Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Українська усна народна творчість

§40. Культово-анімістичні (міфологічні) казки. Звіриний епос


Групи казок про небесні світила, тварин, птахів, плазунів, комах, рослини, предмети, природні явища можна умовно об´єднати назвою «культово-анімістичні казки», оскільки ці оповіді витворились на основі давніх культів та анімістичних уявлень і вбирають елементи доісторичних вірувань.

Найдавнішими з цих оповідей (і найменш чисельними) є казки про природні явища та небесні світила (напр., «Про сонце, мороз і вітер»; «Март, апріль і май»), герої яких — анімічні істоти, наділені людськими характеристиками: мовою, думками, здатністю спілкуватись, почуттями, емоціями тощо. Ці твори дещо подібні до міфів, оскільки є давніми спробами людей пояснити незрозумілі явища дійсності, виявляють благоговіння перед вітром, дощем, морозом, сонцем, вогнем і т. ін.; страх людини перед силами природи, її повну залежність від них, віру в те, що земні та небесні стихії здатні діяти в залежності від ставлення людини до них.

Подібними є казки про рослини («Стріча баби з цибулею», «Про липку і зажерливу бабу»), де виявляються анімістичні уявлення про «жителів лісу та поля». Казка «Про липку» чітко відображає культ дерев — липка виконує всі бажання людей, розмовляє з ними, є справедливим суддею тощо. Такими є й казки про предмети чи речі. У таких творах, де головними персонажами постають всілякі коржики, короваї («Коржик», «Хлібина»), елементи культу хліба нерідко поєднуються з культами зерна, ниви тощо.

Найчисленнішу групу культово-анімістичних казок становлять казки про тварин, які відображають тотемічні вірування, що часто поєднуються з анімізмом, елементами інших культів.

 

Казки про тварин

Вважається, що казки про тварин це в історичному плані найдавніший пласт народного казкового епосу. У праслов´янських племен, як і в багатьох інших народів, у період зародження та розвитку мисливства з´явилися прозові оповіді про звірів. Спершу вони носили магічний характер і мали на меті замовляти тварин — тотемних предків. М. Грушевський вказує на те, що вчені, які досліджують народи на первісному рівні розвитку, подають записи певної категорії розповідей, «котрі «добре оповідати» перед ловами на того і того звіря, що являється темою оповідання... Так, мабуть, треба розуміти ті всеночні оповідання, що відбуваються у різних ловецьких племен перед ловами десь в мужеськім домі — вони принесуть щастя у будучих ловах». Подібні думки висловлювали Е. Тайлор, Дж. Фрезер та інші.

Такий інтерес людей до тварин виникає вже у період формування тотемних уявлень, з чим і пов´язана поява особливих народних творів-замовлянь, магічних оповідей з метою приборкати хижих звірів, задобрити тотемних істот. Більшість учених схиляється до думки, що замовляння, міфічні оповіді, пов´язані з повір´ями про тварин, які передували відповідній групі казок, в минулому не мали алегоричного значення: в образах тварин зображалися самі тварини. Ці оповіді мали вузьке практичне призначення. Існує думка, що, окрім накликання успіху перед полюванням, подібні оповіді про життя тварин створювалися і розповідалися з метою передачі молодому поколінню знань про повадки і поведінку звірів, щоб, зустрівшись з тією чи іншою твариною, людина знала, як їй поводитись.

Із розвитком людської свідомості змінюється і ставлення людей до навколишнього світу, нові мотиви з´являються в оповідях. Тому не можна появу всіх сюжетів казок про тварин пояснювати лише мисливськими цілями. М. Грушевський висловлює думку, про те, що для первісної людини «певна категорія звірят ототожнюється... з своїм родом, як його «тотем»; між сими звірятами і собою людина довший час не припускає ніякої різниці. Переміни звірів в людей і людей в звірів, існування людей-звірів, що ведуть подвійне життя то під людською, то під звірячою подобою, здаються їй самозрозумілими явищами, і тут відкривається невичерпне джерело не тільки для обсервації, але й для уяви — і примітивної творчості». В. Гнатюк пов´язує виникнення таких творів з тим, що «на основі анімістичного світогляду первісний чоловік уважав звірів не тільки за рівних собі під кожним оглядом, але навіть за вищих від себе і розумніших».

Поряд із образами диких лісових звірів у цих розповідях почали з´являтись образи свійських тварин. Це явище відносимо до пізнішого часу, коли людина переходила від мисливства до скотарства, і навчилась приручати тварин, використовуючи їх для своїх потреб.

У давній міфології та повір´ях широко фігурували і дикі, і свійські тварини. У багатьох праслов´янських племенах існували звичаї на певні свята з´їдати окремих сакральних тварин чи їх зображення з тіста, що супроводжувалось певними магічними дійствами та ритуальними відправами і мало на меті забезпечити родючість та добробут. Ця ритуальна їда «становила собою акт прилучення себе, і не тільки себе, а й усієї своєї сім´ї і всіх об´єктів свого господарства, до тих сил і тих здатностей, які приписувались тваринам, котрі з´їдалися». Як вказує О. Фрейденберг, давня людина вважала, що таким чином прилучається до свого тотема.

На честь окремих тварин існували свята, котрі ще донедавна відзначали на деяких територіях України. Окрім широко відомого «водіння кози», в час Різдва на західних землях (зокрема у гуцулів) щорічно справляли свято на честь вовків, яких, щоб «не накликати» з лісу, в цей час називали «колядниками». За свідченням Д. Яворницького, у Таврії серед рибалок був поширений звичай щороку на Петра і Павла влаштовувати «женіння» рака. При цьому рака одягали в чоловічий одяг, а рачиху в жіночий, прикрашали їх квітами і стрічками і «вінчали», що мало на меті забезпечити приплід риби для місцевих рибалок. На інших територіях був відомий ритуал «гоніння шуліки» в час Русалій. З культом змії та вужа були пов´язані святкування виповзання гадів на землю (25 березня) та повернення їх у підземне царство (14 вересня). Серед свійських тварин особливо величались коні, яких наділяли особливою магічною силою; корови (в час маївок, Русалій); півні (як птахи, пов´язані з вогнем). Існувала велика кількість інших свят, обрядів, повір´їв, що позначились на народному епосі.

Фольклористи, які займаються вивченням «звіриного епосу», підкреслюють, що «народні казки систематично почали записуватись порівняно пізно (коли даний жанр уже до певної міри почав «деградувати»), і, отже, вони стали відомі дослідникам не такими, якими були колись, а в значно зміненому вигляді, що дуже утруднює їх вивчення».

З часом усна народна традиція переосмислюється, оповіді про тварин набувають нового трактування, характерних рис та відтінків, доповнюються казковою символікою. Відколи у звіриному епосі з´являється специфічна художня алегорія, можна говорити, що такі твори переходять у розряд казок. Отже, «українські казки про тварин, як вони відомі нам нині, — витвори уже більш пізнього часу, і їх образи, характери та ситуації, в умовах яких вони діють і розкривають свою сутність, мають аж ніяк не буквальне, а лише переносне, алегоричне значення».

Серед казок про тварин, що в усних переказах чи записах дійшли до нашого часу, найчисленнішу групу становлять казки про диких (лісових) звірів. Є підстави вважати, що ґенетично вони найдавніші. Персонажі, які фігурують в них, це — представники фауни слов´янських лісів.

Найпоширенішим образом тут є вовк. Сліди вшанування цього звіра у східнослов´янських народів залишались досить довго. Поширений культ цього тотема був пов´язаний із уявленням про вовка як священної тварини (сильної і найбільш небезпечної). Вже старогрецький історик Геродот згадує про плем´я наварів (яке багато вчених вважає одним з ранньослов´янських), представники якого сповідують культ вовків, і самі за певних обставин можуть набувати подоби цих тварин. Бажання прадавніх людей володіти силою та спритністю свого лісового ворога, можливістю захистити себе, породило велику кількість епічних творів про вовкулаків.

Найдавнішим зразком оповіді з центральним образом вовка є «Казка про вовка-колядника» («щедрувальника»), який приходить на Різдво до діда і виколядовує в нього овечку, козу, коня, бабу, а потім — самого діда, відносить це все до лісу, і там з´їдає. Вона збереглась в небагатьох варіантах і зафіксувала давнє ставлення людини до дикого тотема, з яким «не сила боротись», а треба його задобрювати, виконуючи його волю та побажання.

Але вовк у казках не завжди постає грізним і лютим. Він не завжди панує в лісовому царстві, його неважко обдурити. Можливо, в минулому оповіді про обдуреного вовка мали на меті накликати на людей-мисливців здатність перехитрити лісового хижака. Намагаючись захиститися від його нападів, праслов´янські предки складали оповіді про втрату вовком сили чи про панування людини над ним. З часом подібні казки набули гумористично-сатиричного відтінку, перестали сприйматися серйозно. Очевидно, у поширеному звертанні «вовчику-братику» чи «вовчику-панібратику» криється бажання поріднитись із ним, заручитись його підтримкою і покровительством (адже брат — значить «свій» — не може завдавати шкоди).

У подібному плані постає образ іншого лісового хижака — лисиці, яку теж у казках нерідко величають «лисичкою-сестричкою». Вона завжди зображається хитрою, облесливою, здатною на всілякі вигадки, тому може обдурювати навіть сильніших від себе. У багатьох казках вовк та лисиця постають разом як спільники чи побратими. Але часто вони намагаються перехитрити один одного у бажанні отримати більшу частину здобичі («Про лисичку-сестричку і вовка», «Лисичка-сестричка і вовк-панібрат», «Як лисиця роздобула риби», «Як лис учив вовка діставати рибу» та ін.).

На слов´янському ґрунті, як і на більшій частині євроазійської території, особливого значення набув культ ведмедя. Тотемні вірування багатьох племен зберегли думку про походження людини чи роду в цілому від ведмедя. І. Березовський вказує на зв´язок повір´їв про родинні зв´язки людини з ведмедем із казковим мотивом про викрадення ним жінки, співжиття з нею та народження сина від ведмедя. З цим, на думку дослідника, пов´язане звертання до ведмедя «вуйко», тобто дядько по материнській лінії. Цей персонаж нерідко зустрічається разом з образами вовка та лисиці. Як найсильніший у лісі звір, він постає володарем лісу, царем (казки про лева — царя звірів є, очевидно, значно пізнішим нашаруванням, запозиченим із мандрівних сюжетів).

Спостерігаючи за поведінкою лісових мешканців, прадавні люди витворили реальні картини співжиття звірів. Тому в народних казках хижаки панують над слабшими — зайцем, білкою, їжаком тощо, і лише інколи можуть бути обдурені, піддавшись на хитрощі меншим («Як заєць обдурив ведмедя», «Лев та заєць»). Переможцями нерідко стають птахи, миші (які підгризають дерево), бджоли, комарі (які кусають хижака). Вони перемагають ворога разом чи поодинці.

Віддавна мріючи панувати над дикими звірами, захиститись від них, праслов´яни створили велику кількість оповідей про стосунки хижаків з людиною (що первісно виконували роль своєрідних замовлянь). У цих казках змальовано багато ситуацій, коли людина потрапляє у безвихідь, опинившись сам на сам із диким звіром — вовком, лисицею, ведмедем, диким кабаном (рідше левом). Але за будь-яких обставин вона рятується, перемігши свого суперника хитрощами чи силою розуму. Часто при цьому людині допомагають дерева, у гіллі чи дуплі яких вона ховається. В окремих творах одному чоловікові вдається побороти зграю вовків, яким він по черзі відриває хвости («Як чоловік ловив вовків»), або, коли вони, ставши один на одного, намагаються дістати чоловіка з дерева, радить відірвати нижньому голову і причепити верхньому («Куций вовк», «Старий вовчище»). Чоловікові вдається перехитрити хижака й іншим чином: він начебто погоджується, щоб вовк його з´їв, але каже, що брудний, і йде до річки вмиватись, а, вмившись, просить вовчого хвоста, щоб витертись, тримаючи вовчий хвіст, він намотує його на руку і б´є вовка («Парубок і вовк»). Навіть маленький хлопчик, який «народився з золотим ланцюжком на шиї», може вийти переможцем («Як хлопчик трьох вовків забив»).

В інших оповідях лісоруб перемагає ведмедя, якого кличе допомогти розколоти дубову колоду, а потім витягає клин, і ведмідь потрапляє у пастку. У деяких творах переможцем над лісовими звірами стає жінка чи баба («Ведмежа лапа»).

Інколи у казках такого типу натикається на людську природу вовків, ведмедів чи ін., які асоціюються з представниками прадавніх «звіриних союзів».

Багато казок про диких звірів присвячені темі помсти лісових хижаків людині («Як звірі мстилися чоловікові»). Але і в цьому випадку людина виявляється спритнішою та хитрішою і отримує верх над мешканцями лісу. До мотиву перемоги долучається мотив вигоди, яку людина отримує, поборовши звірів: з вовчої шкіри шиє одяг, з лисиці робить бабі комір на шубу, з зайця — шапку та рукавиці тощо. Це є ще одним підтвердженням, що казки про лісових звірів виникли та поширились у період, коли первісна людина намагалася запанувати над природою, змусити тварин підкоритись її волі.

Наступну групу звіриного епосу становлять казки про свійських тварин. Вони з´явились тоді, коли людина приручила окремих представників світу природи, пристосувавши їх для своїх потреб. Серед головних персонажів цих казок найпоширенішими є кінь, корова, собака, коза, віл, цап та баран.

Приручення тварин та використання їх у власних цілях змінило світогляд праслов´ян: люди почали вірити, що сильніші від звірів і здатні над ними панувати; а також — що мешканці лісів повинні їм підкорятись. Спершу свійські тварини (від «свій» — отже не ворог) виступали в ролі посередників між людьми та дикими звірами, оскільки є їхніми родичами, що в минулому жили разом. Тому поряд з казками про допомогу домашніх тварин у господарстві існує багато оповідей про їх сприяння у битві з хижаками. Свійські тварини часто постають охоронцями своїх господарів, дому: собака проганяє вовка від овець або ловить лисицю, що краде курей та гусей; баран обдурює вовка і карає його; котові легко вдається перехитрити лисицю, оскільки він уміє лазити по деревах. У цих оповідях свійські тварини завжди постають спритнішими та хитрішими від диких.

Серед цієї групи казок часто зустрічається мотив втечі домашніх тварин до лісу та їх пригоди. Первісні люди знали, що там їхніх помічників підстерігає небезпека, тому, можливо, цими оповідями намагались їм допомогти. Хоча є й мотиви про те, що свійських тварин, які постарілися, люди виганяють в ліс умирати, і тоді їм допомагають лісові мешканці. У цих казках свійські тварини завжди постають переможцями, оскільки знають життя та звички мешканців лісу. Так, цап та баран, знайшовши на дорозі вовчу голову, беруть її у торбу, а потім використовують при зустрічі зі зграєю вовків. Вони витягають її кілька разів, розповідаючи, скільки вовчих родичів з´їли, чим залякують хижаків, і, коли ті втікають, то забирають їхню кашу («Цап та баран»; хоч цілком можливо, що вже у цій казці можуть матися на увазі не самі звірі, а жерці двох племен у їхніх масках).

Часто у казках свійські тварини допомагають людині в полюванні, заманюючи здобич в яму чи заганяючи в сітку. Коли дикі звірі потрапляють до пастки, то людина отримує над ними панування. Просячи пощади, лісові мешканці обіцяють хорошу винагороду за звільнення, дають слово ніколи більше не шкодити господарству. У казках людина розуміє необхідність мати хоч якусь тварину, оскільки вона може принести користь. Так, головний персонаж казки «Солом´яний бичок», пасучись на цвинтарі в лісі (що є безумовним підтвердженням архаїчності сюжету), допомагає дідові та бабі «зловити» зайця, лисицю, вовка та ведмедя, котрі за звільнення обіцяють винагороду. Згодом ведмідь приносить з лісу мед диких бджіл; вовк приганяє отару овець; лисиця — курей, гусей та качок; заєць — коралі та дерев´яні прикраси. Таким чином, мешканці лісу та солом´яний бичок — ритуальна подоба тварини (зроблений з соломи ідол — дідух, що асоціюється з духом поля, хліба, померлих предків), стають годувальниками людей.

Поряд з групами народних казок про диких та свійських тварин існують групи творів про диких та свійських птахів. За походженням вони також давні, оскільки виявляють архаїчне бачення людиною світу. Серед епосу про птахів важливе місце займають тексти про хижаків — шулік, орлів, яструбів, які панують у надземному Царстві, завдаючи шкоди слабшим від себе — горобцям, сорокам, ластівкам та ін. Але і тут меншим птахам вдається перехитрити хиасаків. Коли вирішили вибрати царем того, хто може найвище залетіти, то горобець ховається між крилами в орла, і як той вже не Має сили летіти вище, вилітає зі сховку, отримуючи першість («Як птахи царя вибирали»). З-поміж персонажів казок про птахів важливе місце відводиться польовим птахам, особливо перепілкам, які вважались духами ниви, що допомагають у вирощуванні та зборі врожаю. Сова привертала увагу людей своїм нічним способом життя і вважалась особливою птицею, здатною передбачати майбутнє, наділеною більшою мудрістю, аніж інші пернаті. Через уявлення про зв´язок птахів із душами померлих родичів (або їх втіленням) та з раєм, звідки вони начебто приносять весну, через властиву їм здатність літати, до них в народі ставилися з великою пошаною. Деяких з них (лебедів, лелек, голубів, ластівок) наділяли надзвичайними рисами, вважаючи благороднішими від інших.

Свійські птахи у народних казках нерідко виступають сакральними тотемами. До найархаїчніших можна віднести тексти про солярних істот. Наприклад, в казці «Про Півника» головний персонаж — Півник — виріс до лавки, зламавши її — до стелі, зірвавши стелю — до даху, знявши його — до неба, і проламав небо. У ряді казок та їх варіантів про курочку рябу («курку рябушечку») головний персонаж — Курка — несе золоті та срібні яйця (древній фетиш поклоніння). Коли одне з них розбивається, це призводить до жахливих наслідків: дід вішається, баба підпалює хату, люди з розпачу б´ють відра, топлять дітей, підпалюють свої хати, і так згоряє все село. В одному з варіантів дається пояснення: «Бо то була перша курка, і перше яєчко на світі». Тому дії людей можуть сприйматися як жертва покути за «злочин» перед тотемом. У пізніших варіантах курочка ряба обіцяє знести інше яйце.

Не розуміючи багатьох явищ навколишнього світу, прадавня людина відчувала страх і перед птахами, наділяючи їх магічною силою, використовуючи у ворожіннях, культових діях, закладаючи у фундаменти будівель чи поховання як залежних мерців. При цьому за неправильне ставлення до пернатих вона очікувала покарання. Такі уявлення зафіксувались у деяких текстах, зокрема «Як курочка помстилась чоловікові». Курочка врятувала дітей бідного убогого чоловіка від голоду, бо і в найважчі часи, не мавши нічого їсти, несла яйця. Але влітку, коли в неї вилупились курчата, вона їх привела на тік поживитися зерном. Господар, намагаючись вигнати птахів зі свого жита, кинув ціпом і забив курочку. І вона за те, що чоловік «посиротив її діток», з´явилась йому вночі, щоб помститися за його жадібність та жорстокість і відплатити тим же — «посиротити його діток»: «так він до світа не дожив і вмер. Остались і його дітки сиротами. Курочка вмертвила!»

В окрему групу можна виділити твори про мешканців боліт (чаплю, бузька, чорногуза, журавля). Часто в казках про тварин птахи і звірі постають разом як сусіди чи друзі. У творах відображається їх співжиття у світі природи, взаємини з людиною.

Менш численними є групи казок про риб і земноводних та комах. У першій з указаних груп важливе місце відводиться істотам, широко використовуваним у магії — зміям, ящіркам, жабам, ракам. У риб та земноводних, що населяють підземне (підводне) царство, теж є своя ієрархія — сильні та хижі представники (щука) й слабші (окунь, карась, в´юн тощо); у земноводних змій та змія постають царем та царицею. Комахи (бджоли, комарі, мухи, павуки), незважаючи на те, що вони найменші, часто виявляються переможцями над тваринами чи птахами. Лише в деяких випадках вони зображаються окремо від інших істот.

Можна з упевненістю твердити, що в казках про тварин відтворюється життя світу природи очима давньої людини крізь призму їі свідомості, уявлень та вірувань. Намагаючись пояснити явища довкілля, праслов´яни створили безліч епічних оповідей, в яких шукали відповіді на запитання, що їх хвилювали. Так виникли казки «Чому гуси миються у воді, коти — на печі, а кури порпаються в поросі», «Чому жайворонок збирає сім´я», «Суперечка пса й кота», «Чому пес і кіт ненавидяться», «Чому бузьок жере жаби, а вовк роздирає вівці» та інші. Підмічаючи особливості поведінки кожного представника лісу, поля, повітря, водоймищ, люди намагались пояснити їх дії, повадки. Вважаючи тварин та птахів розумнішими від себе, первісна людина хотіла перейняти в них мудрість. Нерідко вона застановлялась: про що розмовляють звірі? Шукаючи відповіді, предки-слов´яни витворили значну кількість казок про голоси диких та свійських тварин: «Що кажуть різні тварини», «Як кричать бугай і віл», «Мова свійської птиці», «Як говорять кури», «Що каже перше пташеня навесні», «Як розмовляють жаби»; про спів птахів — «Що означає спів солов´я», «Як співає перепілка», «Як співає ластівка», «Як синиця співає навесні», «Як співає птах-олійник», «Як співає вивільга» та інші.

При детальному аналізі народних казок про тварин, незважаючи на пізніші нашарування, не виникає жодного сумніву, що в далекому минулому вони були тісно пов´язані з культом тварин і становили важливу частину язичницьких вірувань. Так, лісові тварини стають запорукою добробуту людей (наприклад, баба йде в ліс до козячої хатки, яка зроблена з сиру та масла, і приносить їжу додому), допомагають розбагатіти; до них ставляться з пошаною і навіть страхом («Пан Коцький»). Ця думка підтверджується тим фактом, що казки про тварин зберігають елементи інших культів, що виявляється на рівні тем, мотивів, образів, мікроструктури тексту.

Ряд текстів «звіриного епосу» виявляє зв´язок із культом води, яка часто стає на перешкоді хижакам, у ріці вони топляться, ставок замерзає і «ловить» за хвіст вовка, лев, побачивши своє відображення в «камінній палаті», стрибає в колодязь і тоне там. Астральний культ (зокрема солярний) зустрічається в епічних творах, де сонце є життєво необхідним для тварин, і вони поводяться з ним як із живою істотою («Як звірі ходили за моря сонця шукати»). У деяких творах простежуються натяки на зв´язок тотемізму з культом землі, де тварини та птахи постають першими у світі орачами («Як птахи гур. том орали»), та пов´язаними з ними — культом зерна («Як звірі ходили пастись у золоте просо») та культом хліба («Легкий хліб», «Коржик»). Отже, казки про тварин, зазнавши ряду змін та пізніших нашарувань, все ж є епічними оповідями, в яких поряд з описами рис та поведінки мешканців землі, води та повітря, збереглись елементи тотемізму та давніх культів.

Казки про тварин пізнішого походження тяжіють до новелістичних творів (зокрема, суспільно-побутових казок). У багатьох з них в сюжеті поряд із тваринами центральні місця відводяться людям, майновий чи суспільний стан яких відіграє недругорядну роль («Як кінь допоміг панському комісарові з царівною громовою одружитися», «Як лисиця зробила чоловіка багачем», «Кіт і граф Попеловський», «Котофей і пан Печерський», «Як лисиця оженила діда на царській дочці»). Пізнішим нашаруванням є також надання тваринам суспільних ознак життя людей — професій, чинів, звань. Тут хижаки часто виступають царями, міністрами, генералами, панами, війтами («Звірі під пануванням лева», «Лев і осел, що удавав царя», «Як вовк хотів бути війтом» та ін.). У таких казках звірі виконують ролі, властиві лише людям («Лисичка-суддя», «Лисиця-сповід-ниця і вовк», «Лисиця-черниця сповідає півня», «Як звірі хату будували», «Грошовитий когут» та інші). У таких текстах часто протиставляються тварини села та міста («Польова миша і міська миша», «Мишка сільська та мишка-кума з міста», «Дві вивірки», «Сільська муха та міська муха»). Ці твори набувають повчально-розважального характеру.

На відміну від звіриного епосу у таких казках за кожним персонажем криється щось більше, ніж просто опис поведінки диких та свійських тварин. Тут кожен образ є алегоричним уособленням певних людських рис, якостей чи характеристик: вовк — жорстокості, лисиця — хитрості, заєць — боягузтва, осел — впертості, собака — вірності, віл — витривалості, бджоли — працелюбства тощо. За допомогою образів тварин, наділених чинами, званнями, почестями викриваються та висміюються людські та суспільні вади, виявляється народне ставлення до пороків — жорстокості, зажерливості, несправедливості, впертості, лінивства і т. ін. Ці твори характеризуються високим рівнем узагальнення, в них образ кожної тварини постає як сформований тип. Такі казки алегоричного характеру у жанровому плані є проміжними між казками про тварин та байками, до яких вони подібні тематикою та художньообразною структурою.

Байки

Дехто з українських дослідників-фольклористів 19 ст. не розмежовував понять «казка» та «байка». Так, Ф. Колесса під байкою розумів «оповідання, де головні дієві особи звірі: люди виступають у них рідше і тільки в підрядних ролях»256, тому вважав байку тим самим жанром, що й казка про тварин. М. Грушевський теж між термінами «казана» («казка») та «баяна» («байка») ставив знак рівності.

У ході розвитку фольклористичних досліджень зауважено та зафіксовано ряд суттєвих відмінностей між цими двома жанровими різновидами, що дало підставу виділити байку окремо. Можна твердити, що байка виникла на основі більш пізнього тваринного епосу, її основною ознакою є алегоричність. Тобто під образами звірів тут вже розуміються не самі звірі. Кожен персонаж є втіленням певної людської позитивної риси або вади. Такий перехід від анімістично-культового ставлення до тварин до їх алегоричного трактування належать до пізнішого часу, коли світ природи у свідомості людей вже втрачав первісну сакральність. Навчившись приручати диких звірів, боротись проти хижаків за допомогою зброї, використовувати природні багатства для власної користі, люди поступово втрачали страх перед лісом, почали бачити у житті тварин моральні уроки для себе.

В. Гнатюк виділяв байки епічні, дидактичні та сатиричні і наголошував на людській природі звірів, зображених у них: «Звірі мають душу, звірі думають, звірі плачуть, звірі сміються, звірі розуміються на титулах і віддають собі усякі почесті, звірі знають бога, звірі знають святих, звірі знають монастирі та мощі святих, звірі знають гріх, звірі ходять до ворожбитів, звірі знають письмо і самі читають та пишуть, звірі знають родинне життя так, як люди, звірі влаштовують собі відпочинок і розваги, мають громадські організації (вибирають війтів, царів, останні призначають міністрів та урядовців), ведуть бесіди з людьми».

Сучасні дослідники байки визначають основні риси жанру та його відмінності від казки про тварин у такий спосіб. Перш за все співвідношення між людьми та тваринами у казці та байці різне: «Поширена думка, начебто в казках під тваринами маються на увазі люди, так як це має місце в байці. Така думка, безперечно, помилкова. На відміну від байки казці абсолютно не властивий алегоризм. У казках повадки звірів, відмінності у їх характерах нагадують людей і тим викликають усмішку, але образи тварин не є образами людей в Цілому, так як це зустрічається в байці. Казки про тварин як жанр не переслідує сатиричних цілей, не служить цілям висміювання». «Якщо казка — як алегорична, так і повчально-розважальна — багатоепізодна, то байка найчастіше розгортає один епізод, один випадок, факт. У казці діє група персонажів, які говорять, борються, хвилюються. Конфлікт казки базується на взаємодії їхніх стосунків. Конфлікт у байці — це результат зіткнення двох прямо протилежних за характером образів, до того ж один із них головний, другий — переважно коментує його вчинок». При цьому в зображенні центрального персонажа байки основний акцент робиться на його найяскравішій рисі характеру (позитивній або негативній).

Байкам у більшій мірі, аніж казкам про тварин властиві образи звірів, які не живуть на слов´янських територіях, — лева, мавпи тощо.

B.      Гнатюк думав, що «появу екзотичних звірів у байках можна пояснити двояко: а) або наш народ жив колись у таких місцях, де жили й ті звірі, і заховав про них пам´ять (менше правдоподібно); б) або байка примандрувала до нашого народу з тих країв, де жиють ті екзотичні звірі».

Є й інші відмінності: «У порівнянні з казкою байка здебільшого невелика за розміром; увага оповідача тут зосереджується переважно на одному якомусь моменті з життя звірів; образи у байці більш абстрактні, менш індивідуалізовані, сповнені передусім філософського змісту. Характерним для байок є не широта охоплення життєвого матеріалу, не епічність відображення різних сторін життя звірів, а філософське осмислення й оцінка якогось яскравого факту. Так закономірно з´являється у байці узагальнення у формі більш або менш чітко сформульованої «моралі», що здебільшого наводиться в кінці твору».

Мораль — це особливий елемент байки, своєрідний висновок, що допомагає слухачам глибше зрозуміти основну ідею, закладену в творі. Так, у байці «Бджоли і ведмідь», в якій оповідається про відвагу малих комах, що зуміли перемогти великого і самовпевненого звіра, який крав мед, вкінці подається мораль: «Тут така наука: і малими, но сполученими силами можна много доброго зділати і від ворогів оборонитись». У байці «Журавель і невдячний вовк» на завершення подається висновок: «Видите, діточки, як то не красно бути невдячним». Мораль байки про мишу, що перегризла сітку, в яку потрапив лев («Як миша віддячила Левові»), така: «А наука для нас з того яка?.. Не горди ніким, хоть би найслабшим і найбіднішим, бо і най-слабший, і найбідніший може тобі в пригоді велику услугу зробити»; у байці «Вовк в овечій шкурі» — «З того єсть така наука: не суди чоловіка по его поверхности, но по его поступках, по его ділах». Подекуди мораль висловлюється короткою приказкою чи примовкою: «Не хвастайсь, брате, умом, не хвались силою» («Лев і комарі»); «Отже, маленьке, а може зробити діло важненьке» («Як білка допомогла ведмедеві»).

Проте мораль у байках не обов´язково мусить виступати у формі узагальнення. Часто такий підсумок не прямо сформульований, а лише органічно випливає з твору. Наприклад, у байці «Вовк та Собака» висновок подається у останній репліці вовка: «А-а! Тоді прощай, собако, лучче я голодуватиму, та на волі житиму!»; а у творі «Чому вовк не схотів собачого життя» — «Мені свобода миліша всіх багатств у світі, не хочу я твого собачого раю». Остання репліка ведмедя є мораллю байки «Чоловік і Ведмідь»: «Видиш, синець загоївся, але слово, що-с мене змашкарив, не загоїлось».

Часом ідея твору закладена у словах випадкового очевидця події. Приміром, у байці «Кінь і Осел», головні герої якої, не даючи один одному переходу через вузький міст, попадали у воду, а «на ту пору бігла по мосточку собака, розпитала, з якої причини вони попадали, сказала їм: «Обидва ви дурні! Гордость і глупость між собою брати. Якби один з вас був учтивий, дав би другому дорогу, то все було б по-хорошому» . У деяких творах мораль висловлюється у віршовій формі, напр., у байці «Кіт і Пес»:

Потрудись, побігай, а тоді вже обідай; Поробиш усю роботу, то й поспиш в охоту.

Подекуди байка завершується так, що слухач сам повинен дійти до розуміння ідеї. Такою є кінцівка твору «Дві білки і лисиця». Білки, сперечаючись про те, як поділити знайдений горіх, доручили це лисиці, а та «по сих словах передала білкам порожнії скорлупи, зерно ж положила собі в рот і утекла». Отже, мораль байки можна висловити народною приказкою «Де двоє б´ються, там третій користає», але слухач сам повинен зробити цей висновок. Іноді до цього спонукає риторичне запитання, яким завершується оповідь: «Що варт такий чоловік, котрий чужою працею хвалиться?» («Хвалькувата муха»).

З розвитком жанру в байках поряд з алегорією все частіше зустрічається гумор, іронія, сарказм. У новітніх зразках, окрім осміювання вад чи негативних людських рис, з´являється гостре викриття суспільних пороків. Прикладом є байка «Як постраждали заєць, собака і кінь»: зайця було звільнено з роботи, бо він косий, і не так глянув на приїждже начальство; вірного собаку прогнали за те, що при знатних гостях, замість того, щоб лизнути, гавкнув; а кінь позбувся роботи, бо на його місце прислали осла з дипломом. Викривальний тон підсилюється останньою іронічною фразою: «Як добре, Що такого не буває межи людьми». У таких байках важливого значення набуває езопова мова (замаскований спосіб висловлення думок з натяками, недомовками).

Будучи зовні подібними до казок про тварин, байки відрізняються призначенням, оскільки казка не має на меті моралізування. Але іноді окремі оповіді можна віднести водночас і до байок, і до казок, в залежності від того, як розказана історія. Вправний оповідач зуміє з казки про тварин зробити байку, долучивши повчальний елемент та кінцевий висновок-мораль.

Отже, визначаємо байку як коротку алегоричну оповідь повчального, гумористично-сатиричного характеру, головні персонажі якої є втіленням людських рис, і в основі якої лежить загальнолюдський, соціальний чи побутовий конфлікт.

 

Кумулятивні казки

Великою групою культово-анімістичних творів, що примикають до звіриного епосу, є кумулятивні казки (від лат. cumulatio — збільшення, накопичення, cumulare нагромаджувати, посилювати). Композиційно-структурними ознаками вони відрізняються від казок інших типів, що дає підставу виділяти їх в окрему групу. Кумулятивні казки будуються на багаторазовому повторі однієї ланки, за допомогою чого відбувається нагромадження: вибудовується ланцюг, послідовний ряд зустрічей чи відсилань, обмінів тощо. Ланцюг, створений внаслідок повторення одних і тих самих дій чи елементів, вкінці обривається або розплутується у зворотному порядку.

Ґенетично ці твори сягають глибокої давнини і, на думку дослідників, походять із замовлянь, до яких вони подібні за своєю структурою: «Композиційна логіка замовлянь — це логіка кумулятивної казки. Як припускають історики культури, структурна спільність кумулятивної казки та формул-замовлянь — наслідок їхньої спільності генетичної. А ґенетично і ті, й інші беруть початок із найбільш раннього, докомпозиційного сприйняття та зображення світу». Така алогічність текстів виникає через відсутність у мисленні та розумінні давньої людини причинності та наслідко-вості. Тут є лише співіснування явищ у просторі буття.

У кумулятивних казках немає опису подій сюжетного порядку (сюжет, як такий, взагалі відсутній). Навпаки, всі події незначні, неважливі, тому створюється комічний контраст з непомірним їх наростанням чи несподіваною кінцівкою. У такому нагромадженні і полягає інтерес казки.

В. Пропп визначає два осносних види кумулятивних казок: 1) ланцюгові (від нім. Kettenmdrchen) чи формульні (від англ. formulatales) та 2) епічні. Але і в рамках двох груп можна виділити певні їх різновиди.

Український народний епос дуже багатий на кумулятивні казки всіх типів з різними видами кумуляції.

Ланцюгові (формульні) чи докучливі казки, очевидно, найдавніші за походженням, найближчі до замовлянь, і зберігають зв´язок із давньою системою поглядів. Такими є твори «Як курочка півника оживила» (чи «Півник та курочка»). Зав´язка оповіді в тому, що курочка натрапляє на мертвого півника і біжить по воду, щоб його оживити. Та море не дає води, а вимагає клову; курочка просить клову у вепра, а той вимагає листу... Тоді курочка йде до липи за листом, до дуба за жолудем, до корови за маслом, до дівчини за сіном, до купця за вінком для дівчини і т. д. Щоразу повторюється казковий зачин:

Ой у полі, да на горі кур лежить, кур

Да й не дише, крильцями, лапками не колише.

При цьому кожен новий герой перепитує, для чого курочці річ, якої вона просить, а її відповідь щоразу збільшується, утворюючи ланцюг:

—      Купче, купче, дай вінок.       — Липі дать.

—      Нащо вінок?       — Нащо липі?

—      Дівці дать. — Листу дасть.

—      Нащо дівці?        — Нащо листу?

—      Сіна дасть. — Вепру дать.

—      Нащо сіна?         — Нащо вепру?

—      Корові дать.       — Клову дасть.

—      Нащо корові?     — Нащо клову?

—      Масло дасть.       — Морю дать.

—      Нащо масла?      — Нащо морю?

—      Дубу дать. — Води дасть.

—      Нащо дубу?        — Нащо води?

—      Жолудь дасть.    — Куру дать...

—      Нащо жолудь?

Тоді купець дає вінок, і цей ланцюг розгортається у зворотному напрямі, курочка водою поливає півника, «А він тоді «ку-куріку! кукуріку, кукуріку-у-у!»

Подібними у композиційному плані є ряд варіантів казки «Горобчик та бадилинка». Тут горобець просить бадилинку, щоб його поколисала, а вона відмовляється. Він кличе козу їсти бадилинку, коза питається «Нащо?», почувши відповідь, говорить «Не хочу». Тоді горобець іде до вовка, щоб той з´їв козу; до стрільця, щоб застрілив вовка; до вогню, щоб спалив стрільця; до води, щоб залила вогонь; до волів, щоб випили воду; до колоди, щоб забила волів; до хробаків, щоб точили колоду. Розмова між горобцем і кожним наступним персонажем нагромаджується у вигляді ланцюжка. Вкінці — «хробаки до колодок, колодки до волів, воли до води, вода до вогню, вогонь до стрільця, стрілець до вовка, вовк до кози, коза до бадилинки! А бадилинка горобця-молодця лю-лю-лю-лю!»

Кінець таких казок несподіваний, необґрунтований: не пояснюється, чому всі відмовляють головному персонажеві, лише хтось один без вагань виконує його прохання, і казка завершується. У таких творах основою оповіді є діалог, який будується з коротких та однотипних фраз. Часто цей діалог комічний. У ньому один з героїв задає однотипні питання; або дає почергові відповіді типу: «Це добре», «А це погано» (інколи розмова набуває форми прискорення):

...— Ми полізли рвати вишні.       — Але з нього стирчали вила.

—      Це добре.                            — А це погано.

—      Але гілка зламалась.       — Але ми на вила не впали.

—      А це погано.                     — Це добре.

—      Але під деревом був стіг сіна.       — Але ми і на стіг не впали.

—      Це добре.                                  — А це погано...

Основними мотивами таких творів є багаторазове перепитування, перелічення, відсилання, ряд зустрічей чи розмов тощо. Композиція кумулятивних казок складається з експозиції, кумуляції та закінчення (розв´язки). Втративши роль замовляння, ці оповіді переходять у ранг казок, а згодом у дитячий жанр докучливих казок-небилиць.

Епічні кумулятивні казки це — група творів з подібними типами кумуляції, при якій однакові ланки або приєднуються одна до одної, перечислюючись підряд, або щоразу доповнюють уже існуючий ланцюг. Відмінність цього підтипу кумулятивних казок від попереднього полягає у більш вираженому епічному началі. їх композиція не складніша, ніж у першому випадку, але більше звертається уваги на епічні зв´язки між ланками ланцюга. Завдяки цьому епічні кумулятивні казки значно довші, виконуються оповідним тоном, часто з уповільненням оповіді. Експозиція таких творів більш розлога (приміром, у казці «Колобок» описується убогість діда з бабою, як баба з останнього борошна пече колобок). Як і в ланцюгових, у цих казках поширений мотив послідовних зустрічей головного персонажа: колобок, втікши від діда з бабою, зустрічається з зайцем, вовком, ведмедем, лисицею. У цих зустрічах спостерігається певна градація. Епічного характеру набувають зв´язки між ланками: «От котиться собі колобок по лісу та й котиться. Тут йому назустріч заєць...».

Мотивами, що часто зустрічаються в кумулятивних казках цього типу, є:

- один за одного, ставання один на одного («Ріпка»);

—      напрошування у житло («Кінська голова», «Ведмідь і жителі конячої голови», «Рукавичка», «Звірі в рукавичці», «Теремок»);

—      виманювання із хати («Коза-дереза», «Коза в заячій хаті», «Коза ярая півбока драная», «Котик і півник»).

На відміну від творів першого типу, епічні кумулятивні казки, як правило, завершуються несподівано, моментально: ріпку виривають, коза-дереза втікає у далекий ліс, лисичка з´їдає колобка, ведмідь сідає на кінську голову і роздушує всіх тварин. Лише окремі казки завершуються так само, як ланцюгові. До них відносимо твори типу «Як чоловік вола продавав»: чоловік іде на ринок продавати вола, по дорозі міняє його на корову, корову — на теля, теля — на вівцю, вівцю — на козу, козу — на індика, індика — на гуску, гуску — на качку, качку — на курку, курку — на шило, шило — на голку, яку губить у сіні. Подібною є і казка про коваля, який із заліза повинен зробити плуг, який йому не вдався, бо частина заліза згоріла; з того, що залишилось, майстер намагається викувати косу, потім — лопату, серп, сапу, ніж, голку, яку кидає у воду, чує «пшик» і залишається ні з чим. Епічність цих казок підсилюється розмовами між чоловіком, що йде на ринок, і людьми, яких він зустрічає, або коваля з його замовником.

Поширеним типом епічних кумулятивних казок є твори, у яких нагромадження від кращого до гіршого (від меншого до більшого) чи навпаки відбувається в уяві або мріях головного персонажа. Один з прикладів — «Казка про Маланку»: дівчина, що несла на продаж молоко уявляла, як за виручені гроші купить курчат, буде продавати кури та яйця, заведеться господарством, збудує великий дім і швидко розбагатіє. Кінцівка, як завжди, несподівана: «Як підскочила Маланка, а молоко хлюп зо збанка». Такі твори належать до епічних, оскільки виконуються розміреним оповідним тоном.

 

Архітектоніка кумулятивної казки

Чіткою композиційною системою, стилем, словесним оформленням та виконанням кумулятивні казки відрізняються від інших жанрових підвидів. Важливою відмінністю є також їх своєрідна архітектоніка.

Вони складаються із окремих ланок, які приєднуються одна до одної двояко: 1) елементи перелічуються один за одним (проста кумуляція); 2) при приєднанні нової ланки щоразу повторюються всі попередні.

Композиція складається з трьох складових — експозиції, кумуляції, розв´язки. При цьому між експозицією та розв´язкою є певна (позитивна чи негативна) відповідність. Часто розв´язка збігається з кульмінацією. Фольклористами (вперше запропонована Шкловським) запроваджена система запису кумулятивних казок у вигляді формул. Найпоширеніші формули кумуляції такі:

(a+b+c+d+e)+(e-d-c-b-a)

a+(a+b)+(a+c)+(a+d)+(a+e)...+.. .e-»d->c-»b-»a

a+(a+b)+(a+b+c)+(a+b+c+d)+((a+b+c+d)+e)=0

(a-»b)+(b->c)+(c->d)+(d->e)+(e-»f)=0

Головний спосіб приєднання мікрочасток тексту здійснюється за принципом аглютинації (від лат. agglutinare — приклеювати), тобто приєднання частин одна до одної без змін у їх структурі.

Ще однією важливою ознакою кумулятивних казок є багатство Форм мовного викладу. Ці твори багаті на монологи, діалоги, полілоги. Імена персонажів цікаві у плані словотвору і, як правило, римуються. При цьому імена героїв часто виступають їх означеннями або короткими характеристиками: мишка-норушка (мишка-гризушка, мишка-скряботушка), жабка-квакушка (жабка-скрекотушка, жабонь-ка-кваконька), зайчик-побігайчик (зайчик-косолапчик), вовк-гаври-ло, ведмідь-давило, коза-дереза, рак-неборак.

Важливим елементом архітектоніки кумулятивних казок є поєднання епічних елементів з ліричними. Тут в оповідні твори може вноситись віршова частина, яка щоразу повторюється. Напр., у казці про колобка це — пісенька, яку співає колобок, щоразу долучаючи нові рядки:

Я по засіках метений,  Я від зайця втік,

У печі печений,   Я від вовка втік,

Я від діда втік,    Від ведмедя втік,

Я від баби втік,   І від тебе втечу...

У казці про Козу-дерезу такими елементами є діалог кози з дідом:

—      Кізонько моя люба,     Бігла через місточок, Кізонько моя мила,       Вхопила кленовий листочок, Чи ти їла, чи ти пила?      Бігла через гребельку,

—      Ні, дідусю, Вхопила водиці крапельку, Я не їла і не пила:         Тільки й їла, тільки й пила...

а також — відповідь кози звірам:

—      Я — Коза-дереза,        Сколю тебе рогами,

За три копи куплена,   Ніжками затопчу,

Півбока луплена...       Хвостиком замету...

Тупу-тупу ногами,

Часто такі віршові елементи перегукуються із формулами замовлянь як у казці про котика і півника, де півник гукає по допомогу:

Мій котику, мій братику,      За крутії гори,

Несе мене лиска  За бистрії води...

За кленовії ліса,

Ці віршові вставки мають характер дитячих приповідок, забавлянок, скоромовок. За словами І. Березовського, «...римована імпровізація на теми «звіриного епосу» в поетичній практиці вилилась у своєрідну з винятковою концентрацією епічного елемента художню мініатюру».

Виконання кумулятивних казок вимагає неабиякої майстерності оповідача — уміння використати інтонацію, голос, прийоми ретардації. Чималу роль відіграє тут промовляння колоритних слів, які нагромаджуються. Тільки так можна зробити ці, на перший погляд, докучливі казки цікавими. Дослідники відзначають широке імпровізування при оповіді кумулятивних творів, що спостерігається навіть у їх віршованих частинах. Нерідко ліричні вставки співаються (мелодія в них теж імпровізується).

Зв´язок кумулятивних казок з народними піснями виявляється в тому, що деякі з творів повністю перейшли в ранг жартівливих пісень, залишаючись по суті кумулятивними казками, що співаються. Наприклад, пісня «Як служив я в пана...». Пан щороку дає за роботу нову винагороду: курочку, качечку, гусочку, індика і т. д. Згодом кумуляція сягає кульмінації:

А та дівка напилася, впала з п´єца, забилася,

А той баран круторогий, поламав він пану ноги,

А то теля хвостом меле,

А той гиндик, гиндик-пиндик,

А та гуся, гуся-сюся,

А та кача дрібно скаче,

А та кура-чубатура

По садочку ходить та й ходить,

Куряточок водить та й водить.

Подібної кумулятивної структури пісня «Ой піду я на базар». Кумуляція будується на основі додавання нового елемента — покупки, яку господар щоразу купує на базарі, завершуючись довгим ланцюгом:

Ой піду я на базар       А в павича чорні брови,

Та й куплю я кобилу,   А в качечки ряжки-бряжки,

Що кобила не іржуха,  А в курочки жовта шия,

А корова не ревуха,    Що по сім´ячку ходила

А в кабана довгі вуха,  Тьох да тьохі

А в барана круті роги,

Своєрідністю кумулятивної структури характеризуються і популярні в народі пісні «Ти казала в понеділок...» (дівчина обіцяє кожного наступного дня щось зробити, але не виконує обіцянок) з повторюваним рефреном «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела, ти ж мене молодого з ума-розуму звела»; «Ой на горі сухий дуб», що виконується у формі діалогу між жінкою та чоловіком, з повторюваним рефреном «То зрубай (чи ін.), мила - 2, То зрубай (чи ін.) у-ха-ха, мила, чорнобривая». Кумулятивний принцип лежить в основі твору «Заспіваймо пісню веселеньку» та подібних про те, як сусідка позичає в іншої різноманітні речі (решітко, люстерко і т. д.), і нарешті просить позичити чоловіка «хоч на два дні», та отримує відмову:

Проси в мене, чого хочеш: плуга, борони. Чоловіка не позичу — Боже борони!

Найпоширенішими фігурами в кумулятивних казках є анафора та епіфора, які у співаних казках виконуються у вигляді приспіву-Рефрену.

Окрім ґенетичного зв´язку із замовляннями та спорідненості з жартівливими піснями, кумулятивні казки перегукуються з окремими елементами інших груп казкового та неказкового епосу, з малими жанрами (загадками, приказками, прислів´ями). Найбільшою мірою вони пов´язані з такими жанрами дитячого фольклору, як скоромовки, лічилки, потішки, небилиці тощо.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Українська усна народна творчість