Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Основи політології

1. Роль та місце націй і етнонаціональних відносин у політичному житті


Сучасне людство налічує приблизно дві тисячі різних народів (тільки в Україні їх понад 100), а незалежних держав у світі близько 200. Отже, більшість народів світу проживає в багато­національних державах. Цей факт треба завжди пам’ятати. Усі ми живемо й завжди житимемо спільно з людьми різних національ­ностей. Ця обставина вимагає від кожного з нас особливої делі­катності, терпимості та відповідальності. Завжди слід пам’ятати, що в народів більше спільних рис, ніж відмінностей.

І ця спільність нині, коли цілісність та взаємозв’язаність світу стали такими відчутними для нас, буде зростати. Проте зближення народів не нищить їхніх національних особливостей. Навпаки, саме своєрідність культури різних народів є живим джерелом духовного багатства всього людства.

Кожний із нас відносить себе до певної національності. Національність — це належність людини до певної етнічної (від гр. «етнос» — народ) спільності. У курсах історії та філософії вже розглядалися такі етнічні спільності, як рід, плем’я, народність, нація [1]. Їх розвиток пов’язаний зі зростанням продуктивних сил, господарських зв’язків. З розвитком капіталізму посилюються еко­номічні та культурні зв’язки, створюється єдиний національний ринок, ліквідовується господарська роздробленість даної народнос­ті, а різні її частини з’єднуються в одне національне ціле — націю.

Нація — це найбільш розвинута етнічна спільність [2]. Вона складається протягом тривалого історичного періоду в результаті з’єднання, «змішування» представників різних племен та народностей. У людей однієї нації, як правило, спільні економічні зв’язки, територія, мова, культура. Це не біологічні ознаки. Вони виникають і формуються протягом усього суспільного розвитку. Так, українська нація [3] склалася в процесі подолання феодальної роздробленості та створення єдиного загальноукраїнського ринку. Процес цей проходив у боротьбі за незалежність, за утверд­ження української державності [4]. Сучасна українська мова базується на стародавніх слов’янських мовах. Але водночас вона ввібрала в себе масу слів з інших мов — латинської, грецької, татарської, французької, німецької, англійської, польської та багатьох інших.

Не слід уявляти процес етнічного розвитку як ідеально прямий шлях просування від однієї форми спільності до іншої. Народи перебувають у вічному русі: етноси виникають, розвива­ються, зникають. У кожного народу — свій шлях, своя доля. З історії ми знаємо, що багато колись відомих народів пішли у безвість (фінікійці, скіфи, половці і т. д.), а деякі з сучасних народів виникли ще в стародавньому світі (вірмени, грузини). англійська нація склалася в XVI столітті, українська й російська нація — у XVII—XVIII століттях, німецька — у XIX ст. Десятки націй сформувалися й формуються в ХХ столітті. І нині людство репрезентоване всім багатоцвіттям етносу — родом, племенем, народністю, нацією, що пов’язано з різноманітністю економічних, культурних, соціальних умов його життєдіяльності.

Етнос завжди перебуває в розвитку. А тому не слід догматизувати ті чи інші риси, уважаючи їх раз і назавжди даними. Існують етноси, що розпорошені по різних країнах, тобто не мають єдиної території та економіки, але їх представники вважають себе однією нацією. Українці, наприклад, які живуть в інших країнах, називають себе українцями. Буває навіть і так, що представники однієї нації говорять різними мовами. Усе більшає на Землі людей, що народилися від змішаних шлюбів (тобто від батьків різних національностей), і вони мають право вибирати собі національність будь-кого з батьків. У більшості країн світу національ­ність визначається не державними органами, а самою людиною — добровільно. За сучасними цивілізованими канонами вибір націо­нальності з власного бажання є невід’ємним правом людини, однією з умов її свободи. Отже, національна самосвідомість людини, тобто те, ким вона себе визнає, який етнос вибирає, — це ще одна ознака нації.

У процесі зміни етносу виявляється дія двох взаємозв’язаних тенденцій [5]. Одна з них — це етнічна диференціація, тобто відособлення людей певної етнічної групи, її прагнення до саморозвитку, до національної самостійності, до розквіту власної економіки, політики, культури. Цю тенденцію ще називають націо­нальною.

