Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Історія економічної теорії

7.1. Економічна теорія А. Сміта


У середині XVIII ст. було видано багато економічної літератури. Однак тоді ще не вживали термін "політична економія", який запровадив Антуан Монкретьєн. Утвердженню цього терміна чи не найбільше сприяв Адам Сміт своїм дослідженням про багатство націй з 1776 р.

Адам Сміт народився 1723 року в Кіркелді, маленькому портовому містечку приблизно в семи милях від Единбурга. Його батько був адвокатом, згодом став клерком Військового Суду в Шотландії та диспетчером митного нагляду; помер ще до того, як народилась його дитина. Адама Сміта виховувала мама, яка також походила із шляхетної та заможної родини. Хлопець був дуже прив´язаний до матері до кінця її довгого життя. Як хвороблива дитина він мав пристрасть до книжок, був улюбленцем своїх однокласників, бо мав товариську і щедру вдачу. Згадується, що він розмовляв сам із собою, і його розсіяність була предметом багатьох анекдотів упродовж життя.

У чотирнадцятирічному віці (1737 р.) Адам Сміт перейшов з місцевої середньої класичної школи до університету Глазго, на той час одного з провідних Британських університетів. Він вивчав моральну філософію, етику, математику, звичаєве право і політичну економію. Особливо сильний вплив на нього мав Френсис Гатчесон, професор моральної філософії, соціальний націоналіст, який ініціював вислів "найбільше щастя для найбільшої кількості".

У 1740 р. Адам Сміт переїздить до Оксфорда. На відміну від Глазго, Оксфорд був тоді місцем інтелектуального застою. Нещасливий досвід пізніше забезпечив Сміта яскравими прикладами корупції, впливу помилкового стимулу і відсутності конкуренції. Він читав грецьких і латинських класиків, вивчав іноземні мови і набував всебічних знань з літератури та філософії. Відмовившись від наміру ввійти в міністерство, він залишив Оксфорд після шести років, перед самим завершенням свого навчання.

Повернувшись до Кіркелда 1746 року, Сміт сподівався отримати посаду домашнього вчителя (репетитора), але не зміг знайти таку вакансію. Згодом, двома роками пізніше, його запросили прочитати низку лекцій в Единбурзі. Він зосередився на тому, щоби бути успішним лектором і заробити. Але вже 1751 року його обрали до професури в Глазго, спочатку з логіки, пізніше - з моральної філософії. Його обов´язком було читання лекцій з риторики, літератури, етики, юриспруденції та політичної економії. Публікація "Теорії моральних почуттів" ("The Theory of Moral Sentiments") зробила його одним із світочів університету. Він також став близьким другом Давида Г´юма. Це був щасливий і продуктивний період у його житті. У 1764 р. Сміт відмовився від професорства, щоб супроводжувати молодого герцога як репетитор у поїздці до Франції. Таким чином, він заробляв, не враховуючи дорожніх витрат, приблизно як професор. Перші вісімнадцять місяців Сміт перебував у Тулузі, але його розмовна французька була поганою, і він почав працювати над "Багатством народів" ("Wealth of Nations"). Перебування в Женеві дало йому змогу відвідати Вольтера у Ферні. Упродовж останніх дев´яти місяців у Парижі Сміт відвідував усі літературні салони, зібрання фізіократів, якими керував Кене, був постійним компаньйоном Тюрґо. Після того як помер брат герцога в Парижі, Сміт повернувся до Кіркелда, де жив з мамою з 1766 р. і писав "Багатство народів".

Шістьма роками пізніше він несподівано вийшов з ізоляції, переїхав до Лондона, де проводив активне громадське життя, був допущений до Королівської спілки і став членом престижних клубів. "Багатство народів", видане в 1876 p., зробило його знаменитістю.

У 1778 р. Сміта призначили одним із п´яти повноважених у справі митного нагляду в Шотландії, що потроїло його дохід, зробивши його досить-таки забезпеченим. Він оселився в Единбурзі разом з мамою. У 1787 р. його було обрано ректором університету в Глазго. Його будинок був завжди відкритий, включаючи величезну бібліотеку, для багатьох гостей та відвідувачів; він був активним членом багатьох гуртків (клубів). Поступово здоров´я Сміта погіршилось; він помер 1790 року в Единбурзі.

Адам Сміт видав дві книги. Результатом його перебування у Глазго стала "Теорія моральних почуттів", видана 1759 року. Цього було б достатньо, щоб гарантувати авторові поважне місце серед шотландських моральних філософів. Ця праця уславила Сміта більше, ніж "Багатство народів", спростовує думку про те, що Адам Сміт був апологетом матеріалістичного егоїзму. Центральною ідеєю "Теорії моральних почуттів" є поняття, близько споріднене з совістю безпристрасного глядача, який допомагає людині відрізнити істинне від хибного. Саме з цією метою Іммануїл Кант винайшов категоричний імператив, а Зігмунд Фройд - суперего.

Інколи сперечаються про те, чи змінив Сміт свою думку в 1759-1776 pp., відходячи від "моральних почуттів" і наближаючись до оголеного егоїзму. Сміт уважав, що в тому не було жодної суперечності, адже сила особистого інтересу (егоїзму) не передбачає відмови від етичних імперативів. Саме тому Адам Сміт підготував нові видання "Моральних почуттів" набагато пізніше, ніж було видано "Багатство народів".

Дослідження природи і причин "Багатства народів", після дванадцятирічних підготувань, зрештою вийшло 1776 року. Це був момент миттєвого і повного успіху. Перше видання розпродали за шість місяців, чотири додаткових видання вийшло ще за життя Адама Сміта. "Багатство народів" - це праця досвідченого оповідача, написана у вишуканому стилі для розумних людей того часу, з розповідями та яскравими анекдотами із повсякденного життя та з історії, що є свідченням енциклопедичної ерудиції автора. Відповідно до сучасних стандартів ця праця дещо багатослівна; інтуїтивна правдоподібність часто підміняє аналіз, а основний аргумент обтяжений багатьма історичними відхиленнями. Відтінок зневажливого скептицизму при мотивуванні вчинків людей і урядів вплинув на стиль сучасних економічних роздумів. Один з найхарактерніших прикладів - відоме обговорення впливу корупції, помилкових стимулів на академічне вчення (Smith, 1776, bk.5, ch.l, part 3, art. 2). Це характеризує Адама Сміта як проникливого суддю чинного на той час устрою.

Окрім двох книжок, Сміт видав лише кілька літературних есе. Том есе на філософську тематику знайшли посмертно (1795); він свідчить про дивовижний розмах інтелектуальної діяльності вченого. Зокрема, есе про те, що "принципи, які спрямовують філософські дослідження, проілюстровані історією астрономії" підтверджує блискавичне проникнення автора в логіку наукового відкриття.

Незадовго до своєї смерті Сміт попросив друзів, щоб вони допомогли йому спалити шістнадцять томів рукопису. Записи його лекцій з юриспруденції були знайдені лише в 1895 p., а з риторики та белетристики - у 1958 р. Щоб відсвяткувати двохсотріччя "Багатства народів", університет Глазго видав повне зібрання праць і кореспонденції Адама Сміта в шести томах (1976-1983 pp.).

У сучасних визначеннях предметом вивчення в "Багатстві народів" є конкурентний розподіл ресурсів у зростаючій економіці.

Ефективний розподіл ресурсів потребує розподілу праці. Це веде до обміну. Співвідношення, в якому одна річ обмінюється на іншу, є вартістю її обміну, отже, виконує стратегічну роль. Як і в Кантільона (Cantillon), теорія розподілу - це по суті теорія ціни. Центральним місцем аналізу є розмежування між Ринковою ціною товару і його звичайною ціною. Звичайна ціна визначена як така, що є не більшою і не меншою за суму, яку слід сплатити як земельну ренту за працю і як прибуток на капітал, що використовується для розвитку виробництва, приготування і доведення виробленого до ринку згідно зі звичайними розцінками. Ринкова ціна регулюється пропорцією між кількістю практично поставленого і тим, що Сміт називає ефективним попитом, який є тією кількістю товару, яка необхідна за звичайною ціною. Якщо пропозиція перевищує ефективний попит, то ринкова ціна стає нижчою за звичайну, і навпаки, діапазон різниці залежить від характерних особливостей попиту.

Відмінність між ринковою ціною і звичайною регулює розподіл факторів. Якщо ринкова ціна не досягає (є нижчою) звичайної ціни, то деякі фактори зароблять менше, ніж того вимагає їхня звичайна ціна, а тому будуть виведені. Послідовне скорочення виробництва допоможе усунути цінові розбіжності. У протилежному випадку, якщо деякі фактори зароблять більше, ніж того вимагає їхня звичайна ціна, - цінова розбіжність буде усунена збільшенням (розширенням) виробництва продукції. Ринкові ціни немовби притягуються до звичайних цін автоматичним механізмом зворотного зв´язку.

Цей механізм залишився в центрі теорії вартості й сьогодні. Він дуже важливий для розуміння, хоча Сміт не помітив його. Фактично це була стала доктрина впродовж століть, яка передавалась від схоластиків до меркантилістів і була повністю описана ранніми класичними економістами, такими як Річард Кантільон.

Земля, праця і капітал входять у звичайну ціну Адама Сміта. Земельна теорія вартості Кантільона була відкинута назавжди.

З іншого боку, Сміт не запропонував трудової теорії вартості. На "ранньому і примітивному" етапі розвитку суспільства, ще до привласнення землі і нагромадження капітального обладнання, тигр і олень справді обмінювалися б відповідно до робочої сили, яку в середньому затратить на них мисливець; однак на сучасному етапі розвитку суспільства це було б не так.

Сміт надавав робочій силі особливого значення, а саме, відводив їй роль постійного корисного дефлятора (понижувача цін). Порівнюючи різні ціни в той самий момент часу, пояснює він, один з товарів може служити як визначник успіху.

Порівнюючи різні ціни через деякий період, кожний хотів би мати визначник постійної корисності. Наприклад, у довгострокових контрактах реальна вартість рентних платежів може бути захищеною впродовж століть, якщо б була обумовленою в термінах такого визначника. З цією метою Сміт пропонує робочу силу як найпридатніший стандарт тому, що, як він стверджує, один день важкої праці й турботи завжди завдають однакової шкоди. Однак цей аргумент не відповідає на запитання, чому шкідливість праці мала би бути менш перемінною в довгостроковому періоді, ніж, скажімо, корисність склянки вина. Він міг би покласти початок плідному обговоренню проблем індексу. Однак лише в конкурентних ринках ринкові ціни будуть притягуватись до звичайних цін. "Монополісти, постійно зберігаючи ринок незаповненим товарами, ніколи повністю не задовольняючи ефективного попиту, продають свої товари за ціною, що набагато перевищує звичайну ціну і (таким чином) збільшують свої заробітки (гонорари), незалежно від того, чи містять вони (гонорари) у собі заробітну плату, чи прибуток, значно вище порівняно з їхньою звичайною нормою прибутковості". Сміт не аналізував монополістичну ціну. "Найвище, що може бути отримано" - ось усе, що він сказав стосовно монополістичної ціни. Його точка зору полягала в тому, що монополія викривлятиме фактор розподілу.

Як адвокат вільної конкуренції Адам Сміт не захищав бізнесові інтереси. На його думку, бізнесмени були основним ворогом конкуренції, постійними пошукувачами монополії і привілеїв. "Люди тієї ж професії, - писав він, - рідко зустрічаються разом навіть для веселощів і розваг, за винятком діалогу, кінці якого у змові проти громадськості чи в якому-небудь плані підвищення цін". Сміт не вважав, що таким зустрічам можна було б запобігти, однак не був налаштований їм сприяти чи заохочувати їх.

У своєму засудженні монополії Сміт також нічого не додав до загальноприйнятої доктрини. Ототожнюючи справедливу ціну з конкурентоспроможною ціною і осуджуючи монополію як зло, схоластики використовували аналогічну аргументацію століттями раніше.

Сукупний національний продукт "усіх жителів великої країни охоплює підсумок щорічного виробництва за допомогою їхньої землі і робочої сили". Сміт чітко розрізняє брутто продукт (валовий) від нетто (чистого) продукту. Чистий продукт визначений як те, що залишається населенню після відрахування з валового продукту "витрат на підтримування, по-перше, їхнього постійного (основного) капіталу і, по-друге, їхнього оборотного капіталу; або ж то, що без втручання у капітал вони можуть розмістити в їхні запаси для безпосереднього споживання".

Важливим пунктом у смітівському визначенні чистого продукту є відсутність відрахування з нього коштів для підтримування робочої сили. Фізіократи охарактеризували суспільний продукт без урахування прожиткових потреб робітників. З їхньої точки зору, заробітну плату слід вилучати з чистого продукту; оскільки вони зазнали невдачі у поясненні процентного доходу (на відміну від споживання капіталу), чистий продукт було зведено до ренти. Сміт, на противагу фізіократам, включив робітниче споживання і їхню зарплатню до чистого продукту, а також врахував прибуток на капітал. Економічна наука пішла слідом за ним. Розрахунки фізіократів стали застарілими.

Розбіжність у поглядах між Смітом і Кене є лише предметом термінологічної умовності. Однак це частково відображає істотні відмінності. По-перше, фізіократи були введені в оману їхньою рахунковою системою, бо вважали, що багатство народів залежить тільки від сільського господарства. Сміт, будучи переконаним, що допомога природи зробила сільськогосподарську робочу силу продуктивнішою, ніж промислово-виробничу, все ж чітко усвідомлював, що промислове виробництво також сприяє багатству. Це правдиво навіть для чистого продукту фізіократів, однак більш виразне визначення Адама Сміта зробило позицію фізіократів надто спрощеною.

По-друге, рента допомагає краще усвідомити належні правила поведінки в економічній політиці, якщо (1) відсотки є невідповідними і (2) робоча сила, через здатність бути вільно відтвореною у заробітній платні, не є дефіцитним фактором. Сміт, на відміну від Кене в "Економічній таблиці", не бажав робити ці припущення. Як наслідок він потребував змістовнішого принципу.

Хоча ця потреба спричинила просування уперед порівняно з фізіократами, вона також створила асиметрію, що надокучає соціальній бухгалтерії досі. Дохід на капітал визначений без урахування того, що є необхідним для збереження його відновлення. Однак трудовий дохід визначений з урахуванням того, що потрібно для відновлення робочої сили. У той час, коли дохід на капітал є чистим залишком (нерозподіленим прибутком), трудовий дохід значною мірою - лише вартість заміщення людського капіталу. Отже, визначення чистого продукту Адамом Смітом зробило незрозумілим основну відмінність між доходом від власності (доходом на капітал) і трудовим доходом, яку свого часу роз´яснили розрахунки фізіократів.

Ціна будь-якого товару, пояснює Адам Сміт, перетворюється за своєю суттю на зарплати, ренти, прибутки, а також на заміщення повністю використаної сировини. Але таке заміщення не може бути перетвореним на зарплати, ренти і прибутки. З цього випливає, що кожна ціна може перетворюватись, прямо чи посередньо, на заробітну плату, ренту і прибуток. Оскільки ці ціни додають до сукупного продукту, отже, сукупний продукт також є сумою заробітних плат, рентних платежів і прибутків.

Кожна з цих складових (сукупного продукту) надходить до різного класу людей. "Вони (зарплата, рента і прибуток) є трьома великими, першопочатковими і визначальними складовими кожного цивілізованого суспільства, з доходів якого, в тій чи іншій послідовності, вони зрештою беруть початок". Структура суспільних (національних) рахунків вибрана, щоб відобразити структуру суспільства. Ця точка зору стала однією з визначальних ознак класичної економічної науки (політекономії), вона збереглася до XIX і, навіть, до XX ст.

Щорічний випуск продукції значною мірою залежить від продуктивності праці, а вона - від поділу праці. Сміт пояснює це за допомогою свого відомого прикладу виробництва Шпильки (очевидно, запозиченого з "Енциклопедії"): якщо один некваліфікований робітник може насилу зробити 20 шпильок у день, десять працівників, розподіляючи процес приблизно на 18 різних дій, можуть зробити до 48 000 шпильок, збільшуючи продуктивність праці у пропорції більшій, ніж 240. Це потребує, очевидно, ринку для 48 000 шпильок у день. Сміт робить висновок, що розподіл праці обмежується розмірами ринку. Отже, обмеження розміру ринку через ремісничі цехи, торговельні асоціації, монополії, митні збори тощо знижують продуктивність праці. До того ж ширший поділ праці потребує більшої величини капіталу.

Переваги, які будуть одержані від поділу праці, передбачають зростаючий у масштабі дохід. Обмеженість ринку повинна виявитись у формі падіння (пониження) кривої попиту для продукції фірми настільки, наскільки сильно ці обмеження стосуються фірми. З цієї причини видається, що Сміт не приймає чистої конкуренції в значенні параметрично визначеної ринкової ціни. Перед своїми очима він швидше має випадок монополістичної конкуренції переважно з вільним входом. Аналітичні проблеми, які були у зв´язку з цим порушені, все ще турбували Альфреда Маршалла століттям пізніше.

У той час як вища продуктивність праці позитивно впливає на економіку взагалі, це не дає вигоди індивідуальному робітникові. Щодо цього є дві причини. Перша полягає в тому, що рухливість робочої сили поміж локалізаціями і галузями промисловості простежить за тим, щоб прирости продуктивності в одному місці поширювалися на всю економіку. Зрештою відмінність у заробітній платі залежить від ризиків, небезпек, важкості праці та перешкод у різних видах праці, незалежно від розбіжностей у приростах продуктивності.

Друга причина полягає в тому, що у стабільній економіці загальний рівень заробітної плати тяжіє до прожиткової (мінімальної) заробітної плати, яка є достатньою, в середньому, для того, щоб зберігати кількість населення. Це "звичайна" норма зарплати. У цьому контексті Сміт цитує Кантільона у тому розумінні, що заробітна плата одного робітника повинна забезпечити прожиток (утримання) приблизно для двох людей. "Кожний різновид тварин, - на думку А. Сміта, - як правило, примножується відповідно до засобів для його існування". У зростаючій економіці, однак, заробітні плати можуть постійно перевищувати прожитковий (мінімальний) рівень. З цього випливає, що "фактично не величина національного багатства, а його постійне збільшення спричиняє підвищення заробітної плати робочої сили". Такими є загальні тенденції. Для окремих випадків і ринків робочої сили Сміт щиро бажає, звичайно, враховувати всі можливі зміни обставин.

Рента має тенденції дорівнювати надлишку продукції над звичайною заробітною платою і звичайним прибутком орендаря: це є надлишок продукції над тією її кількістю, що потрібна для збереження факторів дієздатними. Рента ніяк не стосується вартості поліпшення і зумовлена лише дефіцитом землі (яку Сміт хибно вважав монополією).

Хоча ціна перетворюється на заробітні плати, прибутки і ренти, Сміт зазначав, що рента не є причиною високої ринкової ціни, а лише її наслідком: "Високі чи низькі заробітні плати і прибутки є причинами високої чи низької ціни; висока чи низька рента є наслідком ціни". Рента сплачується тому, що ринкова ціна перевищує видатки на заробітні плати і прибуток. Сміт, однак, не зміг дати чітке роз´яснення цієї доктрини. Чому рента не здатна впливати на ціну, якщо разом із зарплатами і прибутками вона є складовою ціни? Сміт мав рацію, коли стверджував, що відмінності у величині рентних платежів зумовлені відмінностями у родючості й локалізації земель. Він також зрозумів як фермери планують врожаї для того, щоб максимізувати рентні платежі, однак не зміг пояснити зв´язок між рентою і ціною.

Аналітична прогалина була частково заповненою як безпосередня реакція на "Багатство народів" теорією ренти Джеймса Андерсона, яка пізніше стала теорією Едварда Веста, Роберта Малтуса і Давида Рікардо. Однак це питання залишилося відкритим аж до XX ст. Хоча тодішня економічна теорія залишила проблеми земельної ренти нерозв´язаними, але це не применшує значення теорії земельної ренти Адама Сміта.

Сміт слушно зауважив, що економічний прогрес має тенденцію або безпосередньо, або ж опосередковано збільшувати реальну ренту землі. Він помилково робить висновок про те, що рентні платежі зростають не тільки на акр землі, але й також у пропорції до загальної врожайності. У всякому разі землевласники, як і робітники, мають чітку зацікавленість в економічному прогресі. Хоча Сміт і походить із землевласників, він не виявляє особливої симпатії до них як класу; він переконаний, що землевласники "люблять жати там, де вони ніколи не сіяли". Однак їхній особистий інтерес, як і робітників, є в гармонії з загальним інтересом, у той час як інтерес здобувачів прибутку не створює такої гармонії.

Суспільний продукт значною мірою визначається нагромадженими запасами капітальних благ. З одного боку, капітальні блага є необхідними як фонд заробітної плати (вживаючи пізніший вислів), щоб підтримувати робітників протягом періоду виробництва. Отже, "попит на тих, хто живиться заробітною платою... може збільшуватися лише пропорційно до збільшення фондів, які призначені для виплати цих зарплат", і "кількість тих, які можуть бути постійно задіяними... повинна знаходитись у пропорції до всього капіталу того суспільства і ніколи не може перевищувати ту пропорцію". З іншого боку, капітальні блага підвищують продуктивність праці, "дають змогу тій же кількості чорноробів виконувати набагато більший обсяг роботи. Розмір промисловості, з цієї причини, не тільки зростає у кожній країні із збільшенням фонду зарплати, але й завдяки цьому збільшенню той самий розмір промисловості виробляє набагато більшу кількість продукції".

Капітал нагромаджується економією. "Капітали збільшуються ощадливістю і зменшуються марнотратністю та неправильною поведінкою". Економія еквівалентна інвестуванню. "Усе, що б не зберегла особа зі свого доходу, вона додає це до свого капіталу, або використовує його безпосередньо для утримання додаткової кількості виробничих рук, або ж уповноважує деяку іншу особу зробити так, позичаючи цей капітал їй за відсоток, тобто за частку у прибутках". З цього випливає, що "кожний марнотратний гульвіса видається як такий, що є публічним ворогом, і кожний ощадливий чоловік є всенародним благодійником".

Як і у випадку з робочою силою, рухливість (мобільність) капіталу під тиском конкуренції постійно стежить за тим, щоб норми прибутку урівноважувались поміж галузями промисловості. Якщо протягом економічного зростання капітал нагромаджується, ставки прибутку мають тенденцію до зниження. "Коли прибуток зменшується, торговці дуже схильні скаржитися на те, що торгівля занепадає; хоча зменшення прибутку є звичайним ефектом її процвітання чи більшої величини запасу нагромадженого в ній порівняно з попереднім періодом". Саме тому в багатій і розвинутій економіці "як заробітні плати робітників, так і прибутки капіталу були б, можливо, дуже низькими". Конкуренція могла б помістити "звичайний прибуток настільки низько, наскільки це можливо; але можливо жодна країна так і ніколи не досягне такого рівня достатку".

З цього випливає, що власники капіталів, на відміну від землевласників і робітників, мало зацікавлені в економічному прогресі. Хоча власники капіталів краще розуміють економічну ситуацію, ніж землевласники, вони схильні до того, щоб використовувати її не на користь загального, але лише заради своїх власних інтересів. З цієї причини бізнесмени є поганими радниками щодо загального добробуту.

Отже, викладене вище стосувалося індивідуального продукту і фактора ринків. Разом ці компоненти ілюструють модель зростаючої економіки. При незмінній кількості землі норма заробітної платні позитивно (прямо пропорційно) залежить від темпу зростання економіки. Норма прибутку негативно (обернено пропорційно) залежить від успіху у нагромадженні капіталу. В результаті економіка досягне стаціонарного стану зрілості із зарплатнею, достатньою для існування, низькими нормами прибутку і високими рентами. Багато чого залишилось для прийдешніх поколінь з огляду прогресивної артикуляції цієї моделі, однак Адам Сміт зумів окреслити її каркас.

Хоча в процесі зростання розподіл капіталу між окремими галузями зумовлений особистою вигодою кожного інвестора, це може виявитися оптимальним для всього суспільства. "Кожний індивідуум постійно докладає зусиль для того, щоб з´ясувати найвідповідніший рівень зайнятості за будь-якої величини капіталу, що знаходиться в його розпорядженні. Насправді, він керується лише власною вигодою, а не суспільною. Однак вивчення його власної вигоди природньо, чи, швидше, неодмінно веде його до надання переваги такій зайнятості, яка є найвигіднішою для суспільства".

Те, що добре для капіталовкладень, добре і для економічної діяльності загалом. "Кожний індивідуум, який працює, неодмінно подає допомогу для того, щоб максимально примножити щорічний дохід суспільства. Насправді він, як звичайно, не маючи наміру підтримувати вигоду широких мас, не усвідомлює наскільки він підтримує її", але "переслідуючи власну вигоду, він часто сприяє тому, що суспільство стає результативнішим, ніж у тому випадку, коли він справді має намір зробити його таким". Коротко кажучи, "ми очікуємо на наш обід, виходячи не з доброзичливості м´ясника, пивовара чи пекара, а з їхнього ставлення до їхньої ж вигоди".

Сила, яка змушує індивіда сприяти суспільній вигоді - це "невидима рука" за Адамом Смітом. "Індивідуум, - зазначає він, - спричинюється невидимою рукою до підтримки такого кінця, до якого він немає жодних намірів". Цією невидимою рукою є, звичайно, конкуренція. Конкуренція уявлялась як центральний плановик, що веде економіку до соціального оптимуму.

Адам Сміт не належав до тих, хто вважав, що невидима рука повинна сприяти "соціальній відповідальності". Він стверджував, що "ніколи не знав кращого керування з боку тих, хто впливав на торгівлю заради публічного добра. Насправді це "удавання" не є звичним поміж торговців і потрібно дуже мало слів, щоб відмовити їх від цього".

Принцип невидимої руки скеровував Адама Сміта до вільної торгівлі. Його аргумент за вільний міжнародний обмін бере початок з торгівлі між індивідуумами. "Це є правилом поведінки кожного розсудливого господаря родини, ніколи не намагатися робити вдома те, виробництво чого коштуватиме йому дорожче, ніж купівля". "Те, що є поміркованим у поведінці кожної приватної сім´ї, хтозна чи може бути безглуздям для великого королівства. Якщо іноземна країна може забезпечувати нас товаром, дешевшим порівняно з виробництвом аналогічного товару власними силами, тоді ліпше купувати цей товар у неї з деякою часткою такого виробництва нашою промисловістю, займаючись тим, у чому ми маємо деякі переваги". Доречність обговорення полягає і в тому, чи можна купити товар за кордоном з подальшим його експортом, якщо це вимагатиме лише частини тих затрат, яких потребувало б внутрішнє виробництво такого товару. Це і є принципом порівняльних переваг. Принаймні про це йшлося в ранній літературі, але докладний аналіз мав зачекати на Рікардо.

Хоча Адам Сміт не надто збагатив теорію міжнародної торгівлі, однак він дав сильний імпульс ідеї вільної торгівлі, яка згодом була підтримана. Він не був догматичним захисником вільної торгівлі, оскільки визнавав вагомі причини для захисту (протекціонізму) заради оборони (з дією навігації, як основним прикладом) через урівнювання внутрішніх податків і, можливо, через каральні митні тарифи. Враховуючи це, він обстоював поступове зниження, а не негайне усунення протекціонізму.

Як свого ідеологічного опонента він створив "систему політичної економії", яку вважав меркантильною (торговельною, комерційною) і яку пізніше назвали меркантилізмом. Він створив її майже з тою діалектичною метою, заради якої Маркс створив "капіталізм", як втілення того, що він заперечував. Висміюючи меркантилістів за те, що вони плутають багатство із золотом, він не віддавав багатьом з них належного, однак жодний читач меркантилістських трактатів не спромігся виступити проти центральної ідеї, яку приписували торговельному балансу. Жодний читач сучасних трактатів не може не помітити доречності полеміки Адама Сміта.

Адам Сміт залишається в історії як найуспішніший прихильник економічного лібералізму, якого коли-небудь знав світ. "Смітіанізм" став синонімом до лібералізму. Він був дієвішим (ефективнішим) тому, що не вживав дзвінкої риторики, а радше - тверезий критичний аргумент. Він був далеким від того, щоб захищати вільне підприємництво заради самого бізнесу. Бізнесмени, на його погляд, були злочинцями, проти яких мала б виступити вільна конкуренція. Запозичення терміна з "нової політичної економії" зображало суспільство як пошукувача ренти, кожна зацікавлена група (такого суспільства), використовуючи свій вплив на прийняття рішень, домагається рент за рахунок витрат інших груп. У цьому плані Сміт був також більше дієвим (ефективним), аніж оригінальним. Принцип "Laisser faire" був створений вже за часів Кольбера, і в середовищі фізіократів визнавалося, що "краще управління є найменшим управлінням".

Сміт не почувався доктринером у своєму лібералізмі. Він, зокрема, відводив урядові три функціональні обов´язки, які могли б потребувати видатків і регулювання. Першим обов´язком є захист, який, як зазначав Сміт, "має набагато більше значення, ніж достаток". Другим обов´язком є "ретельне адміністрування справедливості", щоб захистити кожного члена суспільства від несправедливості та пригнічення з боку інших членів. Якщо це буде зроблено, то наступним обов´язком, який залишається збагнути урядові - бути не більше, ніж нічним вартовим, міг би мати деяку сутність. Сміт додав і обов´язок "створювати і підтримувати ті громадські інституції й ті громадські роботи (споруди), які хоча й можуть бути дуже корисними для більшості суспільства, проте мають таку природу, що прибуток ніколи не відшкодовує витрат жодному індивідові чи невеликій кількості індивідів". У цьому контексті обговорювались, зокрема, транспортні засоби й освітні заклади. Очевидно, що зважаючи на зовнішній бік справи, суспільні блага та економію масштабу, цей обов´язок є сприятливим для виправдання широкої урядової діяльності.

Якщо велич економічної праці вимірюється лише силою впливу на історію людства, то з "Багатством народів" конкурує лише "Капітал" Карла Маркса. Але, безперечно, природу впливу також слід брати до уваги. У той час як негативний дух Карла Маркса був одержимий ідеєю революційного знищення існуючого ладу, позитивний дух Адама Сміта переймався мирною конструкцією нового і кращого суспільного ладу.

Якщо це взяти до уваги, то історичне значення "Багатства народів" є неперевершеним.

Ліберальні вікторіанці чітко визначили історичну роль цього твору. Генрі Томас Бакл у праці "Історія цивілізації в Англії" зазначав: "Зважаючи на остаточні результати, "Багатство народів" є, можливо, найважливішою книгою, яка коли-небудь була написаною і, звичайно, вона є найціннішим внеском коли-небудь зробленим однією людиною стосовно визначення принципів, якими повинен керуватися уряд". Про Адама Сміта він сказав, "що цей усамітнений шотландець публікацією однієї праці посприяв більше щастю людини, ніж це могло бути досягнуто об´єднанням здібностей всіх державних діячів і законодавців, котрих зберегла історія у своїх достовірних підрахунках". Це високі слова, але Уолтер Бейджегот також сказав про "Багатство народів", що "життя майже кожного в Англії - можливо, кожного - є різноманітним і кращим завдяки цій праці" і що "жодна інша форма політичної філософії ніколи не мала принаймні однієї тисячної частки впливу на нас".

Історичний вплив світогляду Адама Сміта почав виявлятися майже непомітно невдовзі після виходу книжки в світ, однак саме завдячуючи цьому впливові перемога інших країн над Британією ніколи не була остаточною.

Однак в історії науки це не є відповідним критерієм величі. Особа чи книга можуть спричинити сильне історичне заворушення, не будучи видатним у науці, і навпаки. Відповіднішим критерієм могло б бути наукове відкриття. Щодо цього критерію Адам Сміт не є першим. Він не був винахідником нових інструментів, а всі аналітичні компоненти, яких потребував, знаходив у літературі. Він часто не використовував і наступні свої праці, можливо, тому, що відчував, що вони не були придатними для розумного непрофесійного читача. Теорії корисності Фердінандо Галіані й Етьєна Боно де Кондільяка, спадна доходність Тюрґо та "Економічна таблиця" Кене належать до аналогічних випадків.

Тому для талановитого теоретика "Багатство народів" не є цікавою книжкою для читання. Це твердження є сумісним з тим спостереженням, що наступні двадцять років після опублікування були радше періодом стагнації (застою), ніж періодом енергійного аналітичного просування. Великі вчителі "інтелігентних мирян" не обов´язково притягують і стимулюють науковий талант. У XIX ст. Адам Сміт часто прославлявся як засновник нової науки - політичної економії. Такі рекламації є сумнівними у будь-якому випадку, але у випадку з Адамом Смітом вони абсолютно необґрунтовані, тому що жодна головна частина науки, яку він розвивав, не була його особистим відкриттям.

Доречним запитанням у цьому контексті є те, що стосується внеску Адама Сміта у фундамент політичної економії. Як було тільки що згадано, жодна індивідуальна частина не може бути приписана йому. Його внесок мав різноманітну природу. Цей внесок був підґрунтям економічної науки. Сміт узагальнив економічне знання, що може бути визнано як рання форма того, що сьогодні можна було б назвати основою економіки. Адам Сміт був генієм не відкриття, а синтезу. Він реорганізував цінні передбачення схоластиків, меркантилістів і філософів у вичерпну теорію економічної політики, переконливо довів, що в структурі відповідних інституцій конкурентоспроможний особистий інтерес міг би бути потужним двигуном економічного зростання. Хоча ця теорія не була досконалою, все ж вона впродовж століття давала стандартну рекомендацію для економічного дослідження. Насправді можна дещо знайти у Жана-Батіста Сея, Роберта Малтуса, Давида Рікардо і Джона Стюарта, що є більш чи менш досконало опрацьованим і ретельно розробленим Адамом Смітом. Разом з тим саме через запровадження стандартної рекомендації "Багатство народів" відсунуло у забуття більш ранні, але, можливо, вартісніші доробки.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія