Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Українська усна народна творчість

§1. Фактори впливу на розвиток фольклору та його етнічні особливості


Земну кулю населяють люди багатьох національностей. Кожен народ, кожна нація має своєрідний і неповторний характер, своє національне обличчя, систему поглядів та уявлень, свою творчість. У характері народних традицій людей, що проживають на різних, часто віддалених територіях, є багато спільних рис та елементів, хоча зустрічається чимало відмінностей, навіть у культурних традиціях народів, що довгий час перебувають поряд. Тому постає питання: чим зумовлені ці особливості, що відрізняють національне обличчя одного народу від іншого? Що впливає на формування своєрідних і неповторних рис, якими кожна нація вирізняється з-поміж інших?

Як відомо, історичний розвиток національностей є складним довготривалим процесом, пов´язаним із територіальним розміщенням, міграційними розселеннями, міжетнічними зв´язками та впливами, культурно-світоглядною взаємодією та ще цілим рядом факторів, які відіграють важливу роль при зародженні, виникненні, формуванні та розвитку етнічних спільнот. Оскільки вивчення цих проблем входить у завдання історії, а не фольклористики, то ми зупинимось лише на тих основних факторах, які стосуються національних особливостей у безпосередньому їх зв´язку з народною творчістю чи фольклором.

Можна виділити ряд найважливіших факторів, які впливають на розвиток окремих народів.

Географічне розміщення — територіальне розселення націй зумовлює значні відмінності у поглядах на світ, на життя, на основні поняття. На ранніх етапах формування етнічних груп саме цей фактор відіграє вирішальну роль при виникненні первісних вірувань, які згодом переходять у систему народної міфології. Відмінності У географічному розміщенні різних народів пояснюють різницю у їх ставленні до одних і тих же явищ і речей (неважко зрозуміти, чому в системі вірувань північних народів сонце — це божество, що дає життєву силу й енергію всьому живому, а в народів екваторіальної зони воно часто постає руйнівною спопеляючою силою).

Географічне розміщення впливає на особливості клімату (який може значно відрізнятись навіть в межах однієї географічної широти), а відтак — на особливості річних циклів, їх тривалість. Це теж формує певні уявлення про світ, створюючи систему обрядів, присвячених зустрічі чи проводам пір року та пов´язаних з цим змінами у житті людей.

Значну роль відіграють також особливості рельєфу території етнічного поселення, оскільки ці елементи часто фігурують у віруваннях та уявленнях про навколишній світ (так, якщо у зоні проживання людської спільноти чи біля неї знаходяться вулкан, водоспад, гора чи річка і т. ін., вони обов´язково входять у магічно-обрядову систему, часто персоніфікуються, стають об´єктами поклоніння). До того ж вченими, які працюють у сфері цих зацікавлень, вже давно звертається увага на те, що особливості рельєфу зумовлюють характер життя людей, а відтак — впливають на їхню творчість. Тому фольклору кочових племен пустельних територій властиві монотонність, одноманітність музики, танців, обрядів. Це пояснюється тим, що під впливом географічних умов проживання (відсутність змін пір року, водних потоків) у них зміщене розуміння руху (оскільки його вони не бачать у природі). Якщо спостерігати характер музики і танців народів, які проживають на різних територіях, то виявляється їх закономірна залежність від характеру річок, що знаходяться поблизу («гірським» народам властиві швидкі танці та музика, а «долинним» — повільні, хороводні, наспівні).

До географічних факторів можна віднести й інші елементи — ґрунт, напрям вітрів, особливості опадів і т. п., вплив яких на людську свідомість не важко простежити за аналогією до вище наведених прикладів.

Історичний розвиток — надзвичайно важливий фактор становлення націй. В основному він майже повністю підпорядковується і залежить від географічного розміщення. Особливості розселення різних етнічних груп на ранніх етапах становлення великою мірою визначають їхні історичні долі. Усім відомий факт, що північні племена кельтів, вікінгів залишили про себе пам´ять як про войовничі нападницькі жорстокі етнічні групи. Це спонукає нас задуматись: що саме зробило їх такими, змусило вести завойовницький спосіб життя? Розглядаючи цю проблему, неважко помітити, що сувора оточуюча природа (постійний холод, скелястий рельєф, кам´янистий ґрунт, зовсім не придатний для обробітку) не тільки сформували жорсткі, строгі риси ментальності, а й створили своєрідні умови «боротьби за виживання». Щоб вижити за таких обставин, ці племена повинні були захоплювати нові території, більш придатні для проживання.

Звісно, в історії завжди точилась боротьба за кращі землі, що зумовлювало розвиток і тих етнічних груп, які на них проживали, і тих, які здійснювали завойовницькі напади. Історичний розвиток кожного народу кладе відбиток на людську свідомість і зберігається у народній творчості як пам´ять про минуле.

Наступним важливим фактором є природа, тобто світ рослин, тварин, птахів і т. ін., в якому живе народ. Особливості природного оточення зумовлюють відмінності національної символіки, яка наскрізь пронизує систему уявлень та вірувань, а також словесну та художню творчість. Серед рослин, птахів чи тварин люди надають перевагу окремим їх видам, зважаючи на їхні властивості та вигляд. Але цей вибір здійснюється лише з-поміж природних елементів, що існують у безпосередньому оточенні (тому для українців символами є калина, верба, барвінок, а, скажімо, для індійців — лотос, сандал). До того ж природа є невичерпним джерелом фольклорних образів. Представники фауни та флори часто стають персонажами народних казок, переказів, пісень; про їх походження складено чимало легенд. Кожному народові властива своя особлива образність, яка відображає навколишню природу (тому, коли в українській казці зустрічаємо образ лева, то це є безсумнівним підтвердженням, що сюжет запозичений або ж відноситься до пізнього періоду творення). Якщо народ розселений-на великій території, то в окремих регіонах можуть спостерігатися відмінності в образності та символіці, відповідно до безпосереднього оточення.

Світ природи і система первісних уявлень та поглядів впливають на вироблення та формування релігійних вірувань і пов´язаних з ними магічно-обрядових дій і ритуалів. Первісні культові системи виникають зі спроб людей пояснити навколишній світ та явища, які відбуваються в ньому, що також залежить від географічного розміщення. Тому в одних племенах предметами культів стають дерева, в інших — каміння чи річки. Практично всі культові дії та релігійні погляди формуються на тлі природи і тісно з нею пов´язані.

Усі вище згадані фактори впливають на розвиток занять та ремесел. Природно-географічні елементи є підґрунтям виникнення певних видів діяльності (для північних племен це — мисливство, обробка шкіри, металів, оскільки їхні ґрунти не придатні для вирощування сільськогосподарських культур; для слов´янських народів Це — землеробство, скотарство, гончарство, бджільництво та ін.). Історичні події також значною мірою регулюють виникнення та розвиток ремесел. Так, виготовлення зброї набуває важливого значення не тільки в народів-завойовників, а й серед миролюбних етнічних груп, котрим доводиться захищатися від ворожих нападів.

Особливості ремесел впливають на формування етнографічних відмінностей кожної етнічної спільноти. Тут нас цікавлять такі елементи, як одяг, житлові будівлі, прикраси, вишивка, народні інструменти, що теж зазнають впливу довкілля (наприклад, особливості одягу залежать від клімату, роду занять людей; житло будується з матеріалу, доступного на певній місцевості — дерева, каменя, очерету, глини; прикраси виготовляються із золота, срібла, шкіри, кості чи коралу, — в залежності від того, чим багата певна територія; у вишивці відображена народна кольористика та орнаменталістика; музичні інструменти майструються не тільки з наявного матеріалу, а й з урахуванням особливостей розсіювання звуку, що відрізняється в гірській та рівнинній місцевості).

Серед найголовніших факторів впливу на розвиток окремих етнічних спільнот виділяють мову, як чинник, тісно пов´язаний з географічним розміщенням, історією та етнографією, природою. З цього огляду мова трактується як семіотична система, що фіксує усі знання та погляди народу, зміни, які відбуваються у процесі його становлення та формування. Мова є засобом, за допомогою якого твориться та функціонує усна народна творчість.

Тепер розглянемо, як це стосується фольклору.

Від особливостей та поєднання вище згаданих факторів на окремій території залежать, по-перше, домінанти у системі жанрів фольклору того чи іншого народу (у північних народів переважають героїчні сказання, військові танці, мисливські ритуали; у слов´ян — пісні, пов´язані з землеробством, обряди річного календарного циклу).

По-друге, — характер (особливості та відмінності) жанрів, які існують у всіх народів (наприклад, у тематиці колискових пісень у войовничих народів частий мотив побажання вирости дитині сильним і відважним воїном, безстрашним героєм; у той час, коли в землеробських народів у колискових бажають для дитини спокійної, щасливої долі, рости добрим і веселим. Також героїчний епос племен-завойовників та оборонців відрізняється за своєю суттю).

По-третє, — особливості ритуалів та обрядів (проводи на війну, полювання, чи обряди, пов´язані з сільськогосподарським циклом; відмінності у весільних, похоронних обрядах і т. п.).

По-четверте, — національна символіка (у фольклорних текстах є образи світу природи, елементи одягу, зброї).

Якщо з цієї точки зору розглядати етнічні українські землі, то можна зробити слушний висновок, що вигідне географічне розміщення (на зіткненні водних і сухопутних торговельних шляхів) та природні багатства стали вирішальними для їх історичного розвитку. Слов´янські території споконвіку були привабливими для багатьох сусідніх народів (і північних, і південних), які постійно чинили завойовницькі напади, бажаючи заволодіти ними. Тому праукраїнські племена, що були переважно землеробами та скотарями, були вимушені вправлятись у виготовленні зброї та вдосконалюватись у військовій справі з метою захисту.

Давні історичні події минулого залишилися в народній пам´яті у формі тематично та образно багатого героїчного епосу. Крім того, в ході історичного розвитку різні території України знаходилися під різними впливами, а часто — національним гнітом інших народів, що зумовило значні відмінності між окремими регіонами України.

Природно-географічні особливості теж спричинили цілий ряд відмінностей на різних територіях: у районі Карпатських гір і швидкоплинних потоків, де основним промислом є вівчарство, в системі поглядів склалися свої особливості, пов´язані з довкіллям, неповторний характер музики (навіть музичний інструмент трембіта, який не має аналогу в жодному народі і пристосований до поширення на далекі відстані звуку в гірській місцевості). В етнографії та фольклорі цієї території є багато елементів, які не зустрічаються в інших регіонах України: обряди, пов´язані з розпалюванням ватри, життям на полонині, швидкі танці з топірцем (який є не просто елементом, що доповнює народне вбрання, а й зброєю та знаряддям праці лісорубів). Тут навіть гостроверхі дахи будівель нагадують гірські вершини. Символіка теж своєрідна: смерека, виноград, гайстер (так називається білий лелека).

Свої особливості та відмінності характерні для всіх регіонів України. При чому навіть дрібні елементи народного життя, побуту, творчості є невипадковими. Все має свої причини, мотивацію, які, як правило, закорінюються у зв´язки з природою чи сягають в історичне минуле.

У процесі історичного формування українського народу і його етнічної території, залежно від природних умов, характеру і способу господарських занять населення, особливостей побуту і традиційної культури, виділяються окремі етнографічні регіони.

Центрально-Східний реґіон охоплює велику територію Центральної і Південно-Східної України. У його складі вирізняється три райони: Середнє Подніпров´я, Слобідська Україна (Слобожанщина), Південна степова Україна (Причорномор´я).

До Середнього Подніпров´я належить більша частина Київської, Черкаська, південна частина Чернігівської та Полтавської, південно-східна частина Житомирської, південно-західна частина Сумської, східна частина Вінницької, північна частина Кіровоградської та північно-західна частина Дніпропетровської областей. Тут збережено багато архаїчних рис культури предків-подолян (східно-слов´янське плем´я, що, згідно з літописним свідченням, було найбільш розвинене). Народна традиція цього реґіону відзначається помітним розмаїттям. Чітко вирізняються Правобережжя і Лівобережжя. Дехто з дослідників розмежовує полтавців і переяславців.

Слобожанщина охоплює східну частину України — теперішні Харківську область, південно-східну частину Сумської, північно-східну Дніпропетровської, східну Полтавської, північні території Донецької та Луганської областей. Назва цього історико-етнографічного Регіону виникла у 17—18 ст. — в час його інтенсивного заселення козаками, окремі поселення яких називались «слободи». Ці землі зазнавали частих нападів татаро-монголів та кримських татар. Слобожанщина поєднала в собі елементи козацької культури з багатьма етнографічними привнесеннями з різних місць переселення (в тому числі з Росії, оскільки дотична до західних районів Білгородської та Воронезької областей).

Південна Україна (Причорномор´я), до якої входять території теперішніх Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, південних районів Дніпропетровської, Кіровоградської, Донецької, Луганської областей, — степова частина України, в минулому відома як «Дике поле» (так вона названа і на карті України Гійома Боплана 17 ст.)— у давнину була місцем проживання кочових племен. Це зумовило основні етнічні риси даного регіону, на якому істотно позначились різнонаціональні взаємовпливи (зокрема росіян, болгар, сербів, греків, молдаван і т. ін.) Відповідно до певних місцевих особливостей тут виділяється п´ять підрайонів: південно-східний (приазовський), нижньо-подніпровський, нижньо-побузький, Буджак і Таврія.

Наступний етнічний реґіон — Українське Полісся — простягається зі сходу на захід через всю північну частину України, творячи із суміжними білоруським, брянським (Росія) та люблінським (Польща) єдину географічну та історико-етнографічну зону.

Назва «Полісся» (від «ліс», на означення лісистої території) зустрічається вже у працях давньогрецького історика Геродота, а також у Галицько-Волинському літописі під 1274 роком. Українське Полісся охоплює північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. Залежно від розташування щодо Дніпра Українське Полісся поділяється на Правобережжя і Лівобережжя, відповідно — Західне (яке ще називають Прип´ятським) та Східне (Наддеснянське). Народні культурні традиції цього реґіону зберігають архаїчні явища та риси, що є свідченням етноґенетичного коріння племені поліщуків, а також — сліди розселення прадавніх волинян, древлян, дреговичів. Історично ця територія у різні періоди входила до різних держав (Великого Князівства Литовського, Польщі, Росії), що теж залишило свій відбиток на культурі та традиціях її населення.

Серед поширених видів занять поліщуків є мисливство, рибальство, бджільництво, обробка глини; основні водні засоби сполучення — плоти, різні типи човнів. Усе це зумовило особливості народної творчості не тільки словесної, що насичена реліктовими елементами давньослов´янської обрядовості, а й художньої — плетені вироби з деревної кори і шкіри, неповторна кольористика вишивки (з переважаючою синьо-білою колірною гамою).

Західний (Південно-західний) реґіон включає декілька природно-географічних зон: волинсько-подільську, прикарпатську, карпатсько-гірську і закарпатську.

Складна історична доля реґіону, території якого постійно захоплювалися чужоземними поневолювачами, зумовила етнографічну різноманітність цього краю. У його складі можна виділити етнографічні райони з чітко вираженими локальними особливостями культурно-побутових традицій.

Волинь — територія басейну верхів´я правих приток Прип´яті й середнього поріччя Західного Бугу, що охоплює південні райони теперішніх Волинської та Рівненської, південно-західні — Житомирської, північну смугу — Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей. У давнину Волинь заселяли праукраїнські племена дулібів, бужан, волинян. Пізніше ці території входили до Володимиро-Волинського та Галицько-Волинського князівств, були місцем активної боротьби з іноземними поневолювачами.

Основні заняття — землеробство, народні промисли (ткацтво, гончарство, вишивка з переважаючим рослинним орнаментом, часто тільки білого кольору).

Поділля — район, що займає басейни межиріччя Південного Бугу і лівобережного Середнього Подністров´я. Це — більша частина Вінницької, Хмельницької, Тернопільська та суміжна з нею на півдні частина Чернівецької областей. Поділля поділяється на Східне і Західне. До 13 ст. стосовно цієї території вживалися назви «Пониззя» та «Русь долішня». Назва «Поділля» зустрічається з 14 ст., відповідно до найменування жителів цього краю — подолян чи поділян.

У минулому ці території населяли прадавні східнослов´янські племена тиверців і уличів. Подільські землі неодноразово поневолювали турецько-османські загарбники, окремі частини знаходились під владою Литви, а після Люблінської унії (1569) — Польщі. Після двох поділів Польщі (1772, 1793) Західне Поділля увійшло до складу Австрії, а Східне разом з Правобережною Україною було приєднане до Російської імперії.

Тому на надзвичайно своєрідну і колоритну культуру цього реґіону, що характеризується виразними локальними особливостями, мали вплив представники інших народів, що поселялись тут — поляки, чехи, молдавани та ін.

Покуття — територія південно-східної частини теперішньої Івано-Франківської області, що з півночі проходить вздовж Дністра, на північному заході доходить до річок Бистриця і Бистриця Солотвинська, на південному заході межує з Гуцульщиною, а на південному сході — з Буковиною. В минулому ці землі входили до Київсько-Руської держави, Галицько-Волинського князівства, зазнавали частих нападів з боку іноземних завойовників. Тут розгорталися події війни під проводом Богдана Хмельницького.

Опілля — землі північно-західної частини Подільської височини, Львівської, Івано-Франківської і центрального західного виступу Тернопільської областей.

Археологічні пам´ятки засвідчують давню заселеність цього краю, де проживали древні племена дулібів, бужан, на півдні — білих хорватів. Окремі місцевості реґіону (Перемишлянщина, Рогатинщина, Бережанщина, Яворівщина) зберегли значний пласт давньої культури та фольклорної традиції.

У південно-західній частині Опілля переходить у Прикарпаття, а на заході — у Надсяння, які є своєрідними етнографічними підрайонами. Карпатська зона західно-українського реґіону поділяється на три райони, які, відповідно до етнічного населення, називаються Гуцульщиною, Бойківщиною і Лемківщиною.

Гуцульщина охоплює східну частину Українських Карпат: Верховинський, частину Косівського, південну частину Надвірнянського та Богородчанського районів Івано-Франківської області, суміжні Путильський, Сторожинецький і південну частину Вижницького районів Чернівецької та Рахівський район Закарпатської областей. Крім давньоукраїнських жителів, тут вірогідне поселення решток давніх кочових тюркських і східно-романських племен. Культура полонинського господарства з перевагою вівчарства та промислами обробітку вовни, шкіри, дерева, лози, коріння тощо зберегла відбитки різних епох старовини в усній словесності.

Бойківщина займає центральну частину Українських Карпат. До її території входять південно-західна частина Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської області, Сколівського, Турківського, південної смуги Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшої частини Старосамбірського районів Львівської області, Міжгірського, Воловецького, північної смуги Великоберезнянського районів Закарпатської області. Деякі частини Бойківщини належать Польщі та Словаччині.

Особливості розвитку цих земель полягали в освоєнні жителями не тільки долин рік, а й гірських схилів, а основними промислами були ткацтво, кушнірство, гончарство, теслярство.

Лемківщина охоплює західну частину Карпат по схилах Низьких Бескидів. Карпатський вододільний хребет розмежовує її територію на південну (Закарпатську) і північну (Прикарпатську). Уся північна Лемківщина належить тепер до Польщі, а південно-східна (Пряшівщина) — до Словаччини.

Давніми предками лемків та бойків було слов´янське плем´я білих хорватів. У княжі часи Лемківщина, що належала до Київської Русі, Галицько-Волинського та Галицького князівств зазнавала частих нападів поневолювачів. Незважаючи на те, що після Другої світової війни корінні жителі північної Лемківщини були насильно переселені до Польщі та в Радянську Україну, їм вдалося зберегти своєрідну культуру, на яку поклало свій відбиток спілкування з поляками та словаками.

Закарпаття і Буковина — території, для яких характерне вкраплення між українськими поселеннями поселень етнічних груп різних народів: угорців, румунів, словаків, чехів, молдаван, німців, циган, що помітно позначилось на традиційній культурі корінних мешканців. У фольклорі тут відчувається значне нашарування та поєднання різних взаємовпливів. Тому ці землі — не етнографічно однорідні райони, а ареали локалізації та взаємодії різних національних культур.

З цієї побіжної характеристики етнічних реґіонів України можна зробити висновик про різнорідність, розмаїття, багатошаровість української культури вцілому, та її фольклорної традиції зокрема. До цього часу ще не існує цілісного й докладного історико-порівняльного дослідження фольклорної системи етнічних реґіонів України, їх розвитку та взаємовпливів.

Не маючи змоги в цьому підручнику окремо описати усну народну творчість кожного реґіону, обмежимось стислою характеристикою цієї структури з урахуванням головних відмінностей та відхилень (на рівні жанрів, тематики та мови) на різних етнічних територіях.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Українська усна народна творчість