Друга — інтеграція, об’єднання націй (її ще називають інтернаціональною). Ця тенденція веде до розширення зв’язків між різними етносами, руйнування кордонів, сприйняття всього найліпшого, що створено іншими народами, до поглиблення еконо­мічних відносин, розвитку спілкування у сфері культури і т. д. Обидві тенденції взаємозв’язані. Вони пояснюються об’єктив­ними економічними та соціально-культурними потребами.

Дія обох цих тенденцій у розвитку етносу наочно простежуються протягом усієї історії людства. Обидві вони сприяють прогресу цивілізації, бо одна веде до внутрішнього самовдосконалення, розквіту етносу, а друга — сприяє взаємозбагаченню на­родів, обміну національними цінностями, зміцненню взаєморозу­міння, довіри, дружби й миру. У кінцевому підсумку обидві тен­денції сприяють розвиткові людської особистості.

Одним із провідних чинників розвитку людства в наші дні є науково-технічна революція. Вона зумовлює як спеціалізацію виробництва, так і його широку кооперацію (співробітництво), бо продуктивним силам, що бурхливо зростають, тісно в параметрах окремої нації і навіть великої багатонаціональної держави (наприклад, транснаціональні корпорації мають сьогодні філіали май­же в усіх країнах світу і продовжують посилювати свою міць).

Відбувається процес економічної інтеграції народів та держав, а разом з тим природне їх зближення, інтернаціоналізація всіх сторін життя. Яскравим прикладом цього процесу може бути Європейський Союз (ЄС), що об’єднує сьогодні п’ятнадцять країн Європи [6]. І процес цей посилюється. Інтереси народів ЄС виражають кілька спільних органів. Серед них, наприклад, європейська нарада, яка спрямовує всю політику ЄС (вона складається із глав держав), Європейський парламент — законотворчий орган, що обирається всім дорослим населенням ЄС. Ще один приклад — угода між Сполученими Штатами Америки та Мексикою про утворення спільного економічного простору, скасування митних тарифів та проведення єдиної економічної політики щодо інших держав.

Великим досягненням ЄС уважають ретельно розроблене єдине європейське законодавство, яке поставило міжнаціональні відносини народів цієї організації на твердий ґрунт закону. Його верховенство над національним законодавством визнають усі держави ЄС. На випадок конфліктів для вирішення складних проблем створено «третю владу» — Суд європейських співтовариств, рішення якого обов’язкові для всіх держав.

Процес інтеграції народів ЄС досягнув високого ступеня. Нині існують навіть пропозиції про перетворення Союзу в єдину державу зі спільним центром влади й управління. Усі суб’єкти, які ввійдуть у це об’єднання, залишаючись повними господарями на своїй території, мають добровільно передати центру право управління загальними справами. А центр, у свою чергу, повинен підтримувати баланс інтересів — захищати кожного члена співдружності. Для нового об’єднання є вже навіть і назва — «Сполучені Штати Європи».

Крім об’єднання суверенних держав нині існує ще інший шлях міжнаціональної інтеграції — так зване відкрите багатонаціональне суспільство, класичним прикладом якого можна назвати США [7]. У такому співтоваристві немає офіційного розподілу країни на окремі суверенні держави. Влада тут не втручається в національне життя своїх громадян, а їхня національна належність є приватною справою кожного. Держава, однак, на базі демократичних законів гарантує будь-якому народові національно-куль­турну автономію й охороняє права на свободу всіх видів об’єд­нань — економічних, політичних, партійних, професійних, національних, вікових, за інтересами і т. д. Інакше кажучи, за умов багатонаціональної демократичної держави люди різних національностей вільно співіснують, а також (на бажання) вільно об’єднуються в товариства відповідно до своїх особистих потреб та інтересів, якщо, звичайно, ці об’єднання не мають кримінального характеру. Будь-яка дискримінація за національною ознакою є порушенням прав людини і засуджується законами демок­ратичної держави.

Названі шляхи міжнаціональної інтеграції відображають досвід сучасної цивілізації. Ними прямує сьогодні більшість розвинутих країн Західної Європи, США, Канада, деякі країни Азії та Латинської Америки з багатонаціональним населенням. Успішне вирішення міжнаціональних проблем завжди базується на економічній інтеграції, соціально-культурних досягненнях, задоволенні різноманітних потреб громадян.

Але діє й друга тенденція — диференціація. Життя спростовує прогнози деяких теоретиків, які тривалий час твердили, що в розвинутих країнах за умов НТР відбуватимуться в основному процеси інтеграції, а процеси національного самовизначення, які часто виявляються в конфліктній формі, мовляв, залишаться «здобутком» лише відсталих країн.

Проте наприкінці 60-х років сталися різкі зіткнення на національному ґрунті саме в розвинутих країнах — Канаді (проблема франко-канадців), Франції (проблема провінції Бретань), Великобританії (проблема Північної Ірландії), Бельгії (проблема фламандців та валлонів), Іспанії (проблема басків) і т. д. У 90-ті роки припинили своє існування такі багатонаціональні держави, як Союз Радянських Соціалістичних Республік, Союзна Республіка Югославія, Чехословаччина тощо.

Сам факт існування у світі понад двох тисяч етнонаціональних спільнот свідчить про те, що між ними складаються певні відносини. Національні відносини — це відносини між суб’єктами етнонаціонального розвитку — націями, народностями, національними групами та їхніми державними установами [8]. Проблема національних відносин займає важливе місце в політичному житті багатонаціональної країни. І це зрозуміло, оскільки немає жодного принципового питання, яке можна було б вирішити без огляду на національний склад населення. Національні відносини — складна соціально-політична категорія, одна зі специфічних форм соціальних відносин. Вони не існують у чистому вигляді, а виявляються як складова економічних, політичних та духовних відносин. У національних відносинах відбивається вся сукупність соціальних відносин, специфіка яких зумовлена реальним існуван­ням національних спільностей. Визначальний вплив на них справляють економічні та політичні чинники.

У системі національних відносин політичні аспекти є ключовими, вирішальними. Це зумовлено передовсім значенням держави як важливого чинника формування й розвитку нації, внутрішнім зв’язком національних та соціально-класових проблем. Безпосередньо до сфери політики належать такі питання національних відносин, як національне самовизначення, поєднання національних та загальнолюдських інтересів, рівність прав націй, створення умов для вільного розвитку національних мов та національних культур, підготовка й представництво національних кадрів у структурах влади і багато інших питань. Водночас на формування політичних настанов, політичної поведінки, політичної культури помітний вплив справляють існуючі історичні традиції, соціальні почуття й настрої, географічні та культурно-побутові умови існування націй і народностей. оскільки політика — це діяльність у сфері відносин між великими соціальними групами, то, по суті, усі аспекти взаємовідносин націй і народностей мають політичний характер.

Раніше вже було сказано, але не зайвим буде ще раз наголосити, що нації, як найбільш розвинута етнічно-соціальна спільність, почали створюватися з виникненням капіталістичного способу виробництва. Головним гаслом у цьому процесі була теза, яка виникла під час Французької революції: «Один народ — одна нація». Цей принцип діяв понад сто років, але в кінці дев’ятнадцятого століття з появою багатонаціональних держав він безнадійно застарів.

Тоді лівими соціал-демократами було висунуто гасло самовизначення націй (пізніше його детально розробив В. І. Ленін) як спроби визволення від національного гніту [9]. На жаль, уже тоді в багатьох людей це гасло асоціювалося з відокремленням. «Якщо немає відокремлення нації, то немає і її самовизначення», — так казали тоді, так більшість тлумачить це гасло й сьогодні.

Насправді ж сталася логічна помилка: самовизначення через відокремлення почали розглядати як мету, а не як засіб саморозвитку нації без шкоди для інших народів. Безумовно, національне відокремлення необхідне, якщо неможливо досягти знищення національного гніту, досягти суверенітету іншими засобами. Проте національне відокремлення за умов цивілізованого демократичного суспільства завжди має негативні наслідки, наприклад, порушення існуючих економічних, політичних, культурних зв’яз­ків, що погано позначається на соціальному житті як народу, що відокремився, так і інших народів колись єдиної держави.

Відносини національної нерівності, національної експлуатації та пригнічення є реальністю не тільки минулого, а й сучасного. Так зване національне питання зовсім не пішло у минуле [10]. Національне питання — це відносини національної нерівності, поділ націй на привілейовані та неповноправні, пригнічені, це неоднаковий рівень економічного та культурного розвитку різних націй, це атмосфера національної ворожнечі, національного розбрату, чвар на національному ґрунті тощо.

Кожний із названих елементів національного питання може мати різний ступінь напруження, масштабності виявів. Іноді на перший план виходять суто політичні моменти. А іноді національні проблеми виявляються передовсім у питаннях економіки та культури, оскільки дискримінація за національною ознакою має в таких випадках не тільки формально-правовий, а й фактичний характер. Указані проблеми можуть загострити ситуацію у сфері міжнаціонального спілкування, відновити ті негативні наслідки в свідомості та побуті, які склалися внаслідок тривалого впливу чинників, що становлять суть національного питання.

Національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що полягає в сукупності національних проблем на даному етапі розвитку тієї чи іншої країни. Причому з вирішенням одних проблем виникають інші, часто навіть складніші, що зумовлюється постійним розвитком самих націй. А тому не може бути повного й остаточного розв’язання національного питання в усіх його аспектах та соціальних вимірах, немає і не може бути рецептів, однакових для всіх етапів суспільного розвитку, для всіх країн.

Отже, національне питання — це сукупність політичних, економічних, правових, ідеологічних та інших проблем, що виявляються в процесі внутрішньодержавного й міждержавного спілкування націй, народностей. Поняття «національне питання» і «націо­нальні відносини» багато в чому збігаються, але вони не ідентичні: друге значно ширше за перше. Національні відносини, крім явищ, що мають негативний характер, включають і такі явища, процеси, які характеризуються поняттями «дружба», «співробітництво», «взаємодопомога», «зближення» та ін. Отже, можна сказати, що національне питання — це національні відносини особливого типу.

Нині широко користуються поняттям «міжнаціональні відносини». Виникає питання: як воно співвідноситься з поняттям «національні відносини»? останнє включає в себе три форми відносин національного характеру: внутрішньонаціональні, відносини між національно-етнічними спільностями; відносини націй, народностей на міжособистісному рівні. Міжнаціональні відносини охоплюють відносини між національними спільностями в цілому, а також між представниками різних націй на особистісному рівні. Як бачимо, це близькі поняття, багато в чому спільні. Але коли бажають зробити акцент на відносинах саме між націями, то вживають термін «міжнаціональні відносини».

Важливим питанням національних та міжнаціональних відносин є проблема державно-правових форм об’єднання народів [11]. Таких форм три: це — унітаризм, федерація та конфедерація.

Унітаризм — це державний устрій, що характеризується централізованим керівництвом адміністративно-державними одиницями і браком відособлених (самостійних) державних об’єднань. Унітарна держава — єдине й неподільне державне об’єднання, хоч у межах цієї держави є цілком можливою широка територіальна або національна автономія. У сучасному світі багатонаціональними унітарними державами є Китай, Іспанія, Румунія, В’єтнам, Лаос, ПАР та інші.

Федерація — це об’єднання двох або кількох держав в одну нову державу на підставі єдиної конституції. Федерація є союзною державою, або, що те саме, однією спільною державою, тобто державно-правовим об’єднанням.

Федерація завоювала міцні позиції у світі. Цей принцип державного будівництва використовується не тільки за умов багатонаціонального суспільства, а й там, де національний чинник відіграє другорядну роль. На земній кулі чимало федеративних держав, котрі є, як правило, великими, сильними і впливовими.
В Америці це — США, Канада, Мексика, бразилія, Аргентина; в Європі — ФРН, в Азії — Індія, Малайзія, Пакистан, в Африці — нігерія. Федеративний устрій сприяє децентралізації влади, автономії і самостійності його суб’єктів, розвитку демократичних форм управління. Він оцінюється як раціональна, ефективна модель.

Конфедерація — міждержавний союз, в якому його члени абсолютно автономні, мають незалежну систему державних органів та незалежне законодавство, право санкціонування і нуліфікації, тобто скасування актів союзних органів, самостійне громадянство, валюту, національну армію. Конфедерація від федерації відрізняється передовсім правовими формами створення цих державних об’єднань: у конфедерації — договір, у федерації — консти­туція. Звідси випливають і їхні кардинальні відмінності. У конфедерації немає єдиної території. Тут є територія кожної окремої держави, яка вступила до неї. Такі утворення, як свідчить історія, мають тимчасовий характер. Майже всюди тенденція розвитку йде від повної незалежності через конфедерацію до федерації. Отже, на практиці конфедерація стає проміжним етапом до тіснішого союзу. Наочний приклад того — сучасна західна й центральна Європа, яка стала, по суті, конфедерацією, що поступово й поетапно перетворюється у федерацію.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття