Електронна бібліотекапідручники


Дидактика

§ 2. Знання — як категорія вираження цілей навчання


Цілі навчання, як показує їх аналіз, можна конкретизувати в по­няттях, що характеризують досвід, накопичений попередніми поколі­ннями в різних видах діяльності і необхідний для передачі молодшому поколінню. Такими поняттями є знання, уміння, навички, способи творчої діяльності й емоційно-оцінні норми. Розглянемо кожну з них окремо, почавши з аналізу поняття знання.

Філософські джерела визначають знання як перевірений суспіль­но-історичною практикою і засвідчений логікою результат пізнання дійсності, адекватне її відображення у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій.

Знання як результат пізнання багатоаспектне поняття. Це віднос­но завершений продукт пізнання, це інваріант (незмінність, спільність) деякої впорядкованої різноманітності предметних ситуацій. Це спосіб відтворення у свідомості суб´єкта пізнавального об´єкта, це єдність об´­єктивного й суб´єктивного, чуттєвого й раціонального, це спосіб існу­вання сутності предмета (об´єкта), явища поза самим предметом (об´­єктом), явищем. Знання - це осмислена суб´єктом і зафіксована в його пам´яті сприйнята ним інформація про світ, це інформація, присвоєна особистістю.

Оскільки знання виявляються в уявленнях, поняттях, судженнях, теоріях, то спочатку розглянемо їхню суть.

Як відомо, інформацію про навколишній світ людина отримує у вигляді образів, відчуттів і сприймань. Перероблення чуттєвих даних у свідомості людини приводить до виникнення уявлень і понять. Однак основою їх формування є відчуття.

Відчуття. Жива матерія володіє такою властивістю, як чутливість. Завдяки їй людина у своїй свідомості відображає навколишній світ. Вплив подразника на органи чуттів призводить до виникнення нерво­вого імпульсу, який по чутливому нерву передається в певні ділянки кори головного мозку. Кора мозку являє собою величезний аналіза­тор, певні частини якого спеціалізуються на відображенні окремих властивостей предметів. При відчуттях відбувається перетворення енергії зовнішнього подразника у факт свідомості. Отже, відчуття — це найп­ростіша форма чуттєво-образного відображення, яка виникає внаслі­док безпосереднього впливу предметів об´єктивного світу на органи відчуття. Відчуття відображають головним чином окремі зовнішні вла­стивості явищ і предметів навколишнього світу.

Отже, відчуття - це такий ступінь відображення дійсності, коли знання про навколишній світ безпосередньо пов´язані з впливом пред­метів на органи відчуттів. Розрізняють зорові, слухові, смакові та інші відчуття.

Зорові відчуття. Апаратом зору є око. Світлові хвилі, відбиті пред­метом, проходячи через хрусталик ока і заломлюючись у ньому, фоку­суються на сітчатці у вигляді зображення предмета. Виділяють ахрома­тичні відчуття, які відображають перехід від білого до чорного через масу відтінків сірого кольору, і відчуття хроматичні, які відображають коль­орову гаму з численними переходами і відтінками кольорів. У світло­вих відчуттях яскраво виражений і емоційний тон. Наприклад, зеле­ний колір заспокоює, червоний — зумовлює збудження, блакитний — пов´язаний із відчуттям відкритого простору тощо.

Слухові відчуття. Чутливі закінчення слухового нерва розміщені у внутрішньому вусі. В основі слуху лежить явище резонансу: різні за довжиною і товщиною закінчення слухового нерва починають рухати­ся (резонують) за певного числа коливань за секунду. Звуковий аналі­затор виділяє чотири якості звуку: силу (голосно — тихо), висоту (ви­сока — низька), тембр (своєрідність голосу чи музичного інструмента), тривалість (час звучання).

Нюхові відчуття. Вони дають інформацію людині про повітряне середовище. Подразниками, які спиричинюють нюхові відчуття, є мікрочастинки речовин, які потрапляють у носову порожнину з по­вітря, розчиняються в носовій рідині і впливають на рецептор. Нюхові відчуття інколи дають можливість розрізняти хімічний склад речовин.

Вібраційні відчуття. Вони відображають коливання пружного се­редовища. У людини не виявлено спеціальних вібраційних рецепторів, відображати вібрацію зовнішнього і внутрішнього середовища можуть усі тканини організму.

Смакові відчуття. Вони виникають під час контакту предмета з органом смаку — язиком. Уся гама смакових якостей виникає із комбі­нації чотирьох основних: кисле, солодке, гірке, солоне.

Сприймання. Якщо внаслідок відчуттів людина отримує знан­ня про окремі властивості, якості предмета, то сприймання дає цілісний образ.

Сприймання — це відображення предметів і явищ у сукупності їх властивостей і частин за безпосереднього впливу на органи відчуттів. Сприймання передбачає наявність різноманітних відчуттів і відбуваєть­ся разом із відчуттями, але не може бути зведене до їх суми. Без відчуттів неможливе сприймання, однак, крім відчуттів, сприймання включає і безпосередній досвід людини у вигляді уявлень.

Результатом сприймання є цілісний образ явища, предмета. У ньо­му відображається система взаємопов´язаних відчуттів. Взаємозв´язок відчуттів залежить від зв´язків і відношень між якостями і частинками, що входять до складу предмета, явища. Сприймання — складніша фор­ма чуттєвого відображення. У процесі пізнання сприймання відобра­жає окремі відношення, притаманні предметові, які дають можливість виділити цілісний предмет із навколишнього світу, відображаючи за законами подібності й перспективи його форму, величину, положен­ня у просторі.

Уявлення — це найвищий чуттєвий ступінь пізнання світу, це уза­гальнений образ предмета чи явища, підсумок чуттєвого пізнання лю­диною світу. Із багатьох образів сприймання виникає узагальнений образ або декілька їх, в яких зберігаються найбільш неповторювані вла­стивості, просторові чи часові співвідношення.

Психологія визначає уявлення як образ предметів чи явищ, що в даний момент не діють на наші аналізатори. З фізіологічного боку уяв­лення — це актуалізація слідів чуттєвих образів, які виникли раніше. Тому уявлення інколи називають вторинним образом предмета чи яви­ща, який зберігся в пам´яті. Звичайно, уявлення утворюються на ос­нові зорових, слухових, дотикових та інших відчуттів і сприймань. Од­нак мислене відображення предмета чи явища буде нечітким і фраг­ментарним у порівнянні з первинним образом на основі сприймання і відчуттів.

Уявлення відрізняється від сприймання тим, що останнє детальні­ше й яскравіше.

Уявлення — це необхідний змістовий компонент мовного відобра­ження світу. Оволодіння мовою пов´язане із встановленням зв´язку між словом і образом предмета, який позначено цим словом.

Уявлення — це ступінь переходу від відчуттів до думки, від кон­кретного до абстрактного, від сприймань до понять. Існують уявлен­ня, які виникають на основі відчуттів і сприймань, а також на основі уяви і мислення.

Уявлення, які виникають унаслідок безпосереднього відображен­ня світу, становлять основний фонд чуттєвих знань особистості. Вони можуть виникати і в результаті роботи уяви, матеріалізуватися у вигляді графічних моделей та схем. Отже, в пам´яті людини зберігаються і взаємодіють уявлення, які виникають як на чуттєвому, так і на логіч­ному ступенях пізнання.

За ступенем узагальненості розрізняють такі уявлення: одиничні, загальні, схематизовані.

Одиничні - це уявлення одного конкретного предмета чи явища. Як образи пам´яті, одиничні уявлення є началом впізнавання і разом з тим основою формування загальних уявлень.

Загальні уявлення — це уявлення про загальні риси групи подібних предметів. У них можна відобразити тільки ті групи предметів і явищ між якими є зовнішня подібність. Можна уявити птаха взагалі, собаку взагалі, будинок взагалі тощо. Для формування загальних уявлень учи­тель має влаштувати демонстрування низки різних одиничних об´єктів у різних положеннях.

Схематизовані уявлення — це відображення предмета у вигляді умовного графічного зображення, наприклад за допомогою векторів, схем, графіків, діаграм, карти боїв та інших засобів. Схематизовані уяв­лення настільки узагальнені, що в них втрачена зовнішня подібність із предметами даного класу.

Виділяють зорові, слухові, нюхові, дотикові та інші уявлення. У навчанні переважно формуються зорові, слухові та рухові уявлення.

Утворення уявлень значно розширює можливості орієнтування людини в просторі і часі, звільняє її від обмеженості безпосередньою ситуацією. Уявлення відображають переважно зовнішні боки, зв´язки і відношення, отримані нами безпосередньо від чуттєвого пізнання. В уявленні відображаються неістотні ознаки об´єктів. Уявлення може існувати і без слова.

Уявлення — це образ предмета, заснований на минулому сприйман­ні. Образи уявлень значно багатші за змістом наочних образів, оскіль­ки вони передбачають інтелектуальне перероблення, виділення в предметі найістотніших ознак, віднесення його до певної категорії. Вони є наслідком не одного лише сприймання, а результатом складної внутрішньої діяльності.

Звичайно, коли йдеться про уявлення матеріальних об´єктів, явищ, то запитань не виникає, всім і так більш-менш зрозуміло. Однак у прак­тиці та й у літературі можна зустріти такі вислови: уявлення про масу, уявлення про швидкість і т. ін. Чи має таке словосполучення сенс? Як це можна зрозуміти? У суворому психологічному розумінні вислів не має сенсу. Водночас не можна стверджувати, що він зовсім без сенсу. Наприклад, швидкість, маса, заряд тощо - це фізичні величини, які є кількісними вимірами певних істотних властивостей об´єктів, явищ чи процесів. Ці властивості відображають реальні, чуттєві предмети, явища іншого боку, кількість завжди пов´язана з порівнянням, вимірюванням тощо. Тому в "уявленні про масу" закладено певний чуттєвий образ інертності, як істотної властивості тіла, суть якої в тому, що тілам потрібний різний час для зміни їх швидкості на одне і те саме числове значення при дії на них однакової сили. Можна говорити ппо уявлення щодо форми простого чи складного речення, про уяв­лення про площу поверхні і т. д.

Поняття. Для кращого розуміння його природи спочатку розгля­немо сутність мислення.

Мислити — це значить відображати безпосередньо приховані влас­тивості й відношення об´єктів шляхом порівняння, аналізу й синтезу, абстрагування їх істотних ознак і узагальнення.

Мислення — це опосередковане й узагальнене відображення лю­диною об´єктивної дійсності. Воно спрямоване на пізнання безпосередньо не даних людині і водночас істотних для неї властивос­тей і відношень речей. Суб´єкт у думках розкладає об´єкти, щоб далі знову їх скласти, він абстрагує, тобто за допомогою слова відокремлює в об´єктах те, що в дійсності окремо не існує, щоб цим допомогти собі зрозуміти об´єкт у його конкретній цілісності. Він спирається на обра­зи, уявлення про конкретні об´єкти і водночас звільняється від не­істотних індивідуальних особливостей, щоб розпізнати в них загальне, типове, істотне, хоч і приховане. Думки, якщо вони правильні, відоб­ражають об´єктивну дійсність глибше, повніше і вірніше, ніж чуттєві образи. Результатом процесу мислення є думки, що складаються у формі суджень, умовиводів, понять, знань.

Поняття — результат розуміння нами певних об´єктів, який склав­ся за допомогою слова і закріпився в нашому мозку. Це форма думки, яка відображає певний об´єкт або клас об´єктів у їх істотних властиво­стях. Поняття виникають на основі чуттєвого пізнання предметів і явищ об´єктивної дійсності. Багатство чуттєвого пізнання світу є необхідною передумовою змістових понять про його предмети й явища.

В уявленні відображаються й неістотні ознаки об´єктів, поняття ж відображає загальні, істотні їх ознаки, властиві всім предметам, які по­значаються певним словом. Воно виникає не як злиття чуттєвих об­разів об´єктів, а як синтез низки суджень про них. Поняття як сукупність суджень є ніби "агрегатом асоціацій", основою якого є складна систе­ма тимчасових нервових зв´язків першосигнального і другосигнального характеру.

Уявлення може існувати і без слова. Поняття ж виникає, закріп­люється, існує і виявляється в слові. Через нього воно повідомляється іншим людям, завдяки чому зберігається і збагачується. Без слова немає і не може бути поняття. Воно не утворює поняття, а є тільки засобом його утворення. Поняття — елемент думки, слово - елемент мови. У, мові є слова, які не несуть у собі понять, це — прийменники, сполучники. Поняття виражаються часто не одним словом, а двома, трьома, кількома словами.

Обсяг поняття — це відображене у ньому коло об´єктів, а зміст — відображена у ньому сукупність їх істотних ознак.

Поняття поділяють на загальні й одиничні. Загальні - це ті, що відображають істотні властивості цілих груп предметів (меблі, росли­ни тощо). Одиничні поняття відображають істотні властивості оди­ничних об´єктів (поняття про будь-яку країну, місто, річку, людину).

Конкретні й абстрактні поняття. Перші відображають певні пред­мети, явища з їх істотними ознаками, зв´язками і відношеннями. Абст­рактні поняття відображають ті чи інші властивості об´єктів відокрем­лено від самих об´єктів (сила, вага, хоробрість, число, відносини тощо). Конкретні поняття утворюються внаслідок абстрагування загальних, істотних властивостей від інших (одиничних, часткових, другорядних) їх властивостей, а в утворенні абстрактних понять відбувається відок­ремлення цих властивостей і від самих їх носіїв.

Розкриття змісту поняття здійснюється через визначення поняття. Визначення — це результат або логічна дія, у процесі якої розкривається зміст даного поняття. Типові приклади допомагають виділити істотні риси об´єктів, абстрагуватися від неістотних ознак і зробити потрібні узагальнення, виражені в слові.

Важливим чинником успішного засвоєння понять учнями є струк­турна, системна організація навчального матеріалу, оптимальне співвід­ношення в ній фактів і узагальнень, зрозуміла логіка розгортання змісту.

Кожна система понять, що підлягає засвоєнню, позв´язана з сис­темою відповідних операцій. Учні повинні бути підготовлені для її зас­воєння, у них мають бути сформовані певні уміння.

Показником успішного засвоєння понять є їх застосування в по­дальшій пізнавальній і практичній діяльності, яке вимагає включення їх у нові системи зв´язків.

У пізнанні світу визначальна роль належить активності суб´єкта. Навіть готові знання, здобуті іншими людьми, суб´єкт не може просто взяти. Він повинен активно ними оволодівати. Розуміння нового, не­відомого здійснюється за допомогою старого, відомого. Співвідношення аналізу і синтезу на різних етапах процесу розуміння буває різним. Аналіз підготовлює, а синтез завершує процес розуміння. Результат цього про­цесу складається у формі судження або низки суджень.

Судження — це думка, характерною рисою якої є те, що в ній ми завжди стверджуємо або заперечуємо наявність певних властивостей, відношень. У судженні виявляється рух мислення від часткового до за­гального, від частини до цілого, і зворотний, від явища до його причи­ни тощо. Судження претендує на істинність, тобто відповідність його змісту об´єктивній дійсності. Судження бувають і помилковими, тобто такими, шо неправильно відображають об´єктивні властивості й відно­шення.

Із суджень складається поняття. Поняття — це синтез суджень про об´єкт. Судження існують й виявляються в реченні. Вони виникають як відповідь на певне запитання, як результат розв´язання будь-якої пізнавальної, інколи навіть невеличкої задачки. Це особлива форма аналітико-синтетичної діяльності нашого мозку. Стверджуючи на­явність одних відносин у пізнаних нами об´єктах, ми тим самим запе­речуємо наявність інших. Заперечуючи одні, ми водночас визнаємо існування інших.

Судження є асоціацію асоціацій. У ньому виявляється рух нашого мислення, а саме, ототожнення й диференціація його об´єктів, пере­ходів від часткового до загального, від конкретного до абстрактного і навпаки, від причини до наслідку, від частини до цілого. Формою існу­вання судження є речення.

Судження не тільки виявляється, а й формується в реченні. Суджен­ня є акт мислення, що відображає зв´язки, відношення речей, а речен­ня їх фіксує і відображає. Відповідність суджень об´єктивній дійсності перевіряють практикою або зіставленням їх з іншими судженнями, правдивість яких уже доведено досвідом, перевірено практикою.

Умовиводи. Міркування є низкою пов´язаних між собою суджень, спрямованих на з´ясування істинності якої-небудь думки, доведення або заперечення, відстоювання її в суперечці з іншими людьми. Типо­вим його проявом є доведення будь-якої думки. Це складна розумова дія, у процесі якої встановлюється відповідність дійсності певної дум­ки, обґрунтованої за допомогою інших думок, істинність яких доведе­но практикою.

Умовиводом називають розумову дію або форму мислення, в якій з одного або кількох, певним способом пов´язаних суджень, що відо­бражають зв´язки й відносини предметів чи явищ об´єктивної дійсності, виводиться нове судження, яке дає нам нове знання про ці предмети або явища.

Індуктивний умовивід відображає рух думки від фактів до уза­гальнень, від менш загальних до більш загальних суджень. В інших ви­падках ми йдемо протилежним шляхом, від уже встановлених загальних суджень до суджень про певні групи або поодинокі об´єкти. Такий умо­вивід, в якому ми йдемо від загальних суджень до суджень часткових і поодиноких, називають дедуктивним. Крім індукції і дедукції, ми користуємося ще такою формою умовиводу, як аналогія.        

Аналогія — це умовивід, що ґрунтується на подібності деяких ознак 1 тих чи інших об´єктів.

Теорія. У науковому пізнанні виділяють два рівні — емпіричний і теоретичний.

Емпіричний рівень знань — відображення об´єкта пізнання на ос­нові безпосереднього практичного досвіду діяльності з ним. Цей рівень існує у формі звичайного знання, заснованого на життєвому досвіді, та у формі описової науки.

Через стадію описового знання проходять усі галузі знань, більше того — кожне часткове дослідження, і в будь-якій науці.

Формами емпіричного знання є наукові факти, класифікаційні схе­ми, емпіричні закони, а методами є спостереження, опис, вимірюван­ня, узагальнення, класифікація та ін.

Унаслідок встановлення взаємозв´язку між різноманітними об´єк­тами й явищами, які належать до певної галузі знань, у результаті серйозної розумової роботи виникають наукові теорії, теоретичні знан­ня як продукт людської діяльності. Теоретичні знання є вищою фор­мою наукового знання, які від емпіричних відрізняються своєю струк­турою і змістом. Вони виконують пояснювально-прогностичні, а го­ловне, конструктивні функції, які власне і визначають можливість про­ектування перетворювальної діяльності і перетворення науки на без­посередню продуктивну силу.

Логічним апаратом теоретичного знання, а отже, і наукової теорії, є поняття, яке відображає суть об´єкта.

Оскільки теоретичні знання принципово відрізняються від емпі­ричних як за змістом, так і за формою, то вони не можуть бути отри­мані шляхом додавання чи віднімання емпіричних фактів. В емпірич­ному описі явища чи об´єктів просто відсутні ті компоненти, які ха­рактеризують сутність об´єкта.

Сказане не слід розуміти так, що теоретичне знання може бути от­римане поза зв´язком із фактами, обминаючи стадії емпіричного рівня. Теоретичні знання володіють таким специфічним змістом, який не зво­диться до опису фактів, хоч його отримання опирається на знання й аналіз фактів та контролюється зіставленням із фактами.

Формою теоретичних знань є наукова теорія, яка може бути пред­ставлена як логічна система, в основі якої лежить невелика кількість вихідних принципів. За допомогою законів і правил логіки з вихідних принципів можуть бути виведені закономірності явищ і процесів, які належать до галузі застосування теорії. Тим самим забезпечується та здійснюється уніфікація і систематизація знань. Така уніфікація знань можлива лише через пізнання сутності об´єктів, виявлення загальної закономірності, необхідного зв´язку і відносин. Вихідні положення, принципи обґрунтовуються деякою сукупністю дослідних, експери­ментальних фактів.

Отже, до структури наукової теорії належать: вихідні положення, принципи теорії; дослідні факти, які є експериментальним обґрунту­ванням теорій; понятійний апарат теорії; факти, явища, процеси, які пояснює теорія; явища, властивості, факти, процеси, які передбачає теорія.

Наукова теорія описує, пояснює, передбачає явища, об´єкти, процеси. Теорії відводиться функція розкриття сутності явища, об´єкта, сутності внутрішніх зв´язків, встановлення та пояснення законів і закономірностей. Закон таким чином є органічною части­ною теорії.

Характерною рисою науки є те, що її розвиток відбувається не шля­хом простого накопичення фактів, а у формі боротьби ідей, система­тичної появи нових уявлень і руйнування старих. Нові ідеї, увійшовши в науку, залишають старим ідеям скромніше місце, ніж те, на яке вони раніше претендували.

Є дві причини труднощів у виникненні наукової теорії. Перша по­в´язана з розвитком самої теорії. Суть її в тому, що застосування теорії до певного кола явищ призводить до явно абсурдного результату. Роз­ширення кола явищ, до яких застосовується дана теорія, не є не­скінченним.

Друга полягає в тому, що внаслідок проведення експериментів, дослідів одержується непередбачений результат, робляться відкриття, які не вкладаються в рамки існуючих моделей і теорій. Звичайно, нау­ка завдячує своїм прогресом випадковим відкриттям. Однак розвиток науки носить закономірний характер, і навіть випадкові відкриття бу­вають підготовлені попередньою роботою багатьох учених.

Виникає проблема пояснення одержаного результату. Вона може бути вирішена внаслідок розвитку існуючої теорії або шляхом створен­ня нової теорії, нової системи. Стара теорія виявляється справедливою лише в окремому випадку, причому нова теорія визначає межі її засто­сування.

Саму теорію оцінюють на основі того, наскільки вона відповідає досліду, задовольняє практичні вимоги. У цьому й полягає зміст обов’язкової умови відповідності теорії об´єктивній дійсності.

Очевидно, проблема формування в учнів поняття наукової теорії передбачає розкриття сутності всіх її структурних елементів з одного боку, а з іншого - встановлення між ними зв´язків, субординації.

Підсумок. Однією з категорій, в якій виражаються цілі навчання, є знання. У свою чергу знання можна виразити через відчуття, сприй­мання, уявлення, поняття, судження, теорію, наукову картину світу. Знання не є їхньою сумою, це система означених вище категорій.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія педагогіки: курс лекцій
Робоча книга вихователя групи продовженого дня
Педагогіка вищої школи
Дидактика