Діагностика як соціальна практика отримала визнання і поширення в кінці ХІХ – на початку ХХ століття, поступово змінюючи раніше існуючі методи узагальнення і аналізу інформації про соціальну дійсність. Характерною особливістю періоду становлення соціальної діагностики було те, що соціальна інформація носила довільний характер. Її джерелами, як правило, виступали інтерв’ю, спостереження й інші способи індивідуального накопичення соціальних знань, досвіду та інформації про об’єкт дослідження. Тому результати діагностики були неконкретними і залишали значний простір для авторської інтерпретації.
      Термін “соціальна діагностика”отримав поширення в кінці 20-х - на початку 30-х років ХХ століття.
      На сьогодні соціальна діагностика утвердилась як один з найважливіших напрямів соціальної роботи. Уявлення про патології стану суспільства або ж індивідів і груп у цьому суспільстві як про соціальні хвороби утвердилось разом із зародженням соціальної роботи. Це пояснює той факт, що значна частина термінології соціальної роботи як галузі знання і практичної діяльності подібна з медичною термінологією, що зручно у використанні добре розробленого понятійного апарату, а також подібністю цих галузей діяльності. Наприклад, уже в кінці ХІХ ст. емпіричне дослідження становища малозабезпечених шарів населення виявило тісну обумовленість ряду захворювань – туберкульозу, рахіту, венеричних хвороб – низьким матеріальним рівнем.
      Соціально-економічні умови життя в суспільстві були визнані тією чи іншою мірою відповідальні за ці порушення здоров’я. У науці утвердився термін “соціальні хвороби” для визначення захворювань, які в першу чергу викликані соціально-економічними умовами життя людини.
      Сьогодні цей термін застосовується в основному у сфері не медицини, а соціальних наук. Соціальними хворобами вважають одинокість, бідність, голод та ін. У зв’язку з цим використання “медичної моделі” технологічного підходу щодо процесу соціальної роботи набуло змін і розвитку.