Електронна бібліотекапідручники


Основи політології

2. Держава в політичній системі суспільства


Основним компонентом політичної системи є держава, якій належить особливе місце в політичному житті суспільства. Саме держава є головним носієм політичної влади, головним знаряддям реалізації класових інтересів, головним суб’єктом і водночас головним об’єктом політичної діяльності та політичних відносин у суспільстві [10].

Тільки держава як головний інститут влади володіє правом на суверенність, тобто верховенство всередині країни, та на зовнішню незалежність. Таке становище державної влади в суспільстві випливає, по-перше, з того, що вона володіє таким засобом охорони влади, як державний апарат і, по-друге, реалізує свою волю в нормах права. Специфічна ознака державної влади виявляється в існуванні спеціальних державних службовців, у функціонуванні армії, адміністрації, судів, служби безпеки тощо. Держава — це всеосяжна організація в суспільстві і його офіційний представник. Саме держава володіє виключним правом на нав’язування своєї волі за допомогою апарату насильства — армії, поліції, служби безпеки тощо. Якщо влада неефективно використовує легітимне насильство, це може за певних умов призвести до поширення думки про право на використання насильства приватними особами та окремими організаціями. Така ситуація в суспільстві може підірвати державну монополію на насильство і призвести до неконтрольованого поширення насильницьких дій, що стане загрозою державній безпеці.

У суспільному житті держава володіє цілою низкою виключних прав, що притаманні тільки їй. Тільки вона володіє правом на видання законів, що регулюють суспільне життя та мають загальнообов’язковий характер. Водночас у демократичному суспільстві цю діяльність не закрито й для інших політичних сил, оскільки вони мають право законодавчої ініціативи. Виключним правом держави є право на отримання податків, які обов’язково сплачують усі верстви громадян без винятку. Держава також здійснює фінансову й зовнішньополітичну діяльність, вирішує питання війни і миру тощо.

Ще однією суттєвою ознакою держави є територія. Для держави принципове значення мають кордони, які є не тільки географічним, а й політичним чинником. Будь-яка держава, особливо в процесі створення та формування, намагається встановити кордони на зручних природних рубежах. Дуже важливо, щоб територіальні кордони держави збігалися з її етнічними кордонами. Коли ці кордони, як здебільшого буває, не збігаються, можуть виникати територіальні претензії сусідніх держав, що загрожуватиме стати однією з причин майбутніх міжнародних конфліктів.

Прихильники класового підходу вбачають у державі «основний інститут політичної системи класового суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної структури». «Держава, — стверджував В. І. Ленін, — це машина для гноблення одного класу іншим. Машина, щоб тримати в покорі одному класові інші, підлеглі класи» [11].

Такий підхід не є вичерпним, оскільки обмежує суть держави тільки пануванням одного класу над іншим, тільки насильством. Саме через це анархісти, наприклад, виступали проти держави як такої. З цього приводу М. Бакунін писав: «Якщо є держава, то обов’язково є панування, отже, і рабство; панування без рабства, відкритого чи замаскованого, немислиме, ось чому ми вороги держави... Будь-яка держава, не виключаючи й... народної, є ярмо, що породжує, з одного боку, деспотизм, а з іншого — рабство... Вони (марксисти. — Авт.) говорять, що така держава — ярмо, диктатура — є необхідний перехідний засіб для досягнення повного народного визволення: анархія або свобода — мета, держава чи диктатура — засіб. Отже, для визволення народних мас їх потрібно спочатку закріпачити. На цій суперечності й ґрунтується наша полеміка. Вони стверджують, що лише диктатура, звичайно їхня власна, може створити народну волю; ми відповідаємо: жодна диктатура не може мати іншої мети, крім увічнення себе...» [12].

Вульгаризація природи держави в практиці колишнього СРСР призвела до цілковитого заперечення теорії і практики парламентаризму, прав людини і громадянина, концепції правової держави. У процесі політичної реформи в Україні відбувається поступове формування громадянського суспільства, правової держави, визнано роль концепції та практики поділу влади, конституційного суду, інституту невідчужуваних прав людини і громадянина. Проте попереду ще складний і тривалий процес законодавчого відродження, оновлення й збагачення соціальних цінностей політичного життя, перетворення їх на обов’язковий здобуток повсякденної суспільно-політичної практики.

Держава як певна політична структура має надзвичайно складну будову. Традиційно виділяють три гілки державної влади — виконавчу, законодавчу і судову, які мають у різних країнах різне оформлення й назву. Держава, виступаючи від імені всього су­спільства, регламентує політичну діяльність усіх його організацій, установлює основні норми цієї діяльності, її методи, умови формування й функціонування недержавних організацій.

Існування держави невіддільне від здійснення нею сукупності необхідних функцій. Такими функціями є: захист суспільного ладу, запобігання й усунення соціально небезпечних конфліктів, регулювання економічних та інших суспільних відносин, здійснення єдиної для країни внутрішньої політики як системи її конкретних виявів — соціальної, економічної, фінансової, наукової, культурної, освітньої та іншої політики, зовнішньополітична функція захисту інтересів країни, функція оборони країни тощо.

Методи, якими здійснюються функції держави, характер установлених у державі соціальних та інших відносин дає змогу класифікувати різні види держав і побудувати їх типологію. Така типологія може здійснюватися за різними ознаками.

Досить поширеною є класифікація держав за формою державного правління. Під формою державного правління слід розуміти організацію верховної державної влади, її структуру, правовий (конституційний) статус та субординацію вищих органів, порядок їх діяльності. як правило, головними сучасними формами правління є: парламентська республіка, президентська республіка, конституційна монархія.

Парламентська республіка як форма правління оформилася у Франції в 70-х рр. ХІХ ст., а потім установилася і в деяких інших буржуазних державах, де було повалено монархію. Основу концепції парламентської республіки становить ідея рівноваги влад (законодавчої, виконавчої, судової). На чолі республіки стоїть поса­дова особа (президент), яку обирає парламент. Уряд формується двопалатним парламентом, перед яким він несе політичну відповідальність. Основним засобом впливу парламенту на уряд є вотум недовіри, що означає відставку уряду. Вплив уряду на пар­ламент полягає в можливості дострокового розпуску однієї з його палат.

Президентська республіка — це також республіканська форма правління, що базується на ідеї поділу влади. На чолі такої держави стоїть президент, якого обирають загальним (прямим або опосередкованим) голосуванням. Президент поєднує повноваження глави держави з повноваженнями глави уряду. При цьому уряд призначається особисто президентом і не відповідає перед парламентом. Парламент має всю повноту законодавчої влади і не залежить від президента, котрий не має права розпуску парламенту, але має право «вето» — право заперечити прийняттю парламентом небажаного йому закону. Значні за обсягом конституційні повноваження президента (глава держави та глава уряду) зумовлено тією широкою соціальною базою, яку надає йому порядок обрання через всенародне голосування. Президент не несе відповідальності перед парламентом, але в разі порушення президентом конституції він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за дотримання особливої процедури (імпічменту — в США). Президентська республіка була вперше впровад­жена в США і є дуже поширеною в країнах Латинської Америки.

Парламентська та президентська республіки — близькі форми правління. Відтак нині спостерігаємо тенденцію трансформації парламентських республік у президентські.

Конституційна монархія нині існує тільки у вигляді парламентської монархії — такої форми правління, коли посада глави держави (монарх) передається у спадок одночасно з наданням найвищого в історії даної країни феодального титулу (король, імператор, великий герцог і т. п.). Уперше конституційна монархія виникла в Англії, де існує й досі. Конституційні монархії є також в інших країнах, наприклад у Японії, Швеції. Законодавчу владу за цієї форми правління зосереджено в двопалатному парламенті, виконавчу — в уряді, який формується парламентом і є відповідальним перед ним. Монарх у парламентській монархії не має конституційних повноважень вирішувати важливі державні справи і стає, по суті, лише символом стародавніх традицій країни.

Не менш поширена класифікація держави за формою державного устрою. Адміністративно-територіальний устрій держави, що включає механізм взаємовідносин між державою та її складовими частинами, центральними та місцевими органами влади, є і формою державного устрою: унітарною чи федеративною.

Унітарна — це така форма державного устрою, коли в країні функціонують єдині вищі органи влади й управління, а держава поділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці (Італія, Польща та ін.).

Федеративна — це така форма устрою держави (як правило, багатонаціональної), коли відбувається добровільне об’єднання державних утворень, що мають високу політико-правову самостійність і власний адміністративно-територіальний поділ.

У федерації (союзній державі) діють спільні для всієї країни вищі органи влади та управління, але водночас у кожній державі, що входить у федерацію, зберігаються власні вищі органи (США, ФРН та ін.).

Іноді держави об’єднуються в тимчасовий союз для вирішення певних, конкретних завдань. Такий союз держав заведено називати конфедерацією. Конфедерація, на відміну від федерації, що є союзною державою, є лише союзом держав, практично міждержавним об’єднанням. Історичний досвід показує, що конфедерації (США, Канада, Швейцарія) в процесі розвитку поступово перетворюються на федерації або розпадаються.

Сучасні держави можна типологізувати і за тими функціями, які вони виконують. За цією ознакою можна виділити військову, або поліцейську державу, правову, а також соціальну державу. Військова, або поліцейська, держава характеризується гіпертрофованим розвитком і особливо великою роллю структур державного насильства — армії, військово-промислового комплексу, органів охорони порядку та безпеки. На відміну від поліцейської основне призначення правової держави полягає в розвитку структур, що забезпечують захист прав усіх членів суспільства, а також їх підкорення праву як вищій силі, рівноправність усіх громадян (як рядових, так і можновладців) перед законом. Соціальна держава свою діяльність зосереджує на проведенні активної соціальної політики, яка допомагала б пом’якшенню й запобіганню соціальних конфліктів.

Ще одним із критеріїв класифікації держави може бути географічний, суть якого виявляється у спільності історичної долі, культури народів, що населяють державу. З допомогою цього критерію можна виділити західні, східні, європейські, африканські, азіатські та інші держави.

Радикальні зміни в житті нашого суспільства та інтеграційні процеси на міжнародній арені зробили об’єктивно необхідним формування в Україні правового типу відносин як таких, що найбільше відповідають демократизації політики, економіки, соціального й духовного життя, ліквідації тоталітарного режиму, формуванню громадянського суспільства. У політиці такий курс називають формуванням правової держави.

Витоки правової держави треба шукати в античності часів Платона та Арістотеля. Теоретичні ж її концепції склалися в Західній Європі під час буржуазних революцій XVII — XVIII cт. Ідейно-теоретичним фундаментом учення про правову державу стали концепції поділу влади (Ш. Монтеск’є), народного суверенітету (Ж.-Ж. Руссо), держави як об’єднання людей, що підвладні правовим системам (І. Кант) тощо [13].

Які ж основні принципи правової держави можна назвати? Насамперед це принцип загального верховенства правової системи. Закони країни — це обов’язкові (нормативні) акти, що видаються вищим законодавчим органом держави (Верховною Радою) з метою регулювання найбільш значних суспільних відносин.

У правовій державі верховенство законів означає, що не тільки громадяни, а й сама держава, її органи та посадові особи, що репрезентують законодавчу, виконавчу й судову влади, діють тільки в установленому законом порядку.

Всевладність законів (їхня юридична сила) виражається також і в тому, що тільки законодавчий орган може їх скасувати або змінити.

Верховенство законів починається з верховенства Конституції країни. Це фундаментальна засада конституційного режиму, законності та правопорядку в країні, демократичного розвитку су­спільства, забезпечення прав і свобод особистості. Звичайно, і конституція, і закони країни можуть відставати від життя, а відтак гальмувати суспільний розвиток. Це має бути підставою для зміни або скасування їх у встановленому (самою конституцією або спеціальним законом) порядку.

Правова держава тільки тоді може вважатися такою, коли її «підкріплено» правом на всіх стадіях її життєдіяльності: правотворчій, правозастосовній, правоохоронній, правовиховній. Правове «підкріплення» держави та її органів означає, що вони можуть діяти виключно в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Верховенство законів у всіх сферах суспільного життя (всеосяжність права) означає, що правлять саме закони, а не окремі особи, що саме закони, а не відомчі нормативні акти є актами прямої дії, головними регуляторами суспільного життя. Отже, відомчі акти не можуть бути для всього населення загальнообов’яз­ковими. Рішення та вироки судів можуть ухвалюватися тільки на підставі законів. Порушення законів громадянином, посадовою особою або державним органом має спричиняти неминучу юридичну відповідальність.

Важливим принципом правової держави є поділ влади. Цей принцип передбачає оптимальний поділ сфер діяльності, поділ функцій і компетенцій між основними органами державної влади — законодавчої, виконавчої, судової, забезпечення їхнього демократичного функціонування в межах законів, гармонійних взаємовідносин особистості, держави, суспільства.

Найвища з трьох гілок влади — законодавча. Вона є виразником народного суверенітету у формі вищої представницької уста­нови. Своєрідним законодавцем може бути і все населення країни, коли проводиться референдум з якогось важливого питання.

Вищість законодавчої влади пояснюється тим, що саме вона визначає правові масштаби, норми суспільного й державного життя, виражає їх у законах, верховенство яких і забезпечує пріоритет, провідну роль законодавчого органу. Демократичні вибори членів законодавчого органу (парламентарів, народних депутатів), можливість їх відкликання в установленому законом порядку створюють умови для контролю з боку народу діяльності законодавчої влади. Крім того, своєрідний юридичний контроль законодавчої влади має здійснювати комітет конституційного нагляду (конституційний суд).

Призначення виконавчої влади — реалізація тих законів, що їх ухвалено законодавчим органом. Виконавча влада формується представницьким органом, підконтрольна й підзвітна йому, працює на засаді та в межах дії законів. Так само мають діяти й вищі посадові особи держави, що обираються безпосередньо населенням.

Призначення судової влади — бути арбітром, вирішувати юридичні суперечки, запроваджувати правосуддя, яке може здійснюватися тільки судом. Ні законодавча, ні виконавча влада не можуть і не повинні виступати в ролі суду. Система судових органів країни має вирішувати суперечки, що стосуються не тільки норм застосування права, а й правотворчих, законодавчих процесів. Щоб бути стримуючим фактором у системі влади, суд має бути незалежним і діяти лише на підставі закону.

Незалежність суддів та народних засідателів забезпечується встановленим законом порядком їх обрання та звільнення, недоторканністю, чіткою юридичною процедурою здійснення правосуддя, таємницею наради суддів перед винесенням рішень, забороною вимагати розголошення цієї таємниці, відповідальністю за неповагу до суду або за втручання у вирішення конкретних справ, а також належним матеріальним і соціальним забезпеченням суддів, що має відповідати їхньому високому статусу. Вияви неповаги до суду з боку окремих осіб або громадян, які присутні на судовому засіданні, є каральними. Юридичну відповідальність передбачено також за втручання у вирішення судових справ, погрози суддям або народним засідателям, неповагу до них, невиконання судового рішення і деякі інші протиправні дії.

Одним із фундаментальних принципів правової держави є пріоритет прав та свобод людини. «Усі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах», — проголошує стаття 1 Загальної декларації прав людини (декларацію ухвалено Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року). Права і свободи громадянина — економічні, політичні, соціальні, культурні — знаходять правове підтвердження в Конституції та законах, котрі водночас є і правовим гарантом їх реалізації. Пріоритет прав і свобод людини відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права починають сприймати і в нашій державі як найважливіший принцип державного будівництва. Послідовне втілення в життя цього принципу означає гарантованість законом прав людини і її основних свобод, неможливість реалізації небезпечних ідей на кшталт «права нації понад усе».

Згідно з Паризькою хартією для нової Європи кожна людина має право на свободу думки, совісті, релігії та переконань, на вільне висловлювання своїх думок, створення асоціацій, проведення легальних зібрань, на свободу пересування. Ніхто не може бути підданий незаконному арешту або тортурам чи іншим видам жорстокого поводження та покарання. Кожний має право знати свої права й діяти згідно з ними, брати участь у вільних та справедливих виборах, підлягати справедливому й відкритому суду, володіти власністю одноособово або спільно з іншими та займатися індивідуальним підприємництвом.

Ці положення Паризької хартії, багато з яких уже відображено в законодавстві нашої держави, є орієнтиром як для громадян, так і для всіх органів законодавчої, виконавчої та судової влади країни. Слід особливо наголосити, що найважливішою умовою скорішого виведення правової системи країни на рівень цивілізованих держав є підвищення правової культури громадян та посадових осіб, активні дії кожного громадянина країни для захисту своїх законних прав, свобод, честі та гідності.

Надзвичайно важливим принципом правової держави є також принцип юридичної взаємовідповідальності держави і особи. Цей принцип спрямовано на реалізацію права, законів, забезпечення стабільного правопорядку. Наскільки важливим є державне проголошення та забезпечення прав і свобод громадян, настільки важлива й відповідальність громадян перед державою та суспільством.

Оскільки право є мірою свободи, то, безумовно, право є водночас і мірою несвободи. Зміст міри несвободи достатньо повно розкрито в статті 29 загальної декларації прав людини: «У здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна мати тільки такі обмеження, що встановлені законом виключно з метою забезпечення необхідного визнання й поважання прав і свобод інших людей, задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку та суспільного добробуту в демократичному суспільстві».

Обмеження прав і свобод людини закріплені конституційно і виявляються в конкретних законах. Безсилля законів, зневага до них, а тим більше відкрите порушення — це шлях до несвободи, безправ’я, насилля, антилюдяності, безвідповідальності за злочини, руйнування державності.

Основними методами забезпечення відповідальної поведінки громадян у правовій державі є стимулювання, переконання, правове виховання, підвищення рівня правової культури. Ясна річ, що з профілактичною метою правова держава теж змушена впроваджувати санкції за порушення закону, застосовувати примус, але тільки в обсязі і згідно з процедурами, визначеними законами, принципами моралі та гуманізму.

Форми відповідальності держави перед особою різні. До них належить і звітність виконавчих органів перед законодавчими, і референдуми, які б оцінювали роботу або пропозиції уряду, і надання повної та вірогідної інформації громадянам з усіх питань, за винятком тих, що становлять державну таємницю. Однією з ефективних форм відповідальності є можливість судового оскарження громадянином дій посадових осіб відповідно до закону.

Такі основні принципи правової держави, що є й орієнтирами для її формування. Треба лише нагадати положення Конституції України, що побудова правової держави в Україні — це не самоціль, а життєва необхідність. Тільки правова держава зробить можливим вільний розвиток кожної особистості й усього суспільства.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття