Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Українська усна народна творчість

§27. Билини


Походження і визначення жанру

Першим і найдавнішим жанром героїчного епосу українського народу були билини. Незважаючи на те, що досить довго російські вчені намагалися довести, ніби билини є виключно російським епосом, що билинна традиція не збереглася в Україні, все ж не можна нехтувати рядом історичних і фольклористичних доказів, що свідчать про протилежне. У билинах згадуються лише такі міста, як Київ (найчастіше), Чернігів, Суздаль, Галич, Новгород; в билинах йдеться про політичні зв´язки, торгівлю держави, у якій вони виникли, з Цареградом, Близьким Сходом, Індійським царством. Русисти пояснюють це випадковими помилками, що виникли в процесі побутування билин, не коментують того, що власні імена, які зустрічаються в билинах, — імена історичних постатей, які неодноразово згадуються в Київських літописах, а події, описані в них, — реальні історичні події Київської держави, починаючи від 11 століття (чи, можливо, навіть раніше). Ці й інші подібні факти свідчать, що билини виникли в княжий період Київської Русі на основі абсолютно конкретних історичних подій; що головним центром билинного епосу були Київ, Чернігів, Галич, Новгород, а центральні персонажі — Ілля Муромець, Альоша Попович, Добриня, Гліб Володієвич та інші є історичними особами, чиї імена зафіксовані у «Повісті минулих літ», інших хроніках та рукописних документах того часу. Ці ж образи продовжують побутування в українському фольклорі інших жанрів (баладах, думах, легендах, казках, піснях).

Отже, билини — це героїчний епос Київської Русі, який виник у княжу добу — в період зламу світогляду древніх русичів. Це відображено в їх змісті: співіснування у них двох світоглядних систем — міфологічної та християнської, що не протиставляються, а взаємопереплетені у цих текстах, можуть означати, що і в дохристиянський період русичі мали епічну традицію, уламки якої дійшли до наших днів. Тільки з розумінням цих двох світоглядних концепцій можна пояснити природу билин, деякі їх складові компоненти, елементи поетики. Сама міфологія як вихідний пункт розвитку фольклору (у тому числі й епосу, і лірики, і драми) внаслідок тривалого розвитку відбилася у билинах. Ще у 19 столітті деякі дослідники наголошували на тому, що, наприклад, Ілля Муромець багато в чому уособлює риси бога-громовика, Микула Селянинович зберіг риси божественного Орача, князь Володимир — бога Сонця, але при цьому очевидному зв´язку епічні герої не ототожнювалися з міфологічними персонажами, а лише пунктирно повторювали їх.

Виходячи з цієї точки зору, билини слід вважати автентичним героїчним епосом українського народу. Пригадаємо, що саме слово «герой» у древньогрецькій міфології означало людину, яка була потомком богів, а пізніше, в давньогрецькому епосі («Іліада», «Одісея») так стали називати відважних воїнів, нащадків славних людей. Тобто лише тих, кому були притаманні якісь надзвичайні, надприродні, божественні риси і якості, що давали їм можливість здійснювати незвичайні подвиги і вчинки. Значно пізніше це слово стали вживати в іншому, відомому нам, значенні.

Наявність таких персонажів у билинах дає підставу ставити їх в один ряд з епосами інших народів, зараховуючи, однак, до числа тих, де головну роль відіграють не міфічні істоти, а реальні люди з незвичайними можливостями, вміннями, великою силою. Оскільки слово «герой» у билинах не зустрічається, деякі вчені схильні називати їх богатирським епосом, (бо слово «богатир» від «бого-тур» вживалося в русичів на означення людини з надприродними здібностями). Але, незалежно від назви, усі центральні образи билини мають основні риси міфічних героїв. Так, наприклад, Ілля Муромець сам знищує ціле військо ворогів, поборює міфічну істоту — Солов´я-розбійника, може пройти непрохідним лісом, однією рукою рве дуби з корінням, а другою мостить мости. У билинах є й інші риси праслов´янської міфології: поряд з історичними постатями ворогів, від яких боронили руську землю княжі витязі, зустрічаються і вигадані чи містичні істоти, такі як змій-горинич, якого поборов Добриня, зустрічаються елементи фантастики, а подекуди справжні-таки казкові сюжети. Тому без сумніву можна вважати, що билини на рівні з казками є найдревнішим українським епосом, який повною мірою увібрав у себе міфологічне мислення праслов´ян, трансформувавши окремі елементи міфології, використав їх для зображення своїх національних героїв.

Варто особливо підкреслити, що, незважаючи на наявність міфологічних елементів, билини є історичним епосом, а не художнім вимислом. Просто в процесі побутування епос, в якому відображені достовірні події, обростав рисами народної фантазії, даючи своєрідний синтез. І навіть у билинах з казковими елементами переважає історична конкретика: точне вказання місця подій (Київ, Новгород, Чернігів), відтворення імен київських князів та їх нащадків, кожному з яких відповідають певні подвиги чи життєві ситуації. Вони в основному збігаються з літописними записами про діяння та особисте життя того чи іншого князя. Отже, для українців билини є справжнім історичним епосом. А те, що російські дослідники (хоча не всі) вбачають у ньому лише міфологічні тексти, пояснюється тим фактом, про який нагадував М. Грушевський: великоруси роблять все для того, щоб не назвати цей епос київським, бо, за визначенням самих росіян, «Київ ввійшов до великоруської галузі руського дерева як казкова столиця ще більш казкового Володимира — красного солнышка».

У 10 столітті уже існувала могутня Київська держава, яка зростала політично, мала зв´язки з іншими європейськими державами, вела торгівлю зі Сходом, мала свою метрополію, політиків, учених, культуру, науку. А перша згадка про Москву датується 1147 роком, коли потомок київських князів Юрій Довгорукий, названий так за те, що дійшов до далеких північних земель, побачив невелике поселення на болотах, яке згодом стало місцем російської столиці. Це був час, коли Київська держава почала занепадати від феодальних міжусобиць. Цим і пояснюється міфологічне трактування билин в російській науці. Оскільки Росія не пережила періоду князів — доби розквіту Київської держави, а лише за два—три століття після того засвоїла деякі відомості про неї, тому вона сприймає цю історію як казку, а не історичну достовірність. Процес поширення билин на територію сучасної Росії історично зумовлений. Як свідчать історики, в період татаро-монгольського іга в 13—14 ст. народні скоморохи — виконавці билин, як багато русичів, втікали у глиб княжої держави, до самих окраїн, часто доходячи аж до Уралу та Сибіру. Звідти вони вже не повертались назад, залишаючись у безпечних, недосяжних для татаро-монголів місцях. Так билинна традиція поширилась на російських землях. Такої думки дотримувався В. Гнатюк: «Ми знаємо, що колись мусили в нас бути билини, які, одначе, під впливом обставин вигинули, а переховалися тільки на півночі, у великоросів».

Вагомою особливістю билин, яка проливає світло на час і місце їх виникнення, є відображення в билинах християнського світогляду, біблійних елементів та літературної традиції. Академік В. Ягич ще у 1870-х роках висловив припущення, що «початок східнослов´янської епіки, представленої билинами і духовними стихами, пішов не з народних мас, а від людей добре ознайомлених із Святим Письмом, незчисленними легендами і різними побожними, але апокрифічними повістями, що здобули се знання почасти подорожами та відвідуваннями славних святинь, почасти пильним читанням побожних книг. Сим руська епіка відрізняється від епічної поезії інших слов´янських племен. Ніде християнське не з´єдналось так тісно з національним, як тут!».

Це спричинювалося тим, що християнство на українських землях було досить поширеним ще до його офіційного визнання як державної релігії Володимиром, а княжі співці — музиканти і поети, які жили при княжому дворі, були учасниками і очевидцями усіх визначних подій, і відтворювали їх в художній формі для прославлення ратних подвигів князя та його дружинників, увіковічню-вали доблесть княжого війська в народі. Про це говориться і в «Слові о полку Ігоревім» (Боян), і в руських літописах, зокрема у Галицько-Волинському літописі досить детально описаний епізод, коли народний співець Митуса відмовився служити при дворі князя.

Отже, аргументовано можна твердити, що билини — це епічні героїко-історичні твори, які широко побутували у княжі часи у виконанні співців-музик та народних скоморохів. У них знайшли своє відображення історичні події і постаті Київської держави 10—14 ст., що підтверджується літописами та іншими історичними рукописними документами цього періоду.

Термін «билина» ввів у фольклористику російський збирач і видавець фольклору П. Сахаров у 1839 р. До того це слово побутувало в народі в іншому значенні — «те, що було». У такому сенсі воно зустрічається у «Слові о полку Ігоревім» («по билинам сего Бремені»). Першопочаткова назва цього жанру була «старина» або «старинка». Так свої твори називали виконавці билин. Ця назва досі збереглась у районах їх побутування — північних територіях Росії та на Кавказі (реґіонах кавказьких козаків).

Цикли билинного епосу

Відповідно до часу зображуваних подій та особливостей їх висвітлення билини поділяються на певні цикли. Першу спробу циклізації билин в українській фольклористиці здійснив М. Грушевський. Він виділив такі основні групи:

1.      Богатирські цикли з сюжетами, пов´язаними з найпопулярні-шими героїчними іменами, які утворюють підцикли: а) з Вольгою (Олегом) Святославичем або Всеславичем; б) з Добринею, Володимировим опікуном; в) з Іллею, звісним в старих германських переказах як брат Володимира; г) з Альошею Поповичем, з огляду на тісну спільність його подвигів з Добринею та Іллею.

2.      Другий тематичний цикл становить так звана Галицько-Во-линська група. Підставою для виділення її в окремий цикл є зв´язок деяких імен богатирів з історією Галицько-Волинського князівства і їх паралельні згадки в билинах і літописах. До неї відносяться билини про князя Романа; Дуку (Дюка Степановича), Чурила, Михайла Потіка (з Потуки), Дуная.

