пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Педагогіка вищої школи

Предмет і об´єкт дидактики вищої школи


Дидактика (гр. didaktikos — повчальний) — галузь педагогі­ки, в якій розглядається теорія освіти й навчання.

Об´єктом дидактики вищої школи є навчальний процес у ви­щих навчальних закладах. Оскільки сучасний етап розвитку людства вимагає неперервної освіти людини впродовж життя, а вища освіта стає доступною для кожного, зона дії дидактики знач­но розширюється й охоплює проблеми також навчання людей зрілого віку (від 20 років і старше).

Предметом дидактики вищої школи є визначення мети і зав­дань навчання у ВНЗ, окреслення змісту освіти, виявлення зако­номірностей процесу навчання, обґрунтування принципів і пра­вил навчання, розробка форм, методів і прийомів навчання у ВНЗ, визначення матеріальних засобів навчання у вищій школі.

Поняття "дидактика" введено в науковий обіг у XVII ст. Його утвердження пов´язане з опублікуванням чеським педагогом Я.А. Коменським ґрунтовної праці "Велика дидактика" (1657 p.), яка поклала початок широким дослідженням проблем навчання. З того часу дидактика виконувала (та й нині виконує) дві фун­кції — пізнавальну і практичну.

У дидактиці аналізуються, обґрунтовуються, моделюються, узагальнюються та пояснюються явища пізнавальної діяльності, які лежать в основі навчально-виховного процесу. Виконуючи пізнавальну чи утилітарну функцію, дидактика формує теоретико-методичні передумови поліпшення якості навчання, підви­щення його ефективності. У дидактиці розробляються особли­вості та алгоритми діяльності того, хто навчає, і того, хто на­вчається, у взаємозв´язку.

За більш ніж 300 років існування дидактика як складова пе­дагогічної науки пройшла непростий шлях. Етапами її станов­лення були зумовлювані особливостями соціально-економічного розвитку суспільства дидактичні системи, які репрезентували наукові школи, пов´язані з іменами конкретних вчених. Зупи­нимося на окремих з них.

Як правило, в науковій і навчальній літературі засновником наукової дидактики, центральною постаттю і рушієм її розвитку подається Я.А. Коменський. Це справді так. Але не треба забува­ти, що у нього був талановитий і впливовий попередник — німець Вольфганг Ратке (1571 —1635), відомий ще і як Ратихій, Рати-хіус. Саме він вперше сформулював загальні принципи навчання у такому форматі: навчання має проводитися відповідно до ходу природи; навчання має бути послідовним, не можна одночасно вивчати різні речі (цей принцип особливо актуальний для ниніш­ньої вищої школи); навчання треба обов´язково проводити рідною мовою; у навчанні слід постійно застосовувати повторення; на­вчання повинно здійснюватися без примусу; заучувати слід лише те, що вже зрозуміло; у навчанні треба йти від часткового до за­гального, від відомого до невідомого; у ході навчання завжди тре­ба спиратися на індукцію і досвід.

Ян Амос Коменський (1592—1670). Педагогічні ідеї Я. А. Ко-менського розвивалися під впливом соціальних перетворень, по­роджених гуситською революцією, спрямованою на знищення соціальної нерівності, впровадження демократичних засад у суспільстві. У фундаментальному трактаті "Велика дидактика" педагог виклав універсальне мистецтво "навчання всіх страт". У його cciiobv покладено ідею загальної освіти для усіх прошарків населення: "Дп шкіл необхідно залучати не лише дітей багатих і знатних, але однаково всіх: благородних, плебеїв, багатих і бідних, хлопчиків і дівчаток, з міст і сіл". Як видно зі сказаного, дидактичні наміри Я.А. Коменського стосувалися всіх дітей і молоді без винятку.

В основі дидактичних поглядів Я. А. Коменського лежить сен­суалістична теорія пізнання, згідно з якою витоком пізнання є відчуття, досвід. Дотримуючись думки, що істинність і досто­вірність набутих людиною знань залежать від дій органів чуття, учений на перше місце ставив принцип наочності: "Хай це буде золотим принципом для тих, хто навчається, щоб довіряли лише почуттям у чому лише можуть: сприймали тільки видимі оку речі, слухали те, що можна почути, сприймали запахи, відчува­ли речі, мали смак, бачили те, що можна побачити, а коли щось підвладне кільком почуттям, то варто довіряти відразу кільком".

Педагогічним поглядам Я.А. Коменського притаманні демо­кратизм, гуманізм, життєрадісність, релігійність. Це особливо актуально для періоду трансформації педагогіки з авторитарної, примусової до гуманної, партнерської, суб´єктно-суб´єктної.

Заслуга Я.А. Коменського полягає в тому, що він першим піднявся до усвідомлення особливих законів у навчанні та вихо­ванні, науково обґрунтував класно-урочну, ступеневу систему навчання й виховання. Педагог вірив у велику силу навчання й виховання, які можуть змінити людину незалежно від її боже­ственного начала. За дидактичне кредо цього визначного мисли­теля править завдання розвивати розум, мову, руки. Він був і за­лишається одним з небагатьох педагогом-мислителем, який вба­чав у вихованні підростаючих поколінь передумову прогресив­ного поступу людства. Науково-педагогічна і практична ді­яльність Я.А. Коменського започаткувала дидактично-освітню революцію, яка охопила системи освіти всіх країн.

Жан-Жак Руссо (1712—1778). Виступав за освіту для всіх дітей на основі їх вільного розвитку з урахуванням природних можливостей особистості. У праці "Еміль, або Про виховання" (1762 р.) він виклав головні принципи навчання й виховання підростаючого покоління: оскільки у природному середовищі усе є ідеальним, виховання також має бути природовідповідним, співголосним віку дитини; дитина має підпорядковуватися не авторитарній волі старших, а правилам природи; основними чин­никами, що впливають на виховання, є природа, люди, предме­ти. Ж.-Ж. Руссо визначив чотири періоди розвитку дитини й на­прями навчально-виховної роботи з певними віковими групами.

Іоганн Генріх Песталоцці (1746—1827) — швейцарський педагог-демократ, основоположник дидактики початкового на­вчання. У педагогічних працях "Лінгард і Гертруда", "Як Герт­руда навчає своїх дітей", "Лебедина пісня" та ін. розробив чітку систему і дидактичні принципи навчання дітей. У процесі навчан­ня він виділяв чотири аспекти: 1) сприймання предметів; 2) фор­мування уявлень про предмети; 3) зіставлення предметів і фор­мування понять; 4) називання предметів (словом), розвиток мови. Особливу увагу Песталоцці приділяв активній діяльності учнів, підготовці їх до практичної роботи.

Іоганн Фрідріх Гербарт (1776—1841). Німецький філософ, педагог і психолог у працях "Загальна педагогіка, виведена з мети виховання" (1806), "Педагогічні лекції" (1835) обґрунтував сис­тему навчання, яка ґрунтувалася на психології й етиці. У підва­лини виховання він покладав три провідні засоби: управління дітьми, дисципліну й виховуюче навчання. Під впливом ідей Песталоцці й Гербарта у Європі в XIX ст. сформувався тип шко­ли, яку назвали традиційною.

Костянтин Дмитрович Ушинський (1824—1870) — осно­воположник наукової педагогіки і народної школи Росії. У чис­ленних наукових працях, зокрема "Людина як предмет вихован­ня", "Рідне слово", "Про народність у громадянському вихован­ні", "Праця в її психічному й виховному значенні" та ін., К. Д. Ушин­ський заклав наукові засади подальшого розвитку теорії і прак­тики навчально-виховної роботи.

Петро Якович Гальперін (1901—1987) обґрунтував оригі­нальну дидактичну систему. Сутність її полягала в поетапному формуванні розумової діяльності людини: етап створення схеми орієнтаціиної основи діяльності; етап формування матеріальної діяльності; етап зовнішньої мови, що виражається у словесному узагальненні; етап внутрішньої мови, що виявляється у внутріш­ній мисленнєвій діяльності; етап інтеріоризації дій, які стають внутрішнім процесом, максимально автоматизованим, що про­ектується на кінцевий "продукт" пізнавальних дій.

У розвиток загальної дидактики на різних етапах становлен­ня освіти й науки помітний внесок зробили й інші вчені: М.І. Пи­рогов, В.Я. Стоюнін, В.І. Водовозов, М.О. Корф, П.Ф. Каптерєв, В.В. Давидов, С.Х. Чавдаров, Ш.О. Амонашвілі, Ю.К. Бабанський, А.М. Алексюк, В.О. Онищук, М.О. Данилов, І.Я. Лернер, М.І. Мах-мутов, М.М. Скаткін, В. Оконъ, Й. Лінгард та ін.

Те, що мовилося про особливості розвитку загальної дидак­тики, стосується й проблем дидактики вищої школи. Адже на­вчальна діяльність у цілому, її принципи, форми, засоби, мето­ди, прийоми ґрунтуються на загальних засадах і закономірнос­тях процесу пізнання. Розвиток дидактики зумовлюється особ­ливостями соціально-економічного поступу суспільства, а звідси й завданнями, які стоять перед вищою школою. На найближчі десятиріччя пріоритетом розвитку освіти є впровадження сучас­них інформаційно-комунікаційних технологій, що забезпечують удосконалення навчально-виховного процесу, доступність та ефективність освіти, підготовка молодого покоління до життєді­яльності в інформаційному суспільстві та в суспільстві, побудо­ваному на знаннях. Це досягається шляхом:

—забезпечення поступової інформатизації системи освіти, спрямованої на задоволення освітніх, інформаційних, техноло­гічних і комунікаційних потреб учасників навчально-виховного процесу;

—запровадження дистанційного навчання та інформаційно-комунікаційних технологій в освіті;

—розроблення індивідуальних навчальних програм різних рівнів складності залежно від конкретних потреб, а також ство­рення електронних підручників;

—розвитку індустрії сучасних засобів навчання, що відпові­дають світовому науково-технічному рівню і є важливою переду­мовою реалізації ефективних стратегій досягнення цілей освіти.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія педагогіки: курс лекцій
Робоча книга вихователя групи продовженого дня
Педагогіка вищої школи
Дидактика