саме людина, «обмежована» з усіх боків, творить історію? Як особа впливає на хід історичного розвитку?

Для розуміння цього в марксизмі величезне значення має категорія «практика». Суб’єктивність людини, за Марксом, є результатом її предметної практики, засвоєння людиною в процесі праці об’єктивного світу і його перетворення. У процесі практики люди стають вільними в освоєному ними світі. Вони постійно розширюють сферу своєї свободи, а водночас і своєї відповідальності за результати власної праці, завдяки якій вони змінюють середовище. Щодо цього, кожний індивід, так чи інакше заохочений до людської практики, стає суб’єктом суспільного розвитку. А названі вище рушійні сили залишаються лише рівнодійними багатьох людських бажань та спрямувань. Ось чому істо­ричний результат людських дій часто буває неадекватним, а іноді й прямо протилежним суб’єктивним намірам людини. Є великі особистості, котрі, на думку К. Маркса, можуть справляти значний і безпосередній вплив на хід історії (звичайно, тільки в межах «прискорити-загальмувати») за умови, що вони зрозуміли інтереси класу, що їх висунув. Але й тут результат може бути проб­лематичним, а іноді й прямо протилежним сподіваним цілям [4].

Ми розглянули три різні погляди на відносини особи й суспільства. Як було сказано, остаточної думки з цього питання людство ще не виробило. А тому кожний може вибирати собі позицію, яка найбільше подобається. На нашу думку, особа в суспільстві, навіть найбільш вільному й демократичному, має досить обмежену свободу, оскільки її діяльність зумовлена багатьма чинниками, які важко навіть перелічити. Як кажуть англійці, моя свобода махати руками закінчується там, де починається ніс мого ближнього.

Можливості впливати на процеси в суспільстві багато в чому залежать від політичної активності особи, її здатності знаходити канали участі в соціальній і політичній практиці, масштабності впливу та соціальної значущості ролей, які відіграє особа в соціальному та політичному житті. У реальній ситуації політичний вплив «пересічного» громадянина на суспільно-політичні процеси залежить від таких головних чинників:

¨    соціальний статус (класова належність, професія, місце в професійній і соціальній ієрархії, міра життєвої зрілості);

¨    усвідомлення людиною своїх власних інтересів і їх співвідношення з інтересами соціальних груп, верств та класів;

¨    масштаби та значущість виконуваних особою соціальних ролей;

¨    політична активність особи та її вміння провадити політичну діяльність;

¨    наявні в суспільстві соціальні обмеження активності особи (групові привілеї, різноманітні цензи — майновий, освітній, національний, релігійний, тягар традицій тощо);

¨    рівень свідомості та політичної культури особи тощо [5].

Розглянемо докладніше деякі з цих факторів. Становище людини в системі суспільних відносин у політології визначається поняттям «статус». Статус — це певне місце людини в суспільній ієрархії, зумовлене її походженням, професією, віком, статтю, родинним станом. Розрізняють природний статус (соціальне походження, національність) і той, що досягається (освіта, кваліфікація тощо). Людина має й особистий статус. Це — становище, якого вона досягає в первинній групі залежно від того, як вона оцінюється саме як людина. Кожна людина поєднує кілька статусів (мати, дружина, службовець, член політичної партії тощо).

Статус тісно пов’язаний з політичною роллю особи, тобто сукупністю її прав та обов’язків. Політична роль — динамічний бік статусу, його функція, певна поведінка [6]. Які політичні ролі особи об’єктивно можливі? Звернімося до тексту загальної декларації прав людини. Саме в ній, як відомо, зафіксовано загально визнані права, що стали міжнародними стандартами, на які рівняється багато конституцій світу.

До невід’ємних політичних прав і свобод особи належать: право обирати і бути обраним в органи державної влади, об’єднува­тися в суспільні організації, у тому числі й політичні партії; свобода слова, зборів, мітингів, вуличних процесій. Кожна лю­дина має, таким чином, право брати участь в управлінні своєю державою безпосередньо або через своїх представників. Разом з тим «кожний має обов’язки перед суспільством, в якому тільки й можливий вільний й повний розвиток його особистості» [7]. При цьому мета законодавчих обмежень прав і свобод людини може бути тільки одна — повага до прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві [8].

Ці положення закріплюються, конкретизуються в законодавчих актах багатьох держав, що забезпечує високий правовий статус їх громадян.

Динамічною стороною статусу людини є так звана роль. Кожна людина не тільки посідає певне місце в соціальній, полі­тичній структурі суспільства, а й виконує відповідно до цього місця певні функції. Політичні ролі особистості багатоманітні: виборця, депутата, члена політичної партії, страйкаря, учасни­ка мітингу тощо.

Візьмімо, наприклад, мітинги. Це одна з форм, що в ній реалізується природне право громадянина прилюдно висловлювати свою думку. Мітинг — це організована форма політичних дій, оскільки в нього є організатори, цілі та завдання (наприклад, домогтися якомога більшої підтримки виборців на користь того чи іншого кандидата і виграти виборчу кампанію). Водночас мітинг, як і будь-яка багатолюдна сходка, може перетворитися за певних умов у стихійний некерований процес і супроводжуватися раптовою зміною настроїв учасників, вибухом емоцій, бурхливими пристрастями: народ, що зібрався, перетворюється у натовп, а демократія — в охлократію — владу натовпу. Для охлократії характерні імпульсивність дій, коли почуття переважають над розумом, відкидання будь-яких аргументів і доказів, безпричинна лють та агресивність. Чому це відбувається? Людина в натовпі є анонімом. І це призводить до того, що вона перестає контролювати свою поведінку. Історія і сучасність знають чимало випадків, коли мирна демонстрація або мітинг перетворювалися на буйство оскаженілого натовпу, який все знищував на своєму шляху. А жертвами натовпу ставали часто цілком невинні та сторонні люди.

Отже, право переконувати людей, організовувати політичні акції, як і інші політичні права, покладають велику відповідальність на громадянина (правову, моральну, політичну) за наслідки своїх дій. Негативні наслідки неминучі, якщо організатори та учас­ники не дотримуються демократичних правил поведінки. Які це правила? Правдива, перевірена інформація, стриманий тон орато­рів, надання слова не тільки своїм прихильникам, а й своїм опонентам, терпимість до інших поглядів, повага до людської гідності.

Психологи встановили, що ефективність заходів зростає, а можливість неконтрольованих дій натовпу зменшується, якщо правильно вибрати місце проведення мітингу, не затягувати його, ураховуючи, що спека, задуха, утома негативно позначаються на поведінці людей, мати на увазі, що в центрі (ближче до ораторів), де люди стоять тісніше, — емоції сильніші. Що далі від центру перебуває людина, то менше на неї діятиме масовий психоз.

Або інше досить складне питання: чи такою вже простою є роль виборця? Кожен громадянин залежно від життєвих обставин, особистих потреб, здібностей і можливостей вибирає собі конкретну політичну роль або ролі. Не всі можуть постійно ходити на мітинги або стати, наприклад, членами політичної партії. Проте завжди існує необхідний, гарантований конституціями мінімум політичної діяльності. До нього належать демократичні вибори. Участь у них — справа відповідальна. Голосуючи за кандидата в депутати, особа делегує йому право виражати й захищати свої інтереси на державному рівні. Як же правильно зробити свій вибір і не припуститися помилок?

Головне — проаналізувати й оцінити передвиборну програму кандидата. Для чого це потрібно? Річ у тім, що суть депутатської діяльності — це виконання своєї передвиборної програми. Її розробляє кандидат з урахуванням потреб і вимог мешканців свого виборчого округу, а також загальних програмних настанов тієї партії, котру він репрезентує. У разі здобуття партією більшості голосів у парламенті ці настанови визначатимуть політичний курс країни.

Відтак, виборець голосує передовсім за передвиборну програму кандидата. Що ж це за документ і яким вимогам він має відповідати? «Сильна», «конкурентоспроможна» програма мусить мати чітко сформульовану ціль, здатну об’єднати інтереси різних груп населення.

У передвиборній політичній програмі необхідно визначити також і засоби для досягнення поставленої мети. «сильна» програма завжди дає чітку відповідь на питання: які економічні, соціальні, демократичні та духовні здобутки матиме виборець і його сім’я, якщо програму буде виконано. Мова передвиборної програми повинна бути зрозумілою, точною та виваженою.

Грамотна оцінка передвиборної програми є важливою, але не єдиною умовою безпомилкового вибору кандидата в політичні діячі. З того, як складено передвиборну програму, можна певною мірою дізнатися про інтелектуальні здібності кандидата, його кругозір і компетентність. Але чи достатньо цього? Мабуть, ні. Виборцю завжди цікаво знати, кому він вручає мандат довіри, що це за людина, яка в неї біографія і навіть особисте життя. Важливо, однак, щоб деталі особистого життя кандидата не впливали на виборця сильніше, ніж його передвиборна програма. З іншого боку, згадаємо відомий афоризм: «Найбільш серйозне випробу­вання — випробування владою». Психологи та політологи вва­жають, що влада розбещує багатьох людей: добрі можуть стати поганими, а погані — ще гіршими. А тому людей, яким притаман­ний тиранічний характер, не слід допускати до державної влади.

На які ж особисті риси кандидата треба звернути увагу виборцю? Чи є такі риси, котрі повинна обов’язково мати людина, яка претендує на роль політичного діяча? Звичайно, вона повинна вміти розпізнавати об’єктивні проблеми розвитку суспільства, бачити, у чому полягають можливості й небезпека, знати свої цілі і залежно від них приймати рішення, виконувати свої обіцянки. Необхідні й «пробивна сила» та вміння переконувати й об’єд­нувати навколо себе людей. Політичний діяч має бути також толерантним (терпимим), душевним, чуйним, благородним, чесним та совісним. Усе це має оцінити виборець на підставі документів і (у більшості випадків) досить поверхового знайомства з кандидатом на передвиборчих мітингах і зборах.

Отже, успішне виконання нескладної, на перший погляд, ролі виборця потребує високої політичної культури кожного з нас.

Для оцінювання становища людини в суспільстві, крім понять «статус», «політична роль», вироблено ще категорії «престиж» і «авторитет».

Соціальний престиж можна визначити як співвідносну оцінку суспільством, групою, окремим її членом соціальної ролі та дій людини, її достоїнств та психологічних рис на підставі певної системи цінностей. Престиж, носієм якого є людина, виступає як спонука її бажань, почуттів, намірів, дій, прагнень посісти відповідне становище в суспільстві. Престижні оцінки як регулятори поведінки багато в чому визначають такі важливі соціальні процеси, як професійна зайнятість, соціальні переміщення, структура споживання тощо.

Авторитет — одна з форм здійснення влади. У ширшому розумінні авторитет — неформальний вплив окремої особи або організації на вчинки й думки іншої людини (або людей). Вплив авторитету не пов’язаний, як правило, з примусом. Він базується на високій оцінці оточенням знань, моральних якостей, гідності, життєвого досвіду певної особи (авторитет батьків, друзів, лідера політичної партії тощо), оскільки складність сучасного життя часто не дає пересічній людині змоги правильно оцінити проблеми, що постають перед нею. За цих умов виникає потреба «сприймати на віру» твердження носіїв авторитету.

М. Вебер запропонував таку типологію авторитету: заснований на традиції, на раціонально обґрунтованій законності та на харизмі [9]. В останньому випадку (дуже поширеному) авторитет пов’язаний з особистою прихильністю до лідера, який (в очах своїх прихильників, зрозуміло) володіє винятковими людськими рисами — героїзмом, мудрістю, проникливістю тощо.

Головним критерієм розрізнення статусів (соціальних відмінностей) є поділ суспільства на класи, соціальні групи та верстви. західна соціологія (наприклад, теорія М. Вебера) стверджує, що структура суспільства визначається не тільки економічними (доступ до суспільного багатства) і політичними (влада, право), а й соціальними (престиж) показниками. Останні створюють соціальну спільність, що базується на специфічному стилі життя, певних життєвих цінностях, нормах повсякденної поведінки тощо.

Люди, які мають однаковий статус, мають і схожі особисті риси, що залежить уже не від індивідуальних особливостей людини, а від тієї соціальної системи, в яку її включено, від тієї соціальної спільності, до якої вона належить. Фактично носієм соці­ально-типових властивостей і ознак є клас, соціальна група, а їх конкретним виразником — окрема особистість. Конкретна особистість, що є представником певної соціальної спільності, може розглядатися як соціальний тип, котрий виявляє себе тільки в соціальних зв’язках і відносинах.

Отже, соціальний тип особистості характеризує не специфічні особливості окремого індивіда, а загальні соціальні риси класу, соціальної групи або суспільства в цілому. Розгляд індивіда в плані соціальної типізації дає можливість співвіднести особистість із соціальною структурою суспільства, вивчити соціальну зумовленість індивіда.

Радянське суспільство створило особливий тип особистості — «радянську людину» [10]. І нині маємо все більше аргументів на користь того, що «радянська людина» — це не вигадка пропагандистів, а реальний тип особистості. Російський письменник М. Харитонов зазначає: «Ми тільки зараз почали усвідомлювати, що Жовтнева революція не тільки встановила новий лад з усіма особливими економічними й політичними інститутами, але також створила нову, доти невідому організацію зі своєю історією та міфологією, зі своєю системою етичних і моральних цінностей, культурою та літературою. Це суспільство не тільки оголосило про народження нової людини, а й справді досягло цього» [11].

О. Зінов’єв, російський філософ, письменник, що мешкає в Мюнхені, автор книг «Зияющие высоты», «Гомо советикус», «Катастройка», характеризуючи «нову людину», що була створена за роки радянської влади, називає як її негативні риси — соціальний конформізм (у тому числі готовність завжди і в усьому погоджуватися з начальством), байдужість до політичного життя тощо, так і позитивні — безкорисливість, здатність іти на жертви заради спільної справи та ін.

Аналізуючи участь людини в політичному житті, можна виділити кілька політичних типів особистості. Цікаву типологію особистості запропонували українські політологи Є. І. Головаха, І. Є. Бекешкіна та В. С. Небоженко. У найзагальнішому вигляді соціально-історичну типологію особистості репрезентовано трьома основними типами.

1. Особистість, що «розчинена» в суспільстві. вона не виділяється із системи суспільних політичних зв’язків, а характеризується колективістською ідеологією, у межах якої окрема людина є лише функціонально визначеним елементом суспільної системи, тільки в ній знаходячи сенс функціонування і тільки в її цілях — власну гідність та цінність.

2. Особистість, що відчужена від суспільства. Це базовий тип, який відповідає періоду поступового занепаду тоталітарної ідеології і характеризується подвійною системою цінностей. Одна сис­тема призначалася виключно для внутрішнього користування як вияв власних «егоїстичних інтересів», а інша — для пристосовування до зовнішніх вимог, до умов жорсткого ідеологічного контролю.

3. Амбівалентна особистість, яка навіть визнаючи основоположні цінності демократії за суспільно значущі цілі, не володіє достатнім рівнем правової, економічної і політичної культури для послідовної реалізації цих цілей.

На особливу увагу заслуговують типові форми вияву амбівалентного ставлення людини до демократії:

— конформно-амбівалентний тип, для якого «так» демократичному вибору зовсім не означає «ні» — авторитарному правлінню;

— нігілістично-амбівалентний тип, який виявляється в запереченні як консервативно-соціалістичного, так і радикально-демок­ратичного суспільного розвитку;

— мозаїчно-амбівалентний тип, якому притаманне суперечливе поєднання елементів демократичної свідомості та колишніх тоталітарних структур.

Якщо конформно-амбівалентна свідомість веде суспільство до авторитарної форми правління (по суті, до неототалітаризму), нігілістично-амбівалентна — до бунту, закономірним фіналом якого буде загальний хаос або (чи «і») диктатура, то мозаїчна свідомість є найгнучкішою і найбільш спроможною до сприйняття демократичних норм у процесі руйнування ідеологічних стереотипів минулого. Перевага того чи іншого типу свідомості зумовлює й можливий варіант розвитку суспільства: до авторитарної влади, до бунту й диктатури або до демократичної еволюції [12].



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття