Електронна бібліотекапідручники


Культурологія: українська та зарубіжна культура

Формування історичного погляду на особу і зумовленого ним художнього методу реалізму


Провідне місце в літературі XIX ст. належить роману. Продовжуючи розпочате романтиками руйнування граней між жанрами літератури, творці реалістичного роману органічно сплітали епічне начало з ліричним і драматичним. Включення драматизму в оповідний жанр дало В.Г. Бєлінському право говорити про народження "драми у формі повісті і роману".

Реалізм в англійській літературі утверджується з творчістю Діккенса та Теккерея.

Реалізм як художній метод передбачає правдиве відображення реальної дійсності, правдивість відтворення не лише деталей, а й типових характерів у типових обставинах.

Реалістична література, прагнучи бути правдивою, пізнати суть, схильна до викривання. З огляду на це показовий Чарлз Діккенс (1812—1870 pp.) — життя Англії XIX ст. з його конфліктами і суперечностями, соціальними болячками і психологічними драмами показане ним з надзвичайною майстерністю ("Пригоди Олівера Твіста", "Крамниця старожитностей", "Домбі і син", "Холодний дім", "Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта").

Великий англійський сатирик-реаліст Уїльям Мейкпіс Теккерей (1811—1863 pp.) пише роман про вищий світ — "Ярмарок суєти", де герої метушаться, домагаються своїх, здебільшого, дрібних та егоїстичних цілей, зіштовхуючи з дороги всіх, хто їм заважає.

Одним з останніх представників реалізму в англійській літературі XIX ст. став Томас Гарді (Харді, 1840—1928 pp.) — автор романів "Тесс з роду д´Ербервіллів", "Джуд Непомітний", хоча масштаб його бачення життя поступається масштабові його великих попередників.

Очолили реалістичний напрям у літературі XIX ст. великі французькі романісти Стендаль і Бальзак.

Художник-психолог Стендаль (Анрі Марі Бейль, 1783—1842 pp.) умінням аналізувати найтонші відтінки думок, почуттів і вчинків людини відкрив нові шляхи літератури і мистецтва XIX ст. Добре знаючи суспільні відносини, побут і звичаї Реставрації та Липневої монархії (Стендаль пройшов з армією Наполеона весь її шлях, відчув сувору правду війни, позбувся ілюзій), він створив образи людей, в яких відображена епоха (син теслі Жюльєн Сорель у романі "Червоне і чорне" та італійський аристократ Фабріціо дель Донго — у "Пермському монастирі").

Главою реалістичної школи 30—40-х pp. був Оноре де Бальзак (1799—1850 pp.). Практично все життя видатний романіст працював над створенням великого циклу романів і повістей, які згодом об´єднав під назвою "Людська комедія". Письменник хотів створити "Людську комедію" такою самою енциклопедією сучасного життя, якою була "Божественна комедія" Данте для свого часу. Справді, Бальзак зумів увічнити свою епоху, її типові характери, її психологію, побут, трагедії, але при цьому гостро відчував індивідуальність, унікальність окремого людського буття.

Не менш великим майстром літературної форми, тонким художником, який сказав найбільш глибоку для свого часу правду про людину, був Гюстав Флобер (1821—1880 pp.). Його антибуржуазність, що виявилась у постійному обуренні убозтвом життя буржуазії, яка згодилася "затиснути своє серце між власною крамничкою і власним травленням", надихнула його на створення чудових романів ("Мадам Боварі", "Виховання почуттів", "Проста душа", "Саламбо").

Прозорливі людинознавці Стендаль, Бальзак, Флобер були і геніальними художниками, новаторами романної форми.

Визначної майстерності досягла в цей період французька новела, її найбільш визнаним майстром став Проспер Меріме (1803—1870 pp.). У ньому багато що від романтиків — письменника приваблюють незвичайні характери, яскраві барви, екстремальні ситуації. При цьому дуже реалістично відтворюється місцевий колорит. У його ставленні до героїв є певна відчуженість, личина байдужості, що надає особливого драматизму подіям ("Матео Фальконе", "Таманго", "Кармен", "Коломба").

Маленькими шедеврами, де на кількох сторінках розкривалося життя в його повсякденному плані, але в якомусь особливому висвітленні були новели Гі де Мопассана (1850—1893 pp.): "Пампушка", "Дядечко Мілон", "Бранці", "Два приятелі", "Дуель" та ін. Новели його в основному ліричні, а романи ("Життя", "Любий друг") викривають цинізм, ницість, дріб´язковість душі, примітивний гедонізм.

XIX ст. належать й інші видатні літератори і письменники: французи Альфонс Доде ("Дивовижні пригоди Тартарена з Тараскону") та Еміль Золя (двадцятитомна серія романів "Ругон-Маккари", котрі сам письменник визначив як "природну і соціальну історію однієї родини в епоху Другої імперії"); бельгійський прозаїк Шарль де Костер ("Легенди про героїчні, потішні і славні пригоди Тіля Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"); датський казкар Ганс Христіан Андерсен; великий польський поет Адам Міцкевич (який прославився насамперед своїми баладами і поемами — "Дзяди", "Гражіна", "Конрад Валленрод"); болгарський письменник Христо Ботев; угорський поет Шандор Петефі. Багатьох чудових письменників дала у XIX ст. молода республіка — Сполучені Штати Америки: Едгар Аллан По (дивовижні оповідання про подорожі, детективні оповідання, фантастика), поети Генрі Лонгфелло ("Пісня про Гайавату") та Уолт Уїтмен (поет-новатор, який прагнув оспівати всю багатоманітність життя, бо все гідне бути оспіваним: і паровоз, і Бруклінський міст, і негр-утікач, і кожний листочок, і кожна травинка...); нарешті, славнозвісний письменник-гуморист Марк Твен (Семюель Ленгхорн Клеменс): чудові гумористичні оповідання, дитячі книжки, сатиричні повісті ("Янкі при дворі короля Артура") і автор майстерних оповідань зі щасливими кінцями О´Генрі (Уїльям Сідні Портер).

XIX століття стало епохою народження нового театрального мистецтва у Західній Європі і США. Насамперед театр набув нового суспільного і правового статусу. Французька буржуазна революція 1789—1794 pp. зробила так багато, що все XIX ст. пройшло під її знаком. Вона ж зумовила і докорінне оновлення театру. У Франції було прийнято ряд декретів і законів, спрямованих проти старої системи організації справи: про свободу театрів і скасування королівської цензури, про вільну конкуренцію, охорону авторського права та ін.

Реалізм кінця XIX — початку XX ст. опановує нову проблематику і художні форми. У творчості Ібсена, Гауптмана, Шоу, Роллана виявляються нові можливості реалізму, намічаються його складні зв´язки з іншими стильовими течіями епохи. Недарма твори, які стали надбанням культурного життя Європи, об´єднують поняттям "нова драма", визначальний момент якої — створення вистав глибокої життєвої правди, відображення суперечностей часу, відтворення складного внутрішнього життя людини. Освоєння "нової драми" театром мало на меті активну інтерпретацію авторського задуму. Уперше виникло уявлення про театр як про цілісне й естетичне явище, народилося нове за своїми функціями мистецтво — режисура. Носій цієї професії, митець синтетичного плану, віднині став центральною постаттю театрального процесу.

Для розвитку реалістичного театру багато зробив Еміль Золя (1840—1902 pp.) — глава французького натуралізму, який закликав розсунути рамки мистецтва, розгорнути на сцені "картини несподіваного і повного бурхливого життя". Золя вважав, що натуралістична драма як відтворення фрагменту життя неминуче спричинить відмову від сучасного типу вистави — підкреслено театрального видовища. Навіть декорації, на його думку, треба було радикально змінити: від ефектності до відтворення реальних умов. По суті програма докорінної зміни театру, запропонована Е. Золя, — це створення режисерського театру.

Наприкінці XIX ст. даються взнаки і тенденції, протилежні натуралізму. Виникає неоромантизм — оспівування здатності до подвигу, душевного благородства, повноти відчуття життя, максималізму пристрастей. Найбільш яскраво це виразилося у драматургії Едмона Ростана (1868—1918 pp.): "Принцеса Греза", "Сірано де Бержерак", "Орля", "Остання ніч Дон Жуана". Він уникає потрясінь реальності, але його п´єси гуманістичні, добрі і дуже сценічні.

"Серед усіх творінь людського розуму, які тільки надають цінності людському життю, ми відчуваємо безмежне захоплення театром". Ці слова Ромена Роллана (1866—1944 pp.) незаперечно засвідчують: французький письменник поділяв мрію просвітителів XVIII ст. про театр як найсильнішого вихователя народу. Він створив монументально-героїчні драми великих проблем і могутніх характерів, швидше філософські, ніж психологічні, — "трагедії ідей", як він сам їх називав ("Святий Людовік", "Аерт", "Вовки", "Дантон", "Робесп´єр").

Великий внесок у світову театральну культуру у другій половині XIX ст. зробили скандинавські країни. І насамперед — норвезький драматург Ібсен та шведський Стріндберг.

Генріх Ібсен (1828—1906 pp.) — творець реалістичної драми великого масштабу при звичності масштабів зображуваного життя ("Бранд", "Пер Гюнт", "Підпори суспільства", "Ляльковий дім", "Дика качка"). Ібсен розробляв форму драми, основний принцип котрої визначається як відтворення життя у формах самого життя. Простота і уявна невибагливість дії на сцені немовби повторюють природний і невимушений план життя. Разом з тим драматург вводить і нове розуміння театральності, сценічності та поетичності. В його п´єсах звучить прихований драматизм повсякденності, багато важать старанно дібрані деталі, що стають глибокими поетичними образами. Вони часом набувають значення символу, і ця символіка не руйнує реалістичної тканини твору. Дуже важливі елементи драматургії Г. Ібсена — другий план, підтекст, атмосфера. Вони виявляють "підводну течію" п´єси.

У другій половині 80-х pp. у драматургії Ібсена намітилися інші риси, але це була вже інша епоха.

Серед представників нової драми швед Юхан Август Стріндберг (1849—1912 pp.) посідає особливе місце. Його драматургія і теоретичні роботи значною мірою сприяли становленню сучасного європейського театру. Стріндберг не приймав буржуазного суспільства, лицемірства звичаїв, брехливості політики. Але центральною темою його творчості була критика інституту буржуазної сім´ї і шлюбу. Його творчість хронологічно поділяється на два періоди: до 1884 р. — переважання реалізму; далі — посилення містичних мотивів і символізму. Духовній культурі XIX ст. належить перший період. Долю окремих людей, сімейне життя Стріндберг розглядав як явища глибоко трагічні. У драмах цього періоду протиборчі сторони — чоловік і дружина. А втім, Стріндберг вважав, що основний конфлікт його часу — це боротьба всіх з усіма, повсюдно і в усьому — між класами, між особистістю і суспільством, між чоловіком і жінкою ("Батько", "Фрекен Юлія"). Історичний цикл ("Енгельбрект", "Густав Baca", "Ерік XIV", "Карл XII") — це тема трагедії приреченого на владу, але нездатного винести її, монарха. Мотив безглуздості життя, безцільності опору долі наростає і зумовлює песимістичні інтонації. Символістські і камерні драми Стріндберга належать уже іншій епосі, як і його наступні відкриття.

Англійський драматург Джордж Бернард Шоу (1856—1950 pp.) поклав початок формуванню інтелектуального театру. Шоу апелював до розуму сучасників, головним його художнім прийомом був парадокс. Саме вістрям своєї парадоксальності, змазаним слизькою клоунадою, як зауважив А.В. Луначарський, Шоу пробив бегемотову шкіру Лондона і змусив говорити не тільки про себе, а й про свої ідеї. Які ж ідеї доби були важливі для Шоу?

Це аморальність соціальної несправедливості ("Будинки вдівця", "Професія місіс Уоррен"), романтичні ілюзії щодо війни ("Людина і зброя", "Обранець долі"), антимілітаризм ("Учень диявола", "Цезар і Клеопатра", "Майор Барбара"). Іроніст, сатирик, парадоксаліст Шоу виступає як тонкий психолог, знавець людських душ у п´єсах "Дім, де розбиваються серця" ("Фантазія в російському стилі на англійські теми"), "Свята Іоанна", "Пігмаліон". Іноді Шоу щедро залучає ексцентрику, буфонаду, гротеск. Три свої політичні комедії — "Візок з яблуками", "Гірко, але правда", "Женева" — він назвав політичними екстраваганцами.

Шоу вбачав своє завдання в тому, щоб виховувати свідомість глядачів. І він справді значною мірою вплинув на своїх сучасників, розширивши поняття сценічної правди.

В умовах багатосторонніх зв´язків країн і народів художні течії у XIX ст. не затримувалися в рамках однієї держави, а швидко поширювалися по всьому світі.

Говорячи про реалізм середини XIX ст., мають на увазі певну художню систему, теоретично обгрунтовану як естетично усвідомлений досвід. Е. Золя визначав реалізм як звернення до сучасності в усіх її проявах з опорою на точну науку. Реалісти заговорили чітко, зрозумілою мовою, яка прийшла на зміну "музичній", але нечіткій мові романтики.

У французькому живопису реалізм виявився у пейзажі — найменш тенденційно насиченому жанрі. Його представниками стали художники так званої барбізонської школи, що дістала свою назву від невеличкого сільця Барбізон неподалік Парижа. Група молодих живописців — Теодор Руссо, Жюль Дюпре, Діаз делла Пенья, Константен Тройон, Шарль Франсуа Добіньї — приїхала у Барбізон малювати етюди з натури. Їх об´єднало бажання уважно вивчати природу і правдиво її зображати. Однак у кожного був свій погляд. Руссо тяжів до акцентування вічного у природі ("Дуби"), Дюпре любив світлотіньові контрасти, з допомогою яких передавав тривожне відчуття і світлові ефекти; Тройон вводив у пейзажі тварин; Добіньї малював ліричні краєвиди ("Берег Уази", "Берег ріки") у висвітленій палітрі, що зближує його з імпресіоністами.

Якийсь час працював у Барбізоні Жан Франсуа Мілле (1814—1875 pp.) — майстер селянської теми ("Сіяч", "Збирачки колосків", "Людина з мотикою"). Він зображав сільську працю як природний стан людини, як форму її буття. Почерк Мілле лаконічний, його картини врочисто-прості, кольорова гама приглушена, в його образах багато супокою, умиротворення. Він любив зображати настання сутінок ("Анжелюс"). Його мистецтво правдиве і чесне.

Один з найтонших майстрів французького пейзажу — Каміль Коро (1796—1875 pp.). Його вишуканий колорит вітали тільки романтики. Оселившись у сільській місцевості, Коро малював пейзажі і портрети. Він був завжди гранично щирий ("Міст у Манті", "Вежа ратуші в Дує"). Людина в пейзажах Коро органічно входить у світ природи: жінки, які збирають хмиз, селяни, які повертаються з поля ("Родина женця"). Він ніколи не малював стихію або нічний морок, що так любили романтики. Досвітня пора або тихі сутінки — його улюблений час. Гама кольорів нібито небагата: це градації сріблясто-перлинних і лазурово-перламутрових тонів. Нападки офіційної критики викликав його широкий, вільний почерк. Він не був попередником імпресіонізму, але його ставлення до безпосереднього враження від природи і людини вже близьке до цього.

У жанровому живопису реалізм зв´язаний з ім´ям Жана Дезіре Гюстава Курбе (1819—1877 pp.). Як писав Л. Вентурі, жодний художник не викликав такої ненависті міщан до себе, як Курбе, але жодний і не спричинив такого впливу на живопис XIX ст. У Салоні він дебютував "Портретом з чорною собакою", згодом створив "Автопортрет з люлькою". Тут він зобразив самого себе на блідо-червоному тлі, у білій з сіро-зеленими тінями сорочці і сірій куртці. Червонувате обличчя з якимись маслиновими тінями обрамляють чорне волосся і борода. Вентурі вважає, що живопис Курбе не поступається перед живописом Тиціана.

Реалізм, як його розумів Курбе, є елементом романтизму і означає правдиве зображення того, що бачить художник. Він створив портрети і сцени життя свого рідного Орнана. Революція 1848 р. зблизила його з Ш. Бодлером, який видавав журнал "Благо народу", і з деякими майбутніми учасниками Паризької комуни. Він звернувся до теми праці і злиднів ("Дробильники каменю"). Після розгрому революції, повернувшись в Орнан, Курбе створив ряд чудових полотен ("Після обіду в Орнані", "Похорон в Орнані"), зв´язаних з цим містом.

Головним засобом вираження у Курбе був колір. Його гама дуже точна, майже монохромна, грунтується на багатстві напівтонів. Тон у нього ставав дедалі інтенсивнішим і глибшим при згущенні і потовщенні шару фарби, для чого Курбе часто замінював пензель шпателем. Об´єм речей для нього важливіший за їх силует. Він не часто компонував свої картини вглиб, його постаті немовби виступають з картини. Форму він визначає насамперед колоритом і світлом. Курбе, який зображав провінційне суспільство, звинувачували в наклепі і прославлянні "потворного". Але він відповів на ці нападки пізніше, у 1855 p., коли, не прийнятий на міжнародну виставку, відкрив свою експозицію у дерев´яному бараці, названому ним "Павільйоном реалізму", і випустив каталог, в якому виклав свої принципи: "Бути спроможним передати звичаї, ідеї, обличчя моєї епохи згідно з моєю власною оцінкою; бути не тільки живописцем, а й людиною; одне слово, створювати живе мистецтво — така моя мета". Він намалював у ці роки кілька програмних картин ("Ательє", "Зустріч"). У дні Паризької комуни став її членом. Останні роки провів у Швейцарії, де створив ряд чудових робіт: сцени полювання, краєвиди, натюрморти.

Усі історичні події, що відбувались у Франції, починаючи з революції 1830 р. і закінчуючи франко-прусською війною та Паризькою комуною 1871 p., дістали своє відображення у графіці Оноре Віктор´єна Дом´є (1808—1879 рр.).

Він — сатирик, який вміло користується мовою алегорій і метафор. Так виникає карикатура на засідання міністрів і депутатів парламенту Липневої монархії, "Законодавче черево" — збіговисько немічних старців, байдужих до всього, крім свого честолюбства, самовдоволених і чванькуватих. Трагедія і гротеск, патетика і проза стикаються на полотнах Дом´є, коли йому треба показати, наприклад, що палата депутатів — це лиш ярмарок ("Опустіть завісу, фарс зіграно") або як король розправляється з учасниками повстання ("Цього можна відпустити на свободу, він нам більше не загрожує").

Але Дом´є буває і трагічним ("Вулиця Транснонен 15 квітня 1834 року", де передана сцена після розправи урядових солдатів з жителями будинку в одному з робітничих кварталів під час революційних заворушень). У серії "Карикатюрана" головний об´єкт глузування — міщанство, вульгарність буржуазії, буржуазний лад.

Сучасні художникові типи і характери відображені у серіях "Паризькі враження", "Паризькі типи", "Подружні норови". Дом´є робить ілюстрації до "Фізіології рантьє" Бальзака.

У Дом´є багато гострополітичної сатири. Але з роками він дедалі більше захоплюється живописом: зображає праль, водоносів, ковалів, міську юрбу. Фрагментарність композиції — улюблений прийом Дом´є, котрий дає змогу відчути зображене як частину дії, що відбувається за її межами ("Вагон III класу", "Повстання").

Монументальність і цілісність образів художника, сміливі композиційні знахідки, майстерність експресивного рисунка мали величезне значення для мистецтва наступного етапу.

Характерною особливістю культурного процесу в XIX ст. став поділ праці у художній сфері, що неминуче призводило до втрати стилістичної цілісності. Класицизм — останній стиль, притаманний і архітектурі, й живопису, й пластиці. Дуже швидко по всій Європі почався розпад цієї єдності. В архітектурі з середини століття запанувала еклектика. У живопису і скульптурі поряд з класицизмом, який чим далі, то більше набував рис академічної схеми, у 20-х pp. народився сильний романтичний напрям, а з 40-х pp. розвинувся реалізм. В останній третині століття позиції академізму зміцніли знову, і він став офіційним мистецтвом. Але в колі передової інтелігенції мистецтво "школи" (академізм) натрапило на опозицію. Виникнення імпресіонізму — природна реакція на академізм.

В останній третині XIX ст. і на початку XX ст. ідейне бродіння умів, нез´ясованість майбутнього, паростки якого пробивали твердиню традиційних цінностей, передчуття неминучих історичних і соціальних катаклізмів хоч і забарвлювали духовну атмосферу Європи у тривожні тони, але заохочували до пошуків нових ідеалів у житті і творчості.

Захоплення ідеями А. Шопенгауера і Ф. Ніцше надавало антифілістерського характеру інтелектуальним та художнім шуканням цього часу. З іншого боку, філософський ірраціоналізм, властивий і Шопенгауеру, і Ніцше, вважаючи дійсність хаотичною, позбавленою закономірності, підпорядкованою волі випадку, нерозумній, сліпій волі, орієнтував художників на перебільшення значення особливого, неповторного, а також висував на перший план чуттєві сторони людської свідомості — "життєве почуття", волю, беззмістовний порив.

Ідеї позитивізму і натуралізму, поширені наприкінці минулого століття, визначали інтерес до конкретного ("факту", "феномена").

Усе це теоретично прокладало грунт для нових художніх віянь, про які у "Щоденнику" братів Гонкурів ще в 1865 р. записано: "Докорінна відмінність сучасної літератури полягає в зміні загального окремим...". І через рік: "... мистецтво — це увічнення у найвищій, абсолютній, остаточній формі якоїсь миті, якоїсь скороминущої людської особливості".

Ще у 60—70-х pp. XIX ст. французькі художники поклали початок нетривалому за часом, але інтенсивному інтересу (з першої виставки у 1874 р. до останньої, 8-ї, у 1886 р.) до художньої течії, яка дістала назву "імпресіонізм".



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Культурологія
Культурологія: теорія та історія культури
Історія світової і вітчизняної культури
Культурологія
Основи наукових досліджень
Культурологія: українська та зарубіжна культура
Основи наукових досліджень