Електронна бібліотекапідручники


Етика та естетика

2. Мистецтво як соціальний та культурний феномен. Художній образ та художнє сприйняття дійсності


Розпочати дану тему варто із певних термінологічних уточнень, поза якими ми або будемо плутатись у подальшому викладі матеріалу, або просто помилятись. В сучасній естетиці виникає необхідність уточнити співвідношення деяких її провідних понять. Перш за все слід пам´ятати, що термін "естетичне" має два провідні значення: 1) значення, похідне від назви науки естетики, коли "естетичний" означає: те, що має відношення до естетики; в такому значенні естетичне використовується як синонім термінів "художній", "мистецький", навіть "красивий" (коли ми, наприклад, кажемо: "Ця річ виглядає естетично"); 2) в сучасній естетиці термін "естетичне" фактично заміщає термін "прекрасне", оскільки тепер позначає все те, що викликає почуття, пов´язані із виглядом речі та тим враженням, що вона справляє на людину (див. тема 5). Термін "художній", "художнє" позначає таку сферу діяльності та її результати, що базується на матеріально-речовому втіленні таких образі та задумів, що постають скоріше (або більшою мірою) результатами творчої уяви, фантазії, інтуїції ніж ретельним відтворенням реальності. Скажімо, ми відрізняємо художню літературу від газетного репортажу або канцелярського звіту саме на основі того, що першого роду тексти є втіленням авторських переосмислень дійсності, її творчого конструювання. В такому значенні слово "художній" постає спорідненим словам "творчій", "мистецький". Термін "мистецтво" позначає особливу сферу людської життєдіяльності (і діяльності), де проявляється людська здатність створювати особливий світ артефактів (штучних речей), що мають художню природу. Термін "мистецький" вказує на те, що причетне до мистецтва, але також зберігає й давнє своє значення, коли грецьке слово "техне" та тотожне йому латинське "арс" позначали вміння, майстерність, вправність; в такому значенні сьогодні частіше використовується слово "мистецькість". У співвідношенні зазначених термінів можна також відмічати й деякі більш тонкі нюанси: наприклад, слово "художній" більше має відношення до роду діяльності та її результатам, в той час як слово "естетичний" скоріше стосується сприйняття такої діяльності та її результатів, певне оціночне відношення до них.

Мистецтво народилося і існує для вирішення специфічних завдань людського суспільства по освоєнню і перетворенню світу, але водночас і по прилученню людини до результатів і надбань такого освоєння. Ключ до розуміння специфіки художнього мислення і особливостей мистецтва слід шукати в соціально-історичному досвіді людей. У людини є дві системи оцінок дійсності: 1) за об´єктивним їх значенням для соціуму за допомогою різних систем існуючих норм – політичних, моральних, естетичних; 2) і за особовим їх смислом для людини відповідно до її індивідуального досвіду та духовного світу. Естетична оцінка через особисте ставлення розкриває загальнолюдську цінність предмету, його об´єктивну значущість для людства. Звідси й постає важливість мистецтва як феномена культури та як особливої форми духовно-практичної діяльності людини (духовно-практична діяльність має духовний зміст, але матеріальні форми його виразу): мистецтво найбільш яскраво, виразно, але в той же час інтимно-особистісно інтегрує людину в світ людського буття, людської історії, людського життєвого досвіду та надає можливість сприйняти цей досвід індивідуально неповторно.

Розглядаючи мистецтво як явище культури, необхідно враховувати кілька аспектів його функціонування в культурно-історичному контексті.

1. В гносеологічному (пізнавальному) плані мистецтво постає як своєрідна форма проникнення у сутність та смислові засади дійсності. В мистецтві людина сприймає дійсність як споріднену собі, як таку, що входить в її емоційно-чуттєвий стан та настрій, а, значить, не байдужу людині. Прийняття дійсності через її переживання дозволяє людині сприйняти дійсність більш цілісно та повно, ніж при її абстрактно-теоретичному освоєнні. Мистецьке сприйняття дійсності володіє характеристиками повноти, цілісності, особистісної причетності.

