пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Педагогіка вищої школи

Витоки й основні віхи становлення освіти й вищої школи у світі і в Україні


У 1991 р. український народ отримав історичну можливість свого національного відродження й утвердження у світовому співтоваристві. Це дало поштовх зростанню уваги до спадщини минулого, до набутого століттями духовного багатства.

Кожен народ у своєму історичному розвитку впродовж бага­тьох століть створював і акумулював свій головний капітал — морально-духовні цінності як основу формування культури. Але культура певного народу — не автономне утворення. Вона постає й розвивається як частина загальнолюдської культури. Націо­нальна культура в широкому розумінні формується у тісному взаємозв´язку з культурами інших народів.

Загальновідомо, що період Київської Русі був надзвичайно багатий на розквіт науки, освіти, культури, мистецтва, літератури. Монгольська навала XIII ст. перервала культурний розвій держави, а Західна Європа тим часом продовжувала розвиток мережі навчальних закладів, обігнавши Україну десь майже років на 400.

У XII—XIV ст. у Західній Європі поступово виникають так звані універсальні школи, що збирали молодих людей, які праг­нули здобути знання з багатьох дисциплін, а не лише з вузького ремесла. Для захисту своїх прав учителі й студенти (спудеї) об´єд­нувалися у своєрідні корпорації (цехи). Подібні об´єднання-корпорації поступово переростали в університети і вища освіта в цей час якраз і була представлена класичними середньовічними уні­верситетами. Назва походить від латинського слова universitas, що означає об´єднання, сукупність, корпорація, "середньовічна гільдія", яка об´єднує за прикладом цеху і студентів, і викладачів. Ще одна назва — Alma mater (мати-годувальниця). Керівник уні­верситету "ректор" — начальник цеху.

Прототипами європейських університетів були навчальні за­клади, близькі до вищих, такі як "Атенеум" (в окремих джере­лах "Антенеум") у Стародавньому Римі (II—III ст. н. е.), де ви­вчалися філософія, риторика, архітектура, медицина. Одним з таких освітніх закладів була також відкрита в 425 р. н. е. в Кон­стантинополі вища школа під назвою "Аудиторій".

Дати заснування європейських університетів у різних авторів різні, але найбільш вірогідними є такі: в Італії (Болонья — 1119р., Віченца — 1205 p., Ареццо — 1215 р., Падуя — 1222 p., Неа­поль — 1224 р., Рим — 1303 p.); у Франції (Монпельє — 1180— 1289 рр., Париж — 1215 р., Сорбонна — 1259 р.); у Німеччині (Гейдельберг — 1386 р., Лейпциг — 1409 р., Віттенберг — 1502 р., Кенігсбер — 1544 p.).

До кінця XVI ст. в Європі було 63 університети. Більшість із них мали інтернаціональний характер. Університети* які при­ймали студентів із будь-яких держав, називалися studium generate, а ті, в яких навчалися лише місцеві мешканці, — studiumparticulare. Останні давали не універсальні, а вузькоспеціалізовані знання, не мали права присуджувати вчені ступені й не забезпечували привілеїв.

У середині XV ст. в Німеччині виникло книгодрукування, за­початковане німецьким винахідником Йоганном Гутенбергом (1406—1468). Цей факт мав колосальний вплив на розвиток шкільництва й освіти.

Діяльність навчальних закладів Західної Європи була відомою в українських землях. Ці відомості поширювалися через студентів-мандрівників, піснярів та ін. У західноєвропейських уні­верситетах того часу навчалося чимало українців. Так, з Болон­ським університетом пов´язана діяльність українського вченого, першого з відомих докторів медицини Юрія Дрогобича (Котермака). У Падуанському університеті у XVII ст. навчалися українці Станіслав Оріховський, Василь Русянович, Яків Сєдовський, Павло Боїм; Іван Курцевич-Булига (товариш і сподвижник гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного), С. Морозенко (згодом полковник і соратник Богдана Хмельницького) та ін. Вихован­цями Краківського університету було багато синів українського народу — Григорій Чуй-Русина, Севастян Клеповик, Симон Пекалід, Касіян Сакович, Петро Могила та ін. Нерідко українці — вихованці західноєвропейських університетів, ставали засновни­ками вищих шкіл в Україні. Усе це мало позитивне значення для зародження й становлення вищої освіти в Україні.

Український народ завжди прагнув до розвитку й піднесення освіти й культури. Поступово, починаючи з XV ст., освіченість Заходу проникає в Україну і набирає сили в братських школах XVI—XVII ст., а потім розквітає у стінах Києво-Могилянської академії. Кінець XVI й початок XVII ст. позначилися пробуджен­ням "сплячого генія" українського народу. Після Брестської унії 1596 р. активізується діяльність братств, що виникали при пра­вославних церквах. Вони не обмежувалися релігійними справа­ми, а вважали своїм основним завданням поширення освіти се­ред українського населення та захист православ´я перед католиц­твом й одночасно захист української нації. При братствах засно­вувалися школи, друкарні, які ставали основними осередками розвою національної культури. Особливо активну роботу прово­дили Віденське (1588), Берестейське (1591), Мінське (1592), Більське (1594), Могилівське (1597), Луцьке (1597), Київське (1615) братства.

Князь Костянтин Острозький у 1576 р. у місті Острозі засну­вав вищу школу — Острозьку греко-слов´яно-латинську колегію, що в історію шкільництва України увійшла як Острозька акаде­мія. За декілька десятків років функціонування академія підго­тувала 500 випускників, багато з яких стали організаторами й реорганізаторами вже існуючих шкіл, відігравши таким чином чималу роль у поширенні освіти серед українського та інших на родів. Острозька академія була не лише навчальним і науковим закладом, а й літературним та книговидавничим центром. Тут побачило світ перше повне кириличне видання Святого письма — знаменита Острозька Біблія (1581 p.). Тривалий час точилася дискусія щодо статусу Острозької академії: чи можна називати її вищою? Професор A.M. Алексюк вважає, що розглядати це пи­тання необхідно з урахуванням історичного періоду її існування. На той час, порівняно з іншими школами, Острозька академія стояла вище. Проте донині це питання залишається відкритим. Дослідники історії розвитку освіти ще на початку 70-х років XX ст. висловлювали припущення, що школи "вищого типу" існували ще за часів Київської Русі. Є також думка, що перша вища школа в Києві була заснована 1037 р. у храмі Святої Софії. Вона готувала кадри "вищого духовенства і феодальної знаті". Частина дослідників схильна залишатися на позиції, згідно з якою першим вищим навчальним закладом на терені східного слов´янства була Києво-Могилянська академія.

В Острозькій академії навчали учнів усіх предметів "тривіуму" (граматика, риторика, діалектика) і "квадривіуму" (арифме­тика, геометрія, музика, астрономія). Тут вивчали дисципліни, пов´язані з медициною, філософією, богослов´ям та ін. Для ви­кладацької роботи в академії запрошували вчених із західноєвро­пейських університетів. Зокрема, в Острозькій академії працю­вали Герасим Смотрицький (перша половина XVI ст. — жовтень 1594 р.) — перший ректор академії, автор полемічного трактату "Ключ царства небесного" Дамін (світське ім´я Дем´ян) Наливай­ко (друга половина XVI ст. — 1627р.) — український церковний і культурний діяч, письменник, перекладач; Мелетій (Максим) Смотрицький (1578—1634) — відомий український письменник і громадський діяч, доктор медицини, єпископ, ректор Київсь­кої братської школи, проповідник; Ян Лятос — професор Краків­ського університету, математик, астролог, доктор медицини і філософії; Іова(Іван) Княгининський (бл. 1550—1621) — україн­ський церковно-освітній діяч, письменник-полеміст та багато інших. Серед вихованців академії був і майбутній гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.

Після смерті князя К. Острозького (1608 р.) розпочався про­цес занепаду Острозької академії, і в 1624 р. вона припинила існу­вання, оскільки внучка князя Анна-Алуїза Ходкевич відкрила на її базі єзуїтську колегію.

З відродженням незалежної Української держави Острозька академія як вищий навчальний заклад розпочала нову сторінку в історії вищої школи нашої держави.

Україна за географічним положенням належить до європейсь­ких країн, тому розвиток культури в Європі XV—XVI ст., коли відбувалося повернення до кращих традицій античного мистец­тва і літератури, що згодом дістав назву Ренесанс, або Відроджен­ня, справив благодатний вплив на культуру українського наро­ду. У межах загальнокультурного процесу європейських країн розвивалися письменство, шкільництво, почала складатися сис­тема освіти: монастирські школи, школи при соборах та універ­ситети.

Орієнтиром були країни Західної Європи. Йшлося не лише про розширення загальноосвітніх шкіл різних рівнів, а передусім про становлення університетської освіти.

У 1750 р. у Глухові за підтримки імператриці Росії Єлизаве­ти Петрівни було обрано останнього гетьмана України — Кирила Розумовського. Перед цим він здобув вищу освіту в університе­тах Західної Європи, побував у Франції, Італії, Німеччині. Оче­видно, під впливом побаченого у цих країнах щодо організації освіти у К. Розумовського виникла ідея відкриття Батуринського університету. На той час Батурин був гетьманською столицею України. У 1760 р. була завершена робота над проектом Батуринського університету. Ознайомлення з цим документом дає підстави стверджувати, що майбутній університет за структурою і змістом діяльності мав бути прогресивним освітнім закладом. Проте задуми К. Розумовського не справдилися: імператриця своїм указом від 10 листопада 1764 р. скасувала гетьманство в Україні, у 1775 р. було зруйновано Запорозьку Січ, а невдовзі у 1783 р. було введено кріпосне право.

Все ж прагнення українського народу до розвитку освіти не вдавалося знищити. У вересні 1820 р. у Чернігівській губернії було відкрито Ніжинську гімназію вищих наук. Ініціатором ви­никнення цього закладу були Олександр Безбородько (1747— 1799) і його родичі. Гімназія вищих наук функціонувала 13 років. Протягом цього часу відбулося вісім випусків. Майже 100 випуск­ників здобули добру освіту. У гімназії навчалися М.В. Гоголь, Є.П. Гребінка, В.М. Забіла, Н.В. Кукольник, український етно­граф О.С. Афанасьев (Чужбинський), байкар Л.І. Глібов, україн­ський етнограф, фольклорист К.М. Сементовський.

З роками імперська влада почала звинувачувати викладачів гімназії у вільнодумстві, що слугувало причиною різних реорга­нізацій. Останній випуск гімназистів відбувся у 1837 р. Та й за такий короткий термін існування Ніжинська гімназія вищих наук стала помітним явищем в освітньо-культурному житті ук­раїнського народу.

Важливим етапом у розвитку освіти і культури в Україні було становлення університетів. Найстарішим в Україні є Львівський університет. І хоча немає єдності думок щодо дати заснування цього навчального закладу — 1661 чи 1784 p., більшість дослідників зупиняється на даті 1661 р. Оскільки Львів, як і вся Галичина, був під владою Австрійської імперії, навчання велося німецькою, латинською мовами, а згодом — польською. Проте з роками в університеті почали перемагати українські тенденції. Зокрема, у 1873 р. при Львівському університеті було створено Наукове товариство імені Тараса Шевченка.

Львівський університет відіграв і продовжує відігравати ве­личезну роль у становленні незалежності України, утвердженні національної ідентичності українського народу. Це визнаний науковий центр у західному регіоні нашої держави.

Вихованцями Львівського університету були відомі вчені, громадські діячі, як, наприклад: письменники і літературознавці Михайло Павлик (1853—1915) та Осип Маковей (1864—1925), Олександр Колесса (1867—1945), Яків Головацький (1814— 1888), Василь Щурат (1871—1948), відомий учений-етнограф, історик Степан Рудницький (1877—1937), літературознавець Кирило Студинський (1868—1941), філолог, мистецтвознавець Іларіон Студинський (1876—1956) та багато інших.

У 1805 р. розпочалася історія Харківського університету. Це перший університет, який створено на території України, що вхо­дила до складу Росії. Учені — педагоги й випускники універси­тету зробили значний внесок у розвиток освіти і науки в Слобо­жанській Україні, у справу національного відродження країни. У Харківському університеті працювали Олександр Потебня (1835—1891) — український філолог, філософ, етнограф; Петро Гулак-Артемовський (1790—1865) — поет, історик, ректор цьо­го ж університету; фольклорист, етнограф, літературознавець Микола Сумцов (1854—1922); біолог, фізіолог, ембріолог, імуно­лог Ілля Мечніков (1845—1916). З Харківським університетом пов´язані імена його відомих у майбутньому вихованців, зокре ма історика і етнографа Миколи Костомарова (1817—1885), пси­холога Дмитра Узнадзе (1886—1950) та багатьох інших.

Відкриття Київського університету відбулося 15 липня 1834 р. Спочатку в університеті функціонував лише філософський фа­культет з історико-філологічним і фізико-математичним від­діленнями. Діяльність Київського університету в центрі Украї­ни стала визначальним етапом у розвитку освіти, науки і куль­тури країни. Першим ректором університету був видатний вчений-природознавець, письменник, фольклорист, історик Михай­ло Максимович (1804—1873). З Київським університетом пов´я­зана діяльність багато відомих вчених, письменників, поетів, громадських діячів, які принесли славу Україні. Це історик, ар­хеолог, етнограф Володимир Антонович (1834—1908); історик Дмитро Багалій (1857—1932); літературознавець, фольклорист, історик, філософ, публіцист, громадський і культурний діяч Ми­хайло Драгоманов (1841—1895); історик, фольклорист, етнограф Митрофан Довнар-Запольський (1867—1934); український пи­сьменник, театральний і громадський діяч Михайло Старицький (1840—1904); історик Іван Лучицький (1845—1918) та багато інших.

Нині Київський національний університет імені Тараса Шев­ченка є провідним центром розвитку науки і культури в Україні.

У травні 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею засновано Одесь­кий університет, який називався Новоросійським університетом. Ініціатором відкриття Одеського університету були російський педагог і лікар МЛ. Пирогов та генерал-губернатор Строганов. Функціонування цього навчального закладу давало можливість молоді Південної України (Таврійського краю) здобувати вищу освіту. Та й взагалі він став центром науки і культури півдня України. Багато вихованців і педагогів Одеського університету стали його окрасою, зробили значний внесок у розвиток вітчиз­няної науки. Передусім це видатний біолог Ілля Мечніков (1845— 1916), ім´я якого носить університет з 1945 p.; епідеміолог і мікро­біолог Данило Заболотний (1866—1929); патофізіолог і організа­тор науки Олександр Богомолець (1881—1946); хімік Лев Писаржевський (1871—1938) та багато інших. З Одеським університе­том пов´язана наукова діяльність видатних постатей у вітчизня­ній науці: біологів Івана Сеченова і Олександра Ковалевського, хіміка Миколи Чеботарьова, істориків Євгена Щепкіна, Федора Успенського, психолога Миколи Ланге, терапевта Миколи Стражеска, офтальмолога Володимира Філатова. І на початку XXI ст. Одеський університет імені Іллі Мечнікова залишається центром розвитку освіти і науки у південному регіоні України.

У 1875 р. засновано Чернівецький університет. Буковина, розташована у передгір´ях Карпат, була під протекторатом різних країн — Австрії, Румунії. Лише в 1940 р. ці землі возз´єдналися з Україною. Чернівецький університет був і залишається цент­ром розвитку освіти і науки на Буковині.

Короткий екскурс в історію розвитку освіти і культури в Украї­ні свідчить, що кінець XVIII і все XIX ст. позначилися активним становленням і розвитком наукових і освітніх закладів вищого рівня, які стали центром розвою культури і науки в різних регіо­нах держави. Ними були створені надійні підвалини для нових поступів у царині освіти, науки та культури у XX ст.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія педагогіки: курс лекцій
Робоча книга вихователя групи продовженого дня
Педагогіка вищої школи
Дидактика