пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


http://www.glavit.ru/ фрезы для металла борфреза по металлу.
Педагогіка вищої школи

Сутність, складові та зміст педагогічної культури викладача ВНЗ


Нинішній викладач вищої школи має володіти високою за­гальною й педагогічною культурою, бути довершеним професіо­налом. Професіоналізм людини в будь-якій царині багато в чому залежить від рівня сформованості майстерності. Цей чинник особ­ливо значущий у педагогічній діяльності. К.Д. Ушинський пи­сав: "Усяка практична діяльність, що прагне задовольнити вищі моральні і взагалі духовні потреби людини, тобто ті потреби, які належать виключно людині і становлять виключні риси її при­роди, це вже мистецтво. У цьому розумінні педагогіка буде, зви­чайно, першим, вищим з мистецтв, бо вона прагне задовольнити найбільшу з потреб людини й людства — їхнє прагнення до вдо­сконалень у самій людській природі: не до вираження доверше­ності на полотні або в мармурі, а до вдосконалення самої природи людини — її душі й тіла; а вічно передуючий ідеал цього мисте­цтва є довершена людина".

Педагогічна майстерність тісно переплітається із поняттям "педагогічне мистецтво". Помилкою є бачити близькість цих по­нять лише в прямій ієрархічній залежності: педагогічне мистец­тво — найвищий рівень прояву майстерності. Насправді зв´язок між ними більш діалектичний.

У тлумачному словнику В. Даля слово "мистецтво" пояснено так: "Искусный, относящийся к искусу, опыту, испытанию, ис­кусившийся, дошедший до умения или знания многим опытом; хитро, мудрено, замысловато сделанный, мастерски сработан­ный, с умением и с расчетом устроенный".

Українська енциклопедія дає таке означення поняттю "мис­тецтво": "Мистецтво — одна із форм суспільної свідомості, скла­дова частина духовної культури людства, специфічний рід прак­тично-духовного освоєння світу. Мистецтво відносять до всіх форм практичної діяльності, коли вона здійснюється вміло, май­стерно, уміло, вправно не лише в технологічному, але й в есте­тичному сенсі".

Як бачимо, поняття "мистецтво" і "майстерність" взаємопо­в´язані: мистецтво виявляється через майстерність, а вона своєю чергою містить певні елементи творчої діяльності.

Мистецтво асоціюється насамперед з творчим проявом особис­тості. Воно ґрунтується на емоційній сфері і спрямоване на пробу­дження та формування емоційних, естетичних почуттів. Мистецт­во завжди зорієнтоване на творення. К.Д. Ушинський з цього при­воду писав: "Наука лише вивчає те, що існує або існувало, а мистец­тво прагне творити те, чого ще немає, і перед ним у майбутньому майорить мета й ідеал його творчості". Не можна забувати й того, що мистецтво "постає як реальний продуктивний спосіб пізнаваль­но-перетворювального діяння індивіда у світі, спосіб самовияву інди­відуального "Я". Усе це більшою чи меншою мірою треба врахову­вати при визначенні майстерності мистецтва педагога.

Педагогічна майстерність — це досконале, творче виконан­ня педагогами своїх професійних функцій на рівні мистецтва, в результаті чого створюються оптимальні соціально-психологічні умови для становлення особистості вихованця, забезпечення його інтелектуального та морально-духовного розвитку.

Педагогічну майстерність не можна пов´язувати лише з яки­мось особливим даром, ототожнювати з вродженими якостями. Адже якості не передаються за спадковістю. Людина через ген­но-хромосомну структуру отримує лише задатки, генотипні утворення, що слугують передумовою розвитку і формування пев­них якостей. До того ж педагогічна професія є масовою, і тут не можна покладатися на талант окремих індивідуальностей. Тому мав рацію А.С. Макаренко, коли зауважував, що "майстерність вихователя не є якимось особливим мистецтвом, що вимагає та­ланту, але це спеціальність, якої треба навчитись, як треба на­вчити лікаря його майстерності, як треба навчити музиканта".

Педагогічна майстерність включає низку структурних ком­понентів: морально-духовні вартості, професійні знання, соціаль­но-педагогічні якості, психолого-педагогічні уміння, педагогіч­ну техніку (рис. 5).

5

Розглянемо детальніше складові педагогічної майстерності.

Морально-духовні якості. Великий чеський педагог Я. А. Ко-менський на основі аналізу надбань народів Європи в галузі осві­ти здійснив глибоке наукове обґрунтування дидактичних і органі­заційних засад навчання підростаючого покоління. Це започат­кувало дидактично-освітню революцію у світі. Але діяльність освітніх закладів зосереджувалася в основному навколо пробле­ми оволодіння учнями певною сумою знань, умінь і навичок з урахуванням рівня розвитку науки та соціально-економічних потреб. Питання виховання молоді, формування в особистості високих морально-духовних якостей залишалися поза увагою педагогів. Панувала навіть думка, що участь молодої людини в освітньому процесі автоматично забезпечує її виховання.

Аналіз сучасного стану вихованості членів суспільства з по­гляду вимог всебічного гармонійного розвитку приводить до не­втішних висновків. У цілому переважна більшість населення во­лодіє значним обсягом знань, але рівень морально-духовної ви­хованості не може не викликати тривоги за майбутнє суспільства. Суперечність між великим обсягом знань, новітніми технологія­ми і низьким рівнем моральної вихованості людей вкрай загост­рилися у другій половині XX ст. Прозорливі вчені сьогодення також висловлюють небезпідставну тривогу за майбутню долю людства. "Інтелектуально підготовлена людина, — стверджує академік В.П. Андрущенко, — може ввійти в життя "злим гені­єм", який цинічно зневажає все, що не стосується його вузько-спрямованої професії. Світ, створений лише "рахунком холодно­го розуму", набуває зловісних відблисків. По суті така діяльність має руйнівний характер. Загалом кажучи, вона підштовхує люди­ну і людство до прірви затяжної економічної кризи, соціально-полі­тичного конфлікту, екологічної катастрофи або термоядерного ко­лапсу". І це — проблема світового масштабу.

Результат такої суперечності зумовлений тим, що питання виховання людини завжди недооцінювалися. Усвідомлюючи інформаційну й технократичну загрозу, суспільство зобов´язане на новому етапі соціально-економічного розвитку рішуче пере­йти до наукового обґрунтування і здійснення освітньо-виховної революції, яка б поставила виховання людини на одному рівні з навчанням. Цей процес складний, тривалий, пов´язаний із руй­нуванням усталених стереотипів, але неминучий. Провідну роль за такого підходу до організації освітньо-виховного процесу має відігравати педагог. Зазначене підтверджують і слова К. Д. Ушинського: "У вихованні все повинно базуватися на особі виховате­ля, тому що виховна сила виливається тільки з живого джерела людської особистості. Ніякі статути і програми, ніякий штучний організм закладу, хоч би як хитро він був придуманий, не може замінити особистості в справі виховання".

Для вихованця особливу вагу має не стільки зміст того, що говорить педагог на уроці, лекції, скільки морально-духовне ба­гатство цього педагога, тому що крізь призму цього багатства вихованець бачить і сприймає все інше. Людина, яка планує по­в´язати свою долю з педагогічною діяльністю, має у процесі про­фесійної підготовки (та й упродовж професійної діяльності) ово­лодівати загальнолюдськими й національними морально-духов­ними цінностями, сформувати в собі тверді переконання. Це один із найбільш надійних підмурівків становлення професійної май­стерності педагога вищої школи.

Важливою складовою педагогічної діяльності є її гуманістич­на спрямованість. В умовах панування тоталітарних режимів ав­торитарна педагогіка була далека від ідеї утвердження гуманіз­му. Історична необхідність побудови України як суверенної, не­залежної, демократичної, соціальної, правової держави вимагає рішучого втілення у повсякденне життя гуманістичних ідей. У статті 3 Конституції України проголошено: "Людина, її життя і здоров´я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю". Перехід від автори­тарної педагогіки до педагогіки гуманістичної — процес трива­лий. Він має відбуватися еволюційним шляхом. Власне, загаль­ноосвітня школа й вищі навчальні заклади мають наполегливо працювати над утвердженням гуманістичних принципів у стосун­ках педагогів з вихованцями, які потім, ставши професійними працівниками, впроваджуватимуть ідеї гуманізму у сферах со­ціального буття.

У центрі уваги навчально-виховного процесу має бути студент. Педагог повинен виявляти глибоку повагу до його особистості, шанувати, оберігати від негативних впливів, створювати опти­мальні умови для всебічного розвитку. За приклад тут може пра­вити педагогічна діяльність талановитого педагога В.О. Сухомлинського, в центрі уваги якого завше перебували повага до ви­хованців і водночас вимогливість до них.

Варто частіше звертатися до вітчизняної спадщини педагогів-гуманістів. Адже брак у значної частини викладачів гуманності у спілкуванні з вихованцями призводить до виникнення конфлікт­них ситуацій, знижує ефективність педагогічного впливу. По­чуття гуманізму — це внутрішній психологічний стан педагога. Він виявляється навіть у дрібницях, скажімо, у формі звертання педагога до вихованців. Нині у спілкуванні педагогів з учнями старших класів і студентами вищих навчальних закладів поши­реним стало звертання на "ти". Дехто з педагогів бачить у цьому "прояв демократизму". Насправді, це неповага до особистості ви­хованця, приниження його гідності. На нашу думку, це запози­чення етичних норм з етики інших народів. Для менталітету ук­раїнського народу характерними є повага до людини, піднесення її величі й значущості. Діти зверталися до батьків на "Ви". У спілкуванні з хрещеними батьками своїх дітей в українців також панувало шанобливе звертання на "Ви".

Наші спостереження й експериментальні дослідження під­тверджують, що вираження гуманного ставлення педагога до ви­хованців навіть у формі звертання може позитивно впливати на ефективність його дій. Готуючи студентів випускних курсів до стажистської педагогічної практики у старших класах середніх загальноосвітніх закладів, викладачі радили їм звертатися до старшокласників на "Ви". Безпосередньо в школах, закріплюю­чи студентів за конкретними класами, наставники нагадували практикантам про необхідність дотримання шанобливої форми звертання до учнів. Спочатку учні зустріли це зі здивуванням, але вже через кілька днів сприймали таку "новацію" як належ­не. У поведінці старшокласників з´явилося чимало позитивних елементів, зокрема поліпшилась дисципліна на уроках практи­кантів, переважна більшість учнів виявляла старанність у вико­нанні навчальних завдань, в організації та проведенні позакласних виховних заходів, якими керували студенти-практиканти.

Аналізуючи ставлення студентів (колишніх учнів) до різних форм звертання педагогів до вихованців, їм запропонували відпо­вісти на низку запитань. Опитуванням було охоплено 210 студентів різних курсів і факультетів Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Аналіз результатів цього зрізу характеризується такими даними (табл. 9).

Таблиця 9. Аналіз ставлення студентів (колишніх учнів) до різних форм звертання педагогів до вихованців (за результатами опитування студентів)

Зміст запитання

Форма звертання

 

"Ви"

"Ти"

 

Кіль­кість

%

Кіль­кість

%

Яка форма звертання вчителів до Вас у старших класах переважала: "ти" чи "ви"?

6

2,85

204

97,15

Яка з цих форм була більш прийнятною для Вас?

65

30,95

145

69,05

Яка форма звертання викладачів університету до Вас переважає: "ти" чи "ви"?

49

23,33

161

76,67

Якій із форм звертання викладачів до студентів Ви надаєте перевагу?

203

96,67

7

3,33

Важливим чинником у системі морально-духовних якостей особистості викладача є рівень сформованості почуття національ­ної гідності. Це почуття розкривається передусім через такі риси: любов до свого народу, Батьківщини; повага до Конституції та законів України, державних символів; досконале володіння дер­жавною мовою, турбота про піднесення її престижу й функціону­вання в усіх сферах суспільного життя; шанобливе ставлення до батьків, свого роду, традицій та історії рідного народу, усвідом­лення своєї належності до нього; повага до культури, традицій та звичаїв народностей, що проживають на теренах України.

Студенти, особливо старшокурсники, чутливі до того, на­скільки у їхніх викладачів сформоване почуття національної гідності. Ця якість — своєрідний камертон, що визначає вплив педагога на студента.

Тривалий час дискутується питання про сутність такої якості людини, як інтелігентність. З 60-х років XIX ст., коли російсь­кий журналіст П.Д. Боборикін уперше увів у лексичний обіг це поняття, його ототожнювали з визначенням "тямущий, той, що розуміє, обізнаний, мислячий, освічений". Тому тлумачні слов­ники нерідко ототожнюють інтелігентність з освіченістю. Однак останнім часом трактування цього поняття дещо розширено. Ака­демік СУ. Гончаренко наголошує, що до основних ознак інтелі­гентності належить комплекс найважливіших інтелектуальних і моральних рис: загострене відчуття соціальної справедливості, прилучення до багатств світової й національної культури та за­своєння загальнолюдських цінностей, слідування велінням совісті. До цього можна додати, що інтелігентність — це не лише освіченість, рівень розуму, а й стан душі. Тому не кожна освіче­на, ерудована людина є інтелігентом. Гадаємо, що високі мораль­но-духовні якості особистості, яка не має вищої освіти, дають право називати її інтелігентом духу. Це підтверджують і слова грузинського письменника Н. Думбадзе, який, відповідаючи на запитання: "Яку людину ви вважаєте інтелігентною?", сказав: "Мій дідусь був зовсім неписьменною людиною, але, коли жінка заходила до кімнати, він піднімався їй назустріч і кланявся. Мож­ливо, це і є інтелігентність".

Педагоги всіх рівнів, а передусім педагоги вищої школи, ма­ють формувати в собі почуття інтелігентності. Інтелігентність — це дзеркало душі й розуму вихователя, взірець для наслідуван­ня. Вона має виступати показником морально-духовного ідеалу для тих, хто нас оточує. Високе звання професора, доцента, ви­кладача ВНЗ пов´язується з інтелектуальною і моральною довер­шеністю людини, з найвищим проявом професіоналізму у своїй галузі. Тому інтелігентність, безумовно, є стрижнем становлен­ня педагогічної майстерності викладача.

Чільне місце в системі морально-духовних цінностей педаго­га посідають життєві ідеали. Це важливо ще й тому, що студент­ський вік є періодом становлення, роздумів над вибором влас­ної соціальної орієнтації, поведінки. Яскраво виражені життєві ідеали досвідченого викладача завжди знайдуть відгук у свідомо­сті студентів. Адже ідеал — це категорія етики, яка містить у собі довершені моральні якості; уособлення найбільш цінного й ве­личного в людині, що дає змогу молоді успішно вдосконалювати­ся. Прояв педагогом своїх життєвих ідеалів особливо важливий у наш час, коли у зв´язку з історичними змінами, соціальними катаклізмами зникли звичні ідеали, що здебільшого мали фаль­шивий характер, а нові, справжні ще не утвердилися повною мірою. Залишати молоде покоління без істинних взірців — означає підштовхувати його до стану розчарування, пасивності, ду­ховної деградації.

До наріжних чинників, що забезпечують зміцнення й під­кріплення майстерності педагога, належать совісність (сумлін­ня), честь, справедливість і об´єктивність. Студентська молодь особливо чутливо ставиться до цих якостей педагога й боляче ре­агує на відсутність, недостатню виразність їх. Сумління як кате­горія етики визначається здатністю людини контролювати влас­ну діяльність, давати об´єктивну оцінку своїм діям. Почуття честі характеризує особистість з погляду її готовності підтримувати й обстоювати гідність, репутацію — особисту чи колективну, чле­ном якого вона є. Совісність і чесність виконують регулятивну функцію в життєдіяльності людини, її спілкуванні з іншими людьми. А оскільки педагогові вищої школи доводиться повсяк­денно спілкуватися з дорослими людьми, які ще не мають до­статнього життєвого досвіду, весь час перебувати на "сцені педа­гогічного олімпу", то вміння саморегуляції та регуляції, оціню­вання своєї поведінки йому конче необхідні. До того ж викладач має дбати про підтримання не лише власної гідності, а й репу­тації педагогічної спілки, професорсько-викладацького цеху.

Викладачеві вищої школи з огляду на специфіку своєї роботи доводиться постійно аналізувати дії студентів (на лекціях, прак­тичних заняттях, під час контрольних заходів, у побуті тощо). Це вимагає від педагога об´єктивності й соціальної справедли­вості. Почуття молодих людей доволі загострені, їх поріг надто високий, а тому дотримання об´єктивності та справедливості з боку старшої людини — важливий чинник соціального і профе­сійного становлення фахівців.

В умовах будівництва демократичного суспільства важливо, щоб у сім´ї, загальноосвітній школі, вищому навчальному за­кладі молода людина прилучалася до дій, сповнених духом фор­мування власних суджень про ті чи ті явища об´єктивної дій­сності, готовності вільно висловлювати свої думки, судження, переконання, обстоювати їх. Період навчання у вищому навчаль­ному закладі є гарною школою демократизму. На цьому етапі соціального й професійного становлення особистості важливо сформувати в студентів таку якість, як толерантність, тобто тер­пимість і повагу до думки інших. Педагог вищої школи має сам бути взірцем толерантності, спонукати студентів до сміливого висловлення власних думок, аргументації своїх поглядів.

У ході дослідження цієї проблеми ми запропонували студен­там старших курсів, користуючись 10-бальною шкалою, оцінити значимість окремих компонентів морально-духовних якостей з погляду вагомості їхнього впливу на становлення педагогічної май­стерності викладачів. Після аналізу відповідей 185 респондентів з наступним їх ранжуванням отримали такі результати (табл. 10).

Таблиця 10. Ранжування аналізу відповідей студентів щодо значи­мості окремих компонентів морально-духовних якостей

Місце за значущістю

Якості

Коефіцієнт оцінки

1

Гуманістична спрямованість

9,2

2

Совісність, чесність, об´єктивність, справедливість

8,3

3

Інтелігентність

7,9

4

Толерантність

7,1

5

Життєві ідеали

6,4

6

Національна гідність

4,3

Ясна річ, ми не розглядаємо якості морально-духовного ба­гатства людини у повному їх обсязі, а зупиняємося лише на про­відних. При цьому варто зауважити, що вони діють не відокрем­лено, а виявляють себе у взаємозв´язку і взаємодії.

Чільним модулем педагогічної майстерності є професійні знання. Студенти високо цінують викладача, який володіє гли­бокими знаннями зі свого фаху, виявляє обізнаність зі спорідне­ними дисциплінами, відзначається науковою ерудованістю. Без цього немає майстерності педагога. Це вимагає від нього щоден­ної наполегливої праці над собою, накопичення і систематизації нових наукових знань. На цьому шляху кожного викладача під­стерігає чимало труднощів: брак часу, великий обсяг інформації, віддаленість її від місця праці. Зрештою, й економічні чинники не завжди дають можливість бажане наблизити до реального. Добрим помічником педагогові у цій справі може стати викорис­тання комп´ютерної техніки.

Дещо складнішою видається проблема психолого-педагогічного забезпечення діяльності викладача вищої школи. Викладаць­кий корпус ВНЗ поповнюється випускниками університетів, ака­демій, інститутів. Вони мають, як правило, належну фахову підго­товку з провідних дисциплін свого профілю. Але, на жаль, кваліфіковані фізики, хіміки, біологи, філософи, економісти, юристи не мають відповідної підготовки з проблем педагогіки вищої шко­ли. Вони здебільшого копіюють своїх колишніх викладачів. Ста­новлення їхнього професіоналізму відбувається складно, часто шляхом спроб і помилок. У такому разі марно плекати надію на становлення педагогічної майстерності. Лише оволодіння базови­ми знаннями з психології та педагогіки вищої школи, фахових методик забезпечить надійний ґрунт для реалізації своїх можли­востей і полегшить шлях до педагогічної майстерності.

Важливою передумовою становлення професіоналізму й пе­дагогічної майстерності викладача вищої школи є наявність у нього необхідних соціально-педагогічних якостей і психолого-педагогічних умінь. При цьому варто зважати на те, що соціаль­но-педагогічні якості — це результат виховного впливу на осо­бистість сім´ї, освітньо-виховних закладів та ін. Вони частково входять до змісту професіограми педагога. Професіограма — це перелік якостей особистості, необхідних для успішного виконан­ня функціональних обов´язків з конкретного фаху. Проофесіограми не є сталими моделями. Змінюються умови праці, оновлю­ються виробничі технології — змінюються й вимоги до якостей майбутніх фахівців. Тим більше це стосується професії педагога.

Досвід показує, що окремі студенти, провчившись 3—4 роки або й закінчивши навчальний заклад, включаються в конкретну педагогічну діяльність і лише тоді з´ясовується їх професійна непридатність. Це змушує їх міняти професію. Причина цього полягає найчастіше у відсутності в особистості стійких, вираже­них соціально-педагогічних якостей, що створює значні перешко­ди на шляху формування педагогічної майстерності, становлен­ня професіоналізму молодого фахівця.

Оскільки педагогічна професія належить до творчих сфер діяльності, було б доцільно в процесі відбору молоді на навчання з педагогічних спеціальностей здійснювати професійний відбір на конкурсній основі (як це прийнято при вступі в театральні, художні, музичні навчальні заклади).

Серед якостей особистості викладача, визначальних у процесі становлення педагогічної культури, майстерності й професіона­лізму, особливо важливим є педагогічний такт (лат. tactus — дотик, відчуття). Це — відчуття міри в процесі спілкування з людьми з урахуванням їхнього фізичного, і передусім психічно­го стану. Вияв педагогічного такту — важлива умова ефективності впливу педагога на вихованця. Педагогічний такт ґрун­тується на глибоких знаннях психології студентів, їхніх індивіду­альних особливостей. "Так званий педагогічний такт, без якого вихователь, хоч би як вивчав теорію педагогіки, — писав К. Д. Ушинський, — ніколи не буде добрим вихователем-практиком, є по суті не що інше, як такт психологічний, потрібний педагогові такою ж мірою, як і літераторові, поетові, ораторові, акторові, політи­кові, проповідникові, і, словом, всім тим особам, які так чи інак­ше думають впливати на душі інших людей".

Тактовність є свідченням сформованості педагогічної культу­ри викладача, передумовою вияву в його душі "вільних валенсій", які притягують до нього студентів. Це чутливий інструмент попе­редження міжособистісних конфліктів, яскравий показник педа­гогічної майстерності. Оскільки навіть пересічна людина, яка спо­відує засади загальнолюдської та професійної культури, повинна володіти педагогічним тактом, то викладач вищої школи в процесі спілкування зі студентами, розв´язуючи перманентні педагогічні завдання, має виявляти довершені зразки тактовності.

Важливим змістовим модулем у структурі становлення педа­гогічної культури педагога вищої школи є комплекс психолого-педагогічних умінь: конструктивних, комунікативних, дидак­тичних, перцептивних, сугестивних, пізнавальних, прикладних, організаторських, психотехнічних та ін. Більшість названих умінь, ґрунтуючись на комплексі соціально-педагогічних якос­тей, формуються в процесі підготовки до професійної діяльності у навчальних закладах, а також у ході безпосередньої педагогіч­ної праці. Цей процес досить тривалий, вимагає від особистості наполегливої цілеспрямованої роботи над собою.

Розглянемо сутність і зміст основних психолого-педагогічних умінь, викладача вищої школи.

1. Конструктивні вміння передбачають:

—добір доцільних форм і видів діяльності;

—добір дієвих методів і засобів виховного впливу;

—планування перспективних етапів у керівництві студентсь­ким колективом;

—здійснення індивідуально орієнтованого підходу до вихо­ванців.

2.      Комунікативні вміння покликані забезпечити доцільність
стосунків із суб´єктами навчально-виховного процесу, зокрема:

—встановлювати педагогічно вмотивовані контакти зі студен­тами, первинними колективами, батьками студентів, своїми ко­легами;

—регулювати міжособистісні стосунки студентів, відносини первинних колективів з іншими.

3.      Організаторські вміння уможливлюють розв´язання пев­них педагогічних завдань:

—організовувати й керувати студентськими колективами, створювати оптимальні умови для їх розвитку;

—забезпечувати педагогічно ефективну діяльність студент­ських колективів;

—надавати допомогу студентським громадським організаціям;

—організовувати виховну роботу зі студентами в позанавчальний час.

4.      Дидактичні вміння виявляються в тому, щоб:

—пояснювати студентам навчальний матеріал на доступно­му для них рівні сприймання;

—керувати самостійною пізнавальною діяльністю студентів, сприяти розвитку їхніх пізнавальних інтересів, інтелектуальних можливостей, формувати дієві мотиви навчальної праці;

—навчати студентів оволодінню ефективними й раціональ­ними методами самостійної пізнавальної діяльності.

5.      Перцептивні вміння (лат. perceptio — сприймання, пізнан­ня, чуттєве сприйняття, розуміння й оцінка людьми соціальних об´єктів — інших людей, самих себе, груп таін.) охоплюють:

—здатність проникати у внутрішній світ студентів; розуміти їхній психічний стан;

—спостережливість, що дає змогу розуміти реальний психіч­ний стан студента в конкретній ситуації.

6.Сугестивні вміння (лат. suggestio — навіюю) становлять безпосередній емоційно-вольовий вплив педагога на вихованців з метою створення в них певного психічного стану, спонукання їх до конкретних дій.

7.Пізнавальні вміння включають:

8.вивчення індивідуальних особливостей фізичного, психіч­ного й соціального розвитку студентів;

9.оволодіння новою науковою інформацією, раціональне ви­користання її в науково-педагогічній роботі;

10.вивчення кращого педагогічного досвіду та його творче ви­користання у власній викладацькій діяльності.

8. Прикладні вміння ґрунтуються:

11.на володінні технічними засобами навчання, зокрема ком­п´ютерною технікою;

12.навичках творчості в галузі спорту, живопису, театраль­ного, музичного мистецтва тощо.

9. Уміння в галузі психотехніки передбачають свідоме й до­
цільне використання надбань психології у сфері навчання, вихо­вання й розвитку студентів.

Достатня сформованість у педагога названих умінь є необхід­ною умовою розв´язання різноманітних педагогічних завдань на рівні майстерності.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія педагогіки: курс лекцій
Робоча книга вихователя групи продовженого дня
Педагогіка вищої школи
Дидактика