Електронна бібліотекапідручники


Педагогіка вищої школи

Характеристика вищої освіти України початку третього тисячоліття


Завдання освіти в кожній країні визначаються особливостя­ми й перспективами її соціально-економічного розвитку та за­гальносвітовими процесами й тенденціями. Народ України будує суверенну, демократичну, правову державу. Система освіти є в ній провідним соціальним інститутом, від діяльності якого бага­то в чому залежать успіхи цього будівництва. "Освіта — основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, еконо­мічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспіль­ства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, ви­ховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій ос­нові інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народно­го господарства кваліфікованими фахівцями".

Вища професійна школа займає особливе місце в системі осві­ти України. Вона є акумулятором інтелектуального багатства суспільства й рушієм соціально-економічного прогресу.

Передумовою утвердження розвинутого громадянського су­спільства, наголошується в Національній доктрині розвитку осві­ти, є підготовка освічених, моральних, мобільних, конструктив­них і практичних людей, які мають глибоке почуття відповідаль­ності за долю країни, її соціально-економічне процвітання.

Протягом XX ст. в Україні сформувалася певна структура вищої професійної школи. Вона задовольняла вимоги свого часу. Зокрема, вища школа набула значного досвіду підготовки фа­хівців для різних галузей народного господарства. Тогочасні об´єктивні соціально-економічні чинники, ідеологія впливали на визначення структури, змісту, форм, методів навчально-вихов­ної роботи у професійній школі. Ідеологічний диктат, тоталітар­ний тиск придушували, гальмували розвиток творчості й ініціа­тиви. В умовах становлення демократичного суспільства, нових соціально-економічних реалій і перспектив розвитку необхідний інший підхід до організації діяльності вищої школи. Але до ре­формування цієї освітньої галузі треба ставитися виважено, не­обхідно зберегти позитивні надбання в організації діяльності вищої школи. І ні в якому разі не ставати на шлях заперечення, нехтування продуктивним досвідом минулого. Треба дотримува­тись істини: майбутні покоління досягатимуть успіхів лише тоді, коли впевнено стоятимуть на плечах своїх попередників. Не слід займатися "копіюванням", сліпим запозиченням освітніх систем, форм, методів навчально-виховної роботи інших країн. А такі тенденції спостерігалися в минулому, коли відкидаючи, ігнору­ючи своє, механічно копіювалися освітні технології німецької, американської, японської освітніх систем.

Нашій постколоніальній науці про виховання й навчання слід уважніше осягати власну спадщину, а не відшукувати десь там — у далеких світах — те, що давно вже відоме і чомусь забуте тут. Урешті-решт, без критичного переосмислення власних інтелекту­альних ресурсів ніяке поквапливе намагання наздогнати сучасну педагогічну науку країн Європи й Америки не може сприяти роз­витку своєї — і духом, і буквою — новітньої системи освіти.

Як уже зазначалося, вищі навчальні заклади є головними "ви­робниками" інтелектуального багатства суспільства, творцями новітніх технологій як основних складників інтелектуальної власності. І тут наш народ має покладатися лише на себе. Жодна країна добровільно не стане ділитися своїм інтелектуальним спад­ком. Кожна держава ревно оберігає цей воістину безцінний на­ціональний скарб. Інтелектуальні вартості можна розвинути, новітні технології розробити, відтворити, але лише власними силами. Годі сподіватися на прибульців з інших країн, на пода­рунки від них. Перекупити, заманити до себе носіїв інтелектуаль­ного багатства, розробників передових технологій — теж безна­дійна справа. І коштів немає, і сусіди не дозволять цього робити.

Інтелектуальний потенціал українського народу справді ве­личезний. Але не варто тішити себе тим, що здібності, талант, геніальність — це вроджені якості. Людина народжується з пев­ними потенціями для їх розвитку, і лише в результаті цілеспря­мованого виховного впливу, наполегливої самостійної діяльності на базі добрих генетичних задатків розвиваються й формуються такі якості, як здібності, талант, геніальність. Німецький уче­ний Альберт Ейнштейн (1879—1955), аналізуючи свою діяль­ність, писав: "У мене немає ніякого таланту — є лише впертість мула і страшенна допитливість".

Звідси завдання вищих професійних шкіл, науково-дослідних установ — розробляти такі освітні технології, які б давали мож­ливість сформувати особистість активно-діяльною. Педагог має бути не стільки транслятором знань, скільки організатором са­мостійної пізнавальної діяльності тих, хто навчається. Виходя­чи з цього, для особистості мають бути створені оптимальні умо­ви інтелектуального розвитку, оволодіння методами самостійної пізнавальної діяльності й формування пізнавальних мотивів на­вчання.

Базуючись на пояснювально-репродуктивному типові навчан­ня (а він залишається провідним у вищій школі), людина, що сту­діює впродовж п´яти років у ВНЗ, у кінцевому підсумку оволоді­ває порівняно незначною сумою знань (до 5 % від суми інфор­мації, визначеної навчальними планами), у неї не сформовані методи самостійної навчальної діяльності. Лише організація фун­кціонування вищої школи на нових засадах зможе забезпечити виконання завдань, які зумовлені соціально-економічними по­требами суспільства.

Державна політика в галузі вищої освіти, крім опори на за­гальноосвітні принципи, ґрунтується на власних специфічних положеннях:

  • • доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним громадянином України;
  • • незалежності здобуття вищої освіти від впливу політичних партій, громадських і релігійних організацій;
  • • інтеграції системи вищої освіти України у світову освітню систему при збереженні та розвитку досягнень і традицій україн­ської вищої школи;
  • • наступності процесу здобуття вищої освіти;
  • • державної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень;
  • • гласності при формуванні структури та обсягів освітньої і професійної підготовки фахівців.

Вищі навчальні заклади здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: молодший спеці­аліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

1.Молодший спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої осві­ти здобула неповну вищу освіту, спеціальні вміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня про­фесійної діяльності, що передбачені для первинних посад у пев­ному виді економічної діяльності.

2.Бакалавр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої осві­ти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобу­ла базову вищу освіту, фундаментальні й спеціальні знання та вміння, щодо узагальненого об´єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов´язків (робіт) певного рівня про­фесійної діяльності, що передбачені для первинних посад у пев­ному виді економічної діяльності.

3.Спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої осві­ти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні вміння та знання, достатні для виконання завдань та обов´язків (робіт) певного рівня профе­сійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певно­му виді економічної діяльності.

Магістр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні вміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов´язків (робіт) іннова­ційного характеру певного рівня професійної діяльності, що перед­бачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Вищі навчальні заклади України здійснюють свою діяльність відповідно до державних стандартів, які є основою оцінювання якості вищої освіти та професійної підготовки, а також якості освітньої діяльності вищих навчальних закладів незалежно від їх типів, рівнів акредитації та форм навчання.

Складовими державних стандартів вищої освіти є:

1)перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфіка­ційними рівнями;

2)перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюєть­ся підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповід­ними освітньо-кваліфікаційними рівнями;

3)вимоги до освітніх рівнів вищої освіти;

4)вимоги до освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти.

Галузеві стандарти вищої освіти містять такі складові:

1)освітньо-кваліфікаційні характеристики випускників ви­щих навчальних закладів;

2)освітньо-професійні програми підготовки;

3)засоби діагностики якості вищої освіти.

Стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів містять такі складові:

—перелік спеціалізацій за спеціальностями;

—варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характерис­тик випускників вищих навчальних закладів;

—варіативні частини освітньо-професійних програм підготовки;

—варіативні частини засобів діагностики якості вищої освіти;

—навчальні плани;

—програми навчальних дисциплін.

Основною метою діяльності вищого навчального закладу є за­безпечення умов, необхідних для здобуття особою вищої освіти, підготовка фахівців для потреб України.

Головними завданнями вищого навчального закладу є:

  • • здійснення освітньої діяльності певного напряму, яка забез­печує підготовку фахівців відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів і відповідає стандартам вищої освіти;
  • • здійснення наукової і науково-технічної (для вищих на­вчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації), твор­чої, мистецької, культурно-виховної, спортивної та оздоровчої діяльності;
  • • забезпечення виконання державного замовлення та угод на підготовку фахівців з вищою освітою;
  • • здійснення підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів та їх атестація в акредитованих вищих навчальних закла­дах третього та четвертого рівнів акредитації;
  • • вивчення попиту на окремі спеціальності на ринку праці та сприяння працевлаштуванню випускників;
  • • забезпечення культурного й духовного розвитку особистості, виховання осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, у дусі українського патріотизму й поваги до Конституції України;
  • • підвищення освітньо-культурного рівня громадян.

Традиційно вищі навчальні заклади третього та четвертого рівнів акредитації мають свої підрозділи — інститути, факуль­тети, кафедри, бібліотеки, наукові лабораторії, філії тощо.

Факультет — основний організаційний і навчально-науко­вий структурний підрозділ вищого навчального закладу третьо­го та четвертого рівнів акредитації, що об´єднує відповідні кафед­ри й лабораторії. Факультет створюється рішенням вченої ради вищого навчального закладу за умови, якщо до його складу вхо­дять не менше ніж три кафедри і на ньому навчається не менш ніж 200 студентів денної (очної) форми навчання. Керівництво факультетом здійснює декан, якого обирає вчена рада факульте­ту і рекомендує керівникові вищого навчального закладу з числа науково-педагогічних працівників факультету, які мають вчене звання доцента, професора і науковий ступінь. Керівник вищого навчального закладу призначає керівника факультету строком на п´ять років (для національного вищого навчального закладу — строком на сім років). Декан факультету залежно від кількості студентів може мати заступників.

Кафедра — це базовий структурний підрозділ вищого на­вчального закладу, що проводить навчально-виховну й методич­ну діяльність з однієї або кількох споріднених спеціальностей, спеціалізацій чи навчальних дисциплін і здійснює наукову, нау­ково-дослідну та науково-технічну діяльність за певним напря­мом. Кафедра створюється рішенням вченої ради вищого навчаль­ного закладу за умови, якщо до її складу входить не менше ніж п´ять науково-педагогічних працівників, для яких кафедра є ос­новним місцем роботи, і не менше ніж три з яких мають науко­вий ступінь або вчене звання. Керівництво кафедрою здійснює завідувач, який обирається на цю посаду за конкурсом вченою радою вищого навчального закладу строком на п´ять років (для національного вищого навчального закладу — строком на сім років). Із завідувачем кафедри укладається контракт.

У вищих навчальних закладах І та II рівнів акредитації струк­турними підрозділами є відділення й предметні (циклові) комісії.

Важливим підрозділом вищого навчального закладу є бібліо­тека, яку очолює директор (завідувач). Директор бібліотеки оби­рається вченою радою строком на п´ять років (для національного вищого навчального закладу — на сім років).

Структурними підрозділами вищого навчального закладу мо­жуть бути наукові, навчально-наукові, науково-дослідні та нау­ково-виробничі інститути, навчально-наукові центри, наукові лабораторії, підготовчі відділення, спортивно-оздоровчі комплек­си і т. ін.

Керівництво вищим навчальним закладом здійснюється від­повідно до Закону України "Про вищу освіту". Безпосереднє управ­ління діяльністю вищого навчального закладу здійснює його ке­рівник — ректор (президент), директор, начальник та ін. Функції, обов´язки і права ректора визначені Законом України "Про вищу освіту". Помічниками ректора є проректори з певних напрямів діяльності (навчальної, наукової, виховної, соціально-економіч­ної тощо).

Навчання у вищих навчальних закладах здійснюється за та­кими формами: денною (очною), вечірньою, заочною, дистанцій­ною, екстернатною. Навчальний процес відбувається в таких фор­мах: аудиторні навчальні заняття; самостійна робота; практич­на підготовка; контрольні заходи. Основними видами навчаль­них занять є: лекція, лабораторне, практичне, семінарське, інди­відуальне заняття; консультація.

Учасниками навчально-виховного процесу у вищих навчаль­них закладах є:

  • • педагогічні й науково-педагогічні працівники;
  • • особи, які навчаються у вищих навчальних закладах;
  • • працівники вищих навчальних закладів (категорійні спеці­алісти, старші лаборанти, завідувачі навчальних лабораторій, методисти та ін.). їхні права і облов´язки визначені в Законі Украї­ни "Про вищу освіту".

До основних посад науково-педагогічних працівників вищих
навчальних закладів третього та четвертого рівнів акредитації
належать: асистент, викладач, старший викладач, директор бі­бліотеки, науковий працівник бібліотеки, доцент, професор, заві­дувач кафедри, декан, проректор, ректор.                                                                                  

Система освіти України, зокрема вища школа, є невід´ємною складовою і важливим чинником соціально-економічного й куль­турного розвою української держави. Вона зорієнтована на задо­волення інтересів і потреб людини й покликана плекати найцін­ніший скарб нації — інтелект, культуру, моральність і духов­ність.

Література

АлексюкАМ. Педагогіка вищої освіти України: Історія. Тео­рія. — К.: Либідь, 1998.

Закон України "Про вищу освіту" // Голос України. — 2002.— 5 березня.

Закон України "Про освіту" // Голос України. — 1996. — 25 квітня.

Майборода В.К. Вища педагогічна освіта в Україні: Історія, досвід, уроки. — К.: Либідь, 1992.

Національна доктрина розвитку освіти // Освіта України. — 2002. — 23 квітня.

Філософія освіти в сучасній Україні: Мат. Всеукр. наук.-практ. конф. "Філософія сучасної освіти та стан її розробки в Україні". — К., 1997.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія педагогіки: курс лекцій
Робоча книга вихователя групи продовженого дня
Педагогіка вищої школи
Дидактика