3.      До третьої групи Грушевський відносить билини на теми казкові, обрядово-символічні та новелістичні, зараховуючи до них билини: а) Гліба Володієвича; б) Соловія Будимировича (Гудимировича); в) Хотіня Блудовича; г) Івана Годиновича; д) Івана Гостіва-сина.

Деякі риси циклізації билин, подані у праці Грушевського, збереглись у сучасному поділі, в якому виділяються:

1.      Міфологічний або дохристиянський цикл, багатий відголосками язичницького світогляду, древніх вірувань слов´ян. Сюди зараховують билини про Микулу Селяниновича, Святогора, Вольгу Всеславича (які віддзеркалюють мотиви переказів про Київських князів Олега і Ольгу).

2.      Київський цикл з центральним образом КНЯЗЯ Володимира, в якому поєднано риси Володимира Великого і Володимира Мономаха.

         Він поділяється на тематичні підцикли про Іллю Муромця (Муровця)— чернігівського богатиря, Альошу (Олексія) Поповича, Добриню та інших.

3.      Волинсько-Галицький цикл про князя Романа, Дюка (Дуку) Степановича, Чурила Пленковича, Михайла Казарина, Дуная та ін.

4.      Новгородський цикл про Василя Буслаева, Садка та ін.

5.      Казково-новелістичний цикл про Гліба Володієвича, Соловія Будимировича (Гудимировича), Хотіня Блудовича, Івана Годиновича та ін.

Таким чином виділяється п´ять груп, виокремлених на основі трьох принципів: хронологічного (час подій), географічного (місця подій) та тематичного (самі події і спосіб їх зображення).

Аналіз циклів билинного епосу

У міфологічному циклі найбільше казкових сюжетів, міфічних істот, фантастичних подій (як наприклад, в билині про Камське побоїще богатирі навіки стають кам´яними). Центральним персонажем циклу є Вольга (за деякими варіантами син Змія по батьківській лінії, а тому вже від народження наділений надприродними здібностями). Незважаючи на фантастичні елементи билин, усі описані в них події мають під собою міцне історичне підґрунтя. Зокрема ім´я «Вольга» більшість вчених співвідносить з іменами київських князів X ст. Олега і Ольги (ще й досі в народі, особливо в Галичині побутує подібна трансформація цих імен, типу «Вольґа», «Волько» та ін.).

Похід билинного Вольги на Індійське царство дослідники співвідносять із походом Віщого Олега на Цареград у 907 році. У літописі зафіксовано, що Олег, перепливши зі своїм військом на кораблях Чорне море, поставив ці кораблі на колеса і сушею під парусами підійшов до стін Цареграду і подолав його. Тому незвичайні, чудесні події в билині про взяття Вольгою міста є відображенням незвичайного, але дійсного історичного факту.

У билинах пізнішого періоду з´являється все більше рис княжої доби, міфологічні нашарування стосуються лише деяких надприродних умінь і здібностей Вольги, який в дитинстві навчався у волхвів чарівної «хитрості-мудрості», а тому легко може перетворюватись у птаха чи звіра, виконувати непосильні для інших людей завдання. Відгомін племінних вірувань є і в наголошенні з початку всіх билин, що Вольга є чарівним мисливцем, і в час його народження всі звірі, птахи, риби, відчуваючи його надприродну силу і владу над ними, у страсі втікали і ховалися від нього. Його друге основне заняття — збір з дружиною данини — не має в собі нічого казкового.

Ці билини доповнюються цікавим мотивом, пов´язаним із культом землі: коли Вольга вирушає збирати данину з міст, одержаних від «дядечка» Володимира, по дорозі він зустрічає «оратая» Микулу Селяниновича. Архаїчність сюжету підкреслюється епічною ідеалізацією орача і його праці (у нього «сошка кленова», дорогоцінна, із красного золота, розкішний одяг, а зовнішність — «кудри качаются, что не скачен жемчуг рассипаются, у оратая глаза да ясна сокола...», він може впоратись із будь-якою найважчою працею). Селянин-велетень хлібороб Микула силою перевищує князя: він може підняти камінь чи чарівну торбу, яких ніхто не може навіть зрушити з місця, бо «земля дає йому сили». «Чарівні» здатності князя, пов´язані з його надприродним народженням, втрачають свою значущість у порівнянні з природною силою селянина. Тому князь залишає його намісником в місті для збирання данини «з мужиков». Після цього він здійснює ряд подвигів і служить князеві як переможець. Згодом сюжети починають набувати рис феодальної доби: князь втрачає чарівні риси і перетворюється у звичайного вассала.

Ще більше історичної правди передано в билинах Київського циклу. Першим за часом героєм є Добриня Никитич, зв´язок якого з історичним прототипом не викликає сумнівів. У літописах описано історичний факт, що Ольга (дружина князя Ігоря, якого вбили древляни), помстившись древлянам за смерть чоловіка, вбила їхнього князя Мала, а його дочку Малушу забрала до себе ключницею. Син Ольги Святослав закохався в Малушу, і в неї народився позашлюбний син князя — Володимир, який після батька царював на Київському престолі. Літопис згадує і про Добриню — рідного брата Малуші, відповідно дядька Володимира Великого. Добриня — родоначальник ряду поколінь Новгородських князів — описаний в літописі як «храбр і наряден муж», сподвижник Володимира у військових походах і зборі данини, його радник у справах внутрішньої та зовнішньої політики, її активний впроваджувач.

Оскільки той період характеризується поширенням християнства на Русі, в билинах про Добриню пригасає міфологічний елемент. На відміну від Вольги, сила якого була у містичному родовому зв´язку зі Змієм, Добриня («Добриня і Змій») сам володіє богатирською силою і вступає у двобій зі змієм (символом зла і чаклунства). У кінці сюжету про змієборство Добриня знищує змія, перемігши його в битві. Подібна символіка протистояння (богатир—змій з перемогою героя) збережена у всіх билинах цього циклу.

Другий найпоширеніший сюжет про Добриню з билини «Женитьба Володимира» є відголоском достовірних фактів, описаних в «Руському літописі». Літописець пише, що Володимир направив посла, аби засватати полоцьку княжну Рогніду. Але вона віддала перевагу київському князеві Ярополку (брату Володимира по батькові), відмовивши словами: «Не хочю роззути робичича (тобто сина рабині Малуші), а Ярополка хочю». Це стосувалося звичаю, згідно з яким наречена перед першою шлюбною ніччю роззувала нареченого. Відповівши так, Рогніда дала зрозуміти, що не вийде заміж за Володимира через його низьке походження (син ключниці). Молодий князь поскаржив ся своєму дядькові Добрині. Той, ображений за свого юного сюзерена і за себе (бо його сестру, в минулому княжну, назвали рабинею), «исполнился ярости». Вони разом зібрали війська, пішли на Полоцьк, взяли його, вбили батьків Рогніди, і Володимир з нею одружився. Після цього її назвали Гориславою. Вона і стала в майбутньому матір´ю Ярослава Мудрого, що успадкував батьківський престол.

Подія одруження Володимира, у якій Добриня відіграв вирішальну роль, лягла в основу відомої билини. Є й інші сюжети про Добриню, але вони менше поширені.

Найвідомішим героєм київського циклу, який у 15 билинах виступає центральним персонажем, а згодом зустрічається епізодично, є Ілля Муромець. Його ім´я згадується і в епосі інших народів. У німецькій поемі про Ломбардського правителя Ортніта він називається Ілля Русин (Ilias von Ruizen). У північногерманській «Тідрек-сазі» дійовими особами є руський князь Володимир і Ярл (тобто приближений) короля Греції Ілля. Це свідчить про популярність богатиря Іллі не тільки в межах Русі (православна церква навіть назвала його святим і зображала Іллю на іконах), а й серед інших народів. Ці німецькі джерела помагають зрозуміти походження богатиря. Міста Мурома тоді ще не було. Всі події, пов´язані з життям і діяльністю Іллі, відбуваються у Чернігові або у межах Чернігівського князівства. Виходячи з німецьких варіантів його імені Murawlenin або Morowlin, а також українських та білоруських його варіантів як Муровець, Моровець, німецькі дослідники давньоруського епосу твердять, що батьківщиною Іллі було місто Моровськ Чернігівського князівства, тому не дивно, що богатир Ілля звільняє чи охороняє Чернігів — свою столицю. У другій половині 12 ст. місто Моровськ було повністю спустошене, люди, втікаючи від ворогів, освоювали Муром — Рязанські землі, куди і перенесли билини про Іллю, але це було значно пізніше їх виникнення, близько 11 ст., бо на рубежі 11—12 ст. Ілля вже був відомий у німецьких джерелах, а про Північно-Східну Русь (Ростово-Суздальське князівство) ще навіть не було і згадки.

У билинах про Іллю Муромця чітко простежується ідея християнства. Він не був богатирем з дитинства (як його попередники, наділені чудесними надприродними якостями ще до народження). У билині «Ізцілення Іллі» говориться, що він до 30 років «сиднем сидів» — був паралізований. Визволення і сила до нього прийшли через калік подорожніх — паломників по святих місцях і монастирях, що володіють християнським даром чудесного зцілення. Цікаво також, що перші діяння Іллі після видужання — селянська робота на землі, корчування лісу для використання під посів. Так випробовується його богатирська сила, і тільки тоді він готовий до поєдинку з ворогом. У першій билині про його військові подвиги «Ілля і Соловей-розбійник» Ілля отримує від батьків наказ творити тільки добро і сам вибирає, чому присвятити своє життя:

Заломитися за князя Володимира, Послужити йому вірою-правдою, Постояти за віру християнськую.

Дорогою в Київ він звільняє свою рідну столицю — Чернігів — від ординської навали.

Найбільша сила і відданість Іллі своїй справі проявляється в билині «Ілля у вигнанні і Ідолище», де говориться, що київські бояри зненавиділи Іллю за його силу і вигнали його в чисте поле. Але невдовзі київський князь Володимир попав у залежність від татарського Ідолища поганого. У цьому образі загарбника втілилися два вороги руської землі — язичництво («Ідолище» — ідол — символ старої культури, погане — від paganus — поганський, тобто язичницький), яке одночасно набуває рис чужоземного загарбника — татарського війська. Ілля веде з ним двобій і рятує Київську землю від спустошення. Правда, є ще одна цікава версія цієї билини, за якою Ідолище захоплює не Київ, а Цареград, в якому править Константин Боголюбович. Погани-татари нищать і глумляться над християнськими реліквіями, в Божих церквах роблять конюшні і т. п. Ілля, дізнавшись про це від паломників, вирушає у Візантію і звільняє Цареград від Ідолища-татарина. Очевидно, звідси він і стає відомим у німецьких рукописних документах як прибічник грецького короля. Це виглядає досить вірогідно у зв´язку із розумінням багатовікової історії взаємин Києва та Візантії.

У таких билинах, як наприклад, «Ілля і Калин-цар» ворогом вже є не чудовисько, а звичайний чужинський цар із незчисленним військом. Тут Ілля виступає не як одинокий захисник, а мудрий організатор оборони Києва. У цій билині теж знайшли відображення реальні історичні події татарської навали на Київську Русь, зафіксовані в літописі. Можна наводити ще багато прикладів подібних паралелей.

Це стосується також і билин про Альошу Поповича — відомого з літопису ростовського богатиря, ім´я якого з огляду на пізніший час йо-о життя (І чверть 13 ст.) широко побутує не лише в билинах, а й думах «Дума про Олексія Поповича») та історичних піснях того періоду.

Аналогічно до зв´язку билин Київського циклу з Київським літописом, виявляються паралелі билин Галицько-Волинського циклу з Галицько-Волинським літописом. Так, у билинах про викрадення литовськими королевичами дружини князя Романа відображені литовські напади на князівство Романа Галицького у 14 ст. Билинне ім´я королевичів «Витвики» співвідноситься з відомим в історії ім´ям Витовта.

У «Билині про Дунай» йдеться про одного з найвизначніших людей Волинського князівства за Володимира Васильковича в 1280-х роках. За літописом, у 1282 р. Дунай іде в числі воєвод на чолі війська, яке Володимир Василькович посилає польському князеві Конрадові на допомогу в його боротьбі з братом Земовітом. Кілька років пізніше, коли Конрад мав посісти Краківський престол, він попросив Володимира, щоб той підтримав його, і щоб з ним приїхав Дунай «аби була йому честь у поляків». Тому, як бачимо, в билині описано реальні факти про життя історичної особи, яка була популярною не лише у своєму князівстві, а і в Польщі.

Однак билини і цього циклу не позбавлені міфічних елементів. Зокрема, князь Роман (подібно Вольгові) може перетворюватись на пташку чи звіра, щоб проникнути у ворожий табір; з ріки крові убитого Дуная починається нова річка, яку називають його іменем. Останній сюжет найбільш розроблений в цьому циклі. На бенкеті у Володимира Дунай напідпитку став вихвалятись, що він найкращий стрілець. Цього не стерпіла його жінка — польська королівна На-стасія (теж історична особа), — яка стріляла краще від нього, і докорила йому, що він даремно хвалиться. Вони влаштували змагання: треба було вистрілити так, щоб стріла пройшла по вістрю ножа і попала в перстень, що стоїть на голові іншого. Дунаева жінка тричі влучила. Коли прийшла черга стріляти Дунаєві, і він ставив їй на голову перстень, вона, знаючи, що він її застрелить, просить, щоб він покарав її, як хоче, та не стріляв, бо вона вагітна:

У мене в череві дитина,       

на кожній волосиночці

нами спільно з тобою посіяна:      

по округлій перлиночці,

по локоть ручки в золоті,    

позад його світлий місяць,

по коліна ніжки в сріблі,     

з очей його блищить красне сонце...

по косочках її густі звізди,

Вона просить, щоб він відклав постріл і дав їй можливість народити дитину. Але Дунай не слухає, «його серце розгорілось». Вистрілив перший раз — стріла не долетіла, другий раз — перелетіла, третій раз — влучив їй прямо в серце. Вона зразу ж померла, а він розрізав їй утробу і побачив там таку дитину, як вона казала. З розпачу і жалю він кинувся на свій спис зі словами, що «де впала лебідь біла, нехай там впаде і ясен сокіл», щоб з них потекла одна ріка крові. Сюжет увінчує давній мотив топонімічної легенди про походження річок з крові героїв: з місця загибелі подружжя витікають річки Дунай та Настасія-ріка.

Подібний мотив зустрічаємо в билині цього циклу «Про Тихого Дона Івановича та Ніпру».

Переплетення історичного і міфологічного знаходимо і в інших билинах цього циклу (про Дуку, Чурила, Михайла Потіки). Порівняно з київськими галицько-волинські билини образніші, відрізняються детальними художніми описами з витонченою народною поетичною символікою, їх поетика переважає над доволі схематичними оповідями київського циклу.

Билини Новгородського циклу значно відрізняються від попередніх художньообразним ладом. Вони створені пізніше і відтворюють торгово-купецьке (а не княже) буйно-розгульне середовище Новгорода.

Герої київського циклу — богатирі, кінні або піші воїни, які майже не знають водних шляхів. Новгородський цикл повністю співвідноситься з водною стихією (богатирі пересуваються тільки водними шляхами, битви — усі на воді, єдине «сухопутне» побоїще цього циклу відбувається на мості через ріку Волхов (Волга). Це пояснюється тим, що Новгород, другий після Києва політичний і економічний центр, розміщався на перетині всіх водних шляхів з півночі на південь і з заходу на схід, якими велися і торгівля, і освоєння нових земель. Тому поклоніння водній стихії перед «володарями» води, від яких залежало життя, благополуччя у торгівлі і промислах, у новгородців зберігалося значно довше, ніж на інших територіях.

Найбільша водна стихія з її підводним царством, населеним різноманітними істотами, представлена у групі билин про Садка. Цей герой, на відміну від інших центральних персонажів билин, не воїн, а гусляр. Його гра має магічну силу впливати на природу (розколихувати озеро чи море). Але бідного гусляра Садка не люблять новгородські купці, які не можуть зрозуміти сили мистецтва і проганяють його від себе. Садко, граючи на узбережжі, заворожує «ніжною грою» морського царя, який і допомагає Садку стати надзвичайно багатим і зрівнятись із новгородськими купцями. Цей цар Ільмень-озера є уособленням водної сили, яка допомагає Садку розбагатіти.

Ще один сюжет про Садка розповідає про його боротьбу з іншим морським («глибинним») царем, який є не покровителем (як в першому сюжеті), а його ворогом. Він примушує Садка грати для себе і хоче навіки залишити його в «морській пучині», щоб той розвеселяв його. Але мистецтво Садка у владі злої сили стає згубним, бо цар, танцюючи під його гру, топить морські кораблі, багато людей гине. З цієї ситуації Садка рятує Микола Можайський — християнський святий Микола Чудотворець. Він радить, як звільнитись від морського полону. Повернувшись додому, Садко будує соборну церкву для Миколи Можайського. Садко-музикант перетворюється на Сад-а-будівничого, але його суть залишається тою ж: творити красу для юдей, служити мистецтву. Торгівля і багатство для нього лише засіб життя, а не ціль, як у інших купців.

В історичних джерелах під 1167 р. повідомляється — Сотко Соинич побудував у Новгороді церкву Бориса і Гліба. Вважають, що аме він став прототипом билинного героя.

Зовсім іншого плану є другий герой цього циклу — Василь Буслаев. Якщо Садко — творець-зодчий, то Буслаєв — уособлення руйнівної сили. В дитинстві він калічив своїх однолітків:

Которова возьмет он за руку —

 То из гузна ногу выломит;

Из плеча тому руку выдернет;

Которова хватит поперек хребта —

Которого заденет за ногу —        

Тот кричит, ревет, окарачь ползет.

Буслаєв — не воїн, він не здійснює жодного подвигу, навіть не вміє користуватися зброєю. Набираючи свою дружину, він випробовує воїнів не вмінням володіти зброєю, а здатністю зносити удари «червленим вязом» і пити «зелено вино». Буслаєв і його дружина «бьются-дерутся» з новгородцями кулаками і дубинами. Ці бійки, постійні суперечки і сварки Василя Буслаєва і є темою усіх билин про цього героя, який став справжнім відображенням російської ментальності. Оскільки нікому не вдалося знайти його історичного прототипу, він, за словами М. Горького, є «самое значительное художественное обобщение русского фольклора».

Билини казково-новелістичного циклу не мають під собою чіткої історичної основи, написані переважно на казкові, часто соціально-побутові сюжети. Найвідоміша серед них — «Гліб Володієвич» — про Новгородського князя, торгові кораблі якого негодою занесло під Корсунь, у якому правила Маринка Колдаївна. Вона їх заарештувала і вимагала викупу, але Гліб пішов на Корсунь з дружиною. Не пустивши його в місто, Маринка загадує йому три загадки, відгадавши які, Гліб отримує свої кораблі. Тоді Маринка пропонує з нею одружитись, підносячи чарку вина, яке виявляється отрутою («кінь зрушився, вино пролилось йому на гриву — грива загорілась; князь злякався, кинув чарку — земля загорілась від того вина»). Побачивши це, Гліб вбиває Маринку і захоплює місто своїм військом. Як бачимо, сюжет справді-таки казковий. Подібного характеру й інші сюжети цього циклу. У них розповідається про одруження богатирів, побутові суперечки (відбиття епохи княжих міжусобиць), які передано з численними казковими елементами, рисами язичницьких вірувань, протистояння злих і добрих сил, залишками давніх культів поклоніння небесним світилам, переспівами старовинних казок.

Поетика билин

Художній світ билин вирізняється, передусім, дуже специфічним хронотопом (часово-просторовими відношеннями). Історична пам´ять народу витворила оригінальний умовно-історичний епічний світ з відносно невеликою кількістю персонажів. За законами цього світу всі герої билин живуть в один і той самий час (епічний час), який об´єднує 5—6 століть. З одного боку, вони оточені реальною історичною дійсністю (описи природи, будівель, інтер´єру, рис побуту), з іншого — усі явища і предмети, що стосуються безпосередньо богатирів, гіперболізуються. Герой може вирвати з корінням столітній дуб, битися палицею вагою 90 пудів, за один день зорати поле, по якому треба три дні їхати кіньми. Гіперболізується не лише фізична сила, а й уміння: ніхто не вміє так стріляти з лука, як Дунай і його дружина, ніхто не вміє так грати на гуслях, як Садко.

Територіально епічний світ билин — це безкрая Руська земля. Дивлячись з гори, богатир може бачити широкі долини і високі гори, безкрайні степи і ріки. У цих зорових картинах передано чи не весь всесвіт — «затрусилась вся земля, сколихнулось море, потемніло небо, риби пішли в глибину, птахи полетіли високо до небес, олені втекли за гори, зайці, лисиці — в ліси». Це так званий гіперболічний кругозір, важливу роль в зображенні якого відіграють пейзажі із зображенням різних природних явищ (чорні хмари, гроза, буря на морі, туман і ін.)

Ще одна особливість поетики билин в тому, що в них поряд з конкретними історичними особами співіснують казково-міфологічні істоти (змій, Соловей-розбійник, морський цар і ін.), але події подаються як достовірні життєві факти, а не вигадані історії.

Особливостями жанрової поетики билини найбільше наближені до легенд, де переплетені історичні факти і фантастика (це стосується билин з мотивами походження річок або гір — зачарованих богатирів); а також чарівних казок, з якими вони перегукуються своїми мотивами, структурно-композиційними елементами, художніми образами, символами, тяжінням до зображення незвичайних подій, зіткненням сил добра і зла.

Прикладом мотиву, що паралельно зустрічається і в билинах, і в чарівних казках, є єдиноборство головного героя зі змієм, мотив трьох доріг, що розходяться від каменя з написом:

В первую дороженьку ехать — убиту бить, Во другою дороженьку ехать — жанату бить, Третюю дороженьку ехать — богату бить.

(«Три поїздки Іллі Муромця»)

Характерним для билин є художній образ чарівного коня, який допомагає героєві у його битвах та героїчних подвигах. У циклі билин про Іллю Муромця знаходимо епізод приготування коня, якого герой годує білоярою пшеницею, напуває джерельною водою, водить по нічному саду, викачує в трьох росах. Як і у казкових сюжетах, цей кінь має надзвичайну силу, якою він наділяє і свого господаря: «На добром коне сидит Илья — не старится». До того ж цей кінь, вміючи говорити людським голосом, попереджає богатиря про небезпеку чи події, які відбуваються далеко з його рідними.

Незвичайний кінь і у Добрині:

У коня из ушей да дым столбом валит, Да из глаз у коня искры сыплются, Из ноздрей у коня пламя мечется, Да и сыва-да грива расстилается, Да и хвост то трубой да завивается.

(«Бій Іллі Муромця з сином»)

Кінь Добрині подібний до казкового коня і тим, що цей кінь, на якому ніхто не їздив багато років, якого тримали для особливого призначення, і цим він також нагадує жертовних коней із капищ та храмів язичницьких ідолів. У билині «Добриня і Змій» маємо підтвердження цьому:

 Ты поди-ка на конюшню на стоялую,

Ты бери коня с конюшенки стоялыя,

— Батюшков же конь стоит да дедушков,

А стоит бурко пятнадцать лет,

По колена в назем же ноги призарощены,

Дверь по поясу в назем заращена...

Вивівши коня з конюшні, Добриня:

Кормил коня пшеною белояровой,

Поил питьями медвяныма.

У билинах є ряд інших мотивів та образів, що наближають спосіб зображення дійсності до міфологічно-казкового: опис бенкетів, битв, сил природи, образи лісу, тварин та птахів, золотих та срібних предметів, шовкової трави, сирої землі тощо.

Торкаючись конкретних історичних подій, билини разом з тим зберігають тісний зв´язок з міфологічним мисленням та древніми жанрами усної словесності, наприклад, у них часто зустрічаються замовляння, звертання до сил природи. Це один з тих жанрів, де збереглись навіть такі давні форми, як присяги (богатирі присягають своєму князеві служити йому «правдою-вірою»).

Композиція билин є усталеною. Кожна билина ділиться на три частини: зачин (заспів), виклад і кінцівку (ісход). Зачин і кінцівка мають спеціально вироблені поетичні форми і творять певне обрамлення.

Поетична мова характеризується вживанням постійних епітетів (чисте поле, ясне сонце), паралелізмів, особливо коли внутрішній духовний стан чи риси людини порівнюються з явищами природи: «на заході красне сонечко — на відході життя дівиче»; порівнянь (багато з яких гіперболічні): богатир б´є ворогів, мов траву косить; метафор (які майже не сприймаються як прийом іносказання): «заспівала тятива», «розгорівся бенкет»; метонімій: «ікона, втоптаная в грязь» — явище ворожого безчинства і грабежу відтворюється його окремою деталлю. Важливу роль відіграє гіперболізація та ідеалізація героїв.

Билинний вірш побудований за законами народного тонічного віршування. Хоч він виконується наспівною мовою (речитативом), але кожен рядок чітко ділиться на стопи (правильне чергування наголошених і ненаголошених складів). Бувають дво-, три- і чотирискладові стопи. Якщо виникає інтервал між словами, його заповнюють вигуками, займенниками, сполучниками (ой, тай, і..., і... та ін.) Найчастіше зустрічається дикталічна схема. Билинам властиве римування, але рима часто неточна, віддалено співзвучна.

У давнину билини (старини) виконувались у супроводі струнного музичного інструмента (найчастіше гуслів), але у ході побутування цей компонент виконання втратився.

Історія збирання та дослідження билин

Дослідження билин в українській фольклористиці має небагату історію. Це зумовлено тим, що російськими вченими насаджувалась думка, що билинна традиція стосується виключно російської усної народної творчості. Вже М. Грушевський у зв´язку з цим зазначав про згубний вплив теорії Погодіна, за якою начебто «в княжій добі українців не було в Києві». Теорію Погодіна заперечував й О. Котляревський, який водночас, не погоджувався з тим, що билинний епос можна назвати київським. Такої ж думки дотримувався М. Костомаров, вважаючи його «твором чисто руської півночі». Найбільше ця думка була демонстративно задекларована М. Халанським у праці «Великорусские былины киевского цикла» (1885), де він доводив, що київський цикл билин це не переробка епічних тем Київської Русі, а самостійний великоруський епос. Проте цю спробу фольклористи сприйняли як непереконливу, оскільки наведені факти доводили протилежне до висунутої тези. З часом Халанський і сам виступив проти позиції, на якій стояв раніше, назвавши Володимира, Добриню, Вольгу, Івана Даниловича, Чурила Пленковича та ін. богатирями київського південноруського походження, які зайшли на північ з Південної Русі. Це співвідносилося із працями тих дослідників, які джерелом билинного епосу вважали київську історію. Найобґрунтованішим дослідженням про київське походження билин і відображення у них київського дружинного укладу княжої доби були праці Леоніда Майкова. Частково цю теорію поділяв і Орест Міллер, зокрема у праці «Ілля Муромець і богатирство київське», де говориться про українські витоки билин, хоча основна увага приділяється пізнішим нашаруванням суздальсько-московської культури.

Прихильники історичної школи вказували на велику кількість історичних аргументів, які заперечували теорію Погодіна. З російських дослідників сюди, окрім О. Міллера, можна віднести О. Веселовського, з українських — М. Драгоманова, М. Петрова, М. Дашкевича. О. Міллер з нагоди київського археологічного з´їзду літом 1874 р. поставив питання, чи у Південній Русі збереглись якісь залишки Володимирського епосу, якщо не у формі пісні, то казки, якщо не в усній творчості, то в якихось рукописних збірниках. Під час цього з´їзду Антонович і Драгоманов представили йому свої записи історичних пісень, які стали матеріалом для його реферату «Великорусские былины и малорусские думы». Підтвердженням єдності богатирського епосу з українською традицією були зібрані Манжурою та Савичем на Чернігівщині тексти казкових оповідей про богатиря та його коня. М. Петров поглибив цю тему, зіставляючи билини з українськими казками та легендами. Обґрунтування цієї теорії подав також О. Потебня у праці «Объяснения малорусских и сродных народных песен». Найпереконливішими були наукові дослідження М. Дашкевича, який простежував існування билин в Україні до досить пізнього часу. Зокрема, у зіставленні билини про Альошу Поповича він показував її спорідненість із думами про Олексія Поповича («Дума про бурю на Чорному морі»), на подібних прикладах аналізував головні елементи еволюції билинних тем, а також причини занепаду билинного епосу в Україні.

Таким чином, до 1880 pp. дослідження билинної традиції в українській традиції були значними. Але у зв´язку з указом 1876 р. та іншими гоніннями на українську культуру з боку царського уряду процес дослідження цього жанру українськими вченими призупинився. Натомість російські фольклористи утвердили думку про билинний епос як виключно великоросійський. Така думка культивувалась і у радянській фольклористиці.

До сьогоднішнього дня найвизначнішим аналізом билинного епосу в українській фольклористиці залишається дослідження М. Грушевського, що увійшли до четвертого тому його «Історії української літератури».



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Українська усна народна творчість