пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Дидактика

§ 1. Головні поняття і категорії дидактики


Деякі історичні аспекти розвитку дидактики. Дидактика як наука бере свій початок з видатного твору великого чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592 -1670) "Велика дидактика"[11]. Звичайно, прак­тика виховання існувала вже і тоді, коли навіть якоїсь систематизова­ної педагогічної теорії ще не було. І до Я.Коменського були школи, у них навчалися діти і їх вчили вчителі, а педагоги писали свої трактати та розмірковували про проблеми школи й освіти. Проте доля розпоря­дилася так, що саме Я.Коменський став фундатором наукової педагог­іки. Прослідкуємо, хоча б схематично, лінію розвитку дидактики від її зародження до наших днів.

Уперше педагогічна думка, яка відображала практику панівних класів, зароджується у системі філософії стародавнього Сходу, в Єгипті, Китаї, Індії. Особливого розквіту філософія досягла в Афінах. Вели­кий давньогрецький філософ Демокріт (460 до н.е. — ?) створив уза­гальнюючі праці в усіх галузях сучасного йому знання. "Пізнай самого себе" — цей старовинний вислів Сократ (470-399 до н.е.) нагадував своїм співрозмовникам постійно. Першу цілісну педагогічну систему, побу­довану на широкій філософській основі, створив Платон (427—347до н.е.) (педагогіка була одним із розділів його вчення про державу). Про­те вона була нежиттєздатною і якихось помітних слідів у теоретичній і практичній педагогіці не залишила.

Один з найвизначніших мислителів світу — великий Арістотель (384-322 до н.е.) теж зробив значний внесок у розвиток поглядів на навчання і виховання. Виховання, на його думку, повинне забезпечи­ти гармонійне поєднання фізичного, морального і розумового розвит­ку людини. Він вимагав враховувати вікові особливості дітей і був пе­реконаний, що виховання має бути справою не приватною, а держав­ною. На його думку, людина від природи дістає лише зародки здібнос­тей, які вона може розвинути вихованням.

Значний теоретичний педагогічний спадок залишив римський філософ Марк Фабій Квінтиліан (35-96рр. н.е.) - перший із теоретиків педагогіки. Він вважав, що майже всі діти мають здібності до навчан­ня, яке пропонував починати щонайраніше. Квінтиліан розробив цілісну систему дидактичних рекомендацій, обґрунтував вимогу вра­хування індивідуальних особливостей учнів, розглянув проблему співвідношення природи людини і виховання та проблему їхнього взає­мозв´язку, сформулював висновок про те, що на ранній стадії розвитку дитини все вирішують природні дані дитини, а для вищого ступеня розвитку співвідношення вже інше. Школа, якою він керував, стала першою у Римі, яка отримала статус державної, оскільки на її утриман­ня держава виділила значні кошти.

В історії людської цивілізації період XIV— XVI ст. залишив свій слід як епоха Відродження. Це була найвеличніша з революцій, які до того часу знало людство. Батьком експериментальної науки став Ф.Бекон (1561—1626). Він уперше в науці розробив індуктивний метод пізнан­ня, увів власну класифікацію наук, в якій педагогіка мала своє місце, тобто педагогіка вже була відокремлена як самостійна наука, хоча пред­мет її вивчення був окреслений дуже невизначено.

Першим, хто розробив педагогіку як відносно самостійну галузь теоретичного знання (головним чином дидактику) з чітким розумін­ням предмета дослідження, був, як про це йшлося вище, Я. Коменський. Без сумніву, він був одним з найвідоміших педагогів-теоретиків Західної Європи і одним з найдосвідченіших учителів свого часу. Про­те своє слово сказав той час, у який жив і творив великий педагог. За словами самого Я.Коменського, на той час було нагромаджено багато різноманітного освітнього матеріалу. Невизначеність завдань освіти, обсягу і змісту освітнього матеріалу, а, отже, і правильного методу на­вчання, зумовили необхідність усю справу навчання і виховання по­ставити на наукову основу. Крім того, епоха Відродження відкрила пе­ред людиною незвідані світи: світ природи, світ історії і світ людини. Потрібно було наявні знання про ці світи звести в єдину систему, зро­бити, якщо і не предметом вивчення, то, принаймні, придатним хоча б для ознайомлення з ними учнів. Нарешті, ще один аспект життя тоді­шньої школи: вона була засиллям нудьги, фізичних знущань над учня­ми, примітивного змісту. Потрібно було шукати відповіді на постав­лені питання.

Час покликав Я.Коменського. Своєю "Великою дидактикою" він дав відповіді на багато з поставлених життям питань і визначив орієн­тири для пошуку відповіді на всі інші педагогічні проблеми. У своїй творчій праці Я. Коменський сповна використав досвід, який на той час мало людство у справі навчання і виховання. А він, цей досвід, був знач­ним. Я.Коменський узагальнив наявний досвід застосування елементів класно-урочної системи навчання, розробив струнку теорію цієї сис­теми, ввів принцип природовідповідності як аксіому педагогіки, вису­нув низку правил навчання, дав відповідь на питання, пов´язані зі змістом, методами, засобами та організаційними формами навчання.

Виходячи з беконівської філософії Я.Коменський вважав, що в ос­нові практики навчання повинно бути пізнання речей і явищ, а не зау­чування чужих спостережень і чужих суджень про них. Судження авто­ритетів про них не можна вважати єдиною основою навчання. Необхідно вчити на основі доведення, за допомогою зовнішніх відчуттів і розуму.

Свою педагогічну систему Я. Коменський створював у час, коли була дуже гострою боротьба між капіталізмом, що народжувався, і феода­лізмом, що відживав. Тому й не дивно, що його "Велика дидактика" була забута майже на два століття. Звичайно, педагогічні погляди та­ких просвітителів, як англійський філософ, педагог, психолог Дж.Локк (1632—1704), французькі просвітителі — видатні мислителі свого часу Ш.Монтеск´є (1689-1755), Вольтер (1694-1778), Е. Кондільяк (1715-1780), П. Гольбах (17123-1789), К. Гельвецій (1715-1771), Д. Дідро (1713-1784), Ж. Руссо (1712-1778), які жили і творили після Я.Ко­менського, теж залишили після себе дуже помітний слід у науковій скар­бниці людства, в тому числі і в педагогіці. В одному з листів невтомний працелюб Дідро писав: "Якщо Даламбер бескінечно краще від мене вміє розв´язувати диференціальне рівняння, то я можу набагато краще фор­мувати душу, виховати її, вселяти в неї міцну і глибоку любов до істи­ни, до доброчестя", а великий Руссо своїм твором "Еміль, або про ви­ховання" набагато випередив час.

Наступні кроки у розвитку дидактики пов´язані з уточненням положень Я.Коменського, а, певною мірою, і з їхньою корекцією. І тут на перший план виступає діяльність видатного швейцарського педагога Й. Песталоцці (1746-1827). Звичайно, Й. Песталоцці у педагогіці йшов своєю дорогою, але він вже знав "Велику дидактику", спирався на неї. У багато положень Я.Коменського він вніс свої корективи. Кожне своє передбачення, педагогічне судження чи умовивід він намагався пере­вірити шляхом копітких експериментів. Й.Песталоцці вперше здійснив спробу об´єднати навчання і продуктивну працю так, щоб ця праця служила вихованню. Ідея розвитку розумових здібностей дітей під час навчання і до нашого часу є своєрідним прапором передової педагогіч­ної думки, недарма К.Ушинський назвав її "великим відкриттям Й.Пе­сталоцці". Внесок великого швейцарського педагога у дидактику над­звичайно великий.

Я.Коменський, наприклад, принцип природовідповідності розгля­дав як природонаслідування, тобто як відповідність зовнішнім формам природи. Й.Песталоцці, навпаки, природовідповідність розумів як відповідність усіх дій учителя природі дитини, тобто акцентував увагу на внутрішньому боці природовідповідності. Якщо Я.Коменський ро­зумів наочний як такий, якому можна дати механічний чи геометрич­ний образ, то Й.Песталоцці під наочним розумів, як зведення до еле­ментарного.

Наступний кроку розвитку дидактики зробив видатний німецький педагог А.Дістервег (1790-1866). Крім того, що він пропагував і поши­рював учення Й.Песталоцці, він увів принцип культуровідповідності, який доповнює принцип природовідповідності і вимагає вивчати і вра­ховувати потреби суспільного розвитку. Він розкрив необхідність ак­тивного начала у засвоєнні учнями знань, показав взаємозв´язок, взаємообумовленість правил і принципів навчання, їхні відносність, по­датливість, варіативність. Це йому належать слова: "Істина перебуває у вічному русі разом з людським родом. Ніщо не постійне, окрім змін". А.Дістервег не погоджувався з твердженням старих учителів: "Що б не вивчали учні, воно у житті їм згодиться, бо чим більше знань вони ма­тимуть, тим краще для них". Він показав, що вивчати потрібно той ма­теріал, який буде потрібний для їх руху вперед.

Дуже вагомий внесок у розвиток педагогіки взагалі і дидактики зок­рема зробив великий вітчизняний педагог Костянтин Дмитрович Ушинський( 1824—1870). Він по праву вважається нашим педагогічним генієм. Проживши всього неповних 47 років і присвятивши педагогіці менше ніж половину свого життя, він зробив неоціненний внесок у розвиток вітчизняної і світової педагогічної думки. К. Ушинський зак­лав основи нашої педагогіки. Він написав підручники для початкової школи, які, наприклад його "Рідне слово", перевидавалися багато разів. Він фактично створив вітчизняну теорію уроку і класно-урочної сис­теми навчання.

Значний кроку розвитку дидактики зробили П. Каптєрев (1849— 1922) та інші представники світової і вітчизняної педагогічної думки.

У радянський період дидактика розвивалася у напрямі пошуку шляхів наукового обґрунтування змісту навчання, вирішення пробле­ми методів навчання. У 20-ті роки головне практичне завдання поля­гало в тому, щоб зміст освіти і навчання привести у відповідність з роз­в´язанням актуальних соціальних проблем і створити нову педагогічну концепцію змісту шкільної освіти. У 1923 р. були введені в практику школи комплексні програми. Ці програми ставили за мету позбутися одного з істотних недоліків тодішньої школи, а саме, відрив шкільного навчання від життя, ізольованість навчальних предметів один від од­ного. Через значні обставини ідея комплексних програм була фактично скомпроментована, і на початку 40-х років вони були зняті з вико­ристання, а педагоги-теоретики до цієї ідеї більше не поверталися.

Проблема методів навчання привертала до себе багатьох педагогів-дослідників, був досить добре опрацьований дослідницький метод на­вчання, який має значні можливості для розвитку активності та само­стійності учнів, йому навіть приписувалася провідна роль у шкільному навчанні. Значний внесок у розроблення багатьох дидактичних про­блем зробив відомий радянський дидакт М. Скаткін. Він сформулював такі принципи навчання як принцип науковості, принцип зв´язку на­вчання з життям тощо. У 60—70-ті роки, спираючись на дослідження видатного психолога Л.Виготського, було зроблено висновок про ве­ликі пізнавальні можливості дітей молодшого шкільного віку і перехо­ду на трирічний курс початкового навчання (дослідження Л .Занкова), було висунуто й обґрунтовано ідею необхідності вивчення основ наук на вищому рівні узагальнення (концепція Д.Ельконіна, В.Давидова).

Принципово важливим виявилося положення про єдність змісто­вого та процесуального боків навчання (В. Краєвський, І.Лернер). От­римав зовсім нове трактування принцип доступності у навчанні (Л .Занков), було введено принцип оптимізації навчально-виховного проце­су (Ю.Бабанський).

Пошуки оптимальних умов для розвитку пізнавальної діяльності учнів, їх творчої самостійності привели до виникнення проблемного навчання (І.Лернер, М.Махмутов), впроваджувалося програмоване навчання, досліджувалися проблеми удосконалення класно-урочної системи навчання у поєднанні з індивідуальною та груповою побудо­вою занять, вводилося тестування.

Останнім десятиріччям актуальними для української дидактичної думки є проблеми змісту навчання (стандартів освіти), цілепокладан-ня (структури і класифікації цілей навчання), розроблення технологій навчання, системи контролю й оцінювання навчальних досягнень учнів (12-балова шкала оцінювання), проблеми розвивального навчання у середніх і старших класах, перехід на диференційоване навчання, впро­вадження модульного навчання, удосконалення організаційних форм навчання, розроблення і впровадження технологій особистісно-орієнтованого навчання.

Проблеми, які вирішує дидактика. За визначенням основоположни­ка наукової педагогіки Я. Коменського, дидактика — теорія навчання. Ця назва походить від давньогрецького "сіісіакіісоз", що в перекладі оз­начає "той, що навчає". Як наука, вона бере початок з "Великої дидак­тики", фундаментальної праці Я. Коменського. Уточнюючи її назву, він пише, що це універсальна теорія вчити всіх усьому, і при тому вчи ти з надійним успіхом, так, щоб не могло бути невдач, щоб ні в учнів, ні в тих, хто вчить, не було нудьги, щоб навчання проходило з радістю, вчити Грунтовно, не поверхнево, не для форми, а наближаючи учнів до істинної науки, вчити добрим правилам поведінки і глибокому благо­честю " [11, 208].

Своїм корінням дидактика виходить із народної педагогіки, цього багатовікового узагальненого народного досвіду навчання і виховання молодого покоління, який ґрунтується на народній мудрості і вира­жається у прислів´ях, приказках, традиціях, обрядах тощо. "Чого Івась не навчиться, того Іван не знатиме", - у цих простих словах, образній і лаконічній формі народ висловив думку, що освіта людини з найбіль­шою користю відбувається у ранньому віці. За словами того ж Я. Ко-менського "вона тільки у цьому віці і може відбуватися" [11,208]. Чітка і зрозуміла думка: "Краще один раз побачити, ніж сто разів почути" - не вимагає жодних додаткових пояснень та аргументацій.

Необхідною умовою розвитку суспільства є передача з покоління в покоління узагальненого в різних видах людської діяльності досвіду. Молодше покоління людей не лише засвоює цей досвід, а й з часом розвиває, розширює і збагачує його. Це у свою чергу забезпечує про­грес усіх боків суспільного життя, розвиток суспільства в цілому.

Однак, суспільство складають людські індивіди, а тому засвоєння і розвиток узагальненого людського досвіду кожним конкретним інди­відом — це індивідуальне акумулювання ним цього досвіду і на цій ос­нові розвиток його сутнісних (творчих) людських сил. Передача, зас­воєння і розвиток суспільного узагальненого досвіду - це вічна ділема людства, до того ж вона залишається актуальною стільки, скільки живе саме людство.

На будь-якому етапі історичного розвитку суспільства завжди вис­тупають два процеси: з одного боку — пізнання навколишнього світу, а з другого - навчання підростаючого покоління. Завдання пізнання -відкриття нових фактів та законів розвитку об´єктивного світу, завдан­ня навчання — озброїти людей тими знаннями і досвідом, яких досягло пізнання. Тому важливо не тільки розкрити закономірності процесу навчання, тобто встановити, як вчити, а й не менш важливо що вчити, які знання, який досвід, що з накопиченого наукою потрібно передати наступному поколінню. Виникає, таким чином, низка проблем, які необхідно вирішити, а саме:

  • як визначити зміст досвіду, який потрібно передати молодшому
    поколінню;
  • як забезпечити засвоєння цього досвіду;
  • як забезпечити розвиток людських творчих сил кожного індивіда.

Ці проблеми й вирішує педагогічна наука і практика, зокрема така її частина як дидактика. Тому нині дидактика — це не тільки теорія на­вчання, сучасна дидактика — це теорія освіти і навчання.

Головні поняття і категорії дидактики. Лише невелика частина того, що пізнає людина, може бути охоплена чуттєвим спогляданням. В ос­новному пізнання здійснюється мисленням за допомогою понять, суд­жень, умовиводів. Кожна наука володіє своїм специфічним арсеналом логічних засобів мислення, за допомогою яких вона осмислює власти­вості і суть своїх об´єктів вивчення, і тому кожна з них оперує своїми поняттями. Поняття — це форма думки, яка відображає певний об´єкт або клас об´єктів у їх істотних властивостях. Вони виникають на основі чуттєвого пізнання явищ і предметів об´єктивного світу.

Кожна наука оперує поняттями різного ступеня узагальнення і зна­чущості, але фундамент кожної з наук складають головні поняття — категорії. Категорія - це гранично загальне поняття у рамках даної предметної галузі. Категорії — це результат абстрагуючої діяльності мислення. Навколо категорій, а точніше, навколо системи категорій даної науки будується вся її понятійна система. Категорії пов´язані між собою так, що кожна з них може бути осмислена лише як елемент усієї системи категорій.

Дидактика — частина педагогіки, тому вона використовує деякі загальнопедагогічні і психологічні категорії.

До них потрібно віднести такі, як "освіта", "розумовий розвиток", "знання". Корінні дидактичні категорії — "навчання", "зміст навчан­ня", "методи навчання", "принципи навчання", "цілі навчання", "організаційні форми навчання", "урок", "дидактична система" тощо. Навколо цих категорій, як навколо ядра в атомі, будується вся система понять дидактики. До них необхідно віднести учіння, викладання, види навчання, оцінювання тощо. Намагаючись знайти вирішення зазна­чених вище проблем, дидактика надала їм свого специфічного смислу і значення. Цими поняттями вона користується як базовими, головни­ми, тому розглянемо деякі з них.

Освіта — це єдність процесу і результату передачі молодшому по­колінню узагальненого досвіду, накопиченого людством. Освіта — це процес акумуляції суспільного досвіду кожним конкретним індивідуу­мом, а відтак — процес його розвитку, тобто процес і результат розвит­ку суб´єктивних сутнісних людських сил і можливостей. Сучасна педа­гогічна наука розглядає освіту як процес, що має за мету виявити і мак­симально розвинути у школярів індивідуально найбільш значущі, до­мінантні задатки. Вона здійснюється через навчання і виховання, які функціонують як рівноправні чинники, але мають виражену специфі­ку і тим доповнюють одне одного.

Як бачимо, поняття освіти об´ємне й охоплює багато аспектів змісту та процесу передачі узагальненого людського досвіду.

Що таке розвиток´? Це філософська категорія. Розвиток — це незворотна, певним чином спрямована і закономірна зміна матеріальних та ідеальних об´єктів, що приводить до виникнення нової якості. Педа­гогічне розуміння розвитку охоплює розвиток фізичних, розумових, емоційних, духовних та інших сутнісних людських сил. У дидактиці під поняттям розвитку розуміють передусім розумовий розвиток, тобто розвиток мислення, пам´яті, уяви, становлення культури розумової праці тощо.

Зміст категорії "навчання" розкривається твердженням, що на­вчання — це головний шлях освіти, особливий вид такої діяльності, в ході якої школярі оволодівають знаннями, уміннями і навичками, в них формується науковий світогляд, забезпечується розумовий, психічний і фізичний розвиток, формуються моральні риси, естетичні смаки, про­фесійні інтереси. До дидактичних категорій відносимо і дидактичну систему, суть та зміст якої розкриємо нижче.

Поняття "учіння" в трактуванні різних педагогів має дещо неодна­ковий зміст. Я. Коменський під учінням розумів придбання знань із різних наук та уміння розв´язувати різноманітні задачі та виконувати дії з використанням знань. Видатний німецький педагог А.Дістервег трактував учіння як здобуття знань, умінь, навичок із певних наукових дисциплін, а відомий німецький філософ і педагог Й. Гербарт (1776— 1841 ) під учінням розумів засвоєння знань, умінь, навичок. Визнач­ний російський педагог П. Каптєрев розумів учіння внутрішнім боком педагогічного процесу, а відомий психолог радянських часів Л. Рубін-штейн (1889-1960) під учінням розумів здобуття учнем пізнавального досвіду, знань, умінь, навичок. Наведені вище визначення учіння до­помагають зрозуміти суть цього поняття.

Викладання — діяльність учителя в процесі навчання. Під цим по­няттям розуміють не просто розповідь, пояснення, демонстрування зразка виконання певного завдання, як то здається на перший погляд, на що орієнтує й етимологія самого терміну "викладання". У ході цієї діяльності вчитель виконує велике коло функцій, одночасно навчає учнів, забезпечує їх розумовий розвиток, виховує, організовує до ро­боти, контролює і т. д. Тому цю діяльність правильніше було б назвати іншим терміном, наприклад, "научуванням".

Принципи навчання — категорія дидактики. Це положення, які по­кладені в основу формування змісту навчання, вибору методів навчан­ня, в основу розроблення і конструювання форм організації навчання. Це своєрідні вимоги, виконання яких дає змогу не тільки теоретично, а й практично створити і реалізувати систему навчання. У перекладі з латинської мови термін "принцип" означає першооснова, начало, пра­вило. У контексті цього визначення принципи - це основа, система вимог для створення і реалізації системи навчання.

Розгляд усіх інших понять ми продовжимо під час розкриття відпо­відних розділів посібника.

Підсумок. На будь-якому етапі історичного розвитку суспільства завжди виступають два процеси: з одного боку — пізнання навколиш­нього світу, а з другого — озброєння людей тими знаннями і досвідом, яких досягло пізнання. Виникають проблеми, які необхідно розв´яза­ти, а саме: що вивчати, як і за допомогою яких засобів вивчати. Ці про­блеми і вирішує дидактика. Фундамент кожної науки складають її ка­тегорії. Головними дидактичними категоріями є: освіта, навчання, вик­ладання (научування), принципи, методи, засоби навчання тощо.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія педагогіки: курс лекцій
Робоча книга вихователя групи продовженого дня
Педагогіка вищої школи
Дидактика