2. В соціологічному плані мистецький твір постає включеним в культурне життя суспільства; він є продуктом не лише художньої діяльності, але і всього процесу соціального функціонування культури, бо твір не живе поза художнім процесом, а тому існує вплетеним в складну структуру організації та координації цього процесу, поширення та збереження його продуктів, підготовки художніх кадрів. І поза цим процесом не існує не лише окремого художнього твору, а явища мистецтва та мистецького життя взагалі. Отже, все життя культури, її рівень, її складники та цінності, - все це постає умовою правильного розуміння мистецтва та його творів.

3.  В ментальному (духовному) плані мистецтво постає результатом активності як індивідуальної, так і суспільної свідомості, складовими якої є також політика, право, наука, філософія, мораль, релігія. Всі вони функціонують в єдиному культурному просторі, що окреслюється їх взаємозв´язками. Ці взаємозв´язки і взаємодії міняються від епохи до епохи, і в кожну епоху виникають свої ведучі і домінуючі форми суспільної свідомості. Деколи одні форми свідомості заміщають, дублюють інші. І зрозуміти конкретно-історичну сутність мистецтва можна лише в контексті конкретно-історичного буття форм свідомості. Тобто, в деяких культурах мистецтву належало провідне місце, в деяких культура та в певних епохах воно поставало залежним від релігії, політики, економічно-виробничої діяльності, але у будь-якому варіанті воно завжди перебуває у взаєминах з усіма формами духовного життя суспільства.

Таким чином, варто уникати спрощеного підходу до розгляду мистецтва і не вважати його якоюсь цілком автономною сферою життя; навпаки, як органічна складова культури, мистецтво "проростає" у численні її інші складові, вступає з ними у численні взаємодії та взаємовпливи, в цілому стимулюючи та збагачуючи життя людини. Осмислення мистецтва як феномена культури має методологічне значення, оскільки орієнтує дослідника на дотримання комплексного, а саме - гносеологічного, соціологічного та історичного підходу до нього. Не можна представляти художній процес лише як суму його ланок (задум, творчість, художня продукція, споживання, соціальні інститути і установи). Мистецтво виступає як феномен культури не завдяки простій сумі його елементів, а будучи складовою цілісної соціально функціонуючої системи, яка вирішує гуманістичні, ціннісні, етичні, духовно-смислові завдання.

Культура є суто людською діяльністю, а її продукти набувають характеру соціальної пам´яті людства, своєрідного "генетичного коду" людськості. В цьому сенсі культура - це засіб перетворення людської спільноти у соціум. Художня культура постає як одна з найбільш запитуваних (в смислі соціально-культурному та історичному) регіонів культури, оскільки саме художньо-мистецька діяльність сприяє формуванню не утилітарних духовних потреб людини, а тому постає потужним (і чи не визначальним) чинником відриву людини від простих процесів виживання та збереження життя. Художня культура включає: 1) власне мистецтво (систему його творів і виробництво художніх цінностей); 2) систему установ, що забезпечують умови вироблення, зберігання, розповсюдження, розподілу і споживання художньої культури; підготовку мистецьких кадрів і управління; 3) певний стан та спрямування духовної атмосфери в суспільстві, пов´язані із художньо-мистецькою діяльністю, тобто громадський інтерес до мистецтва, його адекватне сприйняття, позитивний суспільний тонус у відношенні до митців та мистецької творчості.

Функціонування художньо-мистецьких творів у певній культурі породжує ще одну досить важливу і в той же час проблемну тему: тему адекватного сприйняття мистецтва. Досить часто не лише в звичайних обговореннях, а й в дослідницькій літературі можна зустріти тезу про те, що причитування та сприйняття твору повинно відбуватись на рівні авторського виконання, або, якщо сказати простіше, що споживач мистецтва повинен бути конгеніальним авторові. Ніби теза прийняття, а проте вона перетворює мистецький твір на замкнений об´єкт, оскільки досить часто  ми чудово розуміємо, що здійснити таке не зможе ніхто. Тому дану тезу можна сприймати хиба що в якості недосяжного ідеалу, якого слід прагнути. Реальне буття художнього твору в культурі може відбуватись тільки в режимі його відкритості, доступності різноманітним причитуванням як за рівнем сприйняття, так і за ціннісними наголосами. Але звичайно, художній твір передбачає хоча "атом" творчості при його сприйнятті. Найпростішою моделлю творчого акту у сфері художньої культури є "розпредметнення" (переклад змісту твору на зрозумілу мову): наприклад, з вербальної мови на образотворчу або навпаки, тобто передача первинного повідомлення через іншу знакову систему, а потім зворотний переклад з цієї знакової системи на початкову (наприклад, екранізація твору художньої літератури, написання музики до драми, та ін.). Така здавалося б проста процедура може приводити до такої істотної переробки первинного художнього змісту, що перед нами з´явиться новий твір. Варто звернути увагу на те, що щось подібне здійснює кожна людина в процесі сприйняття певних художніх творів: вона вводить сприйняте у контекст своїх уявлень, принципів, ідеалів, нормативів, внаслідок чого "прочитує" мистецький твір унікально. Тому є підстави всерйоз сприймати тезу про те, що скільки є тих, хто сприймає твір, стільки є варіантів даного твору. Ось чому збагачення естетичного досвіду будь-якої людини – чи-то митця, чи-то звичайного любителя мистецтва – передбачає активну комунікацію, спілкування із метою обміну враженнями, асоціаціями, причитуваннями змісту певного втору. Всяка культурна, творча діяльність передбачає тим самим як мінімум дві мовні системи: образи і символи завершеного твору (1) та образи і символи, що породжені цим твором у тих, хто сприймає твір (2). Очевидно, що ці речі не є тотожними, і це інколи проявляється в тому, що сам митець може найбільше цінувати той свій твір, який публіка чомусь може навіть не помічати.

Мистецтво як феномен культури поділяється на ряд видів, кожний з яких володіє специфічною мовою, своєю знаковою системою та засобами створення естетичних феноменів. Багатомовність і багатобарвність художньої культури передбачає, що творча людина до певної міри повинна бути культурним поліглотом. Звідси стає зрозумілим, що мистецтво є поліфункціональним. Перерахуємо і дамо коротку характеристику функцій мистецтва, які взаємозв´язані, у зв´язку з тим, що витвори мистецтва існують як цілісний феномен.       

І. Перетворююча функція (мистецтво як діяльність), яка реалізується таким чином:

1) через ідейно-естетичну дію на людей (прищеплює певні смаки, ідеали, прагнення, змушує підноситись над буденним сприйняттям дійсності);

2) через включення людини в ціннісно орієнтовану діяльність (мистецтво пробуджує не байдуже ставлення до людей, до надбань культури, стимулює соціальну активність особи в напрямі прагнення до досконалого, орієнтує її на життя у відповідності з ідеалом);

3) через пробудження інтересу до творчості на основі розвитку уяви, чуттєво-емоційних вражень від дійсності (досить часто люди під впливом мистецтва намагаються включатися в якісь прояви художньої або естетичної діяльності);

4) через найвищий рівень обробки матеріалу, досягнення художньо витончених результатів (художник перетворює мармур, фарби, слова на такому високому рівні, що навіть художньо не сформовані люди не можуть не відчути хоча б захоплення або піднесення).

ІІ. Компенсаторна функція (мистецтво як втіха, як спосіб виринути із плину повсякденного життя). Компенсаторна функція мистецтва має три основні прояви: 1) відволікаючий (гедонічно-ігровий, розважальний); 2) втішаючий (сприяє примиренню із недосконалістю життя); 3) власне компенсаторний (надолужує брак певних особистісних здібностей, сприяючий духовній гармонії людини).

ІІІ. Пізнавально-евристична функція (мистецтво як знання і освіта). Мистецтво є одним із потужних та поширених засобів просвіти (передача досвіду, фактів, відомостей) і освіти (передача життєвого досвіду інших людей, прищеплення певних способів мислення і системи поглядів). Воно приймає вагому участь у формуванні наших знань та уявлень, поповнює наші знання про світ. Мистецтво — це потужний засіб пізнання світу і самопізнання особистості.

IV. Художньо-концептуальна функція (мистецтво як особливий образ світу). Мистецтво не може оцінюватись в якості ілюстрації філософських, або релігійних, або політичних ідей. Воно володіє власними засобами освоєння та виразу світу, принципово відмінними від наукових, релігійних та філософських. У сприйнятті художника світ постає одухотвореним, сповненим живих імпульсів та спорідненій людським прагненням. Переробляючи власні враження в художній образ, художник створюючи художню концепцію світобачення, тобто твір, в якому фізично спостережуване не співпадає із смисловим, але саме останнє є вирішальним для мистецтва.

V. Функція передбачення (мистецтво як прогноз майбутнього). Мистецтві володіє унікальною здатністю передбачати майбутнє тому, що художнє освоєння світу передбачає задіяння всіх інтелектуальних здібностей людини: розуму, знань, уяви, фантазії, інтуїції, несвідомих та підсвідомих образів. При тому від мистецтва не вимагається жорстко дотримуватись фактів або спостережуваного стану справ, тому митець має право довіритись своїм переживанням та інтуїції, інколи – всупереч реальним явищам життя. Завдяки тому художній геній людини здатний здійснювати стрибок до неявної інформації, охоплювати сутність сучасних і навіть прийдешніх явищ при очевидній неповноті вихідних даних.

VІ.  Комунікативна функція (мистецтво як форма спілкування). Мистецтво як засіб людського спілкування має певні переваги перед мовою та письмом: коли звучить музика доби Відродження, ми все одно здатні її сприймати, входячи при тому у взаємини із давно минулою епохою. Якщо ми не знаємо японської мови, то для нас будуть закритими і незрозумілими письмові тексти, проте японська графіка, театральні дійства, музика можуть відкрити нам певні ракурси духовного світу японців. Грецька скульптура, давньоєгипетські храми, фрески Помпеї, "степові баби" півдня України, "ідоли" острова Пасхи, - всі ці витвори мистецтва дають нам можливість спілкуватись, як то кажуть, "через моря та океани", через історичні епохи, через етнічні відмінності. На особливій комунікативній системі мистецтва ґрунтується аналіз його як знакової системи сучасною семіотикою. У розірваному світі мистецтво прокладає шляхи до взаєморозуміння народів, воно — інструмент мирного співіснування і співпраці.

VІІ.  Інформаційна функція (мистецтво як повідомлення). Мистецтво несе нам певну інформацію, постає як специфічний канал зв´язку, сприяє усуспільненню як індивідуального досвіду, так і особистому опануванню суспільним досвідом. Але окрім того мистецтво постає чутливим індикатором духовного здоров´я чи недуги певного суспільства: як  правило, саме мистецтво починає першим реагувати на зміни суспільних настроїв, фіксувати неясні зрушення у емоційних настроях людей. Звідси можна зробити висновок щодо важливості для культури створювати умови для плідного розвитку мистецтва.

VІІІ.  Виховна функція (мистецтво як катарсис). Мистецтво суттєво і, можна сказати, фантастично розширює горизонти життєвого досвіду людини, оскільки прилучає її до досвіду колосальної кількості людей та епох. Завдяки цьому воно формує стрій відчуттів і думок людей на основі накопиченого історичного досвіду. Мистецтво впливає комплексно на розум і серце, і немає такого куточка людського духу, який воно не могло б зачепити своїм впливом. Мистецтво формує цілісну особу, але найбільш важливим тут є те, що мистецтво породжує, активізує та стимулює людські імпульси до самовиховання, самовдосконалення, до творчої самореалізації.

ІХ. Надихаюча функція (мистецтво як сугестія; з лат. – навіювання, натяк). Мистецтво, навіюючи певний лад думок і відчуттів, майже гіпнотично діє на людські чуття та емоції, на підсвідомість і на всі складові людської психіки. Навіювання — функція мистецтва, близька до виховної, але не співпадаюча з нею: виховання передбачає тривалий, складний багатоелементний процес, навіювання є одномоментним. Надихаючи, мистецтво підносить людину, прохоплює її емоціями, певним настроєм, мобілізуючи навіть приховані можливості людини на виконання певних життєвих завдань. Функція сугестії в напружені періоди історії грає велику, іноді навіть провідну роль в загальній системі функцій мистецтва.

Х. Естетична функція (мистецтво як формування творчого духу і ціннісних культурних орієнтацій) — це специфічна здатність мистецтва формувати художні смаки, художні здібності і потреби людини, сприяти вибудовуванню в особистості певної ієрархії ціннісно-естетичних орієнтирів, сприйняттю світу крізь призму образності та уяви, пробуджувати бажання та уміння творити по законах краси.

ХІ. Функція гедонізму (або гедоністична функція: здатність мистецтва приносити насолоду). Ця функція є одним із проявів емоційно-чуттєвої природи художньо-мистецької діяльності: завдяки такому формуванню матеріалу, коли на перший план виходять виразність, завершеність, злагодженість, порядок, гармонія та ін., сприймаючи твори мистецтва, людина переживає у здійсненому вигляді те, що є її заповітними мріями або неявними бажаннями. Досить часто при цьому спрацьовує ефекти впізнавання певних ситуацій життя, настроїв, прагнень; відбувається людська само ідентифікація, виведення у виразні форми чогось неясного та непевного. Саме моменти сприйняття мистецьких творів, пов´язані із спогляданням того, що відповідає ідеалам, бажанням, прагненням, підсвідомим людським бажанням та смакам, відіграють вирішальну роль у виконанні мистецтвом гедоністичної функції.

Всі окреслені вище особливості мистецтва концентруються навколо вихідного засобу художнього відтворення дійсності – навколо художнього образу. Саме специфіка художнього образу дозволяє пояснити як силу впливів мистецтва на особистість, так і його основні функції. Досить часто в літературі стверджується, що художній образ — це специфічна для мистецтва форма відображення дійсності і виразу думок і відчуттів художника. В такому підході до образу заперечення викликає його визначення через поняття відображення. В цілому нам ясно, що митець щось зображує (це є особливо очевидним у живописі, скульптурі, кінематографі, фотомистецтві та ін.), але в той же час серйозне заглиблення у сутність мистецької творчості наставляє нас на те, що художник скоріше намагається за допомогою зображення передати нам щось інше, таке, що виходить за межі зображення, перевершує його, а, може, й взагалі не підлягає наочному виразу. Отже, просте дублювання, копіювання дійсності навряд чи можна вважати художньо-мистецькою діяльністю, а тому зображувальна сторона мистецтва грає в ньому підпорядковану, а не провідну роль. Мистецтво зображуючи, перетворює, а перетворюючи, зображує, завдяки чому в підсумку виходить, що художник зображує не те, що він безпосередньо бачить, але за допомогою того, що бачить, та через те, що бачить, він зображує певний духовно-смисловий зміст. Навіть у такому простому варіанті, як намагання зобразити яскравість та красу якоїсь квітки, художник повинен якось виразити своє нею захоплення, зобразити не квітку, а те, що він в ній роздивився та побачив. Ясно, що зробити це надзвичайно складно, значно складніше, ніж просто відтворити квітку у зображенні (хоча й це зробити майстерно не просто). Тому важливо зрозуміти художній образ як форму перетворення та творчого освоєння дійсності у формах людської уяви та ідеалізації людських переживань і вражень. Художній образ скоріше виражає дійсність у її людських вимірах, ніж відображає її саму по собі. Це дає підставу ученим говорити про образну мову мистецтва, необхідну йому для того, щоб втілювати і передавати людям певні ціннісно-пізнавальні уявлення, естетичні ідеї і ідеали.

Особливістю художнього образу є те, що в ньому не просто конструюються уявні моделі життя, а відтворюється повнота і виразність цього життя, перетвореного творчістю художника. Його своєрідність і відмінність від всіх інших форм відображення дійсності полягає в тому, що в художньому образі дійсність з´являється перед нами водночас як осмислений та чуттєво багатий світ. Це відбувається тому, що для справжнього художника важлива як сутність об´єкту в його виявленні для людини, так і його неповторне, конкретне буття, його наочні властивості. Саме цим обумовлена та цілісна, синтетична дія художнього твору на людину, яка властива мистецтву.

У кожному виді мистецтва художній образ має особливу структуру, обумовлену, з одного боку, особливостями вираженого в ньому духовного змісту, а з іншою — характером матеріалу, в якому зміст цей втілюється. Так, художній образ в архітектурі статичний, а в літературі динамічний, в живописі образотворчий, а в музиці — інтонаційний; в одних жанрах художній образ відбувається в образі людини, в інших — виступає як образ природи, в третіх — речі, в четвертих — поєднує представлення людської дії і середовища, в якому воно розгортається. Але в усіх випадках способом сприйняття художнього образу є не одне тільки споглядання, а й переживання. Останнє якраз і свідчить, що сприйманий глядачем, читачем, слухачем твір має відношення до мистецтва, є художнім твором.

Художній образ має різні масштаби. Найменший його масштаб називається "мікрообраз", — це одиниця художньої будови твору мистецтва (наприклад: у поезії — метафори, метонімії, порівняння тощо; мелодійні доповнення в музиці). Більший масштаб художнього образу називається "макрообраз" — це персонаж в романі, п´єсі, кінокартині, музична тема в симфонії або образ дії, сюжетний хід, композиційно-ритмічна структура твору. Ще більший масштаб є образом витвору мистецтва в цілому — описуваної події в повісті, у фільмі, в театральному спектаклі, образ природи в пейзажній картині. Нарешті, іноді всю творчість художника можна розглядати як єдиний "мегаобраз" світу і людини в світі.

В естетиці виділяють такі провідні особливості художнього образу:

1) Метафоричність, парадоксальність, асоціативність. Художній образ — це, метафорична думка, іносказання, що розкриває одне явище через інше, смислове через видиме; при тому в образі задля його виразності досить часто поєднується непоєднуване в житті..

2) Саморух. Художній образ володіє своєю логікою, він розвивається по своїх внутрішніх законах, вловлюваних інтуїцією художника.

3) Багатозначність і незавершеність. Образно-чуттєва сторона художніх образів невичерпна в тому сенсі, що вона не може бути без залишку переведена у міркування, а також тому, що вона викликає нескінченні асоціації із реально наявним.

4) Індивідуалізоване узагальнення (типологізація). Художній образ постає узагальненням в тому сенсі, що митець ніколи не задовольняється його зовнішніми проявами, а намагається схопити дійсність в її внутрішній необхідності та в необхідності її індивідуальних форм. Як правили, в літературі це подається так, що образ розкриває в конкретно-чуттєвій формі суттєве для низки явищ. У мистецтві ця єдність виражена не в своїй загальності, а в своїй одиничності: загальне виявляється в індивідуальному і через індивідуальне.

5) Єдність думки і відчуття. Художній образ — єдність раціонального і емоційного.

6) Оригінальність. Образ мистецтва повинен бути неповторюваним, принципово оригінальним в силу того, що дійсність в ньому постає в її унікальному ракурсі, в індивідуальному художньому осмисленні. Навіть освоюючи один і той же життєвий матеріал, розкриваючи одну і ту ж тему на основі загальних ідей, різні творці створюють різні твори. На них накладає свій відбиток творча індивідуальність митця.

Художньо-образний характер мистецтва вимагає й особливого його сприйняття. Художнє сприйняття — вид естетичної діяльності, що виражається в цілеспрямованому і цілісному сприйнятті витворів мистецтва як естетичній цінності, яке супроводжується естетичним переживанням. Й.Гете виділив три типа художнього сприйняття: 1) насолоджуватися красою, не міркуючи; 2) судити, не насолоджуючись; 3) судити, насолоджуючись, і насолоджуватися, міркуючи. Саме ті, хто здатний до останнього типа художнього сприйняття, на думку Гете, і відтворюють твір наново: тільки вони здатні засвоїти все багатство художньої думки. Цей тип художнього сприйняття адекватний природі художнього твору.

В естетиці склалися три типа трактування художнього сприйняття. Перший тип запропонований класичною естетикою: твір рівний самому собі, його онтологічний статус незмінний, художнє сприйняття більш менш точне відтворює укладений в творі незмінний зміст, осягає раз і назавжди даний смисл.

Другий тип запропонований сучасною рецептивною естетикою: твір не рівний собі, він історично рухливий, його зміст по-різному розкривається залежно від характеру діалогу тексту з історично змінним типом читача. Сприйняття реципієнта має історичну, групову, індивідуальну і ситуаційну обумовленість. Проте мінливість смислу твору загрожує перерости в твердження "усяке сприйняття вірно", що відкриває дорогу суб´єктивізму та свавіллю в прочитанні твору.

