пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Етика та естетика

1. Особливості розуміння етики та моралі в традиційних суспільствах. Філософські концепції етики


В наш час в різних науках початкові етапи суспільної історії досить часто подають як традиційні суспільства, відносячи сюди такі способи суспільної життєдіяльності, що базувались переважно на прямому використанні природних багатств. Тому ми й звернемось перш за все до моральних уявлень традиційних суспільств.

Коли саме та як відбулось становлення моральних норм, - на це питання відповісти складно так само, як і на питання про те, коли та як сформувалась людина. Проте можна беззастережно стверджувати, що будь-які етнічні спільноти, які можна сьогодні спостерігати та які характеризуються як примітивні, початкові для розвитку людини і суспільства, регулюють стосунки всередині своїх членів не на основі біологічно-екологічних механізмів виживання, а на основі таких норм та засад, які вже можна наближувати до морально-етичних. Так, наприклад, шлюбні стосунки, відношення між вожаками та рядовими членами спільності, між людьми різного віку вводились в рамки певних стандартів поведінки, інколи – дуже складних. Досить далеких часів сягають найдавніші прояви культових дій, що лежать в основі релігійних та міфологічних уявлень, а поруч із ними, можливо під їх впливом, але також і відносно самостійно розвиваються уявлення етичні та естетичні. З однієї сторони, певні властивості природи і самої людини, виділені з-поміж інших, надзвичайно максималізуються (зводяться у високий ступінь, гіпертрофуються) і через це постають предметами магічних культів, а, з іншої сторони, вони фіксуються за допомогою давнього живопису, петрогліфів (малюнків на камені), глиняних статуеток, різного роду знаків. Паралельно із цим спостерігається прояви принципово нових ставлень до людини: виникають спеціальні поховання людей, що несуть на собі очевидні ознаки супроводжувальних культових церемоній, згодом з´являються жертвопринесення. Спеціальні поховання свідчать про те, що люди вже не розглядають своїх сородичів як простих живих істот, тим більше не зводять їх лише до їх тілесних проявів, а вважають, що в людині присутня така частка, яка не може бути ототожнена із тілом. Жертвопринесення, як це не може видаватись дивним, свідчать також про надзвичайно високе цінування людини, оскільки богам (чи силам природи) дарувалось та присвячувалось щось дуже цінне, вагоме. Опосередковано це свідчить про неминучі зміни у людських взаєминах, щоправда характер таких змін нам не відомий.

Є підстави вважати, що морально-етичні норми з´являються та утверджуються спочатку як заборони, обмеження, що врешті виводили давню людину за коло біологічних циклів життя. Такого роду заборони носили назву "табу" – це полінезійське слово, яке не має прямого перекладу в європейських мовах, вперше було донесене цивілізованому світу капітаном Куком. Воно означало сувору заборону на певні дії, що пов´язані із проявами агресії, або сексуальності, або із нехтуванням соціальних статусів в межах племені. Те, що підлягало "табу", поставало водночас предметом глибокого страху та водночас священного поклоніння. Страх частково ініціювався глибокою вірою в те, що порушення "табу" приносить їх порушнику страшні страждання, хвороби і навіть смерть. Етнографи, культурологи та антропологи вважають "табу" найбільш ранньою відомою нам формою моральності, оскільки саме на його основі блокувались та не допускались певні прояви, що порушували баланс відносин в людському родовому співтоваристві. Характерними особливостями "табу" були: відсутність його нав´язування або підкріплення зовнішніми силами, наприклад, божеством; його повна ірраціональність та своєрідне внутрішнє його ініціювання, тобто навіть при відсутності покарання той, хто порушував "табу", страждав і мучився, так би мовити, сам собою.

Моральні норми, заборони та заохочення починають деталізуватись, підкріплюватись певними поясненнями та обґрунтуваннями вже в міфах та набувають суттєвого раціонального забарвлення в епічних переказах різних народів. По-перше, в міфологіях досить чітко звучить мотив зв´язку певних спрямувань людської поведінки із станом душі, а остання тлумачиться як найбільш суттєва та вирішальна складова людського єства. Саме душа потрапляє під суд і кару в потойбічному світі, але за ті діяння, що їх правили людина в цьому, земному житті. По-друге, тут фігурують вирішальні для етичної свідомості поняття добра і зла. По-третє, тут у різних варіантах фігурують уявлення про долю людини, її жорстоку та невідворотну дію, а разом із тим виникає уявлення про певну моральну міру та норму поведінки, порушення яких так чи інакше тягне за собою жорстоку дію закону долі. Так, наприклад, порушення норм у відношенні до священного, порушення міри у проявах навіть благих намірів, надмірне звеличення або збагачення, - все це "запускало" механізм покарання з боку долі. Цікаво відзначити, що в деяких міфологіях під дію законів долі потрапляли й боги та божества. Тобто це були закони, так би мовити, анонімні, об´єктивні, невблаганні, які просто виражали факт наявності саме такої, а ніякої іншої структури буття та життя. Безумовно, в цих особливостях ранньої моральної свідомості проблискують об´єктивні засади моральності, її реальну необхідність для людського суспільного життя.

В творах так званого героїчного епосу (як-от твори Гомера, ісландські саги, германський епос та ін.) морально-етичні уявлення набувають більшої стрункості, певних пояснень і навіть обґрунтувань, хоча в цілому епічні сюжети базувались на попередній міфології. В давніх потужних цивілізаціях, таких, наприклад, як Єгипет, Шумер, Давня Індія, Вавилон, Іудея, норми моральної поведінки оформлювались на основі релігійно-міфологічних вірувань. Всюди тут домінувала віра в безсмертя душі, а також у те, що її стани та доля можуть мати два варіанти кінцевих виявлень: душа може досягати блаженного стану, але може бути приреченою на вічні муки і навіть на повне знищення. Тому існували уявлення про те, яким чином зберігається в недоторканості всі данні про характер вчинків людини: в Індії тут вбачали дію закону карми (закон всезагальної причини, що не дозволяє нічому із вчиненого зникнути), а в Єгипті вірили в те, що характер людських вчинків та їх моральна визначеність закарбовувались у серці, яке після смерті людини зважували на терезах під час посмертного судилища. В цілому в духовних здобутках цих цивілізацій моральність постає вже усвідомленою та свідомо виділеною з-поміж інших сторін та складових людського життя. Тут фігурують поняття добра та зла, заохочення, винагороди й покарання, сумління, обов´язку, долі, блаженства, страждання та інші моральні поняття, що згодом перетворились на моральні категорії.

Проте концептуального осмислення, раціонального тлумачення та систематичного розмірковування явища морально-етичного плану здобули лише в межах давніх філософських шкіл та напрямів, які, як відомо, найбільше успішного розвитку здобули в давніх цивілізаціях Сходу (Індія та Китай) та в античному світі (Стародавня Греція, Стародавній Рим, елліністичний світ).

Найперші підходи до пояснення явищ морально-етичного плану були або сакральні (освячені божественним авторитетом), або натуралістичні (пов´язували мораль із природними властивостями людини чи космосу). Сакральні пояснення моралі (брахманізм в Індії, аполлонізм та орфізм у Греції, конфуціанство в Китаї, богообраність в Іудеї) базувались на причетності людської душі до божества або божественності (в конфуціанстві статусом божественного наділялось Небо); відповідно, джерелом основних моральних настанов поставала саме божественність. Оскільки божественне вважалось чистим, вільним від будь-яких помилок та відхилень від власної сутності, вважалось, що моральні норми також повинні орієнтуватись на чистоту помислів, на вчинки, шляхетність яких не викликає ніякого сумніву. При тому найбільш бажаним станом душі вважалось максимальне зближення з божеством, або навіть і злиття із ним (такою була мета людського життя в брахманізмі, так подавалось бажане для людини в орфізмі та аполлонізмі, в іудаїзмі). В межах сакральних концепцій та тлумачень моралі були вироблені своєрідні зведення або кодекси моральності, де фігурували основні моральні норми та заповіді. Так, конфуціанство визначало кілька доброчесностей, обов´язкових для будь-якої шляхетної людини; це були людинолюбство, справедливість, повага до старших, виконання ритуалів. В знаменитих книгах Мойсея (вчення Тори) фігурувало "Десять заповідей Господніх" ("Декалок" д-грецьк. мовою), які подавались виключно як божественні настанови людині. Орфізм культивував цілу низку культових дій та ритуалів, що були спрямовані перш за все на очищення душі, культ Аполлона також був орієнтований на дотримання чистоти та ясності людських намірів та задумів, на ретельне дотримання давніх традицій, на провідну роль колективного та раціонального начала в людському житті.

Неважко помітити спільну рису в усіх сакральних підходах до етичного: людина в них поставала перш за все та переважно не активним діячем власного життя, а виконавцем, слухняним прислужником відносно волі вищих сил. Проте, з іншої сторони, ці концепції протистояли необмеженому та зухвалому егоїзмові людей, який час від часу спостерігався (та й спостерігається в наш час) в різних етнічних культурах та регіонах. Наприклад, в Греції напередодні реформ Солона панувало соціальне безладдя, в якому необмежені майнові зазіхання людей приводили до повного нехтування будь-якою мораллю. Подібні періоди історії інколи називали Смутою чи Руїною в історії різних народів. Окрім того, сакральні концепції моралі так чи інакше націлювали людей на прагнення чогось вищого від себе самих, на певне подолання себе, на піднесення намірів та вчинків на рівень, вищій від людського життя. Щоправда, надмірне (фанатичне) служіння божественному інколи перетворює людей на свого роду слухняні "автомати", при тому релігійний фанатизм практично не можна ні похитнути, ні спростувати.

Натуралістичні пояснення моралі виходили із природних властивостей та інтересів людини або зводили людське життя та поведінку до проявів зальнокосмічних законів. Наприклад, філософська школа "Чарвака-локаята" в Стародавній Індії вважала, що такої сутності, що зветься душа і що ніби-то існує самостійно щодо людського тіла, насправді немає: людина являє собою поєднання так званих елементів або стихій світу – вогню, повітря, води та землі. Коли людина вмирає, її тіло просто розкладається на вихідні елементи, а тому слід дбати не про посмертне, а про земне життя, намагатись отримати від життя як можна більше задоволень будь-якого характеру. Щоправда, деякі представники цієї школи стверджували, що найвищим задоволенням життя є мистецтво уникати страждання, поширеними були погляди на право людини насичувати життя будь-чим приємним для неї. Біблія також доносить до нас відомості про певних людей у певні часи історії, що дотримувались поглядів, схожих на щойно окреслені. До натуралістичних тлумачень моралі можна віднести також давньогрецьку філософську школу кініків, які, наслідуючи певні погляди Сократа, намагались переконувати всіх у тому, що людині варто звертати увагу лише на найперші та прямі життєві потреби, оскільки як раз обтяження людини різними, не потрібними для збереження життя, а тому зайвими клопотами, робить людину залежною, обмеженою, невільною. Представники школи закликали людей бути вірними своєму природному стану. Оскільки до речей, зовсім не потрібних для свободи та збереження життя вони зараховували також і найвищі здобутки культури та творчого генію людини, в подальшій історії етики (завдяки опосередкуванню латинським написанням їхньої назви) вони отримали назву "циніків", а слово "цинізм" стало позначати презирливе, зневажливе ставлення до культурних та суспільних надбань та вимог людської моральності.

Досить поширеними у філософських міркуваннях стародавніх цивілізацій були космологічні концепції моральності, що тлумачили її як наслідок дії загальних космічних законів на людину, а також як ступінь усвідомлення такої дії. Сюди зараховують давньоіндійську філософську школу Санкх´я, китайську школу Даосизму, філософію Геракліта Ефеського та Емпедокла у Стародавній Греції. Всі ці напрями сповідували ідею існування єдиного космічного закону, що править всім та примушує людину до узгодження своїх дій із вимогами даного закону. Завданням людини поставала нагальна потреба у пізнанні вимог цього закону та їх ретельного дотримання.

Філософська школа пізньої античності (епохи еллінізму) під назвою стоїцизм розробила свій проміжний (або синтетичний) варіант етики: у вихідних засадах вони стверджували, що в світі панує всезагальний та невблаганний закон долі (фатуму, що постає єдиним космічним божеством), людина не може його ні змінити, ні відмінити, проте вона має моральну свободу волі (але не дії!), тобто вона сама визначає своє внутрішнє ставлення до того, що із нею відбувається. На думку стоїків, усвідомлення суворої та однозначної дій закону долі в людському житті повинно наставляти людину на прийняття такого стану речей (бо все одно змінити долю або подіяти на неї неможливо), але далі людина повинна переломити не долю, але саму себе тим, що вона, не піддаючись природним страхам чи розпачі, завжди повинна володіти собою, бути спокійною та розважливою, стійко приймаючи все, що приносить доля. Як бачимо, в думках стоїків поєднуються повеління, що надаються людині вищими від неї силами та сутностями, та певні можливості самої людини. Від такого розуміння моралі до нас дійшло два провідні терміни: фаталізм – віра у однозначне та повне визначення всіх аспектів людського житті, аж до найдрібніших, та стоїчність – вміння володіти собою у будь-яких обставинах життя.

Але свідоме розроблення морально-етичних ідей ми знаходимо лише у представників високої класики в розвитку античної філософії – у Сократа, Платона та Аристотеля. Сократа інколи називають найпершим видатним європейським моралістом. І дійсно, моральності людини, моральним засадам її життя Сократ надавав вирішального значення як у філософській теорії, так і в реальній практиці життя. За Сократом людина власне тим і відрізняється від тварин, що живе і діє свідомо, а, значить, на основі вибору засад власної поведінки. Поза таким вибором людське перетвориться в тваринне. Але для виправданого вибору людині необхідні знання, а оскільки від них залежить людська життєва доля, ці знання повинні бути справжніми, тобто надійними, стабільними, остаточними. Знати і діяти морально – це для Сократа було те ж саме. Тому й вважається, що Сократ заклав основи раціоналістичної або епістемологічної етики: бути доброчинною людиною – значить знати, мати істинні знання, а бути аморальною – значить помилятись, схилятись до невігластва. В цьому також вбачають і моральний радикалізм Сократа, оскільки для нього питання про причини та засади моральність вирішувалось однозначно та остаточно.

Платон, учень і вихованець Сократа, пішов далі свого наставника, оскільки, по-перше, почав розрізняти якісно відмінні знання (знання, гадку, мудрість), а, по-друге, він почав досить докладно аналізувати різновиди людських моральних доброчесностей, підводячи моральні засади не лише під вчинки людей, а під державні закони та рішення. Власне засновником етики як науки вважають вже учня Платона – Аристотеля, який вперше написав твори із використанням слова "етика" та провів розрізняння рівнів самої етичної свідомості. В своїх етичних розвідках Аристотель ще більше підсилив раціоналістичне розуміння моралі, оскільки поділив усі моральні доброчесності на два розряди. Перший він назвав етичними доброчесностями, які виникають та формуються в самій стихії життя та базуються на принципі "Роби так, як роблять усі", тобто, наприклад, відповідай добром на добро, помстою на помсту та ін. Але такі стихійно усталені норми поведінки, на думку Аристотеля, не дають надійних підстав для розмежування добро і зла. Тому існують вищі – діаноетичні доброчинності, що базуються на принципі "Роби так, як належить", тобто так, як того вимагають розумні осмислені засади поведінки. Слід відзначити й те, що всі три представники вершини давньогрецької філософії – Сократ, Платон та Аристотель – були прихильниками того, що мораль постає невід´ємною частиною державного життя, що саме потреби державного життя вимагають морально-етичного виховання. Таке бачення моралі називається "моральним етатизмом" (від. фр. слова, що означає державу).

Найбільше уваги питанням моралі приділялось у пізній античній філософії – так званій філософії еллінізму та римсько-олександрійській філософії. Численні напрями цієї філософії (епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм, неоплатонізм) прямо ставили перед собою завдання відшукати виправдані засади людської індивідуальної поведінки. В результаті тут біли вироблені деякі принципово важливі позиції (або підходи) в трактуванні моральності. Так, епікуреїзм наполягав на тому, що в основі моральності повинен бути принцип задоволення ("гедоне"), а тому ця позиція в етиці отримала назву "гедонізму". Поряд із цим досить поширеною була позиція евдемонізму, що вважала метою моральної поведінки досягнення щастя, як, до речі, і навпаки, тобто вважалось, що саме дотримання норм моралі може подарувати людині справжнє щастя (стоїцизм). Продовжувала сповідуватись також позиція морального етатизму, яка стверджувала, що моральним слід вважати все, що слугує благу держави, або: державні настанови та вимоги і є засадами моралі; ця позиція була особливо поширеною в громадські думці та філософії Стародавнього Риму. Неоплатоніки пропагували виключно духовний характер моралі та зробили свій внесок у розвиток аскетичного її тлумачення: чим більше утискаються тілесні запити, тим більшої ваги та простору набувають духовні, а в духовних запитах найважливішим є прагнення єднання із божеством. Проте слід сказати, що всі ці позиції ґрунтувались на індивідуалізмі та навіть егоїзмі, оскільки в античній філософії була досить поширеною думка про те, що за природою людина є егоїстом, тобто дбає перш за все та переважно про своє окреме, особисте благо (Демокрит, Епікур, скептики).

В наступну історичну епоху – в Середні віки – спрямування всього духовного життя, громадської думки та філософії докорінно змінилось, оскільки основним життєвим та світоглядним орієнтиром для людей даної історичної епохи тепер була релігія – віддана та непохитна віра в Бога. Відповідно, джерелом моральності вважався Бог: Він створив людину, Він наділив її певними здатностями та властивостями, Він надав їй (у різні способи) найперші настанови на життя, які вміщені в текстах божественних заповідей (для християн – у Біблії). Але це зовсім не означало, що в цей час не виникало серйозних моральних проблем і що філософсько-релігійна думка не намагалась їх осмислити. До таких проблем належали: співвідношення божественного – повного та абсолютного – наперед визначення долі кожної людини та людської свободи волі, джерела зла в тому світі, що створений милістю виключно благого Бога, основ та ознак гріховності певних людей або їх вчинків та ін. В цілому при вирішенні цих проблем середньовічна філософська думка виробила свої позиції в розумінні моралі. Найпершим її постулатом було беззастережне прийняття тези про гріхопадіння людини та, відповідно, її неспроможності самій повернутись до чистого, непорочного стану. Із цієї концепції випливало визнання людини в самому її єстві зіпсованою та гріховною (першородний гріх), тобто зовсім не вільною від моральних вад. Оскільки лише за допомогою Бога людина могла сподіватись на повернення до втраченого Раю, то така моральна установка спиралась на віру у божественну благодать. З іншої сторони, із цього постулату також випливала певна моральна поміркованість та стриманість людини, оскільки у першородному гріху всі люди поставали рівними, значить не існувало підстав для різкого засудження будь-кого. Християнська моральна думка ввела в етичну практику такі поняття як гріх, відповідальність, гординя, любов, надія, смиренність.

В той же час для християнської моральності були характерні позиції ригоризму та пуританства. Обидва терміни виникли пізніше, не в середньовіччі, проте вони влучно характеризують особливості саме цієї етичної думки. Ригоризм означає суворість та характеризується вимогою завжди, за будь-яких обставин дотримуватись і літери, і духу певної моральної заповіді, тим більше, якщо це заповідь божественного походження. Пуританство походить від англійського слова "чистота" і також характеризується вимогами суворого дотримання загальних настанов християнської віри щодо максимального обмеження будь-яких потреб, сповідування скромності та аскетизму.

В епоху Відродження моральні засади християнства в цілому продовжували бути основними для європейців, проте тут відчутно почали культивуватись індивідуалізм, прагнення особистої духовної досконалості (ренесансний персоналізм) та досить активна реабілітація багатогранності людських потреб і запитів. Це проявилось, зокрема, в намаганні довести, що духовна чистота та користь не суперечать одна одній, що земні (в тому числі – тілесні) потреби людини є цілком законними і важливими навіть з огляду на посмертне, потойбічне життя. Але при тому досить активно продовжувала мати ходіння й думка про принципову моральну амбівалентність людини, оскільки, на думку мислителів Відродження, людина могла сягати Бога, а могла й бути нижчою від худоби. Проте все ж провідним мотивом ренесансної етики була думка про неодномірність людини, про неможливість і недоречність нехтувати земними, тілесними потребами та радощами людського життя.

Зробимо загальні висновки із розгляду питання. В ранньому історичному розвитку моральної свідомості та етики досить чітко проглядаються своєрідні альтернативи: мораль все більше набуває раціоналістичних пояснень, проте вона значною мірою спирається на певні первинні самовідчуття та переживання людини, що виявились у міфологічних та релігійних уявленнях; людина поставала водночас гріховною та величною, здатною і нездатною керувати собою в сфері вироблення і дотримання моральних норм. Врешті, можна стверджувати, що моральна свідомість прийшла до думки про необхідність поєднувати та узгоджувати між собою земні та трансцендентні, тілесні та духовні, індивідуальні та суспільні потреби і запити людини.

 



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування