Уся історія навчання й виховання, крім найперших етапів розвитку людства та поодиноких щасливих винятків, як-от Афінська система освіти, позначена авторитарністю, недемократич­ністю, жорстокістю. Це має глибокі корені. У стародавній Спарті виховання було державною справою і неухильно контролювало­ся державою. Новонароджених дітей оглядали уповноважені дер­жавою особи. Здорових повертали батькам, з вадами і відхилен­нями викидали у провалля. У державних навчально-виховних закладах хлопчиків привчали терпіти холод, голод, спеку. Після кожного року навчання проводилися публічні випробування, у тому числі побиттям. Смерть від катувань вважалася достоїн­ством вихованця, відчай і плач — ганьбою для батьків і вихова­телів Українському студентові Падуанського університету Григо­рію Скибінському наприкінці XVII ст. відрубали руку тільки за те, що він, будучи православним, задля здобуття високої освіти прийняв уніатство, посмів студіювати науку в католицькому на­вчальному закладі, не належачи до католицької церкви. Проти прізвища студента-українця Павла Скопа, очевидно, через те, що був бідний, у списках того ж університету зроблена помітка "бид­ло рогате".

Лише окремі видатні теоретики, практики освітньої справи категорично заперечували насилля в педагогіці. Своєю діяльні­стю вони демонстрували та всіляко обстоювали, інколи навіть ціною власного життя (Януш Корчак), гуманістичну практику едукації людини. Серед педагогів-гуманістів насамперед згадує­мо імена Я.А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, І.Г. Песталоцці, Л.М. Толстого, M.I. Пирогова, К.Д. Ушинського, Г.Г. Ващенка, Марії Монтессорі, В.О. Сухомлинського. Але наскільки все-таки педагогічна практика була звично жорстокою, що навіть такі педагоги-гуманісти, як   Я.А. Коменський, МЛ. Пирогов в окремих випадках офіційно визнавали можливість і доцільність застосу­вання фізичних заходів впливу до вихованців.

Антигуманними рисами освіти пройнятий і радянський пері­од. Хоча декларативно фізичні покарання не культивувалися, проте в щоденній шкільній практиці були рутинним явищем. Стосовно ж педагогіки тотальної вимогливості, моральних ре­пресій, психологічного насилля, світоглядного знущання, то ці явища мали масовий характер і санкціонувалися владними струк­турами. Елементи каральної педагогіки знаходимо і в провідних теоретиків виховної справи радянського часу, наприклад у А. С. Макаренка. Усе це, зрозуміло, не могло не перейти і в освітню прак­тику незалежної України, яка будує відкрите, демократичне, громадянське суспільство і сповідує гуманістичну систему ви­ховання. Інерція має велику силу, і покоління педагогів, вихо­ваних на тоталітарно-авторитарних підходах, не можуть швид­ко переорієнтуватися, звільнитися від звичних стереотипів. На­вчально-виховні заклади, у тому числі вищі, звично використо­вують методи й засоби авторитарної педагогіки. Ось кілька про­мовистих прикладів. На прохання студентки-інваліда відстрочи­ти виконання курсової роботи викладач відповідає: "Я не можу цього дозволити, адже університет тобі видаватиме диплом, а не посвідчення про інвалідність". Щойно після тяжкої операції студент просить куратора звільнити його від участі в "трудовому се­местрі", але останній лишається невблаганним: "Нічого не знаю, усі повинні відпрацювати". Звичним стало й те, що окремі педа­гоги використовують екзамен як можливість звести рахунки з недостатньо, на їх погляд, поштивим студентом.

Тож створення сучасної гуманістичної педагогіки вимагає й відповідного нового образу викладача. Яким саме бачиться ви­кладач вищої школи, у чому полягає його місія, які вимоги вису­ває суспільство до нього? Ці питання не випадково перебувають у полі зору сучасної наукової думки й громадськості. Адже від їх вирішення певною мірою залежить кінцевий результат реформу­вання вищої освіти в Україні.

Як відомо, викладачі ВНЗ належать до основних соціально-професійних груп, на які суспільство поклало надзвичайно важ­ливі завдання: збереження і примноження культурних надбань суспільства й цивілізації в цілому; соціалізацію особистості на важливому етапі її формування, пов´язаному з професійною підготовкою.

Нагадаємо, що процес підготовки фахівців з вищою освітою становить високорозвинену багатоаспектну систему, основними функціями якої є:

1) продукування знань — наукові дослідження, упроваджен­ня їх у практику, експертиза; розробка нових навчальних дис­циплін, освітніх програм, науково-методичного супроводу;

2)передання знань — навчальний процес у розмаїтті форм, методів, засобів і освітніх технологій;

3)поширення знань — видання навчальних посібників, нау­кових монографій, статей; виступи перед громадськістю, участь у наукових, навчально-методичних і культурно-просвітницьких заходах регіонального, всеукраїнського і міжнародного рівнів;

4)формування в того, хто навчається, уміння й усвідомлення необхідності навчатися упродовж усього життя.

Цими функціями визначаються головні складові викладаць­кої діяльності: науково-предметна, психолого-педагогічна, куль­турно-просвітницька.

Викладач вищої школи має задовольняти такі вимоги: висока професійна компетентність — глибокі знання й широка ерудиція в науково-предметній галузі, нестандартне мислення, креативність, володіння інноваційною тактикою і стра­тегією, методами вирішення творчих завдань;

педагогічна компетентність — ґрунтовні знання педагогі­ки і психології, зокрема андрагогіки, медико-біологічних ас­пектів інтелектуальної діяльності, володіння сучасними форма­ми, методами, засобами й технологіями навчання;

соціально-економічна компетентність — знання глобаль­них процесів розвитку цивілізації та функціонування сучасного суспільства, а також основ соціології, економіки, менеджменту і права;

комунікативна компетентність — культура усної та пи­семної форм літературної мови, володіння іноземними мовами, сучасними інформаційними технологіями, ефективними метода­ми і прийомами міжособистісного спілкування.

До цього слід додати і високий рівень загальної культури — сформований науковий світогляд, стійка система національних і загальнолюдських духовно-моральних цінностей.

До безпосередніх функціональних обов´язків викладача вищої школи належать такі:

1.Підготовка навчальних курсів, їх методологічне і методич­не забезпечення, вибір засобів інформаційної (аудіо, відео, ком­п´ютерної, телекомунікаційної та ін.) підтримки.

2.Створення навчальних, тренінгових і контролюючих про­грам, у тому числі комп´ютерних.

3.Авторська участь у підготовці навчальної літератури й на­вчально-методичних посібників.

4.Читання лекцій, проведення лабораторних, семінарських та інших практичних занять, конференцій, рольових, ситуацій­них і ділових ігор тощо.

5.Організаційно-методичне забезпечення практики студентів і участь у її проведенні.

6.Пошук і розробка нових педагогічних методів і освітніх тех­нологій підвищеної ефективності.

7.Консультаційна та інша індивідуальна робота зі студентами.

8.Пошук джерел фінансування наукових досліджень і спо­живачів наукових розробок.

9.Планування, організація й виконання наукових досліджень і конкретних практичних розробок.

10.Підготовка наукових, науково-популярних та інших ма­теріалів.

11.Підготовка розробок, які патентуються.

12.Реалізація виховних функцій у процесі групової та інди­відуальної роботи зі студентами, під час неформального спілку­вання з ними.

13.Неперервний особистісний і професійний розвиток, підви­щення наукової та педагогічної компетентності й кваліфікації.

14.Володіння різними професійно необхідними практични­ми навичками.

У системі відкритої та гнучкої освіти особлива увага при­діляється підготовленості викладача:

—до організації навчання на базі практики через дії та аналіз цих дій;

—формування дослідницьких і творчих умінь;

—формування у студентів віри у власні можливості й у ре­альність професійних досягнень;

—вибору залежно від ситуації відповідної ролі, наприклад, експерта, консультанта, організатора, проектанта, порадника;

—організації студентів у робочі групи, а також до розподілу обсягів навчального матеріалу й формування правил співпраці;

—підтримки соціальної інтеграції студентського колективу;

—застосування ефективних методик попередження й розв´я­зання міжособистісних і групових конфліктів;

—організації індивідуалізованого навчання (робота на "рівнях", у групах, вирівнювальні заняття, комунікація зі зво­ротним зв´язком);

—організації самонавчання студентів, зокрема підготовки їх до самостійного користування текстовими й позатекстовими дже­релами інформації;

—вироблення вміння індивідуального й групового прийнят­тя рішень, а також розв´язування різних проблем перед прийнят­тям рішень;

—формування вмінь самостійного планування й адаптації до змінних умов праці; розумового конструювання через операції по­рівняння, аналізу, висновків і верифікації, а також предметно-маніпуляційного конструювання згідно з аналітичними, опера­ційними і синтетичними стадіями поведінки при розв´язуванні проблем;

— практичного застосування концепції різнобічного навчання й концепції індивідуалізованого навчання з урахуванням потреб студентів.

Для успішного виконання своїх функцій викладач має бути організатором, оратором, аналітиком, психологом, висококомпетентним фахівцем у своїй галузі, ерудитом в інших галузях знань. Також викладач повинен мати талант, природні здібності. Від нього вимагаються великі розумові, фізичні, часові й емоційно-вольові затрати. Викладач ВНЗ має бути творчою особистістю, оскільки підготувати майбутнього творчого фахівця може лише творча особистість.