Третій тип виходить з концепції рецептивної естетики, але підкреслює межі варіативності смислу твору. Так, твір не рівний собі, його смисл історично мінливий завдяки "діалогу" тексту і читача. Мінливість смислу твору визначається історичним, груповим і індивідуальним досвідом читача. Однак не усяке прочитання тексту автентичне: у тексті міститься стійка програма ціннісних орієнтації і смислу. Ця програма при широкій варіативності її засвоєння інваріантна і забезпечує рухоме, але не довільне прочитання смислу, яке змінюється відносно типу реципієнта, але залишається в стійких рамках, заданих самим твором. Різноманітність трактувань твору має межі розгортання і єдину вісь — "програму", закладену в художньому тексті. Пропонована концепція об´єднує класичну і рецептивну естетичну точки зору на художнє сприйняття і затверджує діалектику мінливості і стійкості, варіативності і незмінності, відвертості і закритості художнього твору, відкидає абсолютизацію як його мінливості, так і стійкості.

В структурі художнього сприйняття виділяють дві його форми: 1) власне сприйняття (розшифровка знакової системи і розуміння смислу  тексту); 2) реакція на сприйняття (стрій відчуттів і думок, що пробуджуються в душі реципієнта). Моментом художнього сприйняття є "перенесення" реципієнтом образів і положень з твору на власну життєву ситуацію, ідентифікація героя із своїм «я». Ідентифікація поєднується з протистоянням сприймаючого суб´єкта герою і відношенням до нього як до "іншого". Завдяки такому поєднанню реципієнт знаходить можливість програти в уяві, в художньому переживанні одну з невиконаних в житті ролей і знайти досвід цього не прожитого, а програного в переживаннях життя. Ігровий момент в художній рецепції спирається на ігрові аспекти самої природи мистецтва, яке народжується як наслідування діяльності людини, копіювання її і в той же час підготовка до неї.

Допоміжний момент механізму художньої рецепції (сприйняття) — синестезія — взаємодія зору, слуху і інших відчуттів в процесі сприйняття мистецтва. Художньому сприйняттю властива також асоціативність. Коло художніх асоціацій величезне: аналогії з відомими фактами художньої культури, життєвими переживаннями, мріями та випадками із життя та ін. Асоціації суттєво збагачують сприйняття творів, вводять зміст твору у життєвий контекст особистості. Асоціативний ряд в художньому сприйнятті може базуватись на образах, враженнях, уяві, інтуїції, логічних зв´язках.

Важливим психологічним чинником сприйняття творів мистецтва є певна установка, що спирається на попередні культурні цінності, стереотипи, загальноприйняті чи престижні позиції, на певну настроєність на сприйняття, емоційний настрій. Важливу роль при цьому відіграє позитивна настроєність або прийняття; досить часто митці стверджують: якщо ви приймаєте твір, то ви його зрозумієте. Художнє сприйняття спирається також і на уявлення, збагачене розумовою активністю. Уявлення постає як перехідна між сприйняттям і поняттям форма свідомості, яка передбачає узагальнення на основі досвіду сприйняття. Уявлення містить в собі як образно-чуттєві характеристики предметів, так і певні елементи смислу освоюваного явища, тобто воно постає певною єдністю чуттєвого та розумового, поняттєвого. Поняттєве начало присутнє в художньому сприйнятті деколи в прихованому, а іноді і в явному вигляді, але в будь-якому варіанті саме воно вводить сприйняте у єдине поле життєвого досвіду людину, перетворює сприйняте на предметно визначене, смислове та певним чином інтелектуально засвоєне. Звичайно, поняттєве начало діє тільки в єдності із емоціями, почуттями, асоціаціями. Емоції бувають буденними (реакціями на певні життєві події та ситуації) і художніми. Мистецтво несе не буденні, а художні, "розумні" (Л.Виготській) емоції, що виражають і закріплюють історичний досвід людських відношень до дійсності, її культурного освоєння.

Отже, мистецтво окреслюється перед нами як доволі складна, проте справді людська форма освоєння дійсності, в яку задіяні фактично всі психічні та інтелектуальні здібності людини. Мистецтво не стільки зображує дійсність, скільки виражає її сутнісні риси, відкриті людському до неї відношенню. При тому дійсність, як і людське життя, постають в мистецтві в чомусь виразніше та істотніше, ніж в їх повсякденному плині. Чому це так? – Тому, що митець вибирає серед пере6плетених в житті явищ свій предмет і подає його більш чітко, контрастно, яскраво; при тому фактично відбувається очищення явища від того, що видається митцю неважливим, а то й зайвим. Через це життя в мистецтві розкривається швидше таким, яким воно повинно було би бути у людському сприйнятті та розумінні. Навіть тоді, коли митець постає прихильником реалізму, він подає не все, що може впасти в око, а лише те, що на його думку виражає найбільш важливе, гідне уваги. Звідси стає зрозумілим, чому певні люди, або більшість людей у певні періоди життя люблять мистецтво більше, ніж саме життя; останнє їм часто видається нецікавим, сірим, невиразним. При більше виваженому підході ми повинні сприймати мистецтво як засіб, що допомагає нам побачити в житті дещо не помітне, або помітне не відразу, краще сприйняти багатоманітність та яскравість життя.

Нарешті, слід відзначити, що художня творчість відбувається в певному етно-національному просторі з його традиціями, цінностями, культурними пріоритетами, навіть – із традиційними видами мистецтва. Тому вона несе на собі відчутні "сліди" національного колориту. Проте, справа цим не обмежується, оскільки художня творчість постає національною за змістом, формою і за складом мислення, але цим не обмежується. Оскільки всьому людському родові притаманні певні спільні властивості як тілесного, так і духовного планів, то при тому художня творчість містить в собі і загальнолюдський елемент: це ціннісні зв´язки мистецтва з досвідом людства як суб´єктом історії. Розуміння загальнолюдських цінностей постає історично і національно обумовленим. І чим більш самобутнє національне бачення дійсності, тим більше воно несе в собі неповторної загальнозначущої художньої інформації про людину, світ, життя та духовний світ людини. Внаслідок того, що ця інформація є унікальною, своєрідною, вона і постає тим самим цінною для інших культур та націй, оскільки вони самі такого бачення дійсності не продукують. Саме в поєднанні міжнаціонального і національного вбачають найважливішу умову високої художності і загальносвітового звучання твору. Але варто звернути увагу на те, що саме спроможність певних національних мистецьких здобутків зацікавити будь-яку людину і подарувати їй миті зустрічі із якимись унікальними проявами людини робить ці здобутки справді визнаними. Тому лише загальнолюдський або міжнаціональний контекст вводить художній твір у гідний йому статус буття. Пріоритет загальнолюдських цінностей важливий для багатьох сторін нашого життя і особливо суттєвий для мистецтва, де він є безумовним. Загальнолюдське в мистецтві має наступні джерела: 1) художнє освоєння життєвого матеріалу по законах краси вимагає розгляду всіх явищ з погляду їх естетичної цінності, їх значення для людства; 2) істинно великий твір ставить загальнозначущі проблеми; 3) загальнолюдські початки є в самій особистості митця. Як можна визначити, що саме із продуктів художньої творчості набуває рівня світового мистецтва? Як правило, тут визнається один реальний критерій: саме ті здобутки певних національних мистецтв, які приймаються в інших культура та націях, набувають в них поширення та визнання, й постають явищами світового мистецтва.

Отже, наше звернення до мистецтва, як до вирішальної складової художньої культури, дозволяє виявити та осмислити як його найважливіші риси та особливості, так і цінність самої художньої культури. Навіть такий короткий огляд суттєвих характеристик мистецтва свідчить, що воно володіє такими унікальними характеристиками, які дозволяють нам глибше та повніше осмислити можливості людини в її ставленні до світу, побачити людину не лише в якості істоти, що пізнає світ, а й такої, що його перетворює; в мистецтві людина набуває характеристик істоти, що постає глибоко спорідненою із світом, здатною його переживати, чуттєво-емоційно заглиблюватись в його приховані властивості і в цілому набувати риси суб´єкта, що перебуває у повноцінному та багатогранному діалозі із світом.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування