пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Основи політології

3. Роль та місце політичних партій та громадсько-політичних об’єднань у політичній системі


У політичній cфері носіями політичної діяльності та політичних відносин є різні організації, а насамперед політичні партії [14]. Політична партія — це організація, що об’єднує на добровільній основі найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп. Основним призначенням партії є політична освіта мас та надання цілеспрямованого й організованого характеру діям цих мас для захисту власних інтересів. Як свідчить історична практика, політичні партії в усіх країнах створювалися як інструмент боротьби за владу та перенесення інте­ресів різних ідейно-політичних течій у реальну політику держави. Звідси випливає й головна мета їхньої діяльності — захист соціально-політичних інтересів певних груп населення. Саме заради реалізації цих інтересів і ведеться боротьба за завоювання й утримання влади.

Політичні партії, як правило, мають свою програму, систему цілей, які вони активно пропагують та захищають, більш-менш розгалужену організаційну структуру, вони покладають на своїх членів певні обов’язки та встановлюють норми поведінки. Це дає змогу партіям стати могутнім чинником підвищення рівня організованості політичного життя. У тих суспільствах, де існує розвинута система політичних партій, діяльність яких базується на правових нормах, панує й політична стабільність. Суспільство за таких умов здатне цивілізовано вирішувати всі політичні проблеми, що виникають, використовуючи для цього різноманітні засоби, не боючись ані кризи, ані анархії.

Ось чому помилковими є твердження деяких політиків про те, що партії за сучасних умов не потрібні, оскільки їм на зміну, мовляв, приходять «широкі соціальні рухи». Ось як, наприклад, висловився з цього приводу лідер Лівії М. Каддафі: «партія — це сучасна диктатура, це влада частини над цілим, знецінення демократії». «належність до партій — це зрада. Причому кількість партій не міняє суті справи» [15]. Намагання протиставити політичні партії «широким соціальним рухам», як це практично робить М. Каддафі, виливається в панування жорстокого тоталітарного режиму, в якому нема не тільки політичних партій, а й самої демократії.

Процес становлення політичних партій як необхідних і впливових елементів політичної структури суспільства створює реальні можливості залучення до політики все більш широких верств населення. Ефективність функціонування партій визначає можливість їх реального впливу на політичну владу в державі.

Відомий німецький політолог М. Вебер виділяв три періоди в розвитку партій як суб’єктів політичної діяльності: у XVI—XVII ст. в Європі — це аристократичні групи, що об’єднували невелику кількість представників політичної еліти; у XVIII—XIX ст. — це вже політичні клуби, що орієнтувалися на залучення до активної політичної діяльності людей, впливових не тільки в політиці, а й в інших життєво важливих сферах суспільного життя; у ХІХ—ХХ ст. формуються сучасні масові партії.

Зміст і сутність партій розкривається через їх класифікацію. В основу класифікації політичних партій можуть бути покладені різні критерії: соціальна база, ідеологічне обличчя, принципи організації та ін. Виходячи з природи соціальної бази, можна виділити партії, що виражають інтереси: 1) окремих класів (буржуазні, пролетарські, селянські тощо); 2) окремих соціальних верств та груп (інтелігенції, дрібної буржуазії); 3) кількох класів та соціальних груп (політичні партії, що виникають на основі національно-визвольних рухів). З ідеологічного погляду розрізняють: 1) ідейно-політичні або світоглядні партії, які у своїй діяльності керуються певними ідеологічними принципами; 2) прагматичні або партії виборчої кампанії, які не мають певних ідеологічних програм і беруть собі за мету мобілізацію можливо більшої частини електорату для перемоги на виборах. У свою чергу, серед ідейно-політичних партій можна виділити консервативні, що намагаються зберегти існуючий устрій, допускаючи лише незначні зміни; реформістські, що орієнтуються на значні перетворення існуючого устрою, але за умови збереження його засадних принципів; революційні, що заперечують існуючий устрій та ставлять собі за мету його цілковиту заміну іншим; реакційні, що орієнтуються на часткове або повне повернення до старого устрою.

За принципами організації розрізняють:

1) кадрові партії, що об’єднують невелику кількість професійних політиків та спираються на фінансову підтримку привілейованих верств суспільства;

2) масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшої кількості членів з метою забезпечення за допомогою членських внесків фінансової підтримки своєї діяльності;

3) партії, що будуються на чітких, формально визначених принципах членства (статут, форми та умови вступу до партії, партійна дисципліна тощо);

4) партії, в яких немає інституту офіційного членства, а належність до партії виявляється, наприклад, через голосування за її кандидатів на виборах;

5) парламентські партії [16]. Основні функції останніх мають багато спільного з усіма іншими. Проте діяльність парламентських партій більш різноманітна й охоплює всі аспекти парламентської діяльності: розробку стратегії і тактики виборчих кампаній та програм, здійсненню яких вони сприятимуть в органах влади; зондаж громадської думки щодо ситуації в різних регіонах і в країні в цілому; оцінку формальних та неформальних лідерів, добір і висування кандидатів та їх відповідну підготовку до участі у виборчій кампанії, а згодом і до діяльності в органах влади; ідеологічну та організаційну роботу серед населення за місцем проживання для забезпечення перемоги своїх кандидатів на виборах; вирішення технічних та фінансових питань, пов’язаних із виборчою кампанією; організацію різноманітних акцій для послаблення впливу конкуруючих партій та їхніх кандидатів; здійснення відповідного контролю за діяльністю обраних від партії депутатів та їх фракцій у парламенті, муніципалітетах і т. п. Сучасні парламентські партії характеризує наявність чіткої організаційної структури та постійно функціонуючих органів управління. Організація їхнього внутрішнього життя дозволяє діяльність різних течій і навіть фракцій усередині партії. Саме такий вид партій зараз дуже поширений у багатьох країнах світу. Парламентськими партіями можна назвати й деякі партії, що виникли в останні 2—3 роки в Україні, державах Східної Європи та СНД;

6) «кишенькові партії», — це дуже малолюдні організації, які створюються певними лідерами «під свою програму» для здійснення «вождистських» та егоїстичних намагань. Такі партії, як правило, не мають сталої соціальної бази і здійснюють свою діяльність, керуючись передовсім настановами самого лідера. У цих партіях лідери, писав один із видатних політологів минулого Р. Міхельс, «користуються таким необмеженим впливом», що впливати на членів партії можна тільки вплинувши на лідера [17].

Політичні партії розрізняються також за місцем, яке вони займають у системі державної влади. Тут можна виділити легальні й нелегальні партії, а також правлячі та опозиційні.

До основних функцій політичних партій у суспільстві належать: представництво соціальних інтересів, соціальна інтеграція, політична соціалізація, створення ідеологічних доктрин, боротьба за державну владу та участь у її здійсненні, розробка політичного курсу, формування громадської думки тощо.

Роль та місце політичних партій у політичній системі суспільства ґрунтовно розглянув один із найвпливовіших політологів сучасності — французький теоретик М. Дюверже [18]. Аналізуючи ці проблеми, М. Дюверже розглядає два головні питання: по-перше, наскільки політичні партії демократичні, тобто наскільки вони реально виражають і обстоюють інтереси і сподівання широких мас; по-друге, який режим є демократичнішим: партійний чи безпартійний? Даючи відповідь на перше питання, М. Дю­верже підкреслює, що організація сучасних політичних партій багато в чому не відповідає демократичним принципам. Внут­рішня структура цих партій в основних рисах є автократичною та олігархічною.

Постійну тенденцію до олігархізації структури й діяльності партій, до протиставлення інтересів керівників партії та рядових її членів помітив іще Р. Міхельс: «покликання організації — це завжди вияв тенденції до олігархізації. Сутність будь-якої організації (партії, профспілки і т. п.) містить у собі аристократичні риси. Організаційна машина, яка створює масові структури, спричиняє в організованих масах серйозні зміни. Відносини вождя і мас вона перетворює на свою протилежність. Організація завершує остаточний розподіл будь-якої партії або професійної спілки на керуючу меншість та керовану більшість» [19]. Керівники сучасних політичних партій, як правило, визначаються центром або кооптуються ним. А тому в партіях фактично виникають замкнені групи, дії яких спрямовані не тільки на ізоляцію від суспільства, а й від рядових членів партії.

Така еволюція сучасних політичних партій справляє суттєвий вплив і на їхню парламентську діяльність. Її все більше визначають партійні функціонери, а не виборці. Реальне політичне життя складається так, що на виборців постійно «тисне» певна група членів партії та активістів, яка водночас у всьому підкоряється керівним органам партії. Партійні функціонери формують громадську думку у вигідному для себе напрямку за допомогою телебачення, радіо, преси та інших засобів.

Убачаючи в діяльності партії, яка діє на постійній та організованій основі, джерело формування приватного інтересу керівників, що відрізняється від інтересів решти членів партії, інший авторитет у теорії політичної партії — М. Острогорський взагалі пропонував «відмовитися від практики постійних партій, які мають своєю кінцевою метою владу і ... зберегти справжній характер партій як груп громадян, що спеціально організовані для здійснення певних політичних вимог» [20]. Обмеження діяльності партії тільки реалізацією конкретного політичного завдання, проблеми, заміна її вільною та тимчасовою асоціацією людей могли б, на його думку, запобігти неминучій олігархізації. Водночас сучасна політична партія, щоб бути впливовою в суспільстві, мусить серйозно дбати про виявлення й підготовку справжніх лідерів, здатних посісти високі посади в партії і системі влади. Брак таких лідерів обертається трагедією для партії. З цього приводу М. Вебер зазначав: якщо партія залишається без загально визнаного вождя, то «поразки наступають одна за одною» [21].

Що стосується питання про те, який режим є більш демократичним: партійний чи безпартійний, то, відповідаючи на нього, М. Дюверже доходить висновку, що за всіх своїх недоліків партійний режим усе-таки є ліпшим, ніж режим безпартійний. Режим без партій є набагато далі від демократії, ніж партійний, бо призводить до увічнення керівних еліт, створених за правом народження, багатства або посади, відкидає вікову традицію пошуку народними масами тих організаційних форм впливу на політичне життя, які б активно протистояли державі. Ось чому, на думку М. Дюверже, політичні партії були й залишаються гарантами прогресивних змін у політичному житті суспільства. А тому обмеження або навіть повне виключення політичних партій з активного політичного життя, як того бажають політики типу М. Каддафі, означало б посилення реакції в її намаганні паралізувати дію прогресивних сил у суспільстві.

Характерною ознакою 80-х років ХХ ст. стало значне зменшення впливу багатьох традиційних партій, у тому числі й комуністичних, серйозне посилення в багатьох із них відцентрових процесів: відбулася самоліквідація ряду партій, розкол у них або докорінна реорганізація. Однією з причин цих процесів стала їх бюрократизація, застарілість організаційних структур та методів партійної роботи, догматизація ідеологічних та програмних настанов, нездатність до самооновлення, невміння враховувати в політиці нові реалії. Нині керівництво й актив багатьох політичних партій проводять переоцінку цінностей, шукаючи способів модернізації партійних структур, програмних настанов, підвищення ефективності політичної роботи.

Надзвичайно важливою проблемою сьогоднішнього політичного життя всіх країн світу є співвідношення однопартійності та багатопартійності. Політичний досвід свідчить: однопартійність притаманна, як правило, політичному життю суспільства, де бракує розвинутої соціально-класової структури, функціонує відстала економіка, спостерігається низький рівень політичної культури більшості населення, а демократія перебуває в зародковому стані. Такий характер відносин у суспільстві неминуче породжує політичну пасивність громадян. Ось чому далеко не випадково в такому суспільстві формується одна партія, яка зосереджує у своїх руках не тільки функції політичного керівництва, а й адміністративно-господарські, що неминуче призводить до її злиття з державою. Саме такими були в недалекому минулому КПРС та правлячі комуністичні партії в так званих країнах реального соціалізму. Інші партії в цих країнах, якщо й функціонували, то виступали як філії при правлячих партіях. Саме в такій ролі існували демократичні партії в недалекому минулому в колишніх НДР, Чехословаччині, Польщі та в інших країнах.

Як показала політична практика, головною вадою однопартійності є гальмування економічного й соціального розвитку суспільства, сповільнення демократичних процесів його розвитку, використання партією державних методів впливу на маси. Уся влада зосереджується в руках партійно-державної бюрократії, а все це, у кінцевому підсумку, «заперечує саму партію, ставить її в становище просто непотрібної» [22]. Партія за таких умов, як зазначав відомий у минулому політичний теоретик Дж. Мілль, не може відчувати своєї «партійної ваги», оскільки на її терези «буде покладено й вагу держави» [23].

