Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Українська усна народна творчість

§50. Поетика малих жанрів фольклору


Невеликі за обсягом, специфічні за способом висловлення думки, шляхами образотворення, прислів´я та приказки виробили певні риси жанру, особливості композиції, художньо-поетичної структури. Усі прийоми і засоби підпорядковані законам жанру, основна риса якого — лаконізм.

 

Особливості композиції паремій

За композицією паремії дуже різноманітні — від простих узагальнюючих суджень (типу «Ситий голодного не розуміє», «У єдності сила»), до складних з точки зору структури та змісту тверджень, розуміння яких ускладнюється різними чинниками (підтекстом, іронічним забарвленням). Як і в багатьох інших фольклорних жанрах, тут основну роль відіграє асоціативність та художня образність тексту.

У структурі приказок спостерігаються різні композиційні прийоми: зіставлення — одне явище чи поняття зіставляється з іншим на основі подібності, спорідненості: «Гарна дівка, як маківка»; контрасту — протиставлення явищ, якостей чи дій: «Колос повний до землі гнеться, а порожній — угору пнеться»; антитези, в основі якої суперечність між явищами дійсності, заперечення однієї думки іншою: «Сам в неволі, а думки на волі». Багатьом пареміям властива симетрична структура за принципом паралелізму: а) прямого: «Який мельник, такий млин, який батько, такий син»; б) контрастного: «Драний кожух — не одежа, чужий муж — не надежа»; в) психологічного: «Зів´яли квіти — перестав любити».

Поширена структура приказок у формі дилеми — двох взаємови-ключних компонентів: «Або пан, або пропав», «Або полковник, або покойник», «Або рибку з´їсти, або на дно сісти», а також у формі заперечення: «Не береться ні за холодну воду», «З дужим не борись, а з багатим не судись», «Не знаєш броду — не лізь у воду». Дуже цікаві в українському фольклорі приказки, побудовані на подвійному запереченні: а) предмету: «Ні риба, ні м´ясо», «Ні грач, ні помагач», «Ні пава, ні ґава», «Ні Богові свічка, ні чортові шпичка»; б) дії: «Ні кує, ні меле», «Ні до ладу, ні до прикладу», «Ні стати, ні сісти»; в) якості: «Ні живий, ні мертвий», «Ні сорому, ні совісті»; г) обставини: «Ні світ, ні зоря», «Ні в тин, ні в ворота», «Ні сам не гам, ні другому не дам».

Подібної структури є паремії, де заперечення висловлюється від протилежного: «Хоч плач, хоч гопки скач», «Хоч криком кричи», «Хоч вовком вий», «Хоч трава не рости». Особливо колоритні приказки, в основі яких лежить прийом карикатури — порівнюються чи зіставляються два тотожні предмети, явища або ознаки, але один компонент подано в прямому значенні, а другий — у карикатурно зміщеному (перебільшено, перекручено, доведено до смішного): «Худий, аж ребра світяться», «Іде — ледве ноги тягне». До найпоширеніших відносяться також прислів´я, стрижнем композиції яких є причинно-наслідковий зв´язок: «Що посієш — те пожнеш», «Як постелиш — так виспишся».

Як бачимо, паремії можуть будуватись за різними композиційними структурами (симетричними, асиметричними), в основі яких лежать різні смислові аспекти. Окрім названих вище, що є найпоширенішими, може бути велика кількість інших композиційних формул. Наприклад, часто зустрічаються тричленні приказки: «Говори мало, слухай багато, а думай найбільше», «Обмок, як вовк, обкис, як лис, замерз, як пес».

 

Художньо-виражальні засоби паремій

Художньо-образний лад прислів´їв дуже складний, бо в гранично лаконічній формі висловлюється узагальнене, змістовно містке твердження, за невеликою формою криється глибинна структура, в якій приховані елементи смислу (підтекст, багатозначність, іронічне забарвлення та ін.), розраховані на кмітливість, здогадливість реципієнта. А тому в прислів´ях використовуються всі можливі шляхи образотворення, усі художні тропи, фігури та їх комбінації.

Основними тропами в прислів´ях виступають метафора, порівняння і метонімія. В основі метафоризації лежить внутрішній зв´язок між предметами, явищами природи та життям людини, її діяльністю, суспільними відносинами. Найпоширеніші перенесення якостей і дій тварин та рослин на життя людей, — і в цьому відображається пантеїстичний світогляд наших предків. Кількісно найбільше гніздо паремій з опорним видовим поняттям дерево: «Гни дерево, поки молоде», «Кривого дерева не виправиш», «На похилене дерево і кози скачуть». Такими ж численними є метафори, пов´язані з повадками тварин, птахів, якостями рослин: «Кожна корова своє теля лиже», «Старий віл борозни не псує», «Хоч кінь на чотирьох ногах, і той спотикається».

Не менш поширеними є порівняння: а) ознаки: «Як печений рак»; б) дії: «Пропав, як у воду канув». У приказках порівнюється майже все: і речі та дії, що мають спільні чи подібні риси, і ті, що нічого спільного не мають (таким прийомом досягається ефект нелогічності вчинків чи невідповідності якості, ознаки): «Робить, як мокре горить», «Потрібне, як п´яте колесо до воза», «Свекруха любить невістку, як собаки діда».

Дуже багато прислів´їв побудовано на різновиді метафори — персоніфікації реалій побуту: «Новий віник по-новому мете», «Де макогін блудить, там макітра рядить», «Плакали твої грошики», «Впросилися злидні на три дні, та до смерті не виженеш». Але ще більше паремій, в основі яких — зооморфізм — зображення людей у вигляді тварин. Цікаво, що більшість образів тварин вживається у сталих значеннях, за ними закріпились певні характеристики: вовк — хижий, лисиця — хитра, заєць — боягуз, свиня — нахабна, влізлива, осел — впертий, дурний, теля — наївне, віл — працьовитий: «Не будь бараном, то вовк не з´їсть», «Ласкаве теля дві матки ссе», «Горе дворові, де корова розказує волові», «Посади свиню за стіл — вона ратиці на стіл» та ін. Подібні сталі характеристики пов´язані з образами птахів: сорока — балакуча, вертлива, сова — мудра, але непривітна, орел — могутній, сокіл — швидкий, красивий та ін.; комах: бджола — працьовита, муха — надокучлива, оса — зла.

Широко використовується метонімія. Саме вона є домінантним тропом для паремій, бо пояснює їх лаконічність. Особливо продуктивно вона представлена у тематичному розряді «Людина. Риси характеру»:

Мудра голова дурному попалась.         

Чого очі не бачуть, за тим і не плачуть.

Одна голова добре, а дві краще.  

За дурною головою і ногам нема спокою.     

Де серце лежить, туди око біжить.

Око гляне — серце в´яне.

Не сунь свого носа до чужого проса.    

Роботящі руки гори вернуть,

а також «вхопитися зубами», «задерти носа», «гострити зуби», «розвісити вуха». За допомогою метонімічних метафор, синекдох у паре міях частина (деталь) заміщає ціле розгорнуте явище, розуміння якого виникає на основі асоціативних зв´язків.

Нерідко зустрічаються гіперболи: «Вола б з´їв», «Очі на лоб вилізли», «За кавалок кишки сім верст пішки»; літоти: «Комар носа не підточить»; або у поєднанні: «їсть за вовка, а робить за комара».

Прислів´я відзначаються багатством зорових та слухових образів, асоціацій, тому в них поширені епітети на ознаку кольору, якості та ін.: «Руса коса — дівоча краса», «Краснее личко — серцю неспокій», «Чорна земля білий хліб родить», «Де красна молодиця, там ясна світлиця». Звукові образи підсилюються а) звуконаслідуванням: «Верба хльос, бий до сльоз», «Ні мур-мур», «Ні чичирк», «Ані телень» та б) алітерацією: «Коси, коса, поки роса, роса додолу, косар додому», «Коваль кує, ковалиха в корчму йде», «Стругав, стругав та й перестругав». Як в останніх прикладах, часто використовується тавтологія, яка виконує підсилюючий ефект: «Біда бідою їде, бідою поганяє». Часті тавталогічні сполучення типу «як лизень злизав», «криком кричати», «сиднем сидіти», «лігма лежати», «ходором ходити» та ін. До них наближені синонімічні пари: круть-верть, тишком-нишком, говорити-балакати, переливати з пустого в порожнє, заходять шарики за ролики.

У багатьох прислів´ях зустрічаються риси комізму, іронія: «Він добрий чоловік, коли спить зубами до стіни», «Хоч того самого, аби в другу миску», «Він мене обухом, а я його лаптьом, лаптьом — мене повезли, як пана, а він побіг, як собака». Часто зустрічаються евфе-мізми: «Скакати в гречку», «Куди король пішки ходить»; іноска-: «Наварити березової каші», «Полічити ребра», «Погладити проти шерсті».

Недругорядну роль у приказках виконують власні назви, імена. Вони не є ознакою одиничності випадку, а, навпаки, набирають рис узагальнення, сталого значення. Наприклад, Іван — бідний, простак; Гриць — влізливий, Хома — хитрий, лукавий, Настя — хвалькувата, Солоха — балакуча: «Без Гриця вода не святиться», «І ззаду знать, що Хомою звать», «Не дай, Боже, з Івана пана, а з наймита господаря», «Наша Парася на все здалася» та ін. Для підкреслення певної характеристики чи людської вади у прислів´ях використовуються власні назви — неологізми, що увиразнюють художній образ: Сахар Медович — улесливий, підлабузник, Глек Макітрович — дурний, Михайло Незгадайло — невдячний та ін.

Поширеними у пареміографії є також неологізми на означення звичних понять: хапати дрижаки (тремтіти), справляти походеньки, посиденьки, робити витрішки (втупитись поглядом), бити байдаки (від «байда» — безтурботна людина), схопити облизня (від «облизатись», співзвучне з «облизати макогона»), дати прочуханки (від «прочухатися, отямитися»), точити ляси, баляндраси, теревені (взукона-слідувальні неологізми на означення пустої розмови), замакітритися (від «макітра» — у народній мові голова особливо нерозумної людини порівнюється з макітрою), спантеличитися чи замутеличитися (від «теля» — наївна дурна людина), змикитити (від Микита — хитрий, порівняй «Лис Микита») та ін. Деякі неологізми утворюються на основі звукової близькості до відомих слів, без яких не вживаються. Наприклад, фіґлі-міґлі («фіґель» — фокус, «міґель» — співзвучне утворення без фіксованого значення); тринди-ринди («тринди» — награвати, триндичка — весела пісенька; «ринди» — співзвучне слово); галай-балай (від «галайкати» — голосно говорити, викрикувати, балай — слово-відзвук); тяп-ляп («тяпати» — робити щось абияк, «ляпати» бити чимось по воді, або мокрим по сухому) та ін. Зустрічаються неологічні утворення шляхом переходу слова з однієї частини мови в іншу. Наприклад, «велике цабе» (вигук погонича до худоби).

У прислів´ях та приказках використовуються і народно-поетичні символи: калина — дівчина, сокіл — хлопець, пара голубів — подружня вірність, червона китайка — символ козацької слави, вогонь і вода — випробування, дорога — життя та ін. Вживаються й інші прийоми та засоби образотворення, але вони менше поширені, ніж вищеназвані.

 

Риси версифікації паремій

Від початку дослідження прислів´їв та приказок було помічено, що вони відзначаються певними інтонаційно-ритмічними та звуковими характеристиками: ритмомелодикою, метром, римою. Це дало підставу розглядати паремії з точки зору версифікації. Уже Ф. Колесса висловив думку, що «приповідки займають посереднє місце поміж віршем і прозою», мотивуючи таке твердження тим, що «коли формула приповідки обіймає два або більше рядків, то вони сполучуються звичайно римою, асонанцією чи алітерацією, що не раз появляються й посередині вірша».

Вивчення ритмомелодики прислів´їв — питання дуже складне, бо кожне прислів´я має свої інтонаційно-ритмічні особливості. Навіть ті зразки, у яких несиметрична композиція чи які побудовані на однорядковій формулі, відзначаються певним співзвуччям, відшліфованим ритмом мови. На цій характеристиці наголошує В. Андріанова-Перетц: «В художньому ладі класичного прислів´я важливу роль відіграє... не вірш, а та ритмічна проза, яка часто застосовується до народної казки, особливо в її зачинах і кінцівках. Лиш деколи цей розмірений склад переходить у правильне чергування наголошених і ненаголошених складів у кожній частині прислів´я». О. Фрейденберг пов´язує таку характеристику цих жанрів з їхнім зв´язком із міфологією і магією: «Міфотворча мова має конструкцію паралельних, синонімічних, двочленних фраз, зв´язаних співзвучністю; це співзвуччя може бути дане у прямій формі, як фонетичний збіг (рима) або у вигляді антитези. Це конструкція майбутнього прислів´я».

Ритмічність прислів´їв формується рядом чинників. Оскільки це жанр, який побутує в усному мовленні, основними є позалінгвістичні компоненти: логічні наголоси, якими визначаються змістові центри, паузи, які розділяють прислів´я на окремі частини, інтонація, яка створює емоційний фон і передає почуття, що викликало цю приказку. Важливу роль у художній довершеності паремій відіграє ритм. Здебільшого прислів´я виступає в мірному силабічному (складовому) вигляді: «Якби чоловік знав, чого не знає, той мав би, чого не має», «Нема муки без науки, нема науки без муки». Зустрічаються приказки із правильним метричним віршем, але рідко, бо силаботонічний ритм, на думку В. Даля, «взагалі чужий народній мові»: «Ой, паничу, паничу, я вас за чуб посмичу» (дактиль), «Не в службу, а в дружбу» (амфібрахій), «Хто дасть, той князь, хто не дасть, той грязь» (ямб), «Поки не упріти, доти не уміти» (хорей з пірихієм). Ритм підкреслює думку, закладену в творі, робить приказки легшими для запам´ятовування, що сприяє їх поширенню і побутуванню.

У багатьох пареміях співзвучність частин довершується римою: «Якби літа вернулися, то б і хлопці горнулися», «Яке коріння, таке й насіння»; нерідко з´являється внутрішнє римування: «Де одинець— хазяйству кінець, де сім — щастя всім». Іноді внутрішня рима відіграє роль членування (ділить прислів´я на логічні частини): «Зять любить взять, тесть любить честь, а шурин очі жмурить». Рими цементують прислів´я, допомагають підкреслити паралелізм частин, зіставити значення слів, що римуються, часто виконують функцію логічного наголосу.

Отже, прислів´ям і приказкам властива ритмічна організація, звукове оформлення, що базується на композиційно-синтаксичній основі. Паремії характеризуються розміреним, хоч не завжди точно метричним ритмом, багато з них мають рими. Визначальну роль в їх організації відіграють позалінгвістичні компоненти.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Українська усна народна творчість