Електронна бібліотекапідручники


Історія економічної теорії

7.3. Економічна система Д. Рікардо


Упродовж десятиліть Французької революції і наполеонівських воєн прогрес політичної економії був підмінений стагнацією, хоча монетарна теорія під ударами інфляції сягнула нових вершин, а Малтус висунув свою теорію народонаселення. Лорд Лаудердал (1804 р.) піддав сумніву твердження Адама Сміта про те, що кожний, хто заощаджує, є громадським благодійником, але в аналізі він не був сильним. Жан-Батіст Сей був втихомирений Наполеоном. Новий імпульс прийшов після Ватерлоо, коли лондонський банкір вирішив перенести свою розумову енергію з військових фінансів у політичну економію. Цим банкіром був Давид Рікардо.

Рікардо народився у Лондоні 1772 року. Його батько Абрахам був поважним маклером і торгував товарами та цінними паперами на біржі. Він походив з єврейської родини, яку вислали з Іспанії і яка вперше переїхала до Ліворно, згодом, десь на початку XVIII ст., - до Амстердама і, зрештою, за кілька років до народження Давида, - до Лондона. Всюди, де б вони не опинилися, ставали вагомими і гараздовитими бізнесменами.

Давид провів своє дитинство в оточенні багатства, ортодоксальної та соціальної ізоляції. Він пішов до школи, коли йому виповнилось чотирнадцять років, провівши два роки з дядьком в Голландії, де попри те, що відвідував школу, Давид також вивчав мови і, можливо, пропускав деякі дисципліни. Згодом його батько твердо вирішив найняти репетиторів для нього з тих наук, якими Давид зацікавився, однак суто для інтелектуального збагачення, без практичного застосування (сім´я цього торговця, видається, мала невеликий ентузіазм щодо цього).

У чотирнадцятирічному віці Давид увійшов у брокерську фірму свого батька, яка на той час спеціалізувалась на переказних векселях і цінних паперах. Двома роками пізніше він стає опікуном двох молодших членів сім´ї у поїздці на континент (до Європи). Все більше і більше Давид вступав у конфлікт з ортодоксальними сімейними традиціями. У 1793 р. він одружився, що стало причиною його розриву з батьками (однак не з рештою сім´ї) і, здається, що він став унітаріанцем (прихильником об´єднання). Загалом це було щасливе подружжя, благословенне трьома синами і п´ятьма дочками.

Розрив стосунків з батьком змусив Рікардо розпочати власний бізнес біржового маклера. Початок був важким, але невдовзі Рікардо досягнув успіху. В двадцять шість років він був багатим і незалежним; коли йому виповнилось сорок він володів майном, орієнтовна величина якого дорівнювала півмільйонам фунтів і був впливовим фінансистом. Здається, що наполеонівські війни були золотим часом для англійських банкірів (одним з друзів Рікардо був Натан Мейер Ротшильд).

Фінансова забезпеченість дала змогу Давидові відновити його навчання, особливо з математики, хімії, фізики і, передусім, з мінералогії та геології. Супроводжуючи свою дружину до курортного міста Бас, Рікардо у місцевій бібліотеці натрапив на книжку "Багатство народів". Він позичив цю книжку, прочитав її і став палким прихильником політичної економії.

Рікардо став членом однієї з дружніх груп, де обговорювались економічні проблеми, до якої належали такі люди, як Джеймс Мілль, Роберт Малтус, Джеремі Бентам і Генрі Торнтон. За цих дебатів з´явилася його перша публікація - анонімна стаття "Ціна на золото" (видана в 1809 p.). Це зробило Рікардо прихильником металевого грошового обігу, за яким знецінення неконвертовних банкнот відбувається не через торговельний дефіцит, а через інфляційну політику Банку Англії. У наступні роки ця стаття переросла в блискучий трактат "Висока ціна зливку як доказ знецінення банкнот". До кінця 1812 р. Рікардо був авторитетом у сфері грошового обігу, однак він більше нічого не написав про проблеми загальної економіки. Згодом він все більше і більше втягувався в дискусію про торгівлю зерном, яка породила загальні проблеми.

Довкола часових подій при Ватерлоо Рікардо себе досить заможною людиною. Він, можливо, також думав і про те, що золоті часи для фінансистів були вже в минулому. Він придбав прекрасний будинок за містом і, виїхавши з Лондона, поступово відійшов від фондової біржі. Це додало йому вільного часу, щоб розширити "Нарис про вплив низької ціни зерна на прибутки акцій" (1815р.) до "Основ політичної економії та оподаткування" (1817 р.). Для недосвідченого коментатора, такого як Рікардо, це було дуже важким завданням, для виконання якого він потребував підтримки від своїх друзів, особливо Джеймса Мілля. Книга хоча й добре продавалась, але була надто складною і нецікавою, щоб стати бестселером, проте вона зробила Рікардо провідним політичним економістом. У той час як Адам Сміт намагався пояснити розмір і зростання національного доходу, Рікардо відводив найважливіше місце в економічній науці визначенню розподілу національного доходу між землевласниками, капіталістами і робітниками.

У 1819 р. Рікардо став членом Палати громад від ірландського району Портерлінгтон. Сказати просто, що він був обраний, було б неправильно, оскільки він надав власникові того району безвідсоткову позику 20 000 фунтів за умови, що він отримає місце в Палаті без жодних витрат. Він ніколи не зустрічався із своїми виборцями, однак у тому не було нічого дивного як на ті часи. Як член парламенту Рікардо став визнаним авторитетом у фінансах, однак його продуктивний період у науці закінчився. У 1822 р. Рікардо з сім´єю перебував у турне по Європі. У Женеві він зустрівся з Сімондом де Сісмонді, його опонентом щодо "загального надвиробництва";

Цюріху провідного експерта з іноземної валюти ошукав господар готелю у валютно-обмінній операції.

Рікардо помер несподівано, 1823 року, після короткочасного захворювання. Він був комунікабельною людиною з приємними манерами, низькорослим, але симпатичним, відданим другом і блискучим співрозмовником. Його праці й кореспонденцію, відредаговані П´єро Сраффою (Piero Sraffa), видало Королівське Економічне Товариство на початку 1951 р.

У "Багатстві народів" поняття вартості вперше трапляється лише в главі 4. Під час написання своїх "Принципів" Рікардо вирішив зробити поняття вартості предметом глави 1. Він її почав так: "Суть товару, або кількість будь-якого іншого товару, на яку він обмінюється, залежить від відносної кількості праці, котра необхідна для його виробництва, а не від більшої чи меншої винагороди, котра платиться за цю працю".

Як і Сміт, Рікардо рідко вживає поняття споживчої вартості. Для нього вона була лише необхідною для мінової вартості. Минуло тридцять сім років, допоки Герман Генріх Госсен досяг успіху, винайшовши спадну граничну корисність, яка стала ключем до теорії вартості.

Рікардо, як і Сміт, розрізняв ринкову ціну товарів і їхню природну ціну. Однак його майже не цікавила ринкова ціна, а свою увагу він сконцентрував на природній ціні. Теорія вартості Рікардо стала теорією рівноваги.

Наступна особливість полягала у тому, що існують товари, доступні лише у певній кількості, такі як рідкісні монети, і такі товари, пропозиція яких може бути збільшена за рахунок виробництва. Щодо першого виду товарів, то Рікардо погоджувався з твердженням, що їхня вартість визначається унікальністю (дефіцитністю) і залежить від попиту; аналіз монопольної ціни мав зачекати на Антуана Огюстена Курно. Теорія вартості Рікардо, хоча й далека від того, щоб бути загальною, стала однак специфічною теорією рівноважного відтворення товарів. Крім того, вона передбачає фіксовані коефіцієнти входу, абстрагуючись від фактора підстановки (заміщення) і економії масштабу (завдяки зростанню виробництва).

Аналіз продовжується у трьох напрямах. Суть першого полягає в тому, що товари виробляються лише працею, як, наприклад, збирання ягід. У цьому випадку "вартість товарів, або кількість якогось іншого товару, на яку він обмінюється, залежить від відносної кількості праці, потрібної для його виробництва". "Якщо серед мисливців, наприклад, потрібно затратити подвійну працю для того, щоб вбити оленя, то один тигр повинен природньо обмінюватись на двох оленів". Відносні ціни визначаються тільки необхідними затратами праці. Якщо а01 і а02 вважати відповідно кількістю праці, потрібної для виробництва одиниці товару 1 і 2, тоді їхня відносна ціна записується Р12 = а0102. Річ у тому, що попит не має жодного впливу на відносні ціни. Відносний попит на тигрячі хутра й оленину справді визначає кількість того, що буде вироблено, але не його вартість. Рікардо, звичайно ж, розумів, що праця відрізняється за якістю та інтенсивністю, однак він інтуїтивно застосував те, що пізніше було названо складною теоремою товарів Гікса, згідно з якою різні типи праці (робочої сили) можуть бути зведені до "звичайної робочої сили доти, поки відносна заробітна плата залишається незмінною".

Суть другого напряму аналізу, запропонованого Рікардо, полягає в тому, що виробництво потребує не лише робочої сили, а й засобів виробництва, таких як знаряддя, інструменти і будівлі. Вони теж вироблені за допомогою робочої сили (праці) і засобів виробництва. Всі вхідні коефіцієнти визначені й немає жодних відсотків. Виходячи з цих умов, відносні ціни все ще визначаються відносною вартістю робочої сили, але до прямих затрат праці тепер додаються непрямі, оскільки ще Вільям Петті та Річард Кантільон зазначали, що засоби виробництва можуть бути перетворені на робочу силу.

Щоб проілюструвати це алгебраїчно, допустимо, що кожний з двох товарів х, і х2 виробляється відповідною кількістю робочої сили А і деякою кількістю цих двох товарів. Усе, що не використовується у виробництві, залишається для споживання. Позначивши затрати і-го вхідного фактора хi на виробництво одиниці продукції j-го вхідного фактора хj через аij, враховуючи споживання сi , отримуємо лінійну систему:

x1 = a11x1 + a12x2 + с1 ;                                    (1.1)

x2= a21x1 + a22x2 + c2;                                      (1.2)

A = a01x, + a02x2                                              (1.3)

Ці три рівняння визначають альтернативні комбінації споживчих товарів с1 і с2, що можуть бути вироблені цією робочою силою. Вибір суспільства поміж цих комбінацій цілковито залежить від попиту і саме так цей вибір визначає структуру промисловості.

Відносні ціни, однак, залежать лише від коефіцієнтів входу. У конкурентній рівновазі ціни дорівнюють затратам. Позначивши величину заробітної плати через и´, отримаємо такі умови:

P1 = p1a11 + p2a21+wa01;                                   (1.4)

Р2 = p1a12 + p2a22 + wa02,                                 (1.5)

або, в термінах відносних цін,

1.6                            (1.6)

      1.7                            (1.7)

Цю систему можна розв´язати так:

         1.8             (1.8)

Знову відносні ціни є незалежні не лише від споживчого попиту, але й від розміру заробітної плати. Твердження, що вартість залежить лише від кількості робочої сили, можна продовжити твердженням, що вона (вартість) залежить від більшої чи меншої величини компенсації, яка виплачується за цю працю. Зміни у розмірі заробітної плати впливають на всі ціни в однаковій пропорції.

Суть третього напряму аналізу, запропонованого Рікардо, полягає в тому, що він вводить час і відсоток. Якщо вся виробнича діяльність мала б однакову інтенсивність використання капіталу, тоді не було б жодного впливу на відносні ціни. Рікардо зазначає, однак, що інтенсивності використання капіталу можуть суттєво відрізнятися між галузями промисловості. Важливим елементом є також період часу, необхідний, щоб виробник отримав віддачу від засобів виробництва: пивовар очікує, в середньому, багато років для того, щоб отримати віддачу від своєї броварні; фермер очікує рік для того, щоб отримати посівне насіння; пекар очікує тиждень, щоб отримати пшеничне борошно. Як наслідок, трудова теорія вартості перестає бути точною.

Знову застосувавши алгебраїчну модель, цього разу Семюелсон, зробив припущення, що вся робоча сила використовується безпосередньо, як і в першому випадку (так, що а11 = а12 = = а = а22 - 0), але результат наростає після деякого затримання q1 і q2. Рівноважні ціни тепер записуємо так:

P1 = Wq01 * (1 + i)qi;                                 (1.9)

P2 = Wqog*(l + i)q2,                                   (1.10)

а відносні ціни -

1.11        (1.11)

Для однакової тривалості процесів, q1 = q2 , ми повертаємося у світ абсолютної трудової теорії вартості, але в загальному випадку відсоткова ставка стає ще одним визначником відносних цін, підвищуючи ціни капіталомістких товарів стосовно до інших цін.

Фундаментальна модель Рікардо, що була обговорена раніше, встановлювала зворотний зв´язок між розміром заробітної плати і величиною прибутку (чи відсотка). Якщо так, то відносні ціни на товари стали також залежними від розміру заробітної плати. Падіння у зарплатах, збільшуючи відсоткову ставку, підвищило б відносні ціни на капіталомісткі товари. У міжвоєнний період Фрідріх фон Гайєк назвав цей зв´язок ефектом Рікардо і використав його у поясненні циклічних коливань в інвестиційному попиті. Рікардіанська пропозиція, однак, була суто статистичною за змістом.

Аналітично, як зазначив Стінгер, Рікардо, як і Адам Сміт, запропонував теорію вартості, в основу якої було покладено витрати виробництва, а не трудову теорію. Він розвинув трудову теорію вартості й показав, що там було чимало нездоланних перешкод. Однак він думав, що впливи переміщення (зміни) між прибутками і зарплатами були незначними. У своєму подальшому аналізі Рікардо вирішив зігнорувати цей вплив і зосередитися на коливаннях вартості, зумовлених зміною кількості робочої сили.

Теорія вартості Рікардо мала на меті стати дієвою для будь-якої кількості товарів. Його основні пропозиції щодо розподілу національного доходу були першопочатково отримані для однотоварної економіки, яка виробляє лише пшеницю. У зв´язку з цим виникло запитання, як ці пропозиції можна застосувати до мультитоварної економіки. І саме це запитання підштовхнуло Рікардо до розгляду проблеми незмінної міри вартості.

Така проблема виникає у різних контекстах. Припустімо, що у примітивній мисливській економіці один тигр раптом починає вартувати як три олені. Чи є це наслідком зростання коефіцієнта вхідних затрат для тигра, чи зменшення аналогічного коефіцієнта для оленя, чи, може, це є наслідком комбінації обох цих факторів? На це запитання можна було б відповісти, якби був знайдений товар, коефіцієнт вхідних затрат якого був би незмінним. У такому разі цей товар міг би слугувати "незмінною мірою вартості". Рікардо усвідомлював, що такий товар хтозна чи міг бути знайдений, отже, всі коефіцієнти вхідних затрат є незмінними. Як стандартний варіант тимчасової заміни він запропонував золото. Інший аспект проблеми був наслідком нерівної інтенсивності капіталу. Підвищення норми прибутку, як було зазначено раніше, підвищує відносні ціни капіталомістких товарів, в той час як відносні ціни трудомістких товарів знижуються. Рікардо запитував себе, чи може бути обраний стандарт вартості з незмінною відносною ціною? Його відповідь була ствердною, якщо тільки може бути знайдений товар, капіталомісткість якого була б відповідно зваженою середньою величиною всієї інтенсивності (швидкості обороту) капіталу.

Ця ідея може бути застосованою і у тритоварному прикладі, якщо додати до двох товарів у попередньому припущенні третій з ціною р3 = Wq03*(l + i)q3 і взяти до уваги, що q1 < q2 <q3. Пропорційна зміна у ціновому індексі Р може в такому разі бути визначеною як вартісно зважена середня величина індивідуальних цінових змін:

             1.12      (1.12)

Якщо і змінюється, тоді послідовна зміна в pt записується так:

                                              1.13            (1.13)

Різниця між зміною у Р2 і зміною в Р, внаслідок цього є:

       1.14   (1.14)

Цей вираз дорівнює нулеві, якщо значення у квадратних дужках також дорівнює нулю. Це означає, що q2 є вартісно-зваженою середньою величиною значень q2 і:

                            1.15          (1.15)

Якщо товар з цією властивістю може бути знайдений, його ціна стосовно загального рівня цін не буде зміненою у відсотковій ставці. Водночас такий товар, якщо його використовувати як дефлятор національного доходу, простежить за тим, щоб зміни у відсотковій ставці впливали не на величину реального національного доходу, а тільки на його розподіл. Зміни в розподілі могли бути абсолютно відмінними від змін у доході.

Зрозуміло, що другий аспект проблеми рівня вартості Рікардо цілковито відмінний від першого. Рікардо, однак, змішував ці два аспекти і вважав, що золото могло бути цілком задовільним наближенням у всіх випадках. Він усвідомлював, що не розв´язав жодної з проблем, а його припущення ще більше ускладнювали їх.

Міраж незмінної міри вартості переслідував Рікардо до кінця його життя. Це міркування важко зрозуміти через те, що проблема, крім кількох спеціальних і штучних випадків, є не тільки не розв´язною, але й малозрозумілою і позбавленою незалежного економічного значення. Слід визнати, однак, що для Сраффи і неорікардіанців ця проблема стала джерелом нового аналітичного натхнення.

У попередньому викладі рікардіанської теорії вартості земля і рента не згадуються. У теорії вартості попередника Рікардо Кантільона земля теж не була суттєвим фактором. Кантільон уявляв землю однорідної якості з фіксованою продуктивністю на одиницю площі. У 1767 р. Тюрґо зрозуміло виразив принцип спадної доходності, з яким Рікардо мав нагоду дуже рано ознайомитись. Вест і Малтус 1815 року незалежно використали цей принцип як базу теорії ренти, яку Андерсон запропонував ще за тридцять вісім років до того. Двома роками пізніше Рікардо зробив цю теорію наріжним каменем свого аналізу розподілу.

Перше питання стосується змін у законах вартості, що зумовлюються дефіцитом землі. Рікардо вважав, що не потрібно жодних змін взагалі. Земельній теорії вартості Кантільона він протиставив неземельну теорію вартості. Припустимо, що населення забезпечене землею різної якості, яка поступово перетворюється на пустелю. Землю будуть обробляти аж до межі, де фермер може лише заробити собі на прожиття. У конкурентному суспільстві всі фермери заробляють саме таку заробітну плату для прожиття. Надлишок виробництва над цю зарплату надходить до лендлордів як рента, яка передбачає, що власники граничних (найменш родючих) земель не отримують жодної ренти. Факторні доходи можуть бути проаналізовані за умови, нібито рента не має значення, оскільки виробництво концентрується на найменш родючій ділянці землі. Як сказав про це Рікардо, "мінова вартість усіх товарів... завжди регулюється... більшою кількістю робочої сили, яка є необхідною для їхнього виробництва... тими, хто виробляє ці товари за найнесприятливіших обставин".

Рікардо розрізняв три типи ренти. Диференціальні ренти зумовлюються різною родючістю ґрунту. Припустімо, що вся земля поділяється на ферми однакового розміру, і всі ферми класифікуються згідно з якістю ґрунту. Ферми експлуатуються сім´ями однакового розміру з використанням стандартного обладнання. Доходи на сім´ю (чи ферму) будуть у такому разі визначатися низхідною похилою кривою (рис. 2), репрезентуючи граничний продукт праці (чи землі).

2

Рис. 2 

Для наперед визначеної кількості праці L норма заробітної плати відповідатиме граничному продукту W. Для наперед визначеної заробітної плати W (скажімо, заробітної плати для прожиття) кількість сімей, підтримуваних землею, відповідає величині L. Загальний випуск продукції вимірюється площею під кривою. З цієї площі прямокутник WL надходить до робочої сили як зарплатня, а залишковий трикутник - до лендлордів як рента. Гранична ферма з цієї причини не сплачує жодної ренти, навіть якщо вона все ще дає певний врожай хліба.

Рікардо добре усвідомлював, що рента також виникла б, якщо вся земля була б однорідної якості. Щоб проілюструвати рентні платежі за таких умов припустимо, що є обмежена площа однорідної землі. Вона культивується змінною кількістю фермерів (кожний з них зі своїм стандартним обладнанням) так, що площа землі в акрах на одну ферму є змінною. Зі збільшенням населення загальний випуск продукції зростає, однак із спадною доходністю - зменшується у пропорції до кількості населення. Граничний продукт з цієї причини знову знижується, як це зображено на рис. 2.

У цьому випадку немає жодної ділянки безрентної землі; всі акри забезпечують однакову дефіцитну ренту.

Отже, Рікардо усвідомлював, що рента може також бути зумовлена перевагами локалізації, але забезпечення детального аналізу цих просторових аспектів залишилось для Тюнена (1826 p.).

Рікардо робить висновок, що "рента не є компонентом ціни товарів" і "не тому хліб дорогий, що сплачується рента, а рента сплачується тому, що хліб дорогий". У той час як у "Багатстві народів" ця пропозиція з´явилась як догматичне твердження, тепер це було аналітично доведено. Фізіократи помилялись, коли прив´язували ренту лише до родючості ґрунту. Фактично рента завдячує швидше обмеженням у кількості й якості землі; це стосується й інших природних ресурсів. Хоча у загальній теорії вартості Рікардо не сказав нічого істотного про дефіцит, його теорія ренти стала фундаментальною для розуміння дефіциту ресурсів.

На жаль, виступи Рікардо, як вважав Самуелсон, хоча й містили багато слушного, однак не були до кінця істинними і не були істиною взагалі. Зокрема, не є правдою те, що рента не має жодного впливу на товарні ціни. Ця характеристика ренти є наслідком виробів з різною інтенсивністю факторів. Припустімо, що є дві різні культури - пшениця і картопля. Припустімо далі, що за рівної кількості робочої сили, яка необхідна для їх вирощування, пшениця потребує більше землі. У цьому випадку обидві культури не матимуть однакової мінової вартості, оскільки вартість пшениці буде вищою.

Інша характерна властивість (ренти) є результатом змінних пропорцій (співвідношень) між робочою силою і капіталом для аналогічного продукту. Припустімо, що фермери, які вирощують пшеницю, можуть вибирати різну кількість капітального обладнання залежно від характеристик ґрунту. Внаслідок цього неможливо навіть класифікувати різні ділянки землі, не знаючи ціни пшениці, робочої сили і капітального обладнання. Малопродуктивна земля не може бути ідентифікованою за відсутності цін, і всі ціни одночасно визначаються в загальній рівновазі.

Як тільки за умови дефіциту землі зникає екстенсивна межа і за всю землю потрібно сплачувати деяку ренту, поки робітники і капітальне обладнання можуть бути відтвореними за незмінних затрат, неземельна теорія вартості стає цілком не придатною. Замість "замороженої робочої сили" отримуємо "заморожену землю". За цих обставин Кантільон мав рацію, тоді як Рікардо був на хибному шляху.

Тепер залишилось розглянути центральну проблему Рікардо, а саме, проблему розподілу продукту між зарплатою і прибутком. До теорії заробітної плати Рікардо не зробив жодного першопочаткового внеску, а по суті прийняв теорію Адама Сміта.

За даної землі, без урахування капіталу, граничний продукт праці зменшувався б, як це зображено на рис. 2 і відтворено на лівій панелі рис. 3.

Якщо взяти до уваги те, що заробітна плата дорівнює граничному продуктові, крива також описуватиме норму (величину) зарплати для будь-якої кількості робочої сили. Це статистична частина моделі. Динамічна частина пов´язує норму зарплати з темпом зміни робочої сили чи з темпом зростання населення, як це зображено на правій панелі рис. 3.

3.1 3.2

Рис. 3

 

Маємо прожиткову заробітну плату на рівні W*, яка повинна бути настільки високою, щоб зберегти робочу силу незмінною (стаціонарною). Це природна ціна праці. Такий рівень праці не є фізичною чи біологічною константою, оскільки залежить від соціальних чинників і змінюється в процесі історичного розвитку. Зокрема, тривалий досвід перебування зарплати над прожитковим рівнем може спричиняти підвищення прожиткового рівня, і навпаки. Якщо ринкова заробітна плата перевищує розмір прожиткового рівня (як у випадку з W), робоча сила зростає, і навпаки.

Загалом зростаюча робоча сила знаходиться над прожитковим рівнем заробітної плати. Чим крутішою є крива зростання, тим більшим є перепад. Якщо ж обмежити горизонтальною кривою зростання (як зображено пунктирною лінією на рис. 3) з надзвичайно чутливою реакцією приросту населення до розміру зарплати, то навіть найменший перепад у заробітній платі спричинив би демографічний вибух. На рівні ж прожиткової зарплати ми мали б горизонтальну криву пропозиції робочої сили. Рікардо не розглядав це як реалістичний випадок. Він відчував, що зарплата могла бути вищою за прожитковий рівень упродовж тривалого періоду, однак часто застосовував горизонтальну криву як спрощене припущення.

У результаті, звичайно, зарплата вимушена притягуватися до рівня прожиткового мінімуму засобів існування W* через взаємодію статичної та динамічної частин. Як з точки А, так і з точки В система матиме тенденцію до переміщення в точку С. Цей рух може, однак, зустрічати протидію з боку нагромадження капіталу, яке переміщує криву граничного продукту догори. Виходячи з цього, можна стверджувати, що нагромадження капіталу допомагає зберегти заробітну плату на рівні, вищому за прожитковий мінімум, упродовж тривалого періоду.

Це міркування наблизило Рікардо до схеми економічного розвитку, хоча й досить поверхової. На початку, з рідкозаселеною землею (як у випадку з L), продуктивність праці і, як наслідок, заробітна плата високі. Населення з цієї причини зростає. Запас капіталу може зростати ще швидше, і зарплатня внаслідок цього, можливо, зростатиме далі. Однак це привело б до прискорення приросту населення. Раніше чи пізніше нагромадження капіталу стане недостатнім, щоб запобігти зниженню заробітної плати, що сповільнить приріст населення. У результаті буде досягнено стагнаційної межі L*, хоча, можливо, за пристойного рівня прожиткової зарплати.

Рікардо, наслідуючи Малтуса, використав свою теорію заробітної плати для гострої критики законів про бідних. За системою Спінхемленда від 1795 p., бідні робітники отримували від їхнього округу (парафії) надбавку до зарплати, що дорівнювала різниці між їхньою ринковою заробітною платою і деяким мінімальним соціальним стандартом. Рікардо виступав проти цього, вважаючи, що ця система тільки збільшує кількість бідних і не спроможна поліпшити їхні умови.

Повертаючись до графіка на рис. З, припустімо, що прожиткова зарплата W* нижча за соціальний мінімум і надбавка сплачується у розмірі цієї різниці. Це перемістило б криву зростання донизу, до тієї ж кількості зарплати; те, що доречно для зростання населення, є суто ринковою зарплатою плюс надбавка. Як тільки динамічний механізм набере чинності, ринкова зарплата зменшуватиметься величиною надбавки. Надбавка потребуватиме збільшення знову і знову. Отже, ринкова зарплата могла б, зрештою, наближатись до нуля, і робітників цілковито підтримував би уряд. Рікардо не був соціально байдужим і не був песимістом, однак, як і всі малтузіанці, він бачив шлях до поліпшення умов існування у висхідному зміщенні кривої зростання в той час, як закони про бідних загрожували зміщенню цієї кривої донизу.

Для Рікардо, як і для Адама Сміта, капітал складався із заробітної плати, названої оборотним капіталом, та з більш чи менш довготривалих товарів (засобів), названих основним капіталом. Він також наслідував Адама Сміта у тому, що не відокремлював відсотка від прибутку.

Як відомо, норми прибутку після врахування ризику виявляють тенденцію до вирівнювання у різних галузях промисловості. Мобільність має той самий вирівнювальний ефект щодо капіталу, як і щодо праці. Фундаментальна проблема Рікардо полягає у систематичних змінах у нормі прибутку впродовж економічного розвитку.

Аналіз цієї проблеми досить важкий для сприйняття сучасним читачем, оскільки Рікардо вживає працю як розрахункову одиницю, а ми використовуємо для розрахунку товарні одиниці (кошик товарів). Цю складність можна проілюструвати конкретним прикладом. Припустімо, що реальна заробітна плата залишається сталою на рівні прожиткового мінімуму одного бушелю зерна (пшениці). Зі зростанням населення, зважаючи на зменшення віддачі (землі), один бушель пшениці коштуватиме більше і більше праці. Сучасний оглядач, який проводить розрахунок в одиницях зерна, сказав би, що зарплата залишається незмінною. Рікардо, який рахує в одиницях праці (що є необхідною для виробництва цього зерна), сказав би, що заробітна плата збільшується тому, що потрібно все більше і більше затратити праці для утримання робітника. У сучасній термінології протилежний (обернений) рух прибутку і заробітної плати у фундаментальній теоремі Рікардо трансформується у паралельний рух прибутку і граничної віддачі (гранична віддача землі зменшується - зменшуються і прибутки). У наступному поясненні використаємо сучасну термінологію. Це робиться не для того, щоб неналежно оцінити деякі аспекти, які були важливими для Рікардо (і, можливо, для Сраффи), а щоб з огляду сучасної економічної науки показати, що ці аспекти незначні.

Позитивним внеском Рікардо є конструювання теорії нагромадження капіталу і прибутку за аналогією з приростом населення і заробітною платою. Головний аргумент можна найкраще пояснити за допомогою спрощеного припущення Рікардо, що праця і капітал використовуються у фіксованих пропорціях і що заробітна плата залишається на рівні прожиткового мінімуму.

Якщо все більша і більша кількість праці та капіталу застосовуються до тієї ж кількості землі, граничний продукт знижується. Із цього граничного продукту праця (робоча сила) отримує зарплату для існування, а те, що залишається, стає прибутком. Маємо обернений взаємозв´язок між запасом капіталу (і населення) і нормою прибутку. На лівій панелі рис. 4 капітал К вимірюється вздовж горизонтальної осі. Якщо як капітал використовується робітник, названий одиницею капіталу, то горизонтальна шкала також вимірює вхідну кількість праці.

Із граничного продукту, що вимірюється вертикально, мінімальна зарплата для існування W* надходить до робітників (праці). Те, що залишається r, вимірює норму прибутку, і верхній прямокутник описує величину прибутку. Коли капітал зростає, прибуток неминуче збільшується, власне як і в Адама Сміта.

4.1 4.2

Рис. 4 

 

До цієї статичної частини Рікардо додав ще й динамічну частину. Вона ілюструє норму прибутку, за якої власники капіталу вже не мають жодних стимулів ні до нагромадження, ні до витрачання раніше нагромадженого капіталу. Якщо так можна висловитись, ця норма відповідає прожитковому мінімуму прибутку. Це природна ціна капіталу. На думку Рікардо, вона має бути більшою за нуль; зважаючи на ризик і мінімальні прожиткові потреби власників капіталу, нагромадження припиняється задовго до того, як зникає прибуток.

Якщо прибуток перевищує рівень свого "прожиткового мінімуму", тоді капітал вичерпується через відсутність нагромаджень. Отримуємо функцію нагромадження для капіталу, аналогічну до функції приросту населення Малтуса. Це зображено на правій панелі рис. 4. Горизонтальна вісь цієї панелі зміщена догори, до рівня мінімальної зарплати на лівій панелі; прожитковий мінімум прибутку позначений як r*.

У ситуації, зображеній суцільними лініями (рис. 4), прибуток знаходиться над цим прожитковим рівнем, і нагромадження капіталу, як наслідок, є позитивним (відбувається). У наступному періоді запас капіталу зростатиме, а норма прибутку зменшуватиметься, що спричинить до наступного зменшення нагромадження капіталу (через обернено пропорційну залежність між ними). Зрозуміло, що динамічна взаємодія між статичною і динамічною частинами цієї системи приведе до точки, яка зображена пунктирними лініями і за якої прибуток, як і зарплата, будуть відповідати своєму мінімальному рівневі. Будь-яке зростання припиниться. Рікардо вважав, що в його час прибуток був все ще набагато вищим, а запас капіталу був набагато нижчим за прожиткові мінімальні рівні. Однак тенденція до падіння прибутку має себе утвердити.

Хоча Рікардо і не погоджувався, що зарплата, фактично, завжди наближувалась до мінімального рівня, проте він не мав жодної теорії щодо поділу граничного продукту між працею і капіталом у випадку немінімального рівня заробітної плати. Якщо є деякий механізм, що зберігає відношення капітал/праця завжди постійним, то цю прогалину можна легко заповнити. Фактично для будь-якого заданого граничного продукту (з позитивно нахиленою кривою зростання) існує тільки один спосіб поділу, який забезпечує рівномірне (однакове) зростання як праці, так і капіталу. Однак за відсутності такого механізму і, отже, зі змінним співвідношенням капітал/праця, динаміка нагромадження, яку запропонував Рікардо, залишається невизначеною.

Взяті разом теорії ренти, заробітної плати і прибутку, запропоновані Рікардо, становлять макроекономічну модель економічного зростання. Отже, в той час як Адам Сміт схематично окреслив таку модель, Рікардо забезпечив її обґрунтування.

Слід зазначити, що це була модель незбалансованого зростання, яка призвела до стагнації (застою), зокрема, через дефіцит природних ресурсів (землі). Згодом цю проблему взяв до уваги Джевонс у книжці на тему кам´яного вугілля, але як теоретичний аналіз досягнення Рікардо не було перевершене аж до другої половини XX ст. Як це не парадоксально, оригінальний внесок Маркса у теорію зростання, а саме його знаменита двосекторна модель, була обмежена до збалансованого зростання, яке могло б тривати вічно.

Одне з найважливіших інтелектуальних досягнень Рікардо пов´язане з принципом порівняльних переваг. Цей принцип стверджує, що кожна з деяких двох країн повинна експортувати ті товари, щодо яких її витратні переваги відносно вищі, або її невигоди (збитки) відносно нижчі.

Точка зору Рікардо полягає в тому, що (відносна) міжнародна нерухливість (іммобільність) праці й капіталу має своїм наслідком головну відмінність між регіональною і міжнародною торгівлею. У межах тієї самої країни рухливість фактора вирівнює норму заробітної плати і прибутку між регіонами. Торгівля керується абсолютною вартістю праці. Кожний регіон буде постачати інші регіони тими виробами, щодо яких він має нижчі витрати праці. Однак за межами національних кордонів нерухливість факторів спричинює постійні розбіжності у нормі зарплати і прибутку. Звичайне порівняння витрат праці недостатнє для визначення ефективності розподілу ресурсів. Зокрема, товар може бути вигідно експортованим з країни, яка має нижчі витрати праці до країни, що має вищі витрати праці на виробництво цього товару.

Загальна ідея порівняння витрат бере початок не від Рікардо. Її чітко висловив Адам Сміт і її можна простежити із ще ранішого періоду, з анонімної праці "Роздуми про Східноіндійську торгівлю" від 1701 p., а також у працях деяких меркантилістів, наприклад, Семюеля Фортрея (Samuel Fortrey). Головна увага у цій праці зосереджена на роздумах про те, чи могла б Англія отримувати більшу кількість вина, використовуючи свою робочу силу тільки для виробництва тканин, і далі, обмінюючи ці тканини на вино, ніж тоді, коли вона виробляє вино власними силами. Відповідь полягала в тому, що Англія справді могла чинити саме так, якщо б тканина обмінювалась на більшу кількість вина на міжнародному ринку, ніж на внутрішньому. Роберт Торренс (Robert Torrens) вважав, що зовнішня торгівля могла би бути вигідною для Англії навіть тоді, коли можливості її виробництва були б кращими для обох товарів (тканин і вина). Внесок Рікардо полягав у тому, що він розвинув ці правила для вигідної зовнішньої торгівлі й подав їх у загальному числовому вимірі для ефективного розподілу виробництва між двома країнами, а також у тому, що цей принцип він подав у комбінації з теорією грошових (золота і срібла) потоків.

Торговці, зазначав Рікардо, не зацікавлені в обчисленні порівняльних переваг; усе, що їх турбує - це грошові ціни. Припустімо тепер, що ми починаємо з довільної ситуації, в якій Англія має переваги у витратах праці для обох товарів у той час, як ціни відображають вартість (витрати) праці. Англійські торговці вважатимуть вигідним, у такому разі, експортувати як вино, так і тканини. Але ситуація не витримує цього. За відсутності вигідного імпорту Англія буде сплачувати додатковою кількістю золота. Ці грошові витікання (у вигляді золота) підвищать англійські ціни, тоді як іноземні ціни знизяться. Золотомонетні витікання припиняться тільки тоді, коли міжнародні цінові співвідношення відображатимуть не абсолютні витрати праці, а порівняльні переваги. З конкурентними ринками грошові ціни приведуть торговців до ефективного міжнародного розподілу праці.

У формулюванні своїх принципів так, як Г´юм перед ним, Рікардо був не дуже уважним до закону однієї ціни за товари, якими торгують. Він чітко розумів, що не було жодної причини, за якої ціни на сировинні товари мали б бути зрівноважені у міжнародному контексті. Щобільше Рікардо, оскільки він обмежував свій аналіз лише витратами, міг лише визначити верхню і нижню межу міжнародного співвідношення обміну, але не відношення безпосередньо. Цей проміжок пізніше заповнив молодий Джон Стюарт Мілль.

Рікардо не усвідомлював загального значення свого принципу. Сьогодні можна легко помітити, що порівняльні переваги регулюють не лише міжнародний розподіл праці, але також і розподіл праці між індивідами і фірмами та зумовлюють ефективний розподіл ресурсів загалом. Людвіг фон Мізес мав рацію, називаючи принцип порівняльних переваг "Законом асоціації" Рікардо. Пізніше у граничному аналізі суть цього принципу було виражено в аксіомі, що відносні ціни дорівнюють граничній нормі трансформації товарів у виробництві чи їхнім можливим витратам.

У технічній термінології Рікардо сконструював першу модель лінійного програмування. В той час як Кантільон застосував лінійні взаємозв´язки для опису моделі "вхід-вихід" в економіці, Рікардо зробив крок до оптимізації. Економічній науці потрібно було 125 років, щоб перевершити елементарний аналіз Рікардо, і навіть у сучасному лінійному програмуванні вибір між альтернативними, можливими розв´язаннями, по суті, все ще регулюється порівняльними перевагами.

Рікардо хоча й був банкіром і спочатку здобув собі репутацію у золотозлиткових дискусіях, не зробив жодного оригінального (першопочаткового) внеску в теорію грошей. Його історичним кроком було те, що він дав вагому опору класичній традиції, яка виявила себе впродовж XVIII ст. Головні принципи цієї традиції можуть бути сформульовані так.

Передусім, слід розрізняти аналітичну дихотомію між товарними грошима, прикладом яких є золотий стандарт (з конвертованими банкнотами або без них) і неконвертованим обігом паперових грошових знаків. При золотому стандарті монетарні органи влади визначають ціну на золото, проте вони не мають жодної влади над грошовою масою. При неконвертованому обігу грошей (валюти) монетарні органи влади визначають розмір грошової маси (пропозиції), однак не мають жодної влади над ціною на золото.

Вартість грошей при золотому стандарті залежить від витрат на виробництво золота і є предметом тих самих економічних законів, що стосуються вартості інших товарів. Зменшення в затратах на виробництво золота, звичайно, підвищить ціни, однак кількісна теорія, незважаючи на деякі нечіткі формулювання, не використовується прямо. Вартість неконвертованої валюти (грошових знаків), з іншого боку, залежить від грошової пропозиції, від швидкості обігу (чи від готівкового коефіцієнта) і від реальної кількості виробленого (золота). Швидкість і реальне виробництво є предметом постійних змін - як між країнами, так і в часовому інтервалі. Внаслідок цього стабільні ціни потребують відповідного регулювання грошової пропозиції. Однак швидкість і реальне виробництво золота не постійно впливають на грошову пропозицію. Внаслідок цього кількісна теорія є цінною в значенні, що одноразове збільшення грошової маси має своїм наслідком рівнопропорційне підвищення цін порівняно з тим, якими б вони були без такого збільшення грошової маси.

У міжнародному масштабі ціни товарів, якими торгують, можуть не виявлятися у жодних відчутних відмінностях. Навіть незначні відмінності швидко усувають товарний і золотий арбітраж. Міжнародні золотомонетні потоки не можна пояснити міжнародними відмінностями у рівнях цін. З неконвертованою валютою валютні курси реагують на монетарне (грошово-кредитне) порушення рівноваги так само, як і внутрішні ціни. Коли ж гроші є рушійною силою, зміни у валютних курсах відповідають змінам у відносній купівельній спроможності національних валют. Капітал, на думку Рікардо, є швидко рухливим у міжнародному масштабі, так що коливання, скажімо, у жнивах не потребуватимуть значного вливання золота (в обіг).

Гроші частково постачаються резервною банківською системою, в якій центральний банк опікується золотим запасом (резерв), а комерційні банки зберігають гроші центрального банку і/або золото. За сучасною термінологією, зміни у кількості грошей центрального банку впливають на грошову пропозицію з силою мультиплікатора.

Кредитування комерційними банками стримується контролем втрат у запасах (резервах). Отже, немає жодної потреби у кількісних обмеженнях емісії банкнот, однак повинна бути потреба у ліквідності. З конвертованою валютою резервні задоволення (резервні вимоги) також лімітують пропозицію грошей центрального банку з неконвертованою валютою, однак центральний банк може необмежено розширювати грошову масу (пропозицію), зберігаючи позичковий відсоток нижчим за рівень прибуткових можливостей позичальників; це водночас стимулюватиме прогресивну інфляцію.

У випадку довгострокового періоду Рікардо погоджується із законом Сея, згідно з яким монетарні фактори не спричиняють загального недо- чи перевиробництва. У короткостроковому періоді, однак, навіть неконвертована валюта була б нейтральною через те, що ціни пристосовуються із запізненням через існування старих контрактів, а також через те, що податкові ставки можуть бути зафіксовані на конкретний період. Ця нейтральність відображається в короткотермінових змінах у відсоткових ставках, розподілі та випуску продукції, але Рікардо, на відміну від інших, був схильний применшувати цей вплив на результати випуску продукції. Він більше цікавився довготерміновим, ніж короткотерміновим періодом, але саме через потенційну можливість короткотермінових порушень рівноваги захищав стійкий курс монетарної політики. Якщо б дефляція була коли-небудь потрібною, тоді слід було б поступово мінімізувати реальні порушення рівноваги, особливо у розподілі.

Провідним принципом монетарної політики мав би стати принцип сталості купівельної спроможності грошей. Однак ця мета не може бути досягнута безпосередньо; зважаючи на безперервні коливання відносних цін, загальна купівельна спроможність грошей не може бути вираженою навіть у числовому вимірі. У цієї ситуації незмінність ціни на золото могло б бути придатним, хоча й недосконалим, приблизним інструментом. Найефективнішим способом для центрального банку у досягненні цієї другорядної мети є постійна готовність до купівлі й продажу золотих (чи срібних) злитків за паперові гроші за встановленою (фіксованою) ціною і, отже, заощадження на витратах у підтриманні великого запасу золотих монет. Це б не застерегло економіку від банківської паніки, однак Рікардо вважав, що такий захист не міг би бути гарантованим будь-якими іншими монетарними правилами.

Рікардо применшував значення короткострокового періоду, користуючись досить складною, однак чітко сформульованою і гнучкою теорією грошей. Без фундаментальної ревізії ця теорія могла б бути загальним каркасом для розвитку теорії ділового циклу, макроекономіки і міжнародної монетарної економіки до сьогоднішнього дня. Хоча її базові пропозиції часто піддавались критиці, вони однак не були спростовані. Сучасна монетарна теорія є значно багатшою, ніж та, яку започаткував Рікардо. Вона має тенденцію до надання більшої ваги короткостроковим перешкодам (порушенням монетарної рівноваги), однак це все є продовженням тієї ж класичної традиції.

Рікардо, як і більшість великих економістів, не створив власної школи. Правдивих рікардіанців було лише троє, а саме: Джеймс Мілль, Джон Рамсей Мак-Куллох і Томас де Куінсей (De Quincey). Маркс теж приділяв велику увагу Рікардо, хоча й перебільшував його недоліки. Навіть за відсутності власної школи вплив Давида Рікардо на історію економіки поступався лише Адамові Сміту і дорівнював впливу Леона Вальраса. Якщо економіка перед 1817 р. була діалогом зі Смітом, то в наступні п´ятдесят років вона стала діалогом з Рікардо.

Часто обговорювалось також і те, що вплив Рікардо був швидше шкідливим, аніж благотворним. Зокрема, Джевонс у передмові до другого видання своєї "Теорії політичної економії" (1879 р.) висловлював думку про те, що "цей здібний, але такий, що плутано висловлює свої думки чоловік, Давид Рікардо, спрямував вагон економічної науки на хибну колію".

У цій оцінці є зерно істини. Рікардо пішов настільки далеко, наскільки він взагалі міг піти у конструюванні моделей, в яких попит не мав жодного впливу на відносні ціни, а визначав лише кількість виробленого і спожитого. З огляду сучасних лінійних моделей ця спроба набагато чіткіше обґрунтована, ніж це уявляли ранні "суб´єктивістські" критики. Однак зрозуміло і те, що ця спроба може бути успішною лише за дуже обмежувальних і штучних припущень. Економічна наука шукала загальну теорію вартості, й спеціальна теорія Рікардо виявилася радше перешкодою, ніж засобом досягнення подальшого прогресу. Рішучі просування вперед у наступних десятиліттях відбувалися у напрямі мікроекономічної оптимізації, а не макроекономічного аналізу моделі затрати-випуск.

Серед незалежних аналітичних досягнень Рікардо привертає увагу те, що П. Семюелсон після доопрацювання назвав "канонічною політичною моделлю політичної економії". Це була обширна теоретична структура, яка створила відповідний каркас для більшості теорій економічного зростання, аж до періоду нафтової кризи й "обмежень зростання". Іншим видатним досягненням став принцип порівняльних переваг.

Однак найважливіший внесок Рікардо стосується не специфічних проникнень, а запровадження техніки економічного аналізу. Нижчий за рангом від Сміта щодо широти зацікавлень, економічної інтуїції й роздумів про людські справи, Рікардо значно переважав його в аналітичному забезпеченні. Вперше ми бачимо теоретика, який ретельно (хоча й часто неідеально) точно відзначає свої припущення, так що деякі макроекономічні пропозиції могли видаватися як цілком правдиві й слушні. У той час як Сміт пропонував приклади, Рікардо конструював моделі. Сьогодні ці моделі видаються надуманими; з іншого боку, вони були недостатньо опрацьованими. Теперішнє швидке збільшення математичних моделей "у дусі Рікардо" свідчить про те, що Рікардо часто був неспроможний висловлювати свої думки чітко і зрозуміло. Однак він зайшов настільки далеко, наскільки міг зайти аналітичний геній без відповідної наукової підготовки. Подальшого прогресу можна було досягнути лише завдяки застосуванню математики.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія