пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Культурологія: українська та зарубіжна культура

Зародження і розвиток шкільної освіти. Наукові знання


Шкільна освіта. Виникнення та поширення писемності сприяли швидкому розвиткові освіти, науки й взагалі культури на Русі. Особливо позитивно цей вплив позначився на процесах подальшого розвитку шкільної справи. Свідчень про поширення освіти на Русі в дохристиянські часи ми не маємо. А от відомостей про те, що у нас були в ті часи писемні люди, маємо немало. Це засвідчують укладені договори українських князів, різні написи на предметах матеріальної культури, згадки авторів візантійських, римських та інших хронік. Письмо і книжка в ті часи не були чимось небаченим. Князі та вищі стани Русі давали освіту своїм дітям за кордоном, здебільшого первинні навички освіти здобували самотужки (особливо щодо читання).

Запровадження християнства активізувало процеси поширення освіти, спричинило організацію та розвиток шкільної справи. Проте спершу "книжне письмо" не набуло більш-менш значного поширення, обмежувалося невеликим числом "луччих людей" або "нарочитих чадей". Є відомості, що Володимир після охрещення Русі 988 року створив у Києві при Десятинній церкві першу школу для дітей місцевої аристократії. З літопису відомо, що син Володимира Ярослав Мудрий у Новгороді 1054 р. створив школу для 300 дітей старост і духовних осіб. Навчання велося рідною мовою, а навчали у цій школі читанню, письму, основам християнського віровчення та лічбі.

Обставини того часу та потреби життя вимагали певного знання, бо освічені люди були потрібні й для церкви, й для держави, для заміщення церковних урядів та різних посад адміністративного характеру, для підтримання широких торговельних зв´язків, ведення великих господарств у боярських маєтках та ін.

Бурхливе палацо-, храмобудівництво, що розгорнулося після запровадження християнства, вимагало висококваліфікованих майстрів-художників для їх оздоблення, співаків для церковних відправ. Тому окрім загальноосвітніх шкіл на Русі почали створювати окремі школи співу, малярства, різьбярства, гутництва, художнього ковальства тощо.

Дипломатичні й торгівельні зв´язки Русі з Візантією та іншими країнами вимагали від українців високої освіти з обов´язковим знанням грецької та латинської мови. Її вивчення було необхідним для практичної діяльності тогочасного дипломатичного корпусу і різних торговельних, культурних та інших зв´язків Русі з закордоном. З цією метою у новозбудованій Софії Київській Ярослав року 1037 створює школу, яка продовжуючи кращі традиції Володимирової та візантійських шкіл, була по суті вже школою нового типу. Це перший вітчизняний вищий навчальний заклад, який з´явився, до речі, на століття раніше, ніж перші вузи Західної Європи. Рівень знань, що їх одержували тут діти, був не нижчим за візантійські вищі школи. Вчилися у цій школі діти найвищої знаті Русі: майбутній митрополит Іларіон, посадники Остромир та Ратибор, кодифікатори (ті, що зводили в єдине ціле кодекси "Руської правди") Коснячко й Никифор Киянин, діти самого Ярослава, з десяток шляхетних іноземців — претендентів на корони королів. За деякими відомостями, в різні часи в школі Ярослава навчалися діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, наступник датського престолу Герман, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олаф та інші іноземці.

Які ж науки вивчали у цій високій школі? Літопис називає поряд з богослов´ям філософію, риторику, граматику, історію, грецьку мову, висловлювання античних авторів, географію та природничі науки. З її стін вийшло багато діячів української культури.

Після смерті Ярослава Мудрого школи створювали при єпископських осередках для підготовки духівництва. У них учили навикам читання, писання, церковного співу, основ віри й моралі, потрібних для священиків. По парафіях, при церквах, існували школи початкової освіти для дітей простих людей.

Процеси поширення освіти на Русі мали свої особливості. Найголовнішою з них була та, що до освіти прилучалися, опановували її діти не лише чоловічої статі. Шкільна освіта поширювалася, хоч і не в таких масштабах, серед дітей жіночої статі. Щодо цього є цікаве свідчення відомого історика XVIII ст. В. Татіщева, який наводить такий приклад з літопису, датованого 1085 роком: онука Ярослава Мудрого Янка (Ганна) Всеволодівна в цьому ж році відкрила (фундувала) в Києві спеціальну школу для 300 дівчат, у якій окрім грамоти навчали ще й різному рукоділлю. Надзвичайно високоосвіченими були чернігівська княгиня Параскева, Параскева Полоцька та інші жінки у княжих родинах. Причому вони вивчали і добре знали не лише "афинейські премудрости", а й "философию, риторию и всю грамматикию". Вчили їх тут співу, шляхетної поведінки, гаптування, вишивки, кравецтва. Та ж Параскева Полоцька "была умна книжному писанию" і сама писала прекрасні книжки.

Багато корисного у справу розвитку освіти вніс Києво-Печерський монастир. Вже в XI ст. тут виникає центр підготовки вищого духовенства, художників, лікарів, каліграфістів, перекладачів. Тільки до татаро-монгольського нашестя зі стін монастиря вийшло понад 80 єпископів. Тут з´явився і набув свого розвитку феномен літописання. У цьому монастирі працювали відомі літописці Нестор, Никон, Сильвестр; у XII ст. був складений "Києво-Печерський патерик" — визначний твір, історичний первісток Київської Русі.

Окрім грамоти у вузькому розумінні цього слова — вміння читати й писати — на Русі добре знали й арифметику. Знання її здобували в цих же школах. Літопис доніс до нас такий цікавий приклад: новгородський диякон Кирик року 1136 обчислив, скільки днів минуло від створення світу — 29 120 652. В "Руській правді" подавалися обрахунки приплоду худоби на сотні тисяч. Окрім знання чотирьох правил арифметики, на Русі знали тоді й дроби та користувалися ними при найрізноманітніших обрахунках.

Такий спосіб шкільної освіти на Русі, що утворився під впливом візантійських шкіл XI—XII ст., відповідно до обставин культурного життя ставав традиційним. Від центральних районів він пізніше поширився на північно-новгородські та московські землі, століттями знаходив собі там гарячих прихильників та оборонців і зберігся серед народних мас як доступний їм спосіб здобування освіти.

Поява і поширення писемності та розвиток освіти на Русі позитивно вплинули на процеси розвитку тут і наукових знань. Науковими центрами на Русі в період розквіту Київської держави були передовсім Київ, Новгород, а поряд з ними велике значення мали Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський. Там існували школи, в першу чергу засновані духовенством. Серед них було багато вчителів, письменників, ораторів, художників, літописців, творців тодішньої української науки, яка, як і вся давня культура, перебувала спершу в повній залежності від Візантії, що на той час, поряд з Римом, мала славу другого світового центру науки та літератури.

Осердям тогочасної науки була, звичайно, теологія, часто забарвлена філософським змістом. Її твори пов´язувались не тільки з думками святих отців Церкви й античної філософії (характерною щодо цього є полеміка Клима Смолятича з Хомою близько 1147 року про використання теології Гомера, Платона й Арістотеля), а й з власною народною мудрістю та її оригінальним світоглядом. Спираючись на теологію й міфологію, тогочасна наука опрацьовує також інші галузі знання — історію, право, природознавство, математику, астрономію — в таких більш-менш обсягах, як це було у Візантії та західноєвропейських країнах. В історичних знаннях виділяються переклади візантійських хронік І. Малали, Г. Амартоли і Г. Сінкела, "Історії Палестини" Йосифа Флавія; природознавству присвячений "Шестоднев" Василя Великого та перероблений болгарським екзархом Іоанном, у якому характеризуються окремі царства природи відповідно до днів їх творення за Біблією; про різних тварин, почасти про рослини та каміння оповідає "Фізіолог", а "Космографія" Козьми Індикоплова подає загальну характеристику світобудови. Церковне право розроблялося в багатьох "кормчих" книгах. Поширеними були й збірники статей енциклопедичного характеру ("Ізборники" князя Святослава 1073 і 1076 pp.) та збірники афоризмів ("Пчела", "Ізмарагд", "Златая цепь" тощо).

Вітчизняні оригінальні наукові досліди в ту пору розпочиналися, як правило, в таких ділянках науки, якими Візантія не цікавилася й нічого нам дати не могла, оскільки слов´янські землі там знали тільки поверхово. Тому наші предки почали самі мовити про себе. Спробу цього бачимо вже на перших сторінках знайденого літопису. Літописець широко займається історією людства від створення світу й до відомостей, які він почерпнув з Біблії та грецьких джерел, додає свій виклад про походження слов´ян, їхню мову, етнографічну приналежність, їхню мандрівку та описує звичаї племен, що належали до Київської держави.

Успішно розвивалася історична наука. На зразок історичних хронік Візантії розроблялася й тодішня історіографія, що займалася історією нашої держави, наше літописання. Найстарішими з тих, що дійшли до нас, є, безумовно, "Велесова книга" та ін., що збереглися у пізніших списках, зосібна літопис 1039 року, складений, мабуть, при дворі київського монастиря такими ченцями, як Никон Великий та славний Нестор-літописець, автор "Повісті врем´яних літ". Літописну роботу вели й ченці Видубицького монастиря — зокрема ігумен Сильвестр; цією справою займалися й інші монастирі. Поряд з монастирськими існували й приватні історики-літописці, при княжих дворах.

Найстаріший слов´янський правовий кодекс XI—XII ст. — "Руська правда" — свідчить про довголітню його підготовку й порівняльні дослідження візантійського, західноєвропейського та власного, давньоукраїнського, звичаєвого права. Ця збірка законів князя Ярослава та його наступників лягла в основу Литовського статуту і законодавства гетьманської доби. Вона цікава ще й своєю майже чистою східнослов´янською мовою, без церковнослов´янських елементів, прозорою будовою речень та словником сьогодні вже не вживаних слів-термінів.

Окремо від інших наук варто згадати медицину. Першими лікарями на Русі були ворожбити і знахарі, усілякі "віщуни" та "кудесники" — чоловіки й жінки. Лікували замовляннями і заклинаннями. Існувала отже своєрідна медицина, яка, окрім різних зел, мастей, порошків тощо, передбачала також водолікування, термотерапію (нагрівання, прогрівання тіла, його охолодження) тощо. Поодинокі згадки маємо про хірургічне втручання до організму хворого.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Культурологія
Культурологія: теорія та історія культури
Історія світової і вітчизняної культури
Культурологія
Основи наукових досліджень
Культурологія: українська та зарубіжна культура
Основи наукових досліджень