Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Українська усна народна творчість

§21. Весілля як драма. Його основні етапи та народнопісенний супровід


Родинно-обрядова творчість в цілому, а весілля зокрема тісно пов´язані з народною драмою. У певному сенсі система ритуалів та традицій з нагоди одруження наречених становить цілісне драматичне дійство, кожен з учасників якого виконує призначену йому роль. Головними постатями тут є, безумовно, шлюбна пара чи «молодята», яких називають князем та княгинею. Інші головні ролі розподілені так: від нареченого — старший дружко (близький родич чи друг; в минулому цю роль виконував жрець племені) та два піддружби (молоді парубки), два старости, «домовий» староста (який рядить домом і приготуваннями), два музики, дві свахи (чи старо-стіни — старші жінки), свашка (молодша дівчина — сестра чи родичка молодого); з боку нареченої — дружка і піддружка, два дружби, козаки або післанці (родичі), два музики і «домовий» або «данський» староста. Старости з дружбами називаються боярами, а всі причетні до виконання обрядів та ритуалів — весільною дружиною, що є відголоском княжого періоду. До весільної дружини також входять писар, який «списує» боярів, їх вози та інший маєток; маршалок, що носить булаву з кінського волосу і виконує всі обряди з короваєм, іноді — коновал, лікар, хорунжий тощо.

На різних територіях склад весільної дружини, кількість дружбів, старостів та ін. може бути різною, як і назви цих «весільних чинів». Так, подекуди боярами називають дружбів зі сторони нареченої, а дівчата з боку нареченого називаються світилками (ті, що тримають світло).

Етапи весілля. Архаїчне весілля як цілісна народна драма складається з ряду обрядових дій, монологів, діалогів та полілогів, а також хореографічних елементів — хороводів, танців та ігор. Воно супроводжується пісенно-поетичними творами і є довготривалим святковим церемоніалом, що складається з багатьох сцен, які умовно можна об´єднати у кілька етапів:

1)      передвесільний (сватання, заручини чи змовини);

2)      приготування до весілля (запрошення на весілля, випікання короваю, завивання гільця чи весільного деревця, дівич-вечір або вінкоплетення, оглядини або відвіз сорочки);

3)      весілля (посад, розплітання коси нареченої, батьківське благословення чи поклони, приїзд нареченого, гостина, «викуп» нареченої, прощання нареченої з рідними, від´їзд подружжя до дому молодого, гостина в домі нареченого, «комора»);

4)      післявесільний (понеділкування або почепини, пропій чи перезва).

Народні лірично-пісенні твори, якими супроводжується цей церемоніал, називаються весільними обрядовими піснями.

Передвесільні обряди починаються традиційно сватанням (на окремих територіях Східної та Південної України цей ритуал називається «зальотами»). Хоча традиція сватання виникла вже у період вищого розвитку людської свідомості, вона зберігає відголоски прадавніх ритуалів. Перш за все такими є сталі звертання-формули, в структуру яких входять численні архетипні образи, а триразові повтори наближають їх до замовлянь. Про архаїчність цього обряду свідчить серйозне ставлення до нього з боку всіх учасників.

Як правило, сватання відбувалося за зразком одного з двох найпоширеніших сценаріїв. За першим (давнішим за походженням) учасники дійства розігрували сцену мисливців, які довго начебто полюють за дорогим звіром (найчастіше куницею), натрапляють на слід через порошу (в яку б пору року сватання не відбувалось) і цей слід приводить їх до дому дівчини, яку вони сватають. Свати — «мисливці» із «царевичем» («князем»), для якого «полюють цього рідкісного звіра», звинувачують господарів дому в тому, що вони в себе переховують куницю. Уявлення про перетворення куниці в дівчину «красну дівицю» сягає тотемних міфологічних часів і пов´язане з системою давніх вірувань, демонологією та епічними творами про перевертнів. У час розмови свати запрошуються до хати, де кладуть хліб та сіль на знак того, що прийшли з добром. Батько дівчини розпитує їх, з якої вони землі, який їхній край, про царевича, його вдачу (що в минулому мало буквальне значення, з згодом перетворилось на ритуал). У цей час дівчина повинна бути біля печі (як хоронителька домашнього вогню) і на знак згоди вийти заміж за парубка, який сватається, мала колупати піч (символічно — руйнування чи відлучення від родинного вогнища).

Знаком вдалого сватання було ритуальне «зв´язування» чи «перев´язування» сватів вишитими рушниками, а хлопця — хустиною, що, очевидно, є відгомоном давнього звичаю зв´язувати гостей-чужинців, поки представники роду дівчини не з´ясують, чи все, що вони говорили, є правдою, щоб вирішити, чи можна туди віддавати родич ку. На знак відмови дівчина підносила парубкові гарбуза, але символічне значення цією традиції ще не вивчене.

За іншим сценарієм (значно пізнішим) свати розігрували сцену багатих купців із далекої землі, які приїхали за дорогим товаром. Ця традиція є відлунням періоду віддання дівчини іншому родові чи племені за викуп (буквально її продаж за певні товари). Інші елементи такого сватання подібні до тих, що описані в першому випадку. Часто два сценарії накладаються, подекуди з´являються деякі відмінності чи пізніші нашарування — наприклад, дівчина на знак згоди подає чарки для горілки, парубка перев´язує, як і старостів, рушником, або дарує йому вишиту хусточку.

За свідченням очевидців та дослідників, сватання, як правило, відбувалось пізно ввечері або вночі, щоб у разі відмови зберегти його в таємниці. Тому обрядові пісні в час сватання не співались. Основною формою народної творчості тут була драма у вигляді монологів, діалогів, вкраплених епічних оповідей про «князя», його походи та подвиги, битви, землю, з якої прийшли чужинці, край чи міста, які вони переходили, що вони там бачили чи кого зустрічали.

Наступним кроком передвесільного етапу були заручини (змовини). Вони, як правило, відбувались в домі парубка, куди відправлялась рідня засватаної дівчини, щоб оглянути господарство та домовитися з його батьками (родом) про викуп (придане) та віно нареченої (сюди включалися наділ землі, дім, худоба, постіль, посуд, інші речі домашнього вжитку). У разі згоди обох сторін ця угода запивалась, наречена на знак остаточного рішення вийти заміж за парубка повинна була прийняти від нього дарунки (полотно, одяг, прикраси), серед яких обов´язково були два перстені, якими заручались молоді. На окремих територіях заручини відбувались у той же день, що і сватання, після якого батьки зарученої дівчини їхали на оглядини до парубка.