Ось чому в сучасному світі в більшості держав функціонують багатопартійні політичні системи, бо саме такі є важливою умовою демократизації всіх сторін життя суспільства. Це найбільш розвинена форма політичного плюралізму, який віддзеркалює багатоманітність інтересів класів, соціальних груп та спільнот, що виявляються в політичній сфері.

Існування та функціонування суспільно-політичних об’єднань — характерна ознака будь-якого демократичного суспільства. Діяльність суспільних організацій та рухів, на відміну від державних інститутів, характеризується тим, що ці організації і рухи не мають жодних владних повноважень. Вони відрізняються і від політичних партій, бо не мають на меті оволодіння державною владою, хоча їхня діяльність за певних умов може набирати полі­тичного характеру. Виходячи з цієї різниці, суспільні рухи та організації можна класифікувати як масові добровільні об’єднання, що виникають у результаті волевиявлення громадян на основі їхніх спільних інтересів. У демократичному суспільстві держава не втручається в їхню діяльність, хоч і регулює її згідно з чинним законодавством. Головні засади діяльності суспільних об’єднань — це добровільність, поєднання особистих та суспільних інтересів, самоврядування, рівність усіх членів, законність та гласність.

Дуже важливо в політичній практиці вміти відрізняти суспільні організації від суспільних рухів. Суспільні організації — це масові об’єднання громадян для здійснення цілей, які сягають у далеку перспективу. такі організації ухвалюють відповідний статут, а їхні підрозділи мають чітко визначену структуру.

На відміну від суспільних організацій, суспільні рухи, маючи також масовий характер, створюються переважно для реалізації ближчих цілей, а тому можуть бути структурно не оформлені і об’єднувати багато організацій з різною соціально-політичною орієнтацією. Як правило, суспільні рухи не завжди складаються з однодумців, а можуть включати групи, що об’єднуються лише на короткий час із тактичних міркувань. Таким був в Україні в неда­лекому минулому «Народний рух», що об’єднав тоді прихильників незалежності та реформ з різних політичних течій та організацій.

Необхідно також підкреслити, що існують форми об’єднань, в яких поєднуються ознаки суспільних організацій та рухів. Це так звані фронти, наприклад, Народний фронт, Фронт національного порятунку, Патріотичний фронт тощо.

Важливою проблемою в політології є критерії класифікації суспільних організацій. За найбільш важливий звичайно беруть характер взаємозв’язків членів організації або рід їхньої діяльності. В основу типології суспільних організацій можна також покласти завдання організації: захист громадянських, політичних, економічних та культурних прав і свобод громадян (наприклад, професійні спілки, Союз підприємців, товариство споживачів і т. п.), задоволення професійних чи аматорських інтересів (союзи журналістів, письменників, художників і т. п.), участь у добродійній діяльності (товариство милосердя, Фонд миру).

Різниця в цілях різних організацій дає можливість типологізувати і за видами їх діяльності. За цим показником можна виділити економічні, релігійні, науково-технічні товариства, товариства у сфері освіти і культури, спортивні й туристичні, охорони здоров’я тощо.

Зрозуміло, що базою для типології суспільних організацій можуть бути й інші критерії: класові та національні ознаки, демографічні чинники, масштаби діяльності, методи й способи дій і т. д.

Наявність різноманітних цілей суспільних об’єднань породжує й багатоманітність їхніх функцій. Так, головними функціями суспільних об’єднань можуть бути: репрезентування та захист інтересів громадян, заохочення людей до управління державними та суспільними справами (політична соціалізація). Усі існуючі в суспільстві об’єднання виконують також функції зв’язку з іншими політичними інститутами та організаціями. Спільною для всіх суспільних об’єднань можна вважати функцію впливу та відповідного тиску на органи влади.

Усе сказане вище про роль та місце політичних партій і суспільно-політичних об’єднань у політичній системі випливає з аналізу вітчизняного та світового досвіду. Для формування в нашій країні політичних партій і суспільно-політичних об’єднань, що сприяють утвердженню демократичного, гуманного суспільства, ці міркування мають не стільки теоретичне, скільки практичне значення, бо вказують основні способи зміцнення їхнього авторитету та підвищення ролі в суспільному житті.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття