пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Культурологія: українська та зарубіжна культура

Нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки


Дискусії, що їх вели ранні полемісти, спалахнули в умовах нової суспільно-політичної ситуації з новою пристрастю і з не меншим розмахом.

Напрямки, в яких оновлювалася церква, були подібні до європейських реформаційних. Передусім, відбулося впорядкування церковного життя на засадах більшої демократичності, що вимагало нового покоління церковнослужителів — добре освічених, енергійних та підготовлених до пасторських обов´язків.

Першою вдалася до змін уніатська церква, яка ще наприкінці 10-х років XVII ст. провела реформу чернецтва: вводилося, зокрема, єдине послушництво й однорідність чернечого статуту. Обов´язковою ставала філософська і богословська освіта ченців — новачків (новіціїв), бо Василіанський орден (в який об´єдналося оновлене уніатське чернецтво) націлював — подібно до ордену єзуїтів — не на аскетичне самозаглиблення, а на активну освітньо-місіонерську роботу.

Українське православ´я запровадило обов´язкові літургійні правила і, подібно до польської, чеської та інших церков, націоналізувалося. Останнє означало вшанування власних святих, піднесення культу регіональних реліквій та ікон, використання місцевого християнського фольклору, що наповнювало живим змістом релігійну свідомість українця.

Освітою молодих ченців опікувалися і православні архімандрити. Найздібніших посилали на навчання за кордон в різні університети Європи. Темами дискусій продовжують бути небезпека польсько-католицької духовної експансії, вплив "латинської злоковарної мудрості" в освіті, спосіб життя, орієнтований на Європу. Та хвилювали й філософські проблеми, найактуальнішою з яких стало співвідношення матеріальних ("земних") і духовних інтересів. Представники полемічної літератури слідом за Іваном Вишенським не приймали раціоналістичних ідей нового часу, з недовірою придивлялися до змін у дусі Ренесансу на Галичині. Священик Антоній Радивиловський, продовжуючи думку Вишенського про "пожадливості тілесні, котрі воюють за душу", запитує: що більше розпалює свари і сум´яття, як не оці два слова: "моє" і "твоє"? Мислителі цієї когорти вважають, що багатство, гонитва за успіхом, боротьба всіх проти всіх спустошують душу. Їхні опоненти ж ставляться прихильно до європейського вибору, шляху до цивілізації, що культивує активність і діловитість.

Як і в Європі часів Реформації, в Україні йде, як бачимо, уточнення християнських цінностей, хоча й у православному варіанті. Щоб розкути людські сили і спрямувати їх на конкретні мирські справи, слід подолати "візантійські" традиції протиставлення релігійних інтересів "земним", що породжувало зневажливе ставлення до освіти, слави, матеріальних успіхів, прищеплювало відразу до діяльного й енергійного життя.

Отже, духовні цінності стали предметом громадської уваги і критичного осмислення. І це спонукало передусім до реформування і православну, і новоутворену уніатську конфесії як захисників певних поглядів та моральних установок.

Лаврська друкарня в 30—70-ті роки видала ряд книг відповідного змісту. Серед них: "Патерикон" (автором якого був Сильвестр Косів) з житійними новелами про печерських святих; "Тератургема" Афанасія Кальнофойського з описом див, пов´язаних із Києво-Печерським монастирем, текст молебню з поминанням святих, що вважалися заступниками українського народу.

Піднесенню православної церкви сприяла широка підтримка її з боку суспільства, народу, а також особистість київського митрополита Петра Могили. Після десятиліть гнаності і ледве не перебування в підпіллі православної церкви на чолі київської митрополії стала людина шанована, рівна серед рівних у колі перших осіб держави (походив з молдавського княжого роду) — людина, що перш за все заходилася реставрувати — переважно за власний кошт — культурні та духовні пам´ятки Києва. Реставраційні роботи цього часу повернули з "темряви підземної", як тоді писали, багато храмів. Петро Могила забрав в уніатів Софійський собор і монастир, які на той час стали подібні до зруйнованих фортець. Їх швидко відремонтували. Повернули до життя й інші храми княжої доби — Десятинну церкву, храм Спаса на Берестові, Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі. Відновлення княжих святинь унаочнювало безперервність традицій. Невипадково в цей же час фіксується старе повір´я, що доки в Софійському соборі стоїть непорушна стіна з Богородицею-Орантою, доти стоятиме й Київ.

Оновлення торкнулося й освітянської справи, й воно теж супроводжувалося гострими суперечками.

Ще з перших кроків державотворчої діяльності козацтво заговорило про реформу освіти. Чому? Адже в Україні було традиційно багато письменних людей. За свідченнями чужоземних мандрівників, що їх вже згадували, всі діти, навіть сироти (а їх було доволі багато) навчалися грамоті. Для них існували школи грамоти при церквах. Початків грамоти навчали і мандрівні дяки. Братські школи (а у першій третині XVII ст., крім вже існуючих виникли Львівська, Київська, Луцька, Вінницька, Немирівська й ін.) продовжували навчати основ православ´я, грецької, арифметики, астрономії, музичної грамоти. Тут навчали рідною мовою. Діти дрібної шляхти, заможних міщан, духовенства вчилися здебільшого у школах гімназіального типу, створених уніатським орденом василіан в Умані, Каневі, Овручі, Львові, Бучачі та інших містах. Однак єдиної концепції навчання не було. Бо у колегіумах, яких було теж чимало на початок XVII ст., викладали вже по-іншому, за загальноєвропейськими методиками гуманітарної освіти. Так було і в протестантських (зокрема, кальвіністських) гімназіях — у Дубецьку біля Перемишля та Панівцях поблизу Кам´янця. Пожвавлення дискусії про освіту припадає на літо 1631 p., коли Петро Могила, тоді ще Києво-Печерський архімандрит, відкрив власне училище при Лаврському монастирі, зорієнтоване навчальною програмою і організацією (зокрема, безкоштовним навчанням) на єзуїтський колегіум, а через рік, об´єднавши його з братським училищем, створив відому Києво-Могилянську колегію. Вчилися в ній не лише католики-шляхтичі, а й православні (часто незаможні), тому у програмі була й церковнослов´янська мова, а учнів православного віросповідання звільняли від участі в церковних католицьких богослужіннях. Отже, вимальовувався новий тип школи. Він суперечив старій формі освіти, бо було наявне зміщення орієнтирів у західний бік. Тому й активізувалася дискусія щодо нової моделі освіти. Подеколи вчена дискусія набирає надто войовничого характеру. Особливо це стосувалося Києво-Могилянської колегії. Читання лекцій латиною в ній витлумачувалося опонентами як підтвердження того, що колегія — зовсім не православний навчальний заклад, її вихованців лайливо називали латинниками та уніатами. Були пропозиції: якщо вже не можна обійтися без іноземної мови, то нехай замість латини буде введена грецька тощо. Тут слушно зупинитися на мовній ситуації, що склалася в ці часи в Україні. У ній — завдяки різним школам — установлюється тримовність, що найбільше виявляє себе в літературі, яка твориться трьома чужими мовами: слов´янською (тобто церковнослов´янською, розбавленою українізмами), польською та латиною. Власна ж мова ставала лише розмовною, вважалась "простою". Навіть канцелярська та судова лексика містила все більше латини і полонізмів, аж доки зовсім не втратила живий мовний колорит. Поступово у свідомості освічених людей виникала певна ієрархія престижності, першу сходинку в якій посіла польська мова.

З одного боку, тримовність тієї доби створювала барвисте і неповторне інтелектуальне середовище, в якому, наприклад, Мелетій Смотрицький писав польською, Захарія Копистенський — слов´янською, Іван Домбровський — латиною. Та мовна варіантність вносила і певний хаос у світ стабільних релігійних, патріотичних цінностей, що усвідомлювалося діячами тих часів.

Однак згодом, попри дискусії і вагання, усталюється погляд на освіту реалістичний, відповідний вимогам часу. Україні потрібні були діячі різного фаху, різного масштабу — не лише козацька старшина й священнослужителі, а й вчителі, вчені, архітектори, будівничі, добре обізнані чиновники для різних державних служб, дипломати. Освіта із приватної справи людини ставала справою державної ваги. Тим-то якою їй бути — визначалося вимогами суспільного життя.

Першою дала зразок поєднання вітчизняних освітніх канонів із західною школою Острозька колегія, де в навчальний процес було впроваджено сім вільних мистецтв — граматику, поетику, музику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, а також викладання грецької та церковнослов´янської мови, латини, елементів філософії та теології. Слідом пішла Львівська братська школа. Українське шкільництво прилучилося таким чином до гуманістичного типу освіти, який виник століттям раніше у ренесансній Європі. Навіть мови тут почали вивчати за методикою ранніх гуманістів, які ввели до навчального процесу практику текстів античних авторів як стилістичних еталонів, зразків для наслідування.

Києво-Могилянська колегія могла б вже з самого початку свого заснування іменуватись академією, оскільки її програма (за винятком курсу богослов´я, який забороняла Польща) збігалася з програмою університетів Європи. Однак тільки 1701 року вона одержала грамоту царського уряду Росії, яка формально підтвердила її давні привілеї включати до своїх навчальних програм курс богослов´я й мати самоврядування, як це було в усіх вищих навчальних закладах Європи.

Звичайно, це не єдиний вищий навчальний заклад на той час в Україні. Велику роль у поширенні освіти на західноукраїнських землях продовжує відігравати Львівський університет. Однак саме Києво-Могилянська академія стала найвпливовішим закладом східнослов´янського православного світу. З Києво-Могилянської академії вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори і медики, полководці і юристи — багато грунтовно освічених і талановитих людей. Серед них історик І. Гізель, поет, вчений і громадський діяч Ф. Прокопович, письменник і філософ Г. Сковорода. Її вихованців бачимо згодом серед викладачів Московської Слов´яно-греко-латинської академії (більш як 15 викладачів були українцями), у Московському університеті, серед організаторів книжкової справи в різних містах України, Росії, Білорусії, Болгарії, Сербії, по багатьох семінаріях, кадетських корпусах і гімназіях (часто на посадах ректорів).

Приймали до академії молодь всіх станів, щороку навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса. Курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів. Тут вивчали граматику, поетику, риторику, філософію й богослов´я; вивчали мови — слов´янську, українську літературну, грецьку, латину, польську; оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом; вивчали класичну грецьку і римську, частково — середньовічну літературу, історію, географію. З часом в академії було введено курс російської, французької, німецької і староєврейської мов, чисту і мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру).

Академічна бібліотека у XVIII ст. налічувала 12 тисяч томів і безліч рукописної літератури та документів (до нашого часу збереглися лише окремі примірники), що робило її визначним науковим осередком.

Академія була справжнім європейським центром науки. Тут формувалася філософська думка слов´янського світу в цілому. З академією, зокрема, пов´язана діяльність Й. Кононовича-Горбацького, М. Козачинського, вже згадуваних І. Гізеля, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди, М. Ломоносова, Я. Ковельського. В академії відбувалося становлення української літературної мови, складалася літературна і поетична школа. Деякі західні вчені (а також А.Д. Чижевський) вважають, що в другій половині XVII — на початку XVIII ст. Москва становила собою "літературну філію" Києва. У XVI—XVII століттях взагалі чимало українських фахівців переселилося в Росію, що теж свідчить про значний культурний вплив тогочасної України (як і Білорусії, до речі) на Росію. Зокрема, збереглися дані, що всередині XVII ст. до Росії переїхали 30 вчених-українців, 12 співаків, київських малярів — Симеона Полоцького з учнями, наприклад, або граверів, пекарів, вихователів бачимо згодом в російських містах.

Академія заснувала колегії в Гощі, Вінниці, Кременці, Чернігові, Переяславі й постійно їм допомагала.

Ці колегіуми, в свою чергу, ставали місцевими просвітительськими осередками. Так, Харківський був центром освіти Слобідської України. А 1765 року при ньому відкрили додаткові класи, де викладали інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію.

Згадаймо і її значення та авторитет у світі. Адже тут навчалися серби, чорногорці, болгари, молдавани, греки, далматинці та ін. З 40-х років XVII ст. до заснування Московського університету в Києві здобувала освіту молодь з Москви, Воронежа, Вязьми, Вятки, Брянська, Калуги та ін. російських міст. Серед вихованців академії були майбутній грузинський письменник, сербський історик, автор першої румунської граматики та ряд інших знаних у світі вчених і просвітителів. Вона підтримувала наукові зв´язки з освітніми центрами — Краковом, Магдебургом, Константинополем тощо. Деякі студенти і викладачі Київської академії навчалися в свою чергу в Польщі, Франції, Італії, Англії, Німеччині.

На кінець XVII століття, отже, Україна має розвинену освітню систему, що включала в себе початкову, середню і вищу школу високого класу.

Однак на кінець XVIII ст. спостерігаємо вже зовсім іншу картину. Через закріпачення і розорення селян більшість сільських шкіл на Лівобережній та Слобідській Україні припинили існування. Згодом для непривілейованих верств населення тут, як і в Росії, виникають малі народні училища (дворічні) — у повітових містах і головні народні училища (п´ятирічні) — в губернських центрах. Перші з них відкрили у Києві, Чернігові, Харкові, Новгороді-Сіверському, Катеринославі.

На Правобережній Україні та на західноукраїнських землях, що, залишилися під владою Польщі, передусім, занепадали братські школи. Після шкільної реформи у 1776—1783 pp. на західноукраїнських землях організовано початкові (тривіальні) та неповні середні (головні) школи, де, як правило, навчали німецькою мовою. У сільських школах при церквах теж навчали польською чи німецькою, лише в поодиноких випадках — українською мовою. Абсолютна більшість дітей залишалася поза школою.

Із втратою державності першою, як бачимо, загинула добре поставлена освітня справа в Україні.

Та впродовж свого існування освітні заклади, як і монастирі, сприяють книговидавничій справі. У XVII ст. діяли друкарні, які належали братствам, монастирям, магнатам, заможним особам з духівництва і козацької старшини. Це Острозька, Дерманська, Стрятинська друкарні, друкарня в Крилосі та ін. На самому початку століття засновано Друкарню при Почаївському монастирі (яка існувала до 1917 p.), досить довго діяли Унівська й Новгород-Сіверська друкарні.

Найбільшою залишалась Києво-Печерська, яка сприяла поширенню друкарської справи не лише в Україні, а й в Росії та Білорусії. Видання її поширювались у Московській державі, Молдавії. Діяли також приватні друкарні Т. Вербицького, С. Соболя, М. Сльозки, А. Желіборського та ін. На кінець XVIII ст. друкарні з´явилися в Кременчуці, Катеринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині та в інших містах. Визначними українськими друкарями і видавцями стали С. Будзинда, А. Скольський, Я. Шеліга, С. Ставницький, мандрівний друкар П. Люткевич та ін.

Варто пригадати, що вже в XVII ст., а особливо у XVIII, крім колекцій книг, картин, художніх виробів, які зберігалися в храмах (Софійському соборі, Києво-Печерському монастирі тощо) виникають великі приватні зібрання у замках та маєтках (Собеського в Жовкві, Синявського у Бережанському замку, Вишневецьких у Вишнівці, Розумовського в Батурині та ін.).

Як бачимо, духовні процеси в Україні — оновлення церкви, освіти, пожвавлення книгодрукування — набувають в цей період значної інтенсивності.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Культурологія
Культурологія: теорія та історія культури
Історія світової і вітчизняної культури
Культурологія
Основи наукових досліджень
Культурологія: українська та зарубіжна культура
Основи наукових досліджень