Заручини, як і сватання, збереглися у формі ритуально-драматичного дійства, яке не супроводжувалось обрядовими піснями. Вдалі заручини завершували передвесільний етап. Від цього моменту починався період приготування до весілля, що міг тривати від кількох днів до кількох тижнів чи місяців; за окремих обставин (наприклад, коли парубок вирушав на війну) навіть кількох років.

Приготування до весілля. Серед безлічі обрядів магічних дій та ритуалів, пов´язаних із вступом у шлюб двох людей, до нас дійшли лише найживучіші, закорінені у древніх традиціях і віруваннях, пов´язані із прадавніми культами. Таким є обряд випікання короваю. На думку М. Сумцова, у весільному обряді ритуальний хліб заміняв Жертовну тварину (можливо, корову, звідси приказка «Коровай багатий, коровай рогатий»). Елементи цього обряду тісно пов´язані з Магією, культом сонця (він обов´язково повинен бути круглої форми), культом вогню та домашнього вогнища (печі, в якій він випікався), а також культами води (на коровай брали непочату воду із трьох, семи чи дванадцяти криниць), зерна (муку брали з певної кількості млинів), дерев та рослин (оздоба з шишок, горіхів, листків та квітів), птахів (оздоба у вигляді голубів, лебедів, соколів, гусей, качок), культ яйця (для випікання брали ритуальну їх кількість — 12, 40 тощо). Один з перших дослідників весільної обрядовості Й. Лозинський вказував, що подекуди поряд із випеченими птахами, випікають яйця, або впікають їх у коровай: «Тиї яйця спеченії служат заслюбленим за присмачок і за знак будучної множности» (тобто плідності).

У минулому весь цей обряд складався із різноманітних ритуалів, табу і пересторог, носив магічний характер. Елементи магії простежуються не лише в тому, які складові частини чи речі впікались в коровай, як його прикрашали, але і хто мав право брати участь у замішуванні тіста та випічці. Це дозволялось робити лише парній кількості молодих господинь (їх називали коровайницями), кожна з яких була заміжня і щаслива у сімейному житті та мала дітей. Вдовам, розлученим та неплідним жінкам заборонялось бути поблизу того місця, де випікали весільний коровай, оскільки за законами гомеопатичної магії вважалось, що їхнє горе може перейти на ритуальний хліб, а з нього — на життя молодого подружжя. Таким чином цей обряд дуже давній. Він був відомий вже у період трипільської доби, про що свідчать знайдені при археологічних розкопках статуетки жінок-коровайниць, кожна з яких наділялась певною функцією в обряді.

Довготривалий процес виготовлення короваю, як й інші дійства, супроводжувався відповідними обрядовими весільними піснями, які за своїм походженням є такими ж давніми, як і сам обряд. Ці тексти, очевидно, виникли на основі ритуальних замовлянь та магічних формул, оскільки містять значні вкраплення язичницьких традицій. Набираючи воду до тіста, співали пісню, що за структурою та символікою наближена до календарно-обрядової:

Ой пойду я та до Дунаю,     

Я вашого да короваю

Да стану я да подумаю,      

Да й зовсім не знаю.

А чи мені да воду брати,     

Ой пойду я да до Дунаю...

А чи мені да коровай бгати.

Вода набувала магічного значення і в час ритуального омивання рук (зливання на руки) перед і у процесі випікання. Важливе місце відводилось культам дерев та вогню, які у цьому випадку суміщались за законами магії (дух дерев при згорянні дров переходив у вогонь, а з вогню — у коровай). Виряджаючи боярів по дрова для випікання, співали:

До бору, бояри, до бору       

Загнічуйте коровай ясненько,

Да рубайте сосну здорову,  

Щоб наш коровай ясен був,

Да везіте її до дому.   

Щоб наш Івашко щаслив був...

Да рубайте її дрібненько,

Весільний коровай пекли на вогні з особливої деревини (при цьому важливим був не лише різновид дерева, а і його якість — «сосну здорову» — тобто воно повинне бути не зіпсутим із тих же магічних міркувань).

Хоча наречена не мала права брати участі в обряді, та її образ фігурував у піснях, якими накликалися щастя та добробут на нову сім´ю. Нерідко окремі з них виконувалися від її імені. Про їх давнє походження свідчать елементи астрально-рослиннх культів та пов´язані з ними архетипні образи:

Спечіть мені коровай красний,    

Спечіть мені шишочки красні,

Як на небі місяць ясний.       

Як на небі зірочки ясні.

Невід´ємним елементом короваю була коса, випечена з тіста, що уособлювала дівочу косу. Не виключено й те, що цей ритуальний хліб був втіленням нареченої, її плідності (його, як і молоду, величали, «вбирали» — прикрашали зеленню, калиною, стрічками). Хоча існують й інші точки зору. Зокрема О. Потебня вважає, що часто «коровай прямо називається раєм, тобто небом: Вийся, короваю, як душенька по раю, ще вище од гаю...»155.

Магічно-ритуальне вшанування печі та родинного вогню як місця перебування домових духів виявляється у частих звертаннях до печі під час випікання весільного хліба:

Ой піч стоїть на стовпах,     

Ой піч стоїть на стовпах,

А діжу носять на руках.      

А діжу носять на руках.

Пече ж наша, пече,     

Цілуйтеся, милуйтеся,

Та спечи нам коровай красний.    

Молодії коровайниці.

Такі давні пісні фіксують елементи язичницьких любовних забав при випічці, метою яких було викликати любов між нареченими. Як і грища календарної обрядовості, ці забави у далекому минулому завершувались оргією, елементи якої дійшли до нового часу у звичаї закривати коровайниць з їхніми чоловіками на цілу добу в хаті без дозволу заходити до неї, поки випечеться коровай, а також у ритуальному запиванні короваю:

Хоч течи, бочечко, хоч не течи,    Або:

Ще наш коровай у печі.       

А хто в цьому короваю господар,

Як ми коровай виймемо,      

То нехай унесе пива збан

Тоді тебе, бочечко, вип´ємо.

Та нехай викупить коровай.

 

Хоч цей обряд є язичницьким, з утвердженням на слов´янських землях християнства у пісні, що його супроводжували, ввійшли поодинокі християнські мотиви, утворивши синкретичне поєднання образів:

Сам Бог коровай місить,    

У садочку дві квіточки:

А Пречистая світить,         

Первая квітка то ж Івашко;

А янголи да воду носять,     

У садочку дві квітки:

За всіх Бога просять. 

Другая квітка то ж Мар´єчка.

Існує думка, що коровай і процес його виготовляння займає таке важливе місце в системі весільних обрядів, оскільки за язичницькими звичаями укладання важливої угоди (в тому числі шлюбу) здійснювалося шляхом споживання учасниками угоди ритуального хліба та солі. На думку О. Фрейденберг, традиція їсти «розламаного тотема» робила учасників цієї трапези родичами, оскільки з шматком тотемної жертви на кожного учасника начебто сходила частина тотемного духу.

Не менш архаїчним (а можливо, і більш давнім) є інший обряд, найпоширенішою назвою якого є «завивання гільця» (вільця), — вбирання весільного деревця. Він сягає корінням прадавніх часів поклоніння деревам як божествам чи одухотвореним істотам, вшанування священних гаїв чи плодоносних дерев та пов´язаного з цим язичницького звичаю вступати в шлюб із окремими деревами. Як наскрізний архетип календарної та родинної обрядовості гільце є символом світового дерева, що виявляє зв´язок із міфами про створення світу та збереження роду.

Обряд приготування весільного гільця здійснювався лише неодруженою молоддю: парубки їхали в ліс вибирати та рубати дерево (з часом його замінила гілка); дівчата його «наряджали». Цей обряд теж супроводжувався ритуальними піснями. Спочатку виконувались твори, в яких закликали молодь вити гільце:

Летів горностай понад сад,

Пускав пір´ячко на весь сад;

А підіте, дружечки ізбирайте,

Ганнусі гилячко звивайте.

Тут теж були свої заборони: весільне деревце ще називали дівуванням, тому його мали право прикрашати лише незаміжні дівчата:

Не йдіте, да молодиці, до нас гильце вити, —

Ми зов´ємо сами попід небесами

Да попід ґаночками,

З красними паняночками, з чорними Галочками.

Як і у випадку з короваєм, дружби закликались до бору по деревце:

До бору, дружечки, до бору,

Та рубайте сосну здорову.

Та несіть же її до дому,

Та стаете її на столі,

Та на гранчасті перебирчасті скатерці.

Починаючи прикрашання весільного деревця, учасники обряду тричі просили благословення: «Благослови, Боже! Благослови, Боже, і отець, і мати, своєму дитяті вильце звивати; і другий раз у Божий час, благослови, Боже!.. І третій раз у Божий час, благослови, Боже!»

Гильце прикрашали калиною, барвінком, рутою, іншими магічними рослинами; шишками та горіхами, згодом — стрічками; зробленими зірками та іншими паперовими прикрасами. Воно мало те ж значення, що і дерево, про яке співається в колядках, чи весняне «майське» деревце, чи купальське, у чому виявляється ґенетична єдність усієї обрядовості.

Прикрашання весільного деревця супроводжувалось обрядовими піснями на зразок:

Ой у місті, місті бубни б´ють,

А в нашім домі гильце в´ють —

Із червоної калини,

Із хрещатого барвінку,

Із запашного васильку...

Як і коровай, гильце уособлювало саму наречену, що теж наближає цю групу весільних обрядових пісень до колядок, призначених для дівчини на виданні:

Просилася калинойка 

Просилася Марисейка

З лужейка до дуброви:

Ой своего батейка:

—              Бо юж мені докучают

—               Дай мя, батейку, від себе,

Райски пташейкови;  

Бо юж ти ся надокучали

Гилейку ми поламали, 

Молодиї молодчикі;

Ягодойкі визубали.      

Подвіройко ти здоптали,

Головойку зклопотали...

А завершивши наряджати гильце, старша дружка його підіймала, і при цьому співали: «Старша дружечка, старша всіх, А підняла гилечко вище всіх; Ой Палазю, серце, викупи своє гильце!» Як бачимо, існував обряд викупу гильця, записів про який майже не збереглося. Готове деревце запихали в коровай, або низ його запікали в тісто. На зв´язок весільних деревця й короваю вказував О. Потебня, їх подібність виявляється, зокрема, у спільній назві — рай:

Колесом, колесом вгору сонце йде;

А нашій Марусі рай ся в´є.

«Марусенько, дівонько, хто ж тобі той рай дав?»

«Дав мені Біг і батенько мій».

Вчений пояснював це тим, що «до Християнства слово рай... означало небесне дерево... В колядках дерево названо райським»157. Воно було одним із центральних ритуальних об´єктів весілля. З ним наречена і дружки ходили запрошувати гостей, бояри на конях везли його перед молодими до шлюбу, воно стояло на столі перед молодятами під час гостини.

Символічно наближеною до цього обряду була низка ритуалів, що відбувались після завивання гильця і об´єднувалися спільною назвою дівич-вечір:

Тепер у нас да дівич-вечір,   

А на маківочці ластівочка,

Рано-рано, да дівич-вечір хороше 

Да свила гніздечко із чорного шовку, ізряжен,

Да вивела дітки-однолітки:

У три стіни камінниї, четвертая

Перве дитятко — молодий Андрійко,золотая;       

А друге дитятко — молода

А на тій стіні терем стоїть,Марусенька.

А на теремочку маківочка.

Дівич-вечір відбувався у п´ятницю перед весіллям і був своєрідним прощанням нареченої зі своїми подругами та дівочою громадою. У цей час здійснювались певні ритуали, пов´язані із культом рослин та вірою в їх магічну дію. Найпоширенішими з них були заплітання вінка з калини, барвінку чи інших вічнозелених ритуальних рослин на голову нареченої та вінка на коровай (так зване вінкоплетення); виготовлення вінка чи букета для нареченого, виплітання ритуально-магічних віночків або букетиків із живих квітів та рослин для дружини і гостей. На весіллі ці вінки та букети мали не лише символічне значення (вінок на голову — символ сонця, річного коловороту, дівочості), а й магічне (відганяти нечисту силу, злі чари) та утилітарне (за ними розрізнялись чини в обрядовій ієрархії та сімейний стан гостей — одруженим букет прикріпляли справа, неодруженим зліва). При виплітанні вінка для нареченої співали:

Захотіла Марися        

Нещасливоє зілє

Калинового вінка,       

Не поспіло на весілє,

І післала батенька      

На той день, на неділю,

За море по калину;      

Марией на віночок.

Батенько проїжджає,        

Ой поспіла, поспіла,

Калина не процвітає: 

Одна квіточка не дозріла,

Ей, калино, калино,     

Не дозріла в садочку,

Нещаслива годино!     

То дозріє в віночку.

Або:

Вийтеся віночки скорій,      

Горі, сонечко, горі,

Бо вже білій зорі.

Вийтеся віночки скорій,

Подай-ка, мамко, йголку     

Плетем віночок з зеленого барвіночку

Та ниточку тонку.      

Молодятам на головочку.

 

Тут теж часто співали пісні від імені нареченої, яка, як правило, при виконанні цього обряду була присутня:

Ходит Марисейка попід садойку,

Ой вінку, вінку, зелений барвінку,

Склонила головойку;   

Наробив єсь ми жалю;

Ріже барвінок собі на вінок,

Ой юж я ся со своїм батейком

На свою головойку:     

Навіки розлучаю.

У цих піснях частий мотив прощання, жаль через розлуку дівчат зі своєю подругою: «Ой ішли ми лугами, калину ламали, Вже ж тобі, Меланю, не ходити з нами».

У час дівич-вечора дорослі парубки з боку нареченої вирушали на конях з музиками до двору нареченого на оглядини (чи готова родина молодого до весілля). Вони везли на деревці сорочку, пошиту і вишиту нареченою, яку мав молодий викупити, і в якій ішов до шлюбу. Зберігся ряд обрядових пісень, якими випроваджали «посланців» нареченої:

Марисиних три брати        

Оглядати сьвітлойку.

По стаєнойці ходят,  

Сьвітлойку оглядати,

Коничейки сідлают,   

Где мают Марисю дати,

Десь їхатойки мают: 

Чи добрії там люди,

В далеку сторонойку  

Чи добре єй там буде.

«Посланці» звертаються до нареченої:

Марисю, Марисейко!  

Місяцю, місяченьку!

Гдеш ти нас висилаєш,        

Сьвіти нам в дорожейку,

В далеку дорожейку,  

Жеби ми не зблудили,

В невидимую ночейку?

Кошулі не згубили.

Їм на дорогу співають у відповідь:

Післанці, післанчикі,   

Кошулейку віддайте,

Не бавте же ся довго...       

Назад ся повертайте.

У давнину існувала традиція, що в час дівич-вечора, у домі нареченої молодий святкував прощання з побратимами, своєю парубоцькою громадою. Інколи не бояри нареченої везли сорочку до двору молодого, а, навпаки, — наречений після прощального вечора з друзями брав своїх найближчих побратимів (дружбів), і їхав до дому молодої викупляти її віночок, свій букет чи віночок та сорочку. Його проводи теж супроводжувались піснями:

Бояри молодиї, учиніт волю мою,

Та ходіт со мною до тестенька на двір,

До Марисеньки за стіл.

Там ми Марисенонька мила,

Бо ми сорочку вшила.

В обрядах приготування до весілля існують певні розбіжності на різних територіях. Так, у деяких реґіонах прикрашання весільного деревця відбувається теж у дівич-вечір.

Наступним був обряд розплітання коси молодої. Це відбувалось або вночі з п´ятниці на суботу після дівич-вечора, або в суботу рано. Дівчину садили на вивернутий кожух, що символізував жертовну тварину і за тотемними віруваннями був запорукою майбутнього добробуту. Традиційно косу нареченої починав розплітати її брат (в інших випадках — мати, старша дружка, батько, домовий староста). При цьому з голови молодої знімались її стрічки, прикраси, які носили лише дівчата, і, якщо у неї була молодша сестра, то забирала їх собі, якщо ні — аксесуари дівчини кидались на воду. Потім волосся нареченої знову заплітали. При цьому його мастили медом, вплітаючи часник (як оберіг), зерно (символ нового народження), дорогі монети (знак добробуту), ритуальні рослини — барвінок, руту, чорнобривці тощо, які нерідко перед тим «золотили», тобто розфарбовували золотим кольором, що був символом сонця і виявляв зв´язок із поклонінням небесним світилам. Заплівши наречену, їй на голову вдягали головний убір, який на різних територіях мав свої відмінності. Згодом цей ритуал спростився до вплітання у волосся нареченої барвінку.

Цей обряд безперервно супроводжувався піснями, які виконували жінки та дівчата. Зі змісту пісень можна виявити, на яких етапах обряду вони співались. Так, садячи наречену, співали: «Ой дайте нам стільця! Дайте нам гребінця! Дайте кожуха, щоб сіла молодуха». Після того, як боярин садив наречену (часто насильно, або після трьох відмов), світилки співом закликали брата молодої, що у багатьох із цих творів виступає центральним персонажем: «А брат сестрицю та й розплітає, цвіт рожа процвітає: Не йди, сестрице молода, заміж...». Коли до процесу розплітання приєднувались жінки та дівчата, співали:

Молода Марисю!        

Ми твою косу годовали,

Не схиляй головоньки, 

Медом, вином смаровали,

Не дай косу рвати,     

Золотом насипали,

З золота обирати.     

Єдвабом заплітали.

У деяких древніх текстах звучить мотив кування коси ковалем та її розковування або відмикання ключем. Ці пісні виявляють зв´язок із давньослов´янською міфологією (зокрема культом вогню та ковальства) та символікою:

Де твої, Ганусю, ковалі,       

Нехай же прийдуть, розкують,

Що косу русу скували?

Та нам ключики оддадуть.

У текстах, якими супроводжувався ритуал розплітання коси, частими є звертання до нареченої, прощання з нею її дружок, мотиви розлуки з рідними, домівкою. У піснях наречена звертається до своєї коси, шкодує, що її не один рік плекала, «а за один вечір зносила». Після ритуалу вдягнена і заплетена по-весільному наречена разом з дружками ішла запрошувати гостей. При цьому молода тричі кланялась кожному, промовляючи традиційну формулу: «Просили тато, просили мама, і я вас прошу прийти до мене на весілля», а у близьких родичів просила благословення. З часом, коли доводилося скликати гостей не лише зі свого села, обряд запросин почали виконувати завчасно. Ним завершувався процес приготування до весілля та пов´язані з ним ритуали.

Власне весільні обряди розпочинались в суботу вранці посадом нареченої, який відбувався у її домі в присутності рідні та запрошених. На окремих територіях цей обряд розпочинався розплітанням коси (у випадку, якщо за звичаєм це робиться не у п´ятницю ввечері, а в суботу зранку). Потім на голову клали весільний вінок, який і був символом шлюбу чи вінчання (етимологічно від «вінок», «вінець», яким у давнину скріплювали нове подружжя). Ритуали розплітання коси та посаду молодої носили сумний характер, і під час їх проведення наречена повинна була плакати. Цьому сприяли сумовиті пісні дружок:

Летіли галочкі во три рядочкі,    

Іде Марися попереді,

А зозуля попереді;       

А всі дружочкі за нею,

Всі галочкі на лугах сіли,      

Всі дружочкі по лавках сіли,

А зозуля на калині.      

А Марися на посаді,

Всі галочкі защебетали,       

Всі дружочкі заспівали,

А зозуля заковала.       

А Марися заплакала.

Серед обрядових пісень, які виконувались у час посаду, значну частину становлять величання батьків нареченої. Наприклад, матері співали: «Мати Марусеньку родила, Місяцем обгородила, Сонечком підперезала, Да свекорка випроважала». їй також дякували за те, що вона виховала свою дочку роботящою, вранці будила, навчала господарювати, прясти, ткати, шити, вишивати, що молода вчасно вишила весільні рушники для старостів та сорочку молодому. Батькові співали величання, що він дає дочці хороше віно. Ця частина обряду була дуже зворушливою та емоційно насиченою, особливо, якщо наречена була сиротою, тому не мала віна, або ж виходила заміж з примусу. Тоді співали:

В лісі на явори сідали два ангели, 

Сядем та послухаєм,

Сидячи, говорили:       

Як сиротонька плаче,

—              Полиньмо, полиньмо, брате,        

—              До стола припадає,

До тої сиротонькі,     

Що батенька не має.

У подібних піснях образ ангелів часто заміняє більш архаїчний образ соколів, які летять подивитися на посад сироти. Вони можуть сприйматися, як душі померлих батьків нареченої, втілені у птахів. Нерідко ліричним героєм таких творів виступає батько нареченої, який просить Бога, щоб той пустив його на землю, подивитись на посад дочки:

Пусти ж мене, Божейку,    

Най я ся подивлю,

С чорнов хмаров на села,     

На своє дітятойко,

С дрібним дожчом на землю,

Кто му справит весілейко.

С ясним сонцьом віконцьом;

Тут архетипи хмари, дощу, сонця є свідченням давнього походження тексту і виявляють його зв´язок із язичницькими анімістичними уявленнями, а також із жанрами замовлянь та похоронних голосінь. З похоронними голосіннями перегукуються пісні, в яких співається про те, що наречений, вирушаючи в дорогу за молодою, просить благословення у батька на його могилі:

Ой прилетіло два голубойкі,

Милий батейку, до себе на весілейко

Крикнули над явором;

Ой рад же би я словейко прогадати,

Ой заплакав князь Йвасейко

Прилягла мя сира землойка,

Над батьковим гробом;      

Та не могу встати.

Ой прошу ж я тебе,

У піснях для сироти з´являються також мотиви: «Кому ж ти будеш кланятись, коли батька (чи матері) не маєш?». Такі пісні супроводжували весільний обряд поклонів. До цього часу в окремих реґіонах зберігся звичай, за яким наречені-сироти йдуть на могилу до батьків, щоб просити благословення.

У час, поки молода сиділа на посаді, молодий вирушав із дружбами по наречену. Перед дорогою світилки прикріпляли на одяг бояр букети з квітів-оберегів, що повинні були їх охороняти від чарів та злих сил. Корінням цей обряд сягає давніх часів, періоду умикання дівчини чи взяття її силою (викрадення з дому). Про архаїчність цього звичаю свідчать і елементи текстів зі звертаннями до язичницьких божеств «Ой Ладо, Ладо» чи «Ладо моє, Ладо моє» та заклики на зразок: «До коней, бояри, до коней, Та до гострого меча! Та не бійтеся ночі, Бог вам до помочі». Кінь часто виступає побратимом нареченого, магічним помічником, сакральною твариною. У багатьох текстах з´являється мотив поради матері, що виряджає сина в дорогу; вона навчає його не пити першої чаші у гостях, а вилити коневі на гриву, що також мало магічне значення (ритуальне вгощання коня або випробування, чи напиток не отруєний). У цій групі пісень є також мотиви насильницького захоплення дівчини, що передано у картинах рубання шаблею калини, взяття фортеці чи міста.

Колишні реальні битви молодого та його дружини за наречену збереглись у народних обрядах у формі драматичних дійств, які розігруються їх учасниками. Так, поїзд нареченого при дворі чи брамі зустрічали дружби нареченої, функція яких не пропустити «чужинців». При цьому розігрується сцена битви, яка супроводжується відповідними піснями:

Намова, Ганусю, намова,

Поставила сторіженьку край двора,

А ми цеї сторіженьки не боїмось,

Ми до цеї сторіженьки становимось,

А ми цюю сторіженьку розженемо,

Таки тебе молодую візьмемо.

Після ритуальної «битви» обидві сторони погоджуються на «мирні переговори», в яких староста нареченої вимагає від бояр молодого викуп за прохід крізь браму. Якщо молодий з іншого села, то йому доводиться «битися» та проходити крізь дві «сторожі». Окрім охоронців двору, він повинен пройти «перейму», поставлену перед селом. Ця традиція є відголоском давніх часів, коли, віддаючи дівчину іншому племені, рід (чи плем´я) втрачав хоронительку одного вогню, робочі руки, жінку, сини якої в майбутньому могли стати воїнами та мисливцями роду, дочки — новими робітницями, нареченими.

Тому, на думку М. Грушевського, в обрядах перейми чи сторожі важливе місце займала світилка нареченого, яка «приходить немов заложниця чи обмінниця на чолі поїзду молодого, гарантуючи, що рід, віддаючи свою дівчину, може собі дістати дівчину з того ж роду навзаєм».

Пройшовши перепони в дорозі, наречений входив у дім молодої, де відбувалась весільна трапеза, якою скріплювався шлюб подружжя. Цей обряд доносить відгомін багатьох епох та вірувань. Як зазначають дослідники, «до участі в довершеності весільного обряду покликуються таємничі сили домашнього огнища: стіни, що стережуть його, поріг, що відмежовує від чужих, злих сил; огнище — піч і духи предків, що живуть в ній. Обрядовість дуже складна, розгалужена...».

З ритуалів пізнішого періоду можна вичленити елементи колишніх звичаїв. Першим був обряд поклонів. У сучасній традиції він зводиться до потрійних поклонів батькам, при якому наречені тричі проходять по кругу, цілуючи руки матері та батька, а також хліб, який ті тримають. У сиву давнину цей обряд був значно складнішим і становив частину язичницької релігії. У центрі було поклоніння короваю, яким скріплювали шлюб: «Хліб — ...освячує нове подружжя і служить його фундаментом. Обмін хлібами між родами молодого і молодої — се підстава договору. Він уже сам, властиво, рішає справу, все дальше — се церемонія. І тут, в церемоніях, хліб грає першу ролю. Він не проста жертва богам, він свята річ, фетиш чи бог («святий коровай» як він зветься в піснях), який сам посвячує, стверджує і благословляє нове подружжя»:

Рухай, рухай, короваю із божого раю!

Ми до тебе готовесенькі, як лебеді білесенькі.

Обходячи тричі по колу, наречені спочатку вклонялись ідолові (покуттю, дідухові), печі, потім короваю, предкам роду. Не менш важливого ритуального значення тут, поряд з короваєм, набуває кутній ідол хати та піч (домашній вогонь, духи дому). За сучасними обрядами при освяченні подружжя скріпляється дві свічки: одна — наре ченої, друга — нареченого, що символізує поєднання молодої пари. У минулому цей ритуал мав значення поєднання вогнів обох родів. А в обрядових піснях, що виконують на цьому етапі весілля, знов з´являються архетипи дерев:

Похилеє дерево да ялина,

Покірнеє дитяточко да Андрійко;

Отцю і матці у ніженьки поклонився

І дрібними слізоньками да облився.

Похилеє да дерево калина,

Покірнеє дитяточко Марусенька;

Отцю і матці у ніженьки поклонилась,

І дрібними слізоньками да й облилась.

Це в давнину і був обряд вінчання

А схилився явір З верха до коріння,

Звінчався Лавриньо З раня до полудня.

Схилилася вишня З верха до коріння,

Звінчалась Меланя З раня до полудня;

Ще одним важливим ритуалом при скріпленні нового подружжя було покроплення наречених водою: «Вода — сей символ розмноження і парування супроводить всі стадії його, почавши від новорічного, теперішнього йорданського поливання закоханих пар і великоднього обливання та літніх ігрищ коло води і до весільного акту кроплення водою молодих при вступі до нового двору і обрядове умивання або купання після комори (перед вступом в супруже життя), котре сильно виглядає на форму заключування подружжя «у води». В цей час співалися пісні з мотивами на зразок «Кропи нас, матінко, свяченою водою, Доброю доленькою».

На окремих територіях цей ритуал заміняється подібним — посипанням наречених зерном, яке у цьому випадку виконує роль води і має те ж символічне значення розмноження.

При виконанні цих ритуалів наречених зв´язують за руки рушником на знак скріплення їх шлюбу, потім заводять за стіл весільної гостини і садять перед короваєм. Під час застілля співаються і обрядові пісні (величання чи вівати для наречених, дружок та дружбів, свашок, старостів, нерідко жартівливого характеру), і ліричні пісні про кохання, жіночу долю, подружнє життя.

По завершенні весільної гостини відбувались ритуали, які тепер проходять у формі гри, але є видозміненими випробуваннями нареченого (чи він гідний дівчини, яку собі вибрав). У минулому метою цих обрядів було виявити розум і кмітливість, силу та спритність молодого, тому завдання могли бути у формі загадок або у вигляді певних завдань, які він повинен був виконати (їх складність залежала від того, чи рід був згідний віддати обрану ним дівчину). Одним із найпоширеніших випробувань, яке у дещо видозмінених формах дійшло до наших днів, було завдання, щоб наречений впізнав молоду серед багатьох дівчат, одягнених однаково (або із зав´язаними очима її зловив) чи догнав на коні, виявив її з-поміж інших по руці чи нозі, а також знайшов якусь річ нареченої чи її саму.

Донедавна ця традиція широко побутувала в народі: «У неділю, під вечір, молодий мав забирати молоду до себе, але молода непомітно ховалась від нього. Молодий мусив її знайти і за руку привести. Коли це було закохане подружжя, то молода ще за столом тихенько казала молодому, де її шукати, а коли було примусове весілля, то молода так ховалась, що молодий не міг її знайти, і вона сумна виходила сама із свого сховища. Якщо молодий знаходив молоду — будуть щасливо жити, а якщо не знаходив — буде нещасливе подружжя». Це відобразилось у обрядових піснях про пошуки нареченої:

А з суботоньки на неділю

Пішла Ганнуся в шальвію:

—      Гей, хто ж мене в цій шальвії найде,

То тому достануся.

Далі в цій пісні йдеться про те, що її шукає мати, батько, брат та сестра і нарешті:

Пішов Степаньо — знайшов,       

Ганнуся моя люба та мила.

Взяв за ручку та й прийшов:         

Ти ж мені досталася!

—      Квітко ж моя дрібна, зелена!

Значно рідше трапляються мотиви випробування нареченої, зокрема загадування їй загадок:

—      Зажди, пожди, красна панно,      

На тім яворі сидить сокіл ясний,

Загадаю тобі відгадоньки:  

На тім соколі соболева шуба.

У полі стоїть три криниці,

Над тими криницями сім зір

Над тими криницями сонце обійшло,взійшло.

Над тими криницями місяць освітив,

Що ж мовиш, Марисенька,

Над тими криницями стоїть явір зелений,

 Що ж мовиш, молоденька.

І дівчина дає відповідь, що криниці — то її життя, ясний місяць — свекорко, ясне сонце — свекруха, ясний сокіл — діверко, сім зір — сім зовиць. Мотивами пошуків пісні перегукуються з відповідними колядками та щедрівками:

Шукай, миленький, шукай перстеня по зорі, Миленький прийшов, перстеня знайшов по зорі...

Традиції випробувань у час обрання нареченого донесли відгомін Давніх часів і знайшли широке відображення у казковому епосі (зокрема у героїчних казках). Останнім завданням, що стояло перед нареченим, було заплатити викуп за свою обраницю, і це теж відбувалось у формі усталеного ритуалу за визначеним сценарієм.

Головним персонажем при «викупі молодої» («продажі молодої») був її брат або близький родич-парубок, який вів торг, тому більшість обрядових пісень, що виконувались на цьому етапі весілля, звернені до нього:

Братчику намісничку!

Твоя сестричка дорогая,

Не продай свою сестричку; 

Є ї коса золотая.

Іншими піснями підбадьорювали нареченого збільшити викуп. При «викупі молодої» участь брали усі гості нареченого — його бояри, дружби, свати, які теж клали на тарілку гроші (чи завчасно складали гроші молодому), або дорогоцінні прикраси, посуд, предмети домашнього вжитку тощо. У цей час дружки та бояри нареченої співали пісні, в яких хвалили молоду, даючи зрозуміти, що вона варта того, щоб за неї заплатити більше. Подекуди бояри нареченого у час, поки їхній «князь» та гості молодої були зайняті у «торзі», викрадали наречену, даючи знати молодому, що викуп завершено, бо дівчина вже у них. Це теж є відгомоном давніх традицій. У минулому за таких обставин обидва роди могли змагатися силою, або вимагати додаткового викупу після «умикання» дівчини.

Якщо ж ритуал завершувався успішно, то брат нареченої забирав собі гроші та речі, а дружки молодої співали пісні з мотивами продажу братом сестри на турецькому ярмарку чи ворогам у неволю, або, що наречена була продана за дуже низьку ціну:

Татарин братік, татарин,

Русую косоньку за п´ятак.

Продав сестрицю задаром:

Білеє личенько оддав так.

На сучасному етапі на окремих територіях цей ритуал змінився даруванням подарунків молодій парі чи збиранням грошей для молодого подружжя.

Весільні обряди в домі нареченої завершувались розподілом короваю між весільною дружиною та гостями, кожен з яких отримував ритуальну шишку або квітку, окраєць обрядового хліба, а нареченим віддавали випечену пару птахів (лебедів, качок, соколів тощо). Велика кількість текстів свідчить, що розподіл короваю здійснював старший дружба, який наділяв усіх присутніх їх часткою. У цьому випадку він виконував функцію давнього жерця, що розподіляв коровай як тотемну жертву:

Дружба коровай крає, золотий ножик має. Золоту тарілочку, дарує родиночку.

За своїм походженням образи золотого ножа, тарілки є такими ж давніми, як образи золотих, срібних речей у календарно-обрядовій ліриці, і сягають корінням давніх часів передкняжого та княжого періодів.

Велика група обрядових весільних пісень є прощальними. Ними супроводжувався від´їзд нареченої до дому (роду) нареченого. У минулому, коли молодий був, як правило, з іншого племені, що жило, нерідко, далеко від землі, з якої походила його обраниця, то молодій доводилось прощатись назовсім:

Питайся, Марисю, мами,    

Завеземо тя в гори,

Чи поїдеш ти з нами?

Не повернеш ніколи.

У цих піснях часто звертались до батьків нареченої, щоб вони готували віно дочки (як правило, постіль, худобу, посуд, предмети домашнього вжитку), яке наречена забирала з собою.

Серед давніх текстів зустрічаються культова символіка, обіцянки щасливого життя в іншому роді:

Юж сонце над горами:        

Вода сама в горнец тече,

Збирайся, Марисю, с нами,  

А сонєнько хліб пече,

Бо ми добрій люде,     

Не будеш нич робити,

Добре тобі в нас буде:

А будеш всім рядити.

Найбільшої емоційної напруги набуває тема розлуки з ріднею, розставання з домівкою в обрядових піснях, якими наречена прощається з кожним членом своєї сім´ї. Часто серед них звучать мотиви подяки рідним за хороше життя у їхньому домі, роді. При цьому наречена дякує не лише родичам, а й ритуальним предметам дому та двору, як втіленню духів роду, померлих предків. Такою є відома на західноукраїнських землях пісня, яку ще й донині виконують на завершення весілля в Галичині:

Вже би-м була їхала, вже би-м    

Дякую тобі, тату, що збудував

була йшла, мені хату,

Та ще свому татові не дякувала.

Більше не будеш, не будеш.

Потім наречена дякує матері, «що будила мане рано», сестрі, «що навчила косу плести», братові, «що водив хлопців до хати, а також — порогам, воротам і т. п.

Після прощання поїзд нареченої виряджали в дорогу до дому нареченого, родина якого в цей час готувалась до зустрічі нової господині. На дорозі при в´їзді до села родичі або друзі молодого, що залишились вдома, розкладали велике вогнище, через яке повинна була проїхати весільна дружина з нареченою на зворотньому шляху. Цей давній ритуал мав магічне значення очищення та скріплення подружжя (як і купальський вогонь), відлякування магічних дій чи сил від наречених, і був своєрідною межею між «своїми» та «чужими», переходячи яку наречена посвячувалась у ранг «своїх». На окремих територіях України цей ритуал існував ще до середини 19 ст., про що свідчать записи збирачів фольклору, і вважався надзвичайно важливим, оскільки «не переведена через огонь («не підсмалювана») жінка не вважалась in manu mariti, у власті чоловіка; він ... не мав права затримувати, коли б вона хотіла собі піти від нього...».

При прибутті весільного поїзда у дворі нареченого молодих зустрічала його мати (як хоронительниця роду, господиня), яка вела, молоде подружжя за стіл на гостину. Зустріч наречених та застілля теж супроводжувались магічними ритуалами, обрядовими піснями, якими коментувалось все, що відбувалось у дворі та хаті, оспівувалась зустріч невістки зі своєю свекрухою.

Серед обрядових пісень, які виконувалися під час застілля у домі молодого, значну кількість становлять твори жартівливо-еротичного змісту, які за формою та тематикою нагадують любовні веснянки та купальські пісні. У них звучать заклики наречених поцілуватись, або звертання до дружбів поцілувати дружок, до старостів — обійняти старостін чи свашок тощо. Очевидно, ці тексти є відгомоном давніх язичницьких оргій часів, коли парування молоді відбувалось у купальську ніч, або якими супроводжувався обряд весілля в далекому минулому.

Значно пізнішими за походженням є обряди «розбирання молодої» — коли свашки перевдягали наречену в іншу одіж (як правило, нову сорочку, в яку ще ніхто не одягався), готували до шлюбної ночі. Ці ритуали мають свої особливості у різних регіонах. Так, на карпатській території вони засвідчують те, що дівчина переходить у стан молодиць. При цьому старший дружба сокирою відрубує їй косу, що означає зміну в її житті і вважається, що, якщо волосся нареченої не буде відрубане одним ударом, то подружжя буде нещасливим. У багатьох регіонах дівчині вдягають хустку так, як її носять молодиці (при цьому наречена може виявляти своє небажання одягати хустку, тричі скидаючи її). Вдягнена як молодиця, вона «перетанцьовує» з усіма дівчатами та хлопцями зі своїм весільним віночком, прощаючись із дівуванням.

Після цього був ритуал «покладини» чи «комора». Готуючи постіль для наречених, притримувались багатьох табу, виконували ряд магічних дій, клали різноманітні обереги, трави, що теж знайшло своє відображення в деяких текстах:

Ой хто буде спати?   

Солімки в голівки, сінця під колінця,

Будем йому да постіль слати!

 А м´яти — під п´яти...

У вище згаданих обрядах брали участь лише окремі представники родини молодого — його свашки та старший дружба, а решта гостей продовжували весільну гостину. Про відносно пізніший час походження деяких ритуалів свідчить важливість чесноти нареченої (саме від цього залежало, як відбувалося продовження весільного обряду). Хоча ця частина весілля менше зафіксована збирачами фольклору, існуючі записи свідчать, що, коли молода виявлялась чесною, то всі гості веселились, до столу подавали вареники з вишнями чи пироги з калиною, калинові калачі. Така ж символіка переважала у піснях, де молода порівнювалась з ягідкою, вишнею, червоною рожею тощо:

Під калиною спала,     

На мою білу пелену,

Калину торкнула,

А на мою чесну голову,

Калина капнула 

А на мої білі лиця —

На мої білі ноги,

Всенький рід веселиться.

Якщо ж наречена виявлялась нечесною, то вона повинна була просити прощення у кожного з родини, а в обрядових піснях висміювався рід молодої, її батьки. Поряд з гостро іронічними піснями відбувалися обряди, якими близькі нареченого «метились» родові молодої: вдівали хомут на шию її матері, обмазували її ворота дьогтем, вішали білий прапор на комині її будинку чи дереві. Цей етап весілля має значні відмінності на різних територіях, що, очевидно, є наслідком давнього проживання у різних реґіонах різних праслов´янських племен, кожне з яких мало свої закони, які часто кардинально відрізнялись між собою. Так, у ряді східних реґіонів чесність нареченої не була суттєвою, подекуди взагалі її приводили в дім молодого, коли вона вже була вагітною (як запорука того, що вона може продовжити рід).

Обряд весілля завершувався ритуалом купання молодого подружжя у річці чи обливання водою. При цьому молоді мили одне одного. В інших регіонах молода приносила двічі воду з криниці. Перший раз водою обливалися бояри, другий — наречені. М. Грушевський описує, як на Бойківщині молодята з боярами після комори йдуть до річки, де разом зі старшими чоловіками та жінками бродять у воді, свекруха тричі обводить невістку по колу, після чого молода дружина набирає води і, повернувшись додому, кропить нею хату та все господарство. Чубинський описує подібний обряд, який на Переяславщині вважався довгий час основною весільною церемонією (навіть заміняв вінчання в церкві). За звичаєм наречених після комори вели «скривати ся» до криниці. При цьому молодого з молодою накривали весільною хусткою, де вони повинні були вмиватися «втираючись до хустки»:

Є в мене криниця край перелазу,

Там вмиємось, милесенький, обоє разом.

Безумовно, цей ритуал пов´язаний з весняно-літньою обрядовістю, що відображено у текстах обрядових пісень. Про довготривале побутування на різних слов´янських територіях язичницьких шлюбних обрядів, що проводились біля водоймищ чи були пов´язані з водою, свідчить велика кількість текстів весільних пісень, в яких основними є архетипи річки, криниці, джерела, та образи качок, лебедів, гусочок тощо і пов´язані з ними описи дівчини, що набирає воду чи йде з коромислом додому. Звідси, за спостереженнями О. Потебні, символіка весільних пісень: говорити парубкові з дівчиною біля криниці — залицятись, бути дівчині біля річки чи криниці — мріяти про подружжя, копати парубкові криницю — готуватись до одруження, купатись у воді чи переходити через річку (перестрибувати через потічок) — одружуватися. Ця символіка наближає такі твори до щедрівок про дівчину-перевізницю та човен з дівчиною, а згодом переходить у ліричні пісні про кохання та балади.

Післявесільні обряди розпочинались у понеділок після весілля. Як частина давніх звичаїв вони відображають систему ритуальних дій, виконання яких передбачало введення молодої господині у новий рід, її адаптацію в нових умовах. Тут теж збереглись елементи язичницьких культів та вірувань. Як правило, перше, що робила молода дружина після весілля, це йшла до річки чи криниці (віддаючи пошану воді), і з принесеної води варила їжу, якою вгощала родину свого чоловіка. Цим при здійсненні певних ритуалів вона прилучалась до печі та родинного вогню (домашніх духів). Нерідко вона клала у піч обгоріле поліно, взяте зі свого дому, та запікала півня, якого теж привозила з собою.

У понеділок після весілля на багатьох слов´янських землях відбувався ритуал, який називався «перепій» (чи «пропій») нареченої, що зберіг відлуння давніх ритуалів, пов´язаних із питтям культового п´янкого напою. Якщо помешкання молодого було недалеко від дому нареченої, то батьки молодої приїжджали з цієї нагоди. В час «перепою» молодий повинен пити чарку вина чи горілки до батька нареченої, батько — у відповідь до нього. Тоді інші учасники дійства по черзі перепивають один з одним. Цей обряд теж підкріпляється текстами, у багатьох з яких архетипна образність та культова символіка є свідченням їх давнього походження:

Місяцю, перекрою, батенька перепою. Я тебе перепиваю, щастя і долі не вгадаю! Уставай ранесенько, вмийся білесенько, Молись щиро Богу, дасть Господь щастя і долю. Зірочко, перекрою, матінку перепою...

По завершенні обряду співались короткі пісні, часто жартівливого характеру:

Несила-сьмо пили,      

А за другую пива,

Марисю-сьмо пропили;

Будь, донейко, щаслива!

За кварту горівки

Жебись в углах не стояла,

Позбули-сьмо ся дівки.

Віконцьом не втікала.

Повертаючись додому, родичі нареченої співали пісні, в яких бажали щастя молодому подружжю.

Після цього відбувалась «перезва» — традиційне післявесільне гостювання родичів нареченого у молодої сім´ї та гостини у відповідь всім рідним та близьким. Цей звичай мав на меті познайомити молоду дружину з родиною її чоловіка та навпаки. Під час таких гостин співались і весільні пісні, і ліричні.

Обряд весілля міг відбуватись від трьох днів до тижня (у заможних сім´ях чи окремих регіонах), а гостювання та знайомство із родиною іноді розтягувалось від трьох тижнів до кількох місяців.

 



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Українська усна народна творчість