пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Етика та естетика

2. Виділення етичної проблематики в особливий напрям життєдіяльності в епоху Нового часу. Модерні концепції етики


Остаточне оформлення та утвердження етики в якості особливої філософської дисципліни, а сфери моралі – в якості особливої складової людського індивідуального та колективного життя, відбувається в епоху Нового часу (модернову епоху), тобто в період від XVII ст. до середини ХІХ ст. Це було зумовлене перш за все та переважно тим, що саме в цей час внаслідок збільшення можливостей досвіду, техніко-технологічної складової людської життєдіяльності відбулося вивільнення окремої людині із численних форм родової, родинної та соціально-державної залежності. Окремий індивід вперше в історії постав самодіяльною одиницею та відносно самостійним суб´єктом людської життєдіяльності. Саме тепер перед людиною відкрилась нічим не стримана можливість проявляти свободу вибору життєвого шляху та засад власної поведінки. Відбувається звільнення процесів соціальної життєдіяльності з-під домінуючих впливів релігії (так звана секуляризація суспільного життя), а тому починають відшукуватись принципово нові ціннісні орієнтири для та нормативні вимоги для людських взаємин. Тому першою особливістю розвитку етичної проблематики в епоху Нового часу постає свого роду автономізація сфери етики, тобто функціонування її в якості самостійної та самоцінної сфери. Проте ця автономізація відбувалась у дещо своєрідному варіанті: ціла низка мислителів епохи вважали, що питання етики стосуються виключно глибинних духовних питань людини, а тому віддавали цю сферу у відання релігії, тобто стверджували, що мораль – це справа релігії. Цим самим вони намагались виводити з-під опіки релігії науку, політику, мистецтво, юриспруденцію, сімейні стосунки, освіту. Християнська церква не погоджувалась із таким звуженням своєї ролі в суспільстві, проте не відкидала залежності питань життєвого вибору від набожності людини. Інший напрям етичних розвідок носив світський характер: тут намагались знайти засади, корені, причини моралі у соціальних умовах життя людини. Як правило, цей напрям спирався на кілька, як тоді здавалось, неспростовних постулатів: 1) на теорію природного права людини, яку інтенсивно проповідували Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо та ін.; згідно неї всі люди приходять у світ із рівними правами та життєвими претензіями і очікуваннями; 2) на те, що в природному стані та за самою своєю сутністю людина є егоїстом, тобто вона розуміє перш за все саму себе і дбає про саму себе. Відомий французький мислитель і просвітник Ф.Вольтер в цілій низці своїх творів доводив, що саме егоїзм людей приводить до того, що в суспільстві схрещується нескінченна кількість різноманітних індивідуальних прагнень, які врешті не дають належною мірою реалізуватись жодному чистому у своїх витоках життєвому наміру. Саме непереборний людський егоїзм приводить до соціального безладдя та насильства. Тому врешті у філософії Нового часу сформувалась етична концепція "розумного егоїзму", яка стверджувала, що життєві інтереси людей повинні привести їх до необхідності узгодження своїх егоїстичних прагнень, до певних поступок своїми інтересами заради спільних вигод.

Вагому місце в модернових етичних концепціях належало соціальним трактуванням сутності моралі. Їх автори доводили що людина є істотою суспільною, а тому і повинна узгоджувати свої дії із потребами і інтересами суспільного життя. В руслі таких поглядів виникла концепція альтруїзму (від слова – іншій): кожна людина повинна дбати не лише про себе, а й про інших, а тому врешті – про державу, яка одна лише може забезпечувати баланс людських інтересів. Т.Гоббс вважав державу найкращим витвором людської культури, а переваги держави – саме в її здатності спрямовувати егоїстичні інтереси в русло плекання загальних інтересів.

Релігійні концепції етики виходили із постулату безсмертя душі та посмертної винагороди, а тому шукали засади моральності в людських сподіваннях на майбутнє безсмертя. При тому в Новий час релігійні концепції етики досить тісно поєднувались із метафізичними та антропологічними міркуваннями, тобто із міркуваннями про сутність світу і буття та про природу людини, її місце в світі (Б.Спіноза).

