Головними цілями державного регулювання трансферу технології є створення оптимальних умов для ефективної реалізації національного та іноземного науково-технічного потенціалу всередині країни і за кордоном, а також забезпечення надійного захисту національних ринків від захоплення іноземними конкурентами. Діючі у країнах системи державного регулювання технологічного обміну мають низку функцій:
— створення законодавчо-нормативної бази, яка забезпечує національним підприємствам умови для вільного обміну технологією усередині країни і на світовому ринку;
— охорона об´єктів інтелектуальної власності;
— запобігання безконтрольному вивезенню високих технологій в інші країни;
— контроль за дотриманням антимонопольного законодавства;
— контроль за ліцензійними договорами про закупівлю закордонних технологій;
— укладання міжурядових договорів і участь у міжнародних угодах, які стосуються взаємного обміну технологіями між краї-нами-учасницями, а також передачі технології в інші країни.
Основні принципи державного регулювання економічних відносин в галузі інтелектуальної власності базуються на загальноприйнятих у світовій практиці підходах, суть яких зводиться до таких основних методів регулювання:
— вплив на систему ліцензування прав на об´єкти промислової власності (видача примусових ліцензій, надання прав на використання об´єктів промислової власності в режимі відкритої ліцензії тощо);
— економічні санкції за порушення прав патентовласників і авторів;
— надання податкових пільг на різні види інноваційної Діяльності;
— цільове державне фінансування інноваційних програм і проектів.
У сучасному світі передача технології пов´язана з великими труднощами та ризиками політичного, оборонного та іншого характеру. Можливі такі причини обмеження передачі технології:
— конкурентна боротьба на світовому ринку;
— прагнення утримати технологічне лідерство;
— вимоги національної безпеки;
— політичні та ідеологічні мотиви;
— збереження вітчизняних робочих місць;
— національні технічні стандарти;
— вимоги міжнародних угод.
За останні два століття держави напрацювали відповідні механізми регулювання міжкраїнного трансферу технології. Основними з них є:
— пряме державне регулювання вивезення і ввезення технології, яке здійснюється органами експортного контролю методами митного і прикордонного контролю;
— непряме регулювання передачі технології, яке здійснюється в більшості країн через державну систему реєстрації патентів і торгових знаків;
— система спеціальних дозволів уряду для одержання права експортувати той або інший технологічно місткий товар;
— кримінальна відповідальність за порушення законів, що регулюють міжнародну передачу технології.
В усіх країнах основними засобами державного регулювання науково-технічної діяльності на зовнішньому і внутрішньому ринках є міжнародна договірна практика і національна законодавчо-нормативна база.
Міжнародна договірна практика реалізується через різні міжнародні конвенції, угоди, економічні й регіональні союзи, міжурядові двосторонні і багатосторонні договори з питань інтелектуальної власності й науково-технічного співробітництва. Серед міжнародних організацій, що працюють у сфері інтелектуальної власності, особливе місце займає Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) зі штаб-квартирою в Женеві. ВОІВ є однією з 16 спеціалізованих організацій, що входять у систему ООН, і виконує функції адміністративного управління багатосторонніми міжнародними договорами, які стосуються інтелектуальної власності.
Перша група договорів запроваджує міжнародну охорону, тобто це договори, на основі яких здійснюється юридичний захист на міжнародному рівні. До цієї групи відносять, наприклад, договори з промислової власності: Паризька конвенція з охорони промислової власності, Мадридська угода про боротьбу з фальшивими або оманливими даними про походження товару і Лісабонська угода про охорону найменувань місць походження і їх міжнародної реєстрації.
До другої групи відносять договори, які сприяють міжнародній охороні. До цієї групи входять: Договір про патентну кооперацію, який передбачає подачу міжнародних заявок на патенти, Мадридська угода про міжнародну реєстрацію товарних знаків, Договір про реєстрацію товарних знаків, Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури і Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків.
До третьої групи входять договори, які встановлюють системи класифікації і процедури їх вдосконалення: Страсбурська угода про міжнародну патентну класифікацію, Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків, Віденська угода про створення міжнародної класифікації зображувальних елементів товарних знаків, Локарнська угода про створення міжнародної класифікації промислових зразків.
Можна виділити три основних види діяльності ВОІВ. Це реєстраційна діяльність, сприяння міжнародному співробітництву в управлінні інтелектуальною власністю і матеріальна або програмна діяльність, тобто сприяння більш широкому прийняттю державами — членами світового співтовариства існуючих договорів, їх оновлення й укладання нових договорів.
Основною міжнародною угодою в цій галузі є Паризька конвенція з охорони промислової власності. Перша редакція цієї конвенції була підписана 11 державами в Парижі в 1883 р. Надалі Конвенція неодноразово переглядалася і доповнювалася. У країнах-учасницях Паризька конвенція діє в різних редакціях залежно від того, який із її текстів ратифікований країною. Учасники Конвенції утворюють так званий Міжнародний союз з охорони промислової власності (Паризький союз).
Паризька конвенція ставить за мету надання пільгових умов для патентування винаходів, промислових зразків, реєстрації товарних знаків іноземними громадянами і не передбачає створення міжнародного патенту, міжнародного промислового зразка і міжнародного товарного знака. Ця конвенція базується на таких основних принципах.
Принцип національного режиму передбачає надання громадянам і підприємствам будь-якої країни-учасниці такої ж охорони промислової власності, яка надається або буде надаватися в майбутньому громадянам і підприємствам цієї держави. Охорона надається також громадянам держав, що не входять до Паризького союзу, якщо вони постійно проживають в одній з країн цього Союзу або мають там свої підприємства.
Право конвенціонального пріоритету означає, що заявка, подана в країні — учасниці Конвенції, має пріоритет протягом року з моменту подачі заявки в першій країні. Це положення найчастіше застосовується на практиці і має особливе значення, оскільки при патентуванні винаходу за кордоном питання про його новизну ускладнюється тим, що винахід, запатентований в одній державі, може не бути новим і, отже, непатен-тоспроможним в іншій країні. Країна, що володіє правом конвенціонального пріоритету, може запатентувати винахід одночасно в кількох державах.
Відповідно до принципу запобігання можливим зловживанням, пов´язаним із реалізацією виключного права, наданого патентом, патентовласник, отримавши патент на винахід у певній країні і володіючи виключним правом, може сам не використовувати і не дозволяти іншим застосовувати цей винахід. Паризька конвенція передбачає, що в цих випадках видаються примусові ліцензії на умовах, передбачених Конвенцією. Якщо видача таких ліцензій виявиться недостатнім заходом для запобігання зловживанням, може бути поставлене питання про позбавлення прав на патент.
Існують також регіональні угоди, що регулюють охорону промислової власності. У 1973 р. на конференції в Мюнхені була підписана Конвенція, що передбачає видачу європейського патенту Європейським патентним відомством на основі уніфікованих правил. У кожній країні — учасниці Конвенції, за винятком країн ЄС, цей патент діє як національний, а на території ЄС (відповідно до Люксембурзької конвенції 1975 р.) — як патент Співтовариства. Європейська патентна система заснована на активному співробітництві Європейського патентного відомства з національними відомствами договірних держав і передбачає узгодження національного патентного права з Конвенцією про видачу європейських патентів.
Міжурядовою організацією, значення якої в міжнародній системі охорони інтелектуальної власності швидко зростає, є Світова організація торгівлі (СОТ). У рамках СОТ діє багатостороння Угода про торгові аспекти інтелектуальної діяльності, яка встановлює стандарти з надання всім державам-учасницям однакового режиму захисту прав інтелектуальної власності, у тому числі передбачає і низку заходів для примусового виконання прав.
Вагому роль у здійненні технічного розвитку і співробітництва з метою стимулювання процесу розвитку в країнах відіграють також організації та установи ООН. Серед них такі.
ПРООН (Програма розвитку ООН) є центральним органом системи ООН у фінансуванні програм і проектів технічного співробітництва. її діяльність пов´язана також з передачею технологій. Під егідою ПРООН реалізуються проекти, що передбачають надання консультаційних послуг у сфері промисловості, стандартизації і метрології, промислові проекти і відповідна технічна документація, організуються спільні наукові дослідження, розробка нової й адаптація імпортної технології.
ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі і розвитку) — головний орган, у якому відбувається обговорення і переговори з питань міжнародного економічного співробітництва, розширення експортних і зміцнення технологічних можливостей.
ЮНІДО (Конференція ООН з промислового розвитку) — центральний координуючий орган у галузі промислового розвитку. ЮНІДО сприяє зміцненню співробітництва між промислово розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, з питань прискорення світового промислового розвитку, надаючи можливості і кошти для виконання контрактів, проведення консультацій і переговорів, заохочуючи залучення капіталовкладень, підтримуючи процес передачі технології країнам, що розвиваються. ЮНІДО розробила й успішно застосовує в усьому світі методологію передачі технологій і залучення інвестицій. Центри ЮНІДО працюють практично у всіх країнах світу. У них існують спеціальні, створені відповідно до єдиного класифікатора ООН бази даних по пакетах технологій, готових до передачі зареєстрованому клієнту. У такий пакет може входити: власне технологія, у вигляді ліцензії на виконання проекту, проведення експертизи, постачання устаткування, пропозиція про перепідготовку кадрів та ін. Можна передавати як пакет цілком, так і окремі його частини. За нестачі коштів для передачі технології ЮНІДО, крім пошуку клієнтів, бере на себе пошук компанії або фонду, які будуть фінансувати проект. Можуть бути використані можливості міжнародних фінансових організацій (МВФ, ЄБРР, МБРР).
Найважливішими виконавчими структурами в міжнародному механізмі передачі технології, які забезпечують швидкий пошук партнерів, стали міжнародні регіональні Центри трансферу технологій і посередницькі фірми маркетингу науково-технічного обміну.
У Європі таким Центром є Європейська асоціація професіоналів у галузі трансферу технологій і сприяння інноваціям, створена за підтримкою ЄС у 1984 р. Основна її мета — сприяти розвитку професійних служб сприяння інновацій у Європі. До складу Асоціації входять університети, державні дослідницькі центри, інноваційні центри, фінансові установи й ін. Членами асоціації є консультанти з інновацій, інжинірингу; технологічні брокери і радники з питань інтелектуальної власності, спеціалісти за базами даних, організатори технологічних і торгових ярмарків та ін.
Національна законодавчо-нормативна база як засіб державного регулювання в галузі інтелектуальної власності представлена системою законів, підзаконних нормативних актів, постанов, розпоряджень, інструкцій, правил у галузі патентно-ліцензійної, зовнішньоекономічної, антимонопольно!" діяльності, оподатковування, контрактного права, регулювання інвестицій тощо.
Патентне законодавство в різних країнах світу, як правило, включає блок законів, які передбачають правову охорону і використання різних об´єктів промислової власності, що визначається їх різноманіттям і специфікою. Окремими законами регулюється порядок охорони і передачі прав на основі ліцензійних договорів на винаходи, промислові зразки і корисні моделі, а також товарні знаки, знаки обслуговування і найменування місць походження. Специфіка передачі прав на досягнення в галузі рослинництва, програми для ЕОМ, бази даних, топології інтегральних мікросхем та інші об´єкти авторських і суміжних прав відображається у відповідних законах про їх охорону і використання.
Патентні закони практично всіх країн світу передбачають обов´язковий порядок укладання ліцензійних договорів при наданні патентовласниками виключних прав, що їм належать, на винаходи й інші об´єкти промислової власності зацікавленим особам. Вони запроваджують санкції за будь-яке використання винаходів, які охороняються патентами, без згоди на це патентовласників.
Патентні законодавства передбачають обов´язковий порядок письмового оформлення ліцензійних договорів на передачу права на користування винаходами, промисловими зразками, корисними моделями, товарними знаками й іншими об´єктами промислової власності. Крім об´єктів промислової власності, які є предметами ліцензійної торгівлі, у патентних законах визначені різні види ліцензій, які використовуються у внутрішній та міжнародній торгівлі (зворотні, перехресні, примусові, відкриті, обов´язкові і субліцензії). Відповідно до закону за ліцензійним договором можуть бути надані невиняткова, виняткова і повна ліцензії, передбачена також можливість відступлення права на патент на основі договору купівлі-прода-жу. Аналіз патентного законодавства країн світу дозволяє скласти класифікацію усіх видів ліцензійних договорів за певними ознаками, котрі можуть бути використані сторонами при підготовці ліцензійного договору.
Патентні закони більшості країн визначають порядок реєстрації ліцензійних договорів і угод про відступлення права на патент. Реєстрація ліцензійних договорів може мати обов´язковий і добровільний характер, однак незареєстровані ліцензійні договори, як правило, вважаються недійсними щодо третіх осіб, які пред´являють претензії за порушення їх прав у зв´язку з договором.
При реєстрації ліцензійних договорів в окремих країнах здійснюється контроль щодо їх відповідності діючим у країні законодавчим актам у галузі ліцензійної торгівлі.
В наш час у практиці закордонного ліцензування широко використовується антимонопольне законодавство, яке захищає інтереси національних продавців і покупців ліцензій, спрощує процес переговорів при укладанні ліцензійних договорів і сприяє вирішенню спірних питань і протиріч при їх розгляді у судах і арбітражах.
Законодавство про обмін технологіями регулює порядок укладання, схвалення, введення в дію, реєстрації і виконання ліцензійних договорів та інших комерційних справ з передачі науково-технічних досягнень, причому в деяких країнах воно є частиною законодавства про зовнішню торгівлю.
Порядок продажу і купівлі ліцензій установлюється законодавством відповідно до цілей надання прав на використання об´єктів інтелектуальної власності: підтримка і створення умов для продажу ліцензій на внутрішньому і міжнародному ринках, контроль за експортом високих технологій і дотримання міжнародних зобов´язань з передачі технологій.
Якщо в більшості промислово розвинутих країн порядок передачі технології значною мірою лібералізований, а законодавче регулювання спрямоване в основному на охорону прав промислової власності, припинення несумлінної конкуренції і запобігання безконтрольного вивезення технологій, то в законодавстві країн, що розвиваються, орієнтованих на купівлю закордонної технології, увага зосереджується на контролі за технічним рівнем, актуальністю придбаних технологій для економіки країни, витратою валютних коштів, а також на захист місцевих товаровиробників від закордонних монополій і вирішення проблем зайнятості.
Порядок укладання і виконання ліцензійних угод на імпорт технологій у закордонних країнах, як правило, поширюється не тільки на ліцензійні договори, які стосуються придбання прав на об´єкти промислової власності, що охороняються, але і на ноу-хау, інші результати науково-технічної діяльності.
Важливим засобом проведення ліцензійної політики в закордонних країнах є участь держави в регулюванні патентно-ліцензійного обміну. Урядові органи різних країн безпосередньо беруть участь в укладанні міждержавних угод у сфері науково-технічного співробітництва, що сприяють комерційному обміну технологіями на ліцензійній основі. Роль держави в подібних угодах полягає у визначенні найважливіших напрямків і проектів співробітництва між країнами, реалізація яких здійснюється приватними компаніями. У таких проектах, як правило, використовується значна кількість об´єктів промислової власності і ноу-хау, що передаються за допомогою укладання ліцензійних договорів.