Переломним моментом в розвитку етики вважаються погляди та ідеї І.Канта, який почав відстоювати принципово трансцендентальну природу моральних вимог. І.Кант вважав, що із фактичних випадків життя ніяк не можна вивести такі норми і закони, які визнавались би всіма безумовно необхідними та обов´язковими. Такими характеристиками можуть володіти лише положення, виведені на основі природи чистого розуму. Тому моральні норми є формою виразу розумової належності: це те, що належить робити, виходячи не із якихось окремих ситуацій життя, а із самої сутності людської розумності. Певною мірою це нагадує діаноетичні доброчесності Аристотеля. Саме такою – абсолютною вимогою розуму – постає знаменитий "категоричний імператив" І.Канта, який сформульований так: дій завжди так, щоби максима (граничний вираз сутності дії) твоєї поведінки могла бути зведеною у всезагальний закон поведінки. Трохи спрощуючи, можна сказати: те, що ти припускаєш можливим для себе, пошир на всіх інших, і тоді стане зрозумілим, наскільки виправданою є твоя поведінка.

Осмислення моральних норм у якості належного перетворює їх на різновид людських цінностей (ціннісна концепція моралі): адже в таких нормах, поданих у виразах "треба", "належить", "варто", "гідно", присутній момент не наявного, але лише бажаного, очікуваного. Підхоплені послідовниками І.Канта, такі тлумачення моральних норм постали в ХІХ – ХХ століттях майже загальноприйнятими. Досить часто сутність моралі і визначається через цінність або оцінювання. Наведемо два приклади: 1) "Мораль постає як такий практично-оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла" (Малахів В.А. Етика. – К., 2002. – С.21); 2) "Мораль існує у двох формах: особистісні моральні якості… і сукупність норм суспільної поведінки й оціночних уявлень…" (Етика: Навч. Посібник / В.О.Лозовой та ін. – К., 2004. – С.6-7).

В подальшому етична проблематика була розвинута та деталізована в творах Г.Гегеля, який вважав, що мораль постає одним із невід´ємних аспектів в розвитку єдиної основи та субстанції світу – Абсолютної ідеї. Відповідно, провідні позиції в етиці належать сходинкам самовиявлення духу, проте об´єктивного духу, тобто такого, який постає в діях суспільної історії, бо лише в соціальних зв´язках та стосунках дух позбавляється жорсткої єдності із індивідом (за умов такої єдності діє суб´єктивний дух). Саме в процесі суспільної історії об´єктивний дух підноситься сходинками від права через мораль до моральності (нравственности). А остання діє в межах сім´ї, громадянського суспільства та держави: як сім´я моральність характеризується через "природний дух", як громадянське суспільство моральність в свої проявах постає внутрішньо суперечливою, як держава вона врешті набуває характеристик розумної волі. Найпершою умовою моральності Г.Гегель вважає свободу волі: воля як така або, як каже Г.Гегель, "в своїй істині", є добро, проте свобода волі передбачає її вихід за власні межі, а, отже, певні негативні дії або сваволю. Розумна воля постає як єдність свободи і необхідності добра. Отже, можна помітити, що гегелівська етична концепція передбачає: а) суспільно-історичний характер моралі; б) її суспільну природу; в) її органічну єдність із правом та політикою. Треба сказати, що всі ці риси успадкував від Г.Гегеля марксизм, дещо підсиливши та загостривши ці характеристики моралі, проте рішуче відкинувши гегелівський абсолютний дух та духовну природу моралі.

Л.Фейєрбах перевів міркування своїх попередників в русло розгляду питань, більш наближених до реальних та всебічних проявів людини. Так, він почав наполягати на тому, що сутність людини включає в себе принаймні три провідні складові: розумність, чуття та волю. Тільки за умов розгортання всіх цих складників людина може жити повноцінним життям. Проте всі ці складові повинні мати предмет свого спрямування та виявлення, а тому найпершою сферою моральних проявів людини є її відношення до природи, суспільства та іншої людини як до справжніх реалій життя. Звичайно, на першому плані тут перебувають людські стосунки, які Л.Фейєрбах називав "насолодою людського спілкування", проте лише за умови, що ці стосунки встановлюються за типом "Я – Ти", а не "Я – Воно", тобто коли вони не перетворюють іншу людину на річ. Своєрідним індикатором справжньої моральної зрілості людини філософ вважав відношення до жінок: якщо воно є рівним та повноцінним, це засвідчує моральну цілісність людських стосунків.

Отже, оглянувши провідні тлумачення моралі та моральності в Новий час, можна стверджувати, що на відміну від традиційних суспільств сфера етики в цю епоху постала відносно самостійною. Вона набула тут досить інтенсивних філософських опрацювань і в цілому постала більш реалістичною, ніж в попередніх традиційних суспільствах. В той же час можна відзначити неоднорідність тлумачень етики та моральності, їх поступову еволюцію в напрямі плюралізації, а також деталізації, в тому числі – в сфері вироблення нових етичних понять та засад